Головна > Закордонне українство > Автохтонні українці > Українське коріння Східної Словаччини. Іван Яцканин

Українське коріння Східної Словаччини. Іван Яцканин

Словацький зв’язковий

1. Дивна земля

Є така дивна земля на сході Словаччини – Пряшівщина. Вона ніколи не була окреслена в яку-небудь адміністративну одиницю. Й існувала тільки в головах українських інтелектуалів. За центр цієї непозначеної на жодній мапі території вони обрали Пряшів, переважно словацьке місто, в якому, поміж іншим, буяло й українське культурне життя. Бо на північ і схід від нього суцільною смугою вздовж польського й українського кордонів розкинулися села, де мешкали українці. На початок ХХ століття їх налічувалося тут 130 тисяч.

З сайту ut.net.ua

Через сто років їхнє число  зменшилося в чотири рази. Далися взнаки як природна асиміляція, так і насильна. Люди переселялися з гір до словацьких  міст, закривалися українські школи, словакізувалася церква. За останнім переписом, українців залишилося близько 30 тисяч.

Пряшівщина завжди творила єдине ціле із Закарпаттям. Властиво, це і є Закарпаття, найзахідніша його частина, природне продовження Перечинщини і Великоберезнянщини, яке по карпатському хребту тяглася далі й далі на захід аж до Старої Любовні, далеко за Пряшевом і Бардієвом.

Нині на Пряшівщині вже не залишилося жодного населеного пункту, де би українці становили більшість. А колись таких було до сотні. Пряшівщина посідала четверту частину історичного Закарпаття – і за теренами, і за людністю. А нині тут українців лише 30 тисяч, коли на Закарпатті – вже понад мільйон. Такими є невмолимі втрати національного буття в чужій державі.

Тим дивовижнішим є феномен української літератури Словаччини — найпотужнішої і найорганізованішої діаспорної гілки нашого письменства.

Пряшів. Фото з сайту face-music.ch

2. Дивна література

На жаль, про цей феномен мало знають навіть літератори, не те що громадськість. Але спочатку кілька промовистих фактів. Запис першої української пісні у світі зроблено у ХVІ столітті саме на Пряшівщині — у селі Венеція поблизу Бардієва. Найбільші закарпатські будителі — Олександр Духнович та Олександр Павлович — народилися, більшу частину життя прожили і поховані на Пряшівщині. Саме вони були виразниками гасла: «Бо свої то за горами — не чужі. Русь — єдина». Перша українська літературна організація за кордоном заснована теж у Пряшеві — у 1850 році.

У міжвоєнний період Пряшівщина дала таких видатних українських письменників та громадських діячів, як Ірина Невицька та Зореслав. Феноменом післявоєнного часу стала Українська секція Спілки словацьких письменників. Гренджа-Донський, Іван Мацинський, Михайло Шмайда, Єва Бісс, Степан Гостиняк, Іван Яцканин, Йосип Збіглей — ці люди не просто творили українську літературу високої якості. Вони розширювали її межі, вносячи відчутні європейські інтонації. Це була абсолютно інша течія, якої так бракує материковій Україні.

Уже півстоліття у Пряшеві виходить український літературний журнал «Дукля», який значну увагу приділяє і Києву, Львову та Ужгороду. Це в той час, коли понад мільйонне Закарпаття так і не спромоглося на свій літературний часопис. Окремого слова заслуговує українське літературознавство Словаччини, представлене такими постатями, як Олена Рудловчак, Микола Неврлий, Михайло Мольнар, Юрій Бача, Микола Мушинка. Кілька десятків томів «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику», по суті, реабілітували і зберегли всю довоєнну культурну спадщину Закарпаття.

І це все — на таку невеличку кількість населення. За освіченістю українці посідали перше місце в Словаччині, випереджаючи навіть словаків. Мабуть, звідси такі сильні літературні традиції. Наприклад, із півтисячі словацьких письменників – угорських є шістдесят, а українських – тридцять. Це при тому, що угорців у Словаччині – півмільйона або в 15 разів більше за українців.А ще Пряшівщина — це історія єдиного професійного українського театру за кордоном, кафедра української філології при університеті, згаданий уже музей нашої культури у Свиднику, рівного якому нема в усій закордонній Європі, українське шкільництво, радіо, телебачення, преса.

На жаль, Україна майже не знає українське письменство Словаччини. Мовчимо вже про те, щоби його підтримувати чи популяризувати.

І хоча Ужгород розташований на словацькому кордоні і мав би нести прапор пропаганди в Україні нашої закордонної літератури, цього не стається. Спорадично щось відбувається, але продуманої і цілеспрямованої роботи нема. Проте останніми роками зросла цікавість до української літератури Словаччини. Нездоланний мур, вибудований в роки радянської влади, поволі крушиться.

У 2006 році  у видавництві «Закарпаття» вийшла ґрунтовна антологія «Під синіми Бескидами», в якій представлено близько півсотні українських авторів Словаччини. За останнє десятиліття в Ужгороді виступили Юрій Бача, Прокіп Колісник, Мілан Бобак, Василь Дацей, Йосип Збіглей. Частим гостем є академік Микола Мушинка. Нещодавно на фестиваль «Карпатська ватра» приїхали з Пряшева  Маруся Няхай та Ілля Галайда. А днями в Закарпатській обласній бібліотеці відбувся творчий вечір голови Спілки українських письменників Словаччини Івана Яцканина.

 

3. Дивний чоловік


Іван Яцканин. Фото О.Гавроша

Саме останньому належить велика роль у налагоджуванні літературних зв’язків між двома сусідніми народами. Пан Іван є унікальною людиною. Працював теле- і радіожурналістом, шість років керував словацькою газетою, викладав україністику в університеті в Банській Бистриці, багато років видає український літературно-мистецький журнал «Дукля» та часопис для дітей «Веселка». І попри те, що є офіційно безробітним (Пряшівщина – найдепресивніший регіон Словаччини), продовжує редагувати українські часописи навіть на громадських засадах.

Саме Іван Яцканин став зв’язковим між Україною та Словаччиною, регулярно навідуючись до Києва, Львова та Ужгорода за свої кошти і привозячи до Пряшева цілі торби книжок. «Для чого вам це?» — питають здивовано словацькі митники, оглядаючи валізи з літературою. – Невже ви це потребуєте?». «Не тільки потребую, але ще й читаю!» —  зі своїм тонким почуттям гумору відказує Іван. Через Яцканина про українців Словаччини стали більше знати в стольному Києві.

Але попри активну громадську діяльність,  не забуває і про творчість. Вийшло з десяток його збірок новел, дитячі оповідки, переклади. Причому перекладає не тільки з української на словацьку,  а й зі словацької — на рідну. Цьогоріч у Словаччині вийшла його антологія українського оповідання міжвоєнних років «Місячний сміх». Дві новели навіть транслювали по словацькому радіо. До речі, книжка побачила світ за кошти брата – Андрія Яцканина. Справжній культурний подвиг однієї родини.

На жаль, Україна не робить промоції своїй культурі за кордоном, як та ж маленька Словаччини. Найповніша антологія словацького оповідання ХХ століття «Таїна» у перекладах Івана Яцканина видаватиметься за кошти Міністерства культури Словаччини. Ось така виходить асиметричність.

28 серпня письменник відзначив своє шістдесятиліття. В Ужгороді днями відбувся творчий вечір, присвячений цій ювілейній даті. Іван Яцканин сповнений творчих задумів – пише кілька нових повістей. Нарешті і в Києві готується до друку його книжка. Видавництво «Веселка» збирається видати його збірку дитячих оповідань «Мій дід Робінзон».

Дмитро Павличко називає манеру письма Івана Яцканина «реалістичною, з домішкою імпресіонізму». Це  й не дивно, бо улюбленими авторами пряшівця є Михайло Коцюбинський та письменники розстріляного Відродження. Серед світових величин його ваблять Уїльям Фолкнер і Кнут Гамсун.

І ніяк не оминути його світлого суму з великою долею самоіронії. Коли на твоїх очах згасає народ, що ще залишається? Звідси й назви книжок Івана Яцканина: «Добрим я вже був»,  «В усьому винні чоловіки», «Дерев’яний смуток», «Як збиті пси», «Шрами і тіні»…

А завершилася творча зустріч Івана Яцканина в Ужгороді чудовою ідеєю: відкрити в Закарпатській обласній бібліотеці стелаж української літератури Словаччини. Адже за повоєнні роки там видано понад півтисячі назв українською мовою. Їх не знайдеш ні в Києві, ні у Львові, ні в близькому Ужгороді. Окремі книжки трапляються, але цілісної картини нема. Іван Яцканин пообіцяв, що таку добірку вони підготують.

Тож українська література Словаччини невдовзі буде представлена і на Закарпатті. Це хай невеликий, але дуже важливий крок з повернення спадщини  українців Прящівщини до рідних порогів.

письменник, журналіст
ЛітАкцент
08.12.2010

 

ПОДВИЖНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В СЛОВАЧЧИНІ

Іван Яцканин

Очільникові літературно-громадського життя українців Словачини Іванові Яцканину наприкінці літа виповнилося 65. Народився Іван Юрійович 28 серпня 1950 р. в українському селі Ряшів Бардіївського округу, Пряшівського краю Східної Словаччини. Після закінчення початкової школи в рідному селі, основної школи в Бардієві, української гімназії в Пряшеві та Пряшівського педагогічного факультету (за спеціальністю українська й словацька мови) Університету Павла Йозефа Шафарика в Кошицях (1972) три роки працював редактором Української студії Чехословацького радіо в Пряшеві; чотири роки вчителював на Бардіївщині; сім років працював редактором словацькомовної  окружної газети в Бардієві; 15 років віддав видавничій роботі як шеф-редактор відділу української літератури Словацького педагогічного видавництва в Пряшеві; шість років викладав історію української літератури та теорію й практику художнього перекладу на  філологічному факультеті Університету Матея Бела в Банській Бистриці.

23 роки працює головним редактором літературно-мистецького та публіцистичного двомісячника «Дукля» й 16 років – головним редактором щомісячного журналу для дітей «Веселка». А ще майже 10 років очолює Спілку українських письменників Словаччини. Всю цю величезну й складну справу Іван Яцканин провадить на громадських засадах. Він працює безкорисливо, з внутрішньої потреби й громадянської спонуки, бо ніхто не береться за роботу, яка не приносить грошей, а тільки завдає клопотів і проблем. Щодо «Дуклі» й «Веселки», то виходу кожного нового номера редактор чекає й тішиться, наче вперше. Вся ця самовіддана праця свідчить про літературно-суспільне подвижництво Івана Яцканина. А ще ж треба сили й часу на власну творчість, на родину, онуків…

Перші оповідання І. Яцканина з’явилися наприкінці 1970-х в україномовній пресі Словаччини та в колективному збірникові «Молоде вино» (1982). Потім виходять окремі книжки оповідань: «Місце проживання» (1987), «Усе залишиш» (1990), «Тіні й шрами» (1994), «Втеча» (1995), «Дерев’яний смуток» (1997), «…як збиті пси» (1998), «Вернісаж» (2000), «В усьому винні чоловіки» (2004), «Чорний ящик зрілої дами» (2009), «Втеча без вороття» (2010), «Задуха» (2013) та повість «Ангел над містом» (2001). Для дітей написав книжки оповідань «Наталка вже не плаче» (1988), «Чарівний рюкзак» (2006).

Весь цей оригінальний літературний доробок талановитого майстра видано в Словаччині, й він доходив до широкого українського читача принагідно.

Уперше дві книжки І. Яцканина вийшли в Україні 2013 року: «Пора вузеньких вулиць» (К., «Преса України») та «Мій дід Робінзон» (Ужгород, «Timpani»; К., «Веселка»).

До першої увійшли кращі прозові твори про життя українців Словаччини після Другої світової війни за часів чехословацького тоталітарного режиму та про сьогодення. В повісті й оповіданнях автор психологічно тонко й художньо переконливо розкриває характери своїх колоритних персонажів, спільна риса яких – драматичні пошуки ідеалу й сенсу життя.

У другій уміщено оповідання для дітей про світ природи, народні звичаї, таємничі явища незвіданого, що їх безпосередньо прагне пізнати дитина. Про цінність цього витонченого письма для розвитку нинішніх дітей пише в передмові до цієї книжки з належним знанням дитячий поет Анатолій Качан: «Твори Івана Яцканина звучать як противага буденному, механічному та віртуальному сприйняттю світу, що призводить до втрати зв’язку з живою природою та реальним життям. Вони несуть нам радість відкриття живого, вічно пульсуючого світу, заохочують до співтворчості, до оволодіння скарбами рідної мови».

Мова Яцканинового письма вишукана, образна, з природними інтонаціями місцевого діалекту. Світообраз Івана Яцканина – мистецький світ природи й людей рідного Пряшівського краю – сповнений сили українського духу, морального принципу людяності й звичаєвих особливостей. Все це забезпечує філігранній і глибокій прозі Івана Яцканина особливе місце в українському класичному письменстві. Проникливо характеризує світообраз неповторного письменника Дмитро Павличко в статті «Пряшівська Йокнапатофа Івана Яцканина»: «Івана Яцканина неможливо приписати до жодної школи української сучасної прози. Він реаліст, але з делікатною домішкою імпресіонізму. Він селянський письменник, більшість його персонажів селяни або міщухи, що тужать за своїм селянським дитинством, але разом із тим героями його оповідань виступають митці, люди інтелектуальної сфери, він вдивляється в їхні образи, оцінюючи їх з позиції людяності… У нібито селянських творах Івана Яцканина зустрічаємо явно імпресіоністичні речі, де панує загадковість і надреалізм, де все відбувається в межах однієї розширеної метафори, яка обіймає інколи ціле людське життя. …Читаючи твори Івана Яцканина, не можемо позбутися враження, що поза межами зображених письменником сюжетів та переживань існує звязок між його всіма героями. Тому сказати можемо, що його письменницьке слово зображує певну цілісність українського реґіону, сказати б, нашу пряшівську Йокнапатофу, як у Фолкнера, землю, на якій живуть стражденні, але разом з тим працелюбні, розумні, замислені над сенсом свого життя люди».

Характерною ознакою талановитого Яцканинового письма є його живописна зримість: у кожному оповіданні бачиш короткометражний фільм.

Глибокий знавець української й словацької мов, Іван Яцканин уславився також як майстер інтерпретацій з української на словацьку й зі словацької на українську. Він переклав словацькою збірник українських народних казок «Майстер Іванко» (1985), книжку оповідань українського письменника зі Словаччини Степана Ганущина «Високі сходи» (1989), зібрання новелістики письменників українського розстріляного відродження «Місячна усмішка» (2009). Українською переклав антологію сучасної словацької новелістики «Полегшуючі обставини» (1994), антологію словацької малої прози «Таїна» (2011), книжки Юліуса Балца «Гороб’ячий король» (2009), Марека Вадаса «Відчайдушно гарне життя» (2011) й Станіслава Штепки «Ластів’яні казки» (2012), романи Йозефа Банаша «Зона натхнення» (2012) й Любоша Юріка «Смерть міністра» (2014).

Іван Яцканин також автор статей з теорії й практики художнього перекладу та монографічного дослідження «Діалог літератур» (2008), де простежує українсько-словацькі літературні взаємини через переклади, дивиться, за власним висловом, «на переклади минулого з погляду сьогодення».

Окремої уваги в доробку І. Яцканина заслуговує підручник словацькою мовою «Читанка до словацько-українських літературних зв’язків» (1993), де подає кращі твори словацьких письменників на українську тематику та взірцеві твори українського письменства у власних перекладах.

У своїх літературно-критичних працях І. Яцканин зосереджується на дослідженні українсько-словацьких та словацько-українських міжкультурних взаємин.

Отже, багатющий письменницький і дослідницький доробок Івана Яцканина необхідно розглядати в контексті української й словацької літератур та відповідно поцінувати й пошанувати.

Українські суспільні й державницькі чинники хронічно запізнюються належно підтримувати й гідно пошановувати подвижників української культури, носіїв української мови й творців літератури за межами України. Цієї підтримки й пошанування потребують українські люди надто на українських етнічних землях у Словаччині, Румунії, Польщі, Білорусі, Росії (Стародубщина, Слобідщина, Кубань), Молдові (Придністров’я). Ці оази кореневої української культури по периметру державного кордону України – наш пояс безпеки. Підтримуючи, убезпечуючи українське культурне життя на українських етнічних землях, Україна убезпечить і себе від суспільної руїни – перетворення культурної історії в пожиточну для фінансової цивілізації географію. Бо для торгашів-цивілізаторів корінна людність – непотрібний баласт.

Пишучи про літературне й загальнокультурне подвижництво Івана Яцканина й про наш борг перед ним і всіма українцями в Словаччині, згадав про патріарха української літератури в Сербії (Воєводина) – Михайла Ковача. Відвідав цього глибинного й скромного письменника в Новому Саді 1998 року. Мене вразило, що 10 років перед тим київські метри наобіцяли йому видати в Україні книжку, й він, як мала дитина, щиро чекав того обіцяного. З’ясувавши, що рукопис лежить в ужгородському видавництві без руху, залучив до видання кошти Товариства «Україна–Світ» і Української Всесвітньої Координаційної Ради, де тоді працював. І наступного року до 90-річчя Михайла Ковача вперше в Україні вийшла його збірка оповідань і новел «Тихі води» в перекладі з русинського діалекту І. М. та М. І. Чендеїв. Письменник так зрадів виходу книжки, що в свої 90 приїхав з Нового Саду в Ужгород на її презентацію, з професором Юліяном Тамашем, машиною, в завірюху. То було 17 грудня 1999 року. Тоді Михайло Ковач та Іван Чендей востаннє побачилися й сердечно поспілкувалися. Так ми частково, хоч і запізніло, сплатили борг і перед самим Михайлом Ковачем, і перед усією нашою літературою й культурою в Воєводині.

Іван Яцканин уже удостоєний міжнародних премій імені Григорія Сковороди та Дмитра Нитченка, української літературної премії в галузі дитячої літератури імені Олени Пчілки, премії Словацького літературного фонду імені  Івана Франка та інших відзнак. І вже заслужив своїм талановитим письмом Шевченківської премії. Хоч сам він ставиться до цього спокійно, навіть ніяково, бо як правдивий подвижник працює й не шукає вигоди, досягає успіху і не величається.

Нині Іван Яцканин готує до видання нову книжку оригінальної прози. Знаючи високу вимогливість майстра до свого письма, сподіваємося, вона стане літературним явищем, гідним високої літературної відзнаки. Але з огляду на делікатність автора та його очільництво Спілки українських письменників Словаччини, зініціювати відзнаку має Національна спілка письменників України. Так Українська держава подолає інерцію запізнення й підтримає в особі видатного українського письменника всю українську літературу й культуру в Словаччині. Національна премія України імені Тараса Шевченка має стати не запізнілою сплатою боргу Іванові Яцканину, а гідним і своєчасним визнанням і пошануванням його подвижницької літературної праці, яка є провідним чинником ствердження українства в Словаччині й розвитку українсько-словацьких культурних взаємин.

Олександер ШОКАЛО, письменник, культурософ
Літературна Україна
12.11.2015

 

СВІТЛО ТАЛАНТУ ІВАНА ЯЦКАНИНА

Іван Яцканин – визначний український письменник з Пряшівщини (Словаччина). Виявляє винятковий талант і самобутню стилістику в прозі (новели, оповідання, повість) та в перекладах зі словацької й української (оповідання, новели, романи, казки). Його доробок: 17 книжок оригінальної прози й 10 книжок перекладів, монографія й підручник, бачато статей. Головний редактор літературно-мистецького й публіцистичного двомісячника «Дукля» та щомісячного журналу для дітей «Веселка», голова Спілки українських письменників Словаччини. За літературні здобутки відзначений міжнародними, українськими та словацькими преміями. Цього року за літературне й загальнокультурне подвижництво І. Яцканин удостоєний громадської мистецької премії «Глодоський скарб».

«Мить блискавки» (Пряшів, 2015) – нова книжка новелістики.  

В мить, коли світлова нитка блискавки з’єднує Небо з Землею, з темряви виринають небачені до того образи, які за мить знову поглинає темінь.

Так і Іван Яцканин осяйною ниткою блискавки свого проникливого внутрішнього зору висвітлює миті людського життя в їх нещадній реальності й беззахисності. Ті миті змінюють одна одну, як видива життя в його нескінченному коловороті. Письменник світлом рідкісного обдаровання опромінює все суще  й любов’ю єднає персонажів своїх новел з читачем.

Автор має гостре око й чуйну душу, тож помічає в швидкоплинній буденності людського життя начебто звичайні, та водночас дуже прикметні миттєвості. В них ніби зупиняється час і відкривається позачасове. А в позачасовому людині являється істинне…

Сюжети новел збірки «Мить блискавки» неповторні: є сентиментальні, є романтичні, а є й драматичні.

У кожного з нас є в житті якась річ, що особливо нам дорога. Для одного з Яцканинових персонажів – це капелюх, що живе разом з ним і, мандруючи зі своїм господарем, має безліч пригод. Але він не просто річ, він – товариш людини, зі своїми почуттями, характером, історією та насиченим подіями життям («Капелюх»).

А ось помирає стара Смолячка, й на її похорон приїздить невістка, в якої лише одне на думці – забрати собі хоч щось. Та відважний вчинок малого небожа відновлює справедливість там, де дорослі йдуть на компроміс, аби не було сварки («Смуток сховався у куток»).

Скільки родин, стільки й родинних драм. А цю на рівному місці спровокувала дружина, придумавши злу гру через безпідставну підозру до свого чоловіка. І все закінчилось фатально («Злодій у довгій нічній жіночій сорочці»).

А ще є в збірці тужлива історія про материнське страждання і вкорочений вік, коли дитина звертає в житті на хибну стежку («Серце з горла вискочить»).

Іван Яцканин так майстерно веде читача життєвими стежками своїх персонажів, що неможливо й здогадатися, куди приведе та чи інша стежка. Або й обірветься зненацька, залишивши читача наодинці зі своїми роздумами. Автор подає читачеві події без нав’язливих настанов і висновків, ніби відсторонюючись од них. Та за кожною історією відчуваєш глибину його стурбованості, високе авторське мірило моральності й людяності.

Особливо переймаєшся тривогою письменника за майбутнє людського суспільства, як то в новелі «Баранам роги заважають». Тут автор застерігає людей, нагадуючи народну мудрість: «Біда баранам, де вовк пастухом»…

Проза Івана Яцканина за своєю фактурою позначена характерними реаліями життя українців у Східній Словаччині. А проникливим психологізмом письменник розкриває внутрішній світ своїх персонажів з духовними, ментальними ознаками саме української людини й саме в українському природному та мовно-культурному середовищі. І відчувається, що доля тамтешніх українців така сама, як і доля нашого люду з материкової України…

Іван Яцканин усією душею плекає цілісність великої української душі й світлом блискавки свого духу просвітлює земне людське життя в усіх його складнощах.

Ольга ІВКО-ШТОГРИН
«Слово Просвіти»
21–27.04.2016

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × five =

Копіювати заборонено!