Головна > Українська трудова міґрація > Культурно-освітні осередки > Українці в Італії: Не покидай надовго Батьківщину!

Українці в Італії: Не покидай надовго Батьківщину!

Авторка цих роздумів народилася на Тернопільщині, за  освітою художник, 18 років працювала  за фахом на фабриці художніх виробів у м. Черкаси, а останні три роки, перед від’їздом до Італії, в Черкаському обласному центрі народної творчості на посаді  провідного методиста, член Національної спілки майстрів народного мистецтва. В Італії з 2001 року. Працює у сфері соціальної допомоги перестарілим  та одиноким людям. Не полишаючи улюблений фах, співпрацює з художніми галереями, бере участь у виставках та фестивалях української творчості, друкується в українських  періодичних виданнях.

Маючи десятилітній термін перебування за межами України, набула багатого життєвого досвіду й, не з переказів, достеменно знає про проблеми, які є в заробітчанському середовищі українців в Італії. Інколи читаючи деякі друковані матеріали, що виходять в Україні з прикрістю відзначає, як викривлено трактуються деякі сторони проблеми трудової міґрації. Не заперечуючи право інших висловити свою думку, все ж авторка представляє на розсуд громадськості своє особисте бачення заробітчанського життя. Вибрала для висвітлення теми простий і доступний стиль, не обтяжений цифрами, з метою донести проблему українського заробітчанства до душі читача.

Четверта хвиля української міґрації та еміґрації закинула на італійський  берег сотні тисяч людей із непростими долями, різних за віком, рівнем освіти, професійною приналежністю, фізичними можливостями, соціальним статусом. На відміну від інших народів, які виїздять зі своєї батьківщини сім’ями, знаючи напевне, що від’їздять назавжди, пускають в Італії коріння глибоко й надовго (будують оселі, започатковують прибуткові справи, інтегруються у суспільство, живуть повноцінним життям); українці приїздять з однією валізою, здебільшого жінки (що так нетипово для інших націй і так звично для нас), чи то  з відчаю, а чи з підвищеного почуття відповідальності перед родинами, із примарною, помилковою ідеєю, що це ненадовго, а затримуються на десятиліття. Найстійкіша психіка, часом, не витримує довгих років розлуки з рідними й дітьми, а відсутність обміну щирими почуттями не можуть замінити ніякі матеріальні щедроти. Жагуче бажання повернутися в Україну стримують нескінченні матеріальні нестатки вдома, а ще страх не знайти свого місця у родині, сім’ї, суспільстві.

Для багатьох українських заробітчан час зупинився на нульовій позначці, завис між двома світами. Дома, на Батьківщині, життя просунулося вперед і викинуло за борт багатьох: розпались подружжя, зруйнувались родини, діти повиростали й позвикали обходитися без батьків, послані гроші виявилися витраченими без сліду. А в Італії лишається та сама валіза, з якою багато років тому заробітчани подалися в мандри, шукаючи порятунку, щастя й удачі на чужині.

На жаль, українці виконують в Італії непрестижні, безперспективні роботи, що дають нетривале задоволення матеріальних потреб. Часто не знаючи своїх прав, або переслідувані страхом втратити робоче місце, значна частина без належного дозволу на перебування на території Італії, роз’єднані (що є стійкою національною рисою), невибагливі, українці отримують зарплатню меншу ніж представники інших народів. Багато людей у цій ситуації змінюються до невпізнанності, ламаються морально, озлоблюються й байдужіють, набувають шкідливих звичок, змінюють особистість.

З чиєїсь легкої руки цю ситуацію охрестили «італійським синдромом». Та лікується він не медичними засобами, а зміною економічної ситуації в Україні на краще. Деякі аналітики поверхово вивчаючи проблеми трудової міграції, помилково вважають, що люди не бажають повертатися  на Батьківщину, бо в Італії їм живеться краще, як удома: безтурботно і безвідповідально, гроші дістаються без особливих зусиль. Захоплені накопичуванням «капіталу» вони забувають про все. Не ідеалізуючи ситуацію, відверто скажемо, що трапляється й таке, та все ж основна причина в іншому. В історії людства до міґраційних хвиль спричиняють найскладніші економічні проблеми в країнах, військові дії, або стихійні лиха. Як кажуть, від добра добра не шукають. Лише незначне число авантюристів поїде з дому в безвість, якщо на те немає вагомих причин.

Деякі матері втомившись розриватися на дві держави, ще невпевнені в тому де мешкатимуть у майбутньому, вивозять за кордон неповнолітніх дітей. Підлітки ходять до італійських шкіл, але не вміють ні писати ні читати рідною українською мовою. Ми, українці, завжди (і не безпідставно) пишалися освіченістю нашої нації, та тепер, беручи до уваги вищеописані обставини, виникає природне запитання: а що ж ці діти, тимчасових заробітчан, робитимуть, коли в один довгожданий день батьки вирішать повернуться на батьківщину? Може статися й таке, що на початку третього тисячоліття ми створимо прецедент неписьменних українців!

Про ці та багато інших нагальних для заробітчанського середовища проблем ми часто думаємо й говоримо між собою, та чи чує нас наша держава, чи достатньо тісний зв’язок у неї із своїми громадянами? Чи може, як завжди, змінюються президенти, уряди, перетасовується політичний електорат, а відповідальність за прорахунки наших політиків із легкістю перекладається  й далі на так уже знесилені й переобтяжені плечі знедоленого люду, який рятується як може й вірить лише собі самому та ще Господові Богові…

Велика помилка й навіть гріх зневажати цих людей, брутальним, насмішкуватим і байдужим чином звинувачувати в тому, що вони самі створили собі проблеми, робити вигляд нібито на те не було й немає вагомих соціальних причин. У цю ситуацію втягнуто значну кількість нашого народу. Якщо, за неофіційними даними, лише в Італії перебувають біля шестисот тисяч українців-заробітчан, а до них додати їхні подружжя, дітей, перестарілих батьків, що залишилися в Україні, та все ж серцем і розумом поділяють їхні поневіряння, то можна собі уявити, яка маса людей ризикує постраждати від «італійського синдрому».

На щастя минули часи, що кожен хто побував за кордоном держави трактувався, як запроданець. Уже принаймні вистачає глузду порахувати, які неоціненні інвестиції роблять українські заробітчани  в економіку України. На надіслані сім’ям гроші діти тимчасових заробітчан здобувають вищу освіту, оплачуються комунальні послуги, утримуються перестарілі батьки, що все життя працювали на державу, а в результаті отримують мізерну пенсію, та ще багато інших таких простих та життєво необхідних речей.

Все ж, незважаючи на тимчасовість перебування за кордоном, що для декого триває вже понад десять років, в Італії створюється стабільне ядро наших краян, що його можна назвати новітньою українською діаспорою. Набувши досвіду, освоївши італійську мову, виробивши необхідні навички для достатнього професійного рівня, старанно працюючи, більшість заробітчан із часом успішно вирішують свої фінансові проблеми, підтримують тісні й теплі зв’язки з родинами, шукають шляхів, хоч і заочно, бути присутніми в житті своїх рідних, долаючи відстані, плекають особливо теплий спосіб стосунків із дітьми. Люди знаходять у собі сили піднятися над мізерністю побутових проблем,  демонструючи свою любов до України, створюють тут, за кордоном, її маленьку модель. Квітують розмаїттям українсько-італійські  культурні асоціації,  що все активніше працюють на теренах Італії, відбуваються пісенні фестивалі, виставки образотворчого й декоративно-прикладного мистецтва, започатковуються недільні школи з українською мовою викладання освітніх програм, засновуються україномовні газети, а також церкви східного обряду, де богослужіння ведуться українською мовою. Всі ці важливі справи гуртують нас у єдину громаду, дають змогу показати себе не лише як дешеву робочу силу, але й як велику націю, продемонструвати усій європейській спільноті красу і велич нашої давньої культури, народних звичаїв, багатство мистецтва, невичерпність інтелектуальних скарбів, не розпорошених по тернистих дорогах, що випали на долю нашої Батьківщини. Підсумовуючи вищеописане, з певністю можна сказати, що це і є справжнє народне посольство, яке керуючись національною свідомістю, вірністю своєму прадавньому корінню і врешті-решт рідній державі, здебільшого на волонтерських засадах,  утверджують Україну в Європі.

Дехто справді прижився в Італії, зустрів щиру й справжню любов, створив сім’ю чи знайшов добру, дохідну роботу, інтегрувався в суспільство й почуває себе, як удома, живе повноцінним життям. Радію за цих людей і бажаю їм подальших успіхів.

Та більшість з острахом і заціпенінням чекають, коли ж настане той благословенний день, що можна буде поїхати додому не лише у відпустку. З гіркотою в серці дивлюся на основну більшість жінок, що у вихідні тужливо сидять на лавочках у парку й зі змішаним почуттям радості й печалі очікують, коли настане цей довгожданий день. І хоч з України часто звучать закличні голоси про повернення заробітчан додому, та це повернення можуть забезпечити собі лише самі ж заробітчани. Навряд чи держава, яка свого разу виштовхнула цих людей за межі своїх кордонів, зараз маючи численні економічні проблеми, може забезпечити їхнє повернення, надавши необхідні робочі місця з належним рівнем оплати праці.

Волею долі, а може не тільки долі, на українській землі кожні 30–50  років відбувається як не громадянська, то Вітчизняна війна, голод або ще якесь лихо, яке ми спричиняємо самі, чублячись між собою й змінюючи курс політичного спрямування на протилежний.

Як приємно споглядати за ладом життя в цій гостинній країні Італії, що створила для нас правове поле, умови для роботи й проживання, надала всі можливості, які мають працюючі громадяни. Незважаючи на загальну економічну кризу, італійський народ все ж упевнений у необхідно мінімальній стабільності в країні. Не те, щоб італійцям щось падало  з неба, та вони напевне знають, що ніхто не зруйнує того, що вже створено. Набуте передається з покоління в покоління, а нам від наших дідів-прадідів часто-густо у спадок залишається лише дерев’яний хрест на цвинтарі. Тож коли ми доробимося до тих статків, щоб не їхати по чужих краях на заробітки, шукати кращої долі.

Опонент може заперечити мені, що й в Україні теж не мруть із голоду. І це справедливо. Наша земля багата й родюча, люди освічені, талановиті, роботящі, старанні. Залишається лише знайти відповідь на запитання: чого нам не вистачає, щоб жити краще?

Та все ж, не покидайте надовго Батьківщину, просту й скромну, ту що ми звикли називати матір’ю, ту, що навіть ображені, ми не можемо не любити або забути НІКОЛИ. Жінки завжди були берегинями сімейного вогню, носіями тепла і затишку в домі. Дорогі українські жінки, не позбавляйте любові ваші домівки, ніжності ваших дітей та близьких. Зваживши й оцінивши енергію, силу, розум, що багато з нас доклали, долаючи день за днем заробітчанського життя, переконливо знаю з власного досвіду й на прикладах моїх колишніх колег по роботі, на Батьківщині ми досягли б не гіршого результату. А звертаючись до тих, які скуштували несолодкого заробітчанського хліба, скажу таке: нам вистачило мужності в скрутні часи поїхати в чужі краї шукати розв’язання матеріальних проблем для наших родин, тож шукаймо в собі сили й можливості вчасно зупинитися й повернутися назад на Батьківщину – ДОДОМУ.

Марія Гайдай

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + 6 =

Копіювати заборонено!