Головна > Україна > Подвижники > Великі Сіверяни – подвижники Українського духу

Великі Сіверяни – подвижники Українського духу

2008 рік – знаменний не тільки в житті Чернігівщини-Сіверщини, а й цілої України та зарубіжжя. 2008-й став Роком Георгія Вороного: 28 квітня математична громадськість світу відзначила 140-річчя від народження, а 20 листопада вшанувала 100-і роковини пам’яті Георгія Феодосійовича ВОРОНОГО – всесвітньо відомого геніального українського математика.

12 листопада світова україністика й славістика відзначила 200-річчя від народження Осипа Максимовича БОДЯНСЬКОГО – великого українського вченого-енциклопедиста, одного з провідних діячів слов’янського відродження.

Обидва світочі науки й духовності народилися на Сіверщині. Сіверщина має первинну назву – Сіверія, що походить від сакрального наймення суворого й справедливого Духа Сонця й північного Вітру – Сівера, який благословляє та оберігає дбайливих господарів-хліборобів і карає недбальців. Звідси значення назви Сіверія – країна суворих і справедливих людей та самонаймення народу сівери або сіверці – дбайливі господарі-хлібороби, доблесні й рішучі богатирі-лицарі, суворі й справедливі, благородні – справжні люди.

Прадавній Удай – Небесна Вода.

Центром Приудайської Сіверщини, цього унікального краю, є Варва (історичні назви Варин, Вар, що в індоорійських мовах означає – поселення на горі, укріплення, фортеця, замок, а первинне значення – захищене Сонцем). Вар-Варва – одне з найдавніших поселень усієї Сіверії. Першу писемну згадку про Вар-Варин-Варву залишив Володимир Мономах – князь Чернігівський (1078-1094) і Великий Київський (1113-1125) у своєму знаменитому “Поученні”.

Під 1086-1087 роками він записав: «А потім з /братом/ Ростиславом-таки коло /города/ Варина вежі /їхні/ (половців – О. Ш.) ми взяли». Варин був одним із важливих оборонних пунктів Сіверської землі, й під час монголо-татарської навали місто зруйновано. Активне життя почало відновлюватися тут із ХVІ ст., і “новоселицю”, тобто нове поселення, засноване біля старого, назвали Варва. Старий Варин був розташований на місці прадавнього поселення-укріплення Вар, на найвищій у цій місцевості горі, яку нині в народі називають Холодниця або Холодна гора (від холодного північного вітру). Вона височіє на лівобережжі Удаю, на північній околиці нинішньої Варви.


Земська школа у Варві.

Генетичне й духовне багатство Приудайської Сіверщини яскраво виявилося в людях, які уособлюють сіверський козацький, аристократичний духовний тип, витворений упродовж багатосотлітньої культурної історії краю.

Осип Максимович Бодянський

Осип Максимович Бодянський

Осип Максимович Бодянський – нащадок знатного козацько-священицького роду, великий український історик, філолог, фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, один з основоположників української й російської славістики, знаний у цілому слов’янському світі дослідник культур споріднених народів. Його літературні псевдоніми: О. Бода-Варвинець, Запорожець Ісько Матиринка, І. Мастак, Є. Радушин, К. Муцій Сцевола…

Народився 12 листопада 1808 р. у Варві, помер 18 вересня 1877 р. в Москві, де й похований на території Новодівичого монастиря. Закінчив Полтавську духовну семінарію, яка тоді містилась у Переяславі (1831), Московський університет (1834), де й працював професором з 1842 по 1868.

Вчений створив ґрунтовні праці про історію, фольклор, мови та писемність слов’янських народів, а в кандидатській дисертації «О мнениях касательно происхождения Руси» (1834) розвинув позицію «скептичної школи» свого видатного вчителя й земляка професора Михайла Трохимовича Каченовського (1775-1842), що заперечувала існування давньоруської народності й доводила тюркське походження зайшлих військово-кочових русів, які підкорили корінні слов’янські племена, зруйнували систему місцевої родоплемінної державності й насадили свою колонізаторську військову владу. О. М. Бодянський показав на багатому матеріалі народної творчості слов’ян їхній особливий духовний і господарський тип – хліборобський і миролюбний, мужній і вільнолюбний.

Вчений доводить, що слов’яни – найпоетичніша у світі етнокультурна спільнота: «Поезія слов’ян – це поезія дійсного життя». Він розкриває через народну поезію особливості виявлення абсолютної ідеї в національній ідеї кожного зі слов’янських народів:

«…Ця ідея, вияв усього окремішнього життя народу, устійнювана його релігією, філософією, мораллю, звичаями, історією, місцевістю країни та її особливостями, віруваннями, мовою, численними життєвими умовами і т. п., ні в чому так яскраво, сильно, чисто, міцно й досконало не виявляється, як у словесності» («О народной поэзии славянских племен», 1837).

Ще з 1830 по 1837 О. М. Бодянський, за участю меншого брата Федора (1812–1873), записав на Полтавщині (переважно на рідній Варвинщині й значною мірою від своєї матері Тетяни Василівни) вісім тисяч українських народних пісень, понад півтори тисячі прислів’їв, приказок і казок (це він зазначив у магістерській дисертації «О народной поэзии славянских племен», 1837).

Крім цього, пристрасний збирач духовних скарбів свого народу переписав близько двох тисяч українських пісень із рукописної збірки З. Доленги-Ходаковського, яку 1833 р. придбав М. О. Максимович і якою користувався й М. В. Гоголь. О. М.

Бодянський готував своє багатюще пісенне зібрання до друку, про що свідчать підготовлені для цього списки, в яких упорядковано до трьох тисяч назв неповторюваних пісень. 1835 р. О. М. Бодянський, під псевдонімом Запорожець Ісько Матиринка, видав «Наські українські казки», написані в поетичній формі на місцевому, варвинському, фольклорному матеріалі. А в 1840-1850 роках Федір Бодянський, фольклорист і педагог, уклав два рукописні збірники українських народних пісень, один із яких назвав, наслідуючи брата, «Наські українські саги або малоросійські пісні, зобрани Запорожцем Хведором Горкавенком Міським. Часть первая».

У цих збірниках збереглися ті пісні, які готував до друку О. М. Бодянський. А його власне зібрання лишилось в 11 зошитах у небожа дружини, Марфи Микитівни, Н. М. Артем’єва в Полтаві. Про нього пише очевидець І. Ф. Павловський:

«…можна бачити, яке це було б грандіозне зібрання, що перевищувало б усі видані досі збірники, якби воно тільки повністю збереглося…».

Подальша доля того зібрання невідома, а частину збережених записів уперше опубліковано аж 1978 р. в книжці «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських». У народних піснях О. М. Бодянський знаходив вияв народного духу, найточніше відображення народного життя: «Пісні складають природну, істинну поезію народу, якому вони належать.

У них віє те саме повітря, яким дихає народ, те саме небо, під яким живе народ, те саме життя народу, яке він прожив, без найменшої зміни в барвах; кожен…, незважаючи на всі свої приватні дрібні особливості, поглянувши в це дзеркало, зразу ж упізнає себе». Вивчаючи народну мову на основі глибокого засвоєння фольклорних джерел, зокрема народних пісень, вчений і педагог виробив власну методику підготовки славістів: «Я сам навчився й інших хочу навчати слов’янським наріччям по пам’ятках, у яких народна мова перебуває в усій її чистоті, тобто по народних піснях, а потім уже переходити і до книжної мови».

О. М. Бодянський як філолог і мислитель осягнув глибинну духовно-енергетичну сутність рідної мови:

«Та чи можливе будь-яке єднання, спілкування, взаємність між різними членами розгалуженого народу без єднання, взаємності й мови – точки дотику для всіх і кожного, вогнища, в якому всі розсіяні промені знову сходяться й займаються одним спільним вогнем, який з однаковою швидкістю пробігає по жилах і запалює однаковою любов’ю до свого, рідного. Мова є найщиріше неупереджене відображення народу з усім його наявним багатством, або, краще, – це сам народ, уособлюваний у слові. Яка мова – такий і народ…».

Цю духовну силу рідної мови у вихованні, освіті й житті народу так само глибинно обґрунтував великий український педагог, основоположник педагогічної науки й народної школи К. Д. Ушинський (1824-1870) у праці «Рідне слово» (1861) – одному з найвизначніших творів світової педагогіки, який присвячений питанням виховного й освітнього значення рідної мови:

«Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він усе може повернути; та відберіть мову – і він більше ніколи вже не створить її; навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ… Отак, будучи найповнішим і найвірнішим літописом духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а біля підніжжя Гімалаїв…».

Костянтин Дмитрович Ушинський

К. Д. Ушинський – також корінний козак-сіверець (його мати – з Новгород-Сіверщини, а батько – зі Слобідщини), рідну мову знав досконало, з діалектними особливостями, і хоч би де він бував, його «душа степова» линула до рідної України.

О. Бодянський як істинний козак любив повторювати: «Чуже – чужим, своє – своїм». Ще навчаючись у Переяславі, Осип розвивався, як і дома, в рідномовному середовищі, бо викладання там велося, незважаючи на імперський офіціоз, українською. Навіть у Московському університеті студент О. Бодянський довго не міг перейти на російську. А коли вже став професором, студенти все одно чули, як промовляє в ньому українське серце, й називали його:

«Козак-запорожець за професорською кафедрою», а ще між собою титулували його з українською вимовою: «Осип Максимович». Так і Шевченко чув у Бодянському «запорозьку душу».

Згадуючи про становлення О. М. Бодянського-вченого, його колега К. С. Аксаков писав: «Бодянський був одним із найбільш путніх студентів, серйозно займався історією й тепер посідає в галузі науки всім відоме почесне місце». Найточніше охарактеризував свого вчителя земляк О. М. Бодянського, відомий славіст, професор кафедри слов’янської філології Новоросійського університету в Одесі О. О. Кочубинський:

«Ворог метафізичного туману, Бодянський не належав до слов’янофілів: не зараховуючи себе ні до правовірних, ні до дисидентів, він не цурався ні тих, ні інших, але всюди зберігав волю своєї думки, самостійного судження… Його коло людей складали земляки: Гоголь, Шевченко… та ін.».

Микола Васильович Гоголь

Сердечна дружба єднала Осипа Бодянського з близькими земляками-сіверцями – Миколою Гоголем і Пантелеймоном Кулішем, а також із Тарасом Шевченком, характерно, що вони між собою спілкувалися на чужині тільки рідною мовою. Це про їхнє сердечне земляцьке побратимство писав Т. Шевченко:

«Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за бідну, брудну, опаскуджену чернь! За того зневаженого безсловесного смерда!».

П. Куліш наполягав на необхідності широкої освіти народу, на вихованні нового покоління українських матерів, які народять нове покоління нації, вільне від рабської покори й сповнене гідності, самоповаги.

О. Бодянський разом із М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим, П. Кулішем підніс рівень українських гуманітарних знань на світовий рівень. Коли П. Куліша, після ув’язнення в Петропавлівській фортеці, заслали на три роки до Тули, О. Бодянський постачав йому необхідні для роботи книжки зі своєї професорської бібліотеки й з видань, що виходили за його редакцією з друкарні Московського університету.

Пантелеймон Олександрович дуже шанує Осипа Максимовича за ту громадянську відвагу й величає його «вчений муж із сильним характером»:

«Такі люде тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж велемовні патріоти, що тільки наших супротивників дратують».

Саме стараннями професора О. М. Бодянського Московський університет стає важливим центром україністики. Працюючи з лютого 1845 р. на посаді секретаря «Императорского Общества истории и древностей российских» при Московському університеті та паралельно редактором його друкованого органу – «Чтений в императорском Обществе истории и древностей российских» (ця неоплачувана подвижницька праця забирала у вченого дуже багато сили й часу), О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам’яток, переважно української історичної думки.

Пантелеймон Олександрович Куліш

Передусім це «Історія Русів» та «Літопис Самовидця» (у двох книжках; за списком і з передмовою П. Куліша, який знайшов його 1840 р., розшифрував, дав назву й рекомендував до друку як пояснення «прагматичної» «Історії Русів»), Кулішів збірник «Українські народні перекази» (після арешту й заслання Куліша майже весь наклад конфісковано), «Діаріуш» Миколи Ханенка (підготував до друку П. Куліш, отримавши його 1844 р. від Олександра й Михайла Ханенків – правнуків генерального хорунжого), автономістський літопис Петра Симоновського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і його військові справи…», «Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана й твори інших козацьких літописців, «Джерела Малоросійської історії» Дмитра Бантиша-Каменського, «Реєстр Війська Запорозького 1649 року» та інші неоціненні праці й документи, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського патріота.

1847 року О. Бодянський писав М. Максимовичу про свій намір видавати українські історичні пам’ятки в редагованих ним «Чтениях»:

«Я решил во что бы то не стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь… успеть, и за мною никому не угоняться, хоть бы и на украинском коне. Я, ведь, и сам козак. После летописей примусь и за официальные бумаги, в коих недостатка нет и быть не может…».

Ось як оцінив подвижницьку видавничу працю Осипа Бодянського Іван Франко:

«Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути «Чтения».

Ще в своїй магістерській дисертації «О народной поэзии славянских племен» (1837), яка вийшла окремим виданням і невдовзі набула великого успіху (її перекладено чеською, сербською, німецькою, італійською мовами), О. Бодянський із властивою йому вірністю істині й громадянською відвагою обґрунтував національну ідею: «Минула вже пора космополітизму… Тепер народ хоче залишатися тим, чим він є, чим він може стати… Хоче бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, жити всіма силами свого буття».

«…Я так не розумію, як можна не бути національним у наш час», – записав О. Бодянський у щоденнику, заперечуючи своєму опоненту російському літератору Д. Свєрбєєву, який сказав: «Не розумію, як можна бути в наш час національним».

Через півтори сотні років мужня національна позиція О. Бодянського актуалізується з новою силою, так само, як і позиція П. Куліша:

«Дійшовши, з проґресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь¬кої національности і духовної волі. …Та нема такої безодні, з якої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, неоправданої філософією природи».

Як і П. Куліш, О. Бодянський домагався реформування освіти на основі традиційних питомих знань і етнопедагогіки, оскільки класичне навчання як мавпування чужого стало гальмом у розвитку системи знань. Але педагогічним новаціям та науковим і видавничим ініціативам чинили опір «учені вороги» (за висловом П. Куліша) – його незмінні недоброзичливці М. Погодін і С. Шевирьов. Вони й намагалися усунути О. Бодянського від подвижницької видавничої праці. І така нагода трапилась. 1848 р. О. Бодянський опублікував у «Чтениях» переклад книжки англійського письменника й дипломата, посла в Московщині (1588-1589) Джілда Флетчера «О государстве Русском, или образ правления русского царя…», де той описав повальне рабство в країні за царювання Івана Грозного і його сина Федора, захланність московського дворянства, духовенства, грабіжництво війська й страшну пригнобленість народу. М. Погодін і С. Шевирьов донесли про вихід книжки міністрові народної освіти С. Уварову, який віддавна ворогував із прихильним до О. Бодянського головою Товариства С. Строгановим, і той доповів Миколи І. В результаті книжку заборонили як шкідливу, а О. Бодянського звільнили з посади секретаря Товариства й редактора «Чтений» та з університетської кафедри й перевели до Казані.

«Так поглумились учені вороги» над українським патріотом, – згадував П. Куліш. Але О. Бодянський виявив громадянську мужність – відмовився виконувати наказ, подав у відставку й залишився в Москві. Наприкінці 1849 р. цар, за сприяння С. Строганова, підписав наказ про повернення О. Бодянського на посаду ординарного професора Московського університету, а до Товариства й до «Чтений» він повернувся аж наприкінці 1857 р. і одразу відновив видання праць, документів з історії України. О. Котляревський, учень і земляк О. Бодянського, відомий славіст і етнограф, професор кафедри слов’янської філології Київського університету, голова Історичного товариства Нестора літописця, характеризував його як людину «твердого й стійкого характеру…, …що не поступалась ні п’яддю землі без бою і не входила в жодні зговори з сумлінням». Згадуючи про О. Бодянського, М. Драгоманов наголошував: «…Ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична твердодуха Україна!».

Подвижницька праця О. Бодянського в царині славістики й історіографії знана в усьому слов’янському світі й належно поцінована там. Гідно поцінувати здобутки цього унікального українця, енциклопедиста в царині україністики й славістики в цілому – обов’язок України.

Достойним першопрохідцем на цій неораній ниві став московський українець В. Ю. Мельниченко – доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, генеральний директор Культурного центру України в Москві, автор 40 книжок (10 із них видав у Російській столиці українською мовою). 200-річчю від народження Осипа Максимовича Володимир Юхимович присвятив своє нове ґрунтовне дослідження «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)», яке вийшло в Москві на початку 2008 р.

Це перша в українській і світовій історіографії праця про дружбу й московські зустрічі Т. Шевченка та О. Бодянського. В ній по-новому висвітлено життя й подвижництво видатного вченого, який справив значний вплив на Шевченка, зокрема на його проникливе бачення української історії:

«…Саме завдяки повному зануренню в історичні праці, прислані Бодянським на заслання, Шевченко справді зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, оживлював душу, накопичував знання з історії України». Підсумовуючи своє дослідження, автор наголошує: «До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел із патріотичних спонук. Якраз цей людський подвиг українця Бодянського врешті решт залишиться в нашій національній пам’яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України як імперський громадянин».

«Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно, во ім’я матері нашої України», «на славу нашої преславної України», – так лаконічно й проникливо сформулював Тарас Шевченко ідею життя славних українців, які працювали на теренах Російської імперії для України. До цих великих трудівників, поряд із Миколою Гоголем, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Михайлом Максимовичем, належить і мало згадуваний досі Осип Бодянський.

Сподівання на підростаюче покоління українських подвижників, які гідно продовжать справу нашого великого співвітчизника – проникливого осягнення живої спадщини предків. Заповітну думку лишив нам О. Бодянський у передмові до «Діаріуша» М. Ханенка, виданого ним на початку 1858 р. після повернення до редагування «Чтений»: «Прошедшие судьбы Малой России преимущественно должны останавливать внимание и заботливость на себя Малороссиян, сынов ее. Не позаботятся они о том, кто же станет заботиться? Всякое уважение и значение наше исходит от нас самих, и от нашего самопознания и самоуважения».

Іван Якимович Фальківський (Іриней)

Іван Якимович Фальківський (Іриней)

З родом Бодянських споріднений рід Фальківських, із близького до Варви козацького села Білоцерківці, що нині в Пирятинському районі.

У Білоцерківцях народився й виріс Іван Якимович Фальківський (у чернецтві – Іриней) (1762-1823) – видатний український енциклопедист (письменник, історик, філософ, композитор, математик, астроном, географ), найталановитіший серед усіх відомих у Російській імперії вчених кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть.

У 1803-1804 роках І. Фальківський був ректором Києво-Могилянської академії й протягом 21 року викладав там 13 наук: алгебру, геометрію, змішану математику – гідравліку, астрономію, архітектуру, оптику, географію, історію, поезію, німецьку мову, філософію, теологію.

Створив при Академії студентське Вільне піїтичне товариство (1792). Знаний також як реорганізатор чернечого життя з метою його доцільності й корисності для суспільства. Життєве кредо духовного подвижника і вченого:

«Я завжди з любов’ю здобуваю потрібні моїй дорогій вітчизні знання».

92-томна рукописна науково-літературна спадщина енциклопедиста розпорошена по різних сховищах, значна частина якої (близько 1300 творів) зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського й досі невідома українському суспільству. Майно І. Я. Фальківського після смерті (похований у Києві в Михайлівському Золотоверхому соборі, в приділі св. Варвари; поховання разом із собором знищили більшовики в 1935 р.) дісталося в спадщину його небожам Бодянським – Іллі Гавриловичу, батькові Павла Бодянського, та Максимові Гавриловичу, батькові Осипа й Федора Бодянських.

Та не майно Фальківського стало визначальним у житті спадкоємців Бодянських, а духовне спрямування цього великого й досі малознаного подвижника української справи. Гідно продовжив справу свого славного діда Осип. Батько потратив усі сімейні заощадження й позичив грошей, аби забезпечити освітні прагнення сина. Осип усе життя був сердечно вдячний батькам, які, як він сам наголошував, дали йому «виховання не по своїй кишені».

Григорій Савович Сковорода

Недалеко од Варви, поряд із Білоцерківцями – Чорнухи, колишнє сотенне місто, де в козацькій сім’ї народився й виріс Григорій Савович Сковорода (1722-1794) – наш великий духовний подвижник, філософ-практик і вчитель народу. Саму філософію мислитель розумів як мудрість жити в Істині й сам жив згідно зі своїм вченням. Звідси сковородинський духовний тип української людини – морально зрілого, послідовного творця духовних цінностей.

Г. Сковорода по праву є духовним батьком і творцем українського національного відродження. Лицарський ідеалізм Г. Сковороди у святій боротьбі за волю й за правду – могутній чинник розвитку сучасної української суспільної думки й мобілізації творчих сил українського суспільства для творення національної держави.

Згідно зі вченням великого мислителя, перспективу життя народу визначає самоусвідомлення ним своєї священної духовної єдності, а дух і моральна воля пробудженої нації – це передумова державного відродження України.

Цю ідеологічну засаду Г. Сковороди розвивав О. Бодянський.

Георгій Феодосійович Вороний

На південь од Варви – Журавка, гніздо роду Вороних, який походять зі старовинного козацького кореня й дав Україні багатьох славних людей. Прапрадіди були курінними отаманами на Січі. Георгіїв дід – Яків Тарасович Вороний як потомственний козак-селянин зі старшинським (згодом дворянським) титулом осів на журавській землі ще в ХVІІІ столітті.

Георгіїв батько – Феодосій Якович (1837-1910) відомий своєю просвітницькою діяльністю: навчаючись у Київському університеті, став одним з ініціаторів створення безплатних недільних шкіл для робітничої молоді. Серед 17 студентів Університету Святого Володимира, які підписали листа від 14 вересня 1859 р. до М. І. Пирогова як попечителя Київського навчального округу з проханням про відкриття недільної школи на Подолі, були Феодосій Вороний, Михайло Драгоманов, Іван Сікорський (батько всесвітньовідомого авіаконструктора Ігоря Сікорського). Через Феодосія Вороного Тарас Шевченко передав для Подільської школи 50 примірників свого «Кобзаря».

Старший син Феодосія Яковича Михайло, який займався агрономією, селекцією, лікарськими травами, разом із батьком заклав основи сортового садівництва, промислового вирощування м’яти. Стараннями Вороних у Журавці ще 1885 року збудовано перший у Російській імперії завод із переробки лікарських рослин, зокрема з виробництва м’ятної й лепехової олії.

Журавський м’ятний завод був відомий на всю Україну й працював ще 10 років тому. Завдяки зусиллям родини Вороних Журавка пережи¬ла на межі XIX-XX століть своєрідне відродження, ставши осередком народної освіти й високої культури господарювання та побуту. Михайлів син Андрій Вороний, геолог, відкрив і досліджував прадавню археологічну культуру в Приудайській Сіверщині – Журавську палеолітичну стоянку, вік якої не менше 12 тисяч років.

Георгій Феодосійович Вороний працював професором Варшавського університету, а за сумісництвом професором Варшавського політехнічного інституту й протягом кількох років був тут першим виборним деканом механічного факультету. 1907 року Г. Ф. Вороного обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. За 12 років самовідданої творчої праці на «тернистому полі» науки Георгій Феодосійович Вороний досягнув неймовірного в дослідженні проблем, які виходять за межі математики й теорії чисел зокрема, і розкрив широкі перспективи пізнання.

Г. Вороний залишився в історії української й світової науки не тільки, як геніальний вчений, а й як рідкісного благородства особистість. Праці вченого, визнані геніальними ще за його життя, знайшли своє продовження саме в наш час і нині набули поширення в багатьох актуальних напрямках науки, зокрема, в комп’ютерній графіці, геометричному моделюванні, конструюванні роботів, розпізнаванні образів, створенні штучного інтелекту, побудові географічних інформаційних систем, мікробіології, радіаційній фізиці, фізичній хімії, астрономії, астрофізиці, кристалографії, медицині, археології, антропології, картографії тощо.

Створені Г. Ф. Вороним поняття й методи виявились найвищою мірою плодотворними, про що свідчить широке вживання іменних термінів: формула Вороного, діаграма Вороного, метод Вороного (на зразок: теорема Піфагора чи біном Ньютона).

А сини Георгія Вороного – Георгій (Юрій) і Олександр зробили визначний внесок у розвиток української медицини: Юрій Вороний працював над проблемою пригоєння тканин та органів і здійснив першу в світі операцію з пересадки трупної нирки хворому (1933); Олександр Вороний винайшов спосіб лікування раку (1938), та невдовзі його заарештували, за доносом, і він загинув на засланні. Вся родина Вороних зазнала репресій і поневірянь…

У Журавці, крім роду Вороних, закорінений також старовинний козацький рід Лукомських, із якого виросли: Степан Васильович Лукомський (1701-1779) – славний український хроніст, автор «Історичного зібрання» й інших праць, його син Степан – Прилуцький повітовий суддя й відомий філантроп, їхній правнук і внук Родіон Іванович Лукомський (1801-?) – Пирятинський межовий суддя й Журавський поміщик, приятель Тараса Шевченка, якого митець увічнив у відомому портреті 1843 року. З Журавською садибою Лукомських пов’язана легенда про закопані там Шевченкові рукописи.
Родіон Іванович Лукомський

Із судніх із Журавкою Богданів походить знаменитий козацький рід Криць – міцні й надійні як криця. А нащадки цього роду вже писалися «дворяни Крицькі» – з них вийшли відомі в окрузі лікарі. З роду Криць-Крицьких Георгій Вороний узяв собі за дружину Ольгу Митрофанівну.

У сусідній Антонівці народилась і виросла визначна представниця сковородинського типу української людини нового часу Валерія Михайлівна Нічик (1928-2002) – видатний вчений у галузі історії української філософії, професор. Працюючи все життя в Інституті філософії НАН України, В. М. Нічик організувала й очолила осередок науковців з вивчення джерел української філософської, зокрема релігійно-ідеалістичної, думки, незважаючи на гніт комуністичної ідеології й вульгарного матеріалізму.

На схід од Варви – Озеряни, де народився й виріс Федір Якович Шолом (1922-1980) – вчений, педагог, знаний фахівець із давньої й середньовічної української літератури.

Поряд із Озерянами – Мармизівка, де було родове гніздо Прилуцького полковника Івана Стороженка й де мав свою садибу його нащадок Микола Ілліч Стороженко (1836-1906) – видатний історик літератури, професор кафедри історії загальної літератури Московського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1899). М. Стороженко був учнем О. Бодянського й належав до культурно-історичної школи в літературознавстві, знаний дослідник історії західноєвропейської літератури, зокрема творчості Сервантеса, Ґете, Шекспіра.

Він також автор глибоких розвідок з історії України та праць про життя й творчість Т. Шевченка на основі власних архівних знахідок.

Багато допомагав Шевченковим родичам. Про Миколу Ілліча в земляків лишилася добра пам’ять як про справедливу, мудру людину. Він збудував у Мармизівці школу з квартирою для вчителя й виділив десятину землю. Від Стороженкової садиби з 38-кімнатним будинком і старовинним дубовим парком не лишилося й сліду.

Григорій Павлович Ґалаґан

В Сокиринцях, що на північ од Варви, в родовій старшинській садибі Ґалаґанів створив центр українського культурно-господарського руху Григорій Павлович Ґалаґан (1819-1888) – фундатор славнозвісної Колегії Павла Ґалаґана в Києві, на утримання якої віддав 11,5 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях, видавець журналу «Кіевская старина», член Державної Ради Російської імперії, подвижник кооперативного руху в Україні, добродійник.

Ще в 1871 році Г. Ґалаґан заснував у Сокиринцях Ощадно-позичкове товариство (народний кооперативний банк), членами якого були спочатку колишні кріпаки, а згодом мали право вступати всі мешканці волості. «Бажаючи щастя народові», Григорій Павлович кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), сам виробив статут Товариства, домігся затвердження його в Петербурзі, відтак став головою ради Товариства й довголітнім опікуном.

Сокиринське Товариство було найпотужніше в усій Полтавській губернії (його власний пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 тисяч рублів), воно проіснувало майже 60 років, аж до більшовицької колективізації. Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільгопвиробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.

В Сокиринцях, у сім’ї нащадків німецьких колоністів, народився й виріс Георгій Васильович Пфейфер (1872-1946) – випускник Прилуцької чоловічої гімназії, видатний український математик, академік Української Академії наук (з 1920), директор об’єднаного Інституту математики та фізики АН УРСР (1941-1944), який усе життя присвятив науковій та викладацькій роботі в рідному Київському університеті й Київському політехнічному інституті. Автор понад 250 наукових праць, основні з яких присвячені теорії диференційних рівнянь із частинними похідними. Г. Пфейфер був молодшим колегою Г. Вороного.

Із Сокиринцями пов’язане життя й творчість Остапа Микитовича Вересая (1803-1890) – феноменального українського кобзаря-лірника, завдяки якому до нас дійшли, в записах Пантелеймона Олександровича Куліша, унікальні скарби історичної пам’яті наших предків.

Поряд із Сокиринцями – чи не найбільший в Україні Тростянецький дендропарк, ландшафтний унікум світового значення, де зібрано понад 500 видів і форм дерев із різних континентів. А започаткував його 1834 року й ціле життя плекав Іван Михайлович Скоропадський (1804-1887) – предводитель дворянства Полтавської губернії, організатор шкіл для підготовки народних учителів (а 1874 року в його будинку відкрито Прилуцьку чоловічу гімназію), представник знатного роду, з якого походять два гетьмани: Іван Ілліч Скоропадський (1646-1722) та Павло Петрович Скоропадський (1873-1945).

Гетьман Павло Петрович Скоропадський

Гетьман Павло Петрович Скоропадський

Останній гетьман України Павло Скоропадський доклав великих зусиль до воскресіння української державності й творення нової Української держави (Другого Гетьманату) – повернення до своїх національних коренів, відновлення всього українського, передусім духовної традиції, бо в духові сила народу, й народний дух творить національну державу.

За сім з половиною місяців свого гетьманування П. Скоропадський створив перший в історії України Кабінет Міністрів, упорядкував податкову систему, створив Українську армію, заснував Українську академію наук, систему українських середніх шкіл і вищих навчальних закладів, систему національного мистецтва й народної культури, Українську національну бібліотеку й Український національний архів…

Таку основу творення здорової нації й просвіченої національної держави заклав за короткий час Гетьман України Павло Скоропадський.

Але інтриґани й демагоги Винниченко й Петлюра, заанґажовані масоно-соціалістичною ідеологією й виконуючи волю своїх патронів під прикриттям легенди про «спасительство Антанти» заради «соборної самостійної України від Тиси до Дону», кинули український народ на абсурдну, самовбивчу громадянську бойню до загину – зруйнували основу культурного, господарського, соціального й політичного розвитку України, зруйнували щойно воскреслу державність і призвели країну до керованого хаосу.

А «спасителями» явились масоно-більшовики з Росії – «байстрюки й бандити» (так у нас казали старі люди), які руками таких самих винародовлених покручів «навели порядок», підірвавши генетичні й духовні сили українського народу колективізацією-«розкуркуленням» і голодоморним геноцидом та остаточно закабаливши Україну…

Олександер Опанасович Потебня

Олександер Опанасович Потебня

На схід од Сокиринців, на Роменщині, на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка (тепер село Гришине) народився нащадок знаного козацького роду Олександер Опанасович Потебня (1835-1891) – великий український мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, педагог, громадський діяч, професор Харківського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики.

Завдяки науковому подвижництву О. Потебні українська філологія стала особливо значущою в слов’янському світі й вийшла на загальноєвропейський рівень.

Із Роменщини походить і знаменитий козацький рід Полетик, який дав Україні видатних культурно-громадських і державно-політичних діячів: найвідоміші з них рідні брати Іван Андрійович (1726-1783) – лікар і вчений; Андрій Андрійович (1741-1798) – громадський діяч; Григорій Андрійович (1725-1784) – письменник, громадсько-політичний діяч та його син Василь Григорович (1765-1845) – історик і громадський діяч (О. М. Лазаревський вважав батька й сина Полетиків авторами знаменитої «Історії Русів»); а також їхній двоюрідний брат Григорій Іванович (1735-1798) – дипломат, автор статті про запорозьких козаків, надрукованої у Відні 1788 р.

Родом із Прилук Яків Андрійович Маркович (1696-1770) – державний діяч Гетьманщини й мемуарист, автор «Щоденних записів генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича», фундаментальної праці, 10 томів якої він писав протягом 20 років, неоціненного джерела для вивчення політичної, соціально-економічної, культурно-побутової історії України ХVІІІ століття.

Навчався в Київській академії, був учнем Феофана Прокоповича (1681-1736) – вченого-енциклопедиста, одного з найосвіченіших людей того часу.

Яким Андрійович Горленко (Святий Йоасаф)

У Прилуках, у славному козацькому роду Горленків народився й виріс Яким Андрійович Горленко (у чернецтві – святитель Йоасаф) (1705-1754) – визначний український поет, освітній діяч і духовний подвижник, святий (канонізований у 1911 р., нетлінні мощі зберігаються в Бєлгороді, в Троїцькому соборі).

Я. Горленко по батьковій лінії – внук прилуцького полковника Дмитра Горленка, а по материній – внук миргородського полковника, гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, дядько класика української літератури Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, який створив опис життя святителя.

З Горленківського роду походить і Василь Григорович Горленко (1853-1907) – знаменитий письменник, літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, автор численних праць про українських письменників, кобзарів і лірників.

У Прилуках жив і служив протоієреєм (настоятелем церкви) Ілля Гаврилович Бодянський (1782-1848) – рідний дядько О. М. Бодянського, добрий приятель Т. Г. Шевченка. У 1845 році, під час дослідницької роботи Т. Шевченка в Археографічній комісії, І. Бодянський супроводжував його до напівзруйнованого Густинського монастиря й розповідав, що цю унікальну пам’ятку козацького бароко спорудив 1664 року гетьман І. Самойлович.

Як писав О. Бодянський у листі до свого батька, Максима Гавриловича, Густинський монастир розташований «поблизу нашої Борщагівки, гнізда роду Бодянських». Син І. Г. Бодянського Павло Ілліч Бодянський (1809-1869) – редактор газети «Полтавские губернские новости», член Полтавського губернського статистичного комітету, автор історико-краєзнавчої «Памятной книжки Полтавской губернии».

У Прилуках народився й ціле життя пропрацював на культурно-освітній ниві нащадок козацького роду Павло Павлович Білецький-Носенко (1774-1856) – визначний письменник, мовознавець, педагог, фольклорист, етнолог, перекладач. Після виходу у відставку в чині штабс-капітана (служив під командуванням О. В. Суворова й нагороджений за мужність і хоробрість золотим хрестом і годинником з діамантами) був підсудком Прилуцького повітового земського суду, почесним наглядачем Прилуцької лікарні й 37 років почесним наглядачем повітових училищ Прилуччини, членом різних наукових товариств.

У 1803 році Павло Павлович створив у своїй садибі в передмісті Прилук, на Лапинцях, приватний пансіон, у якому протягом сорока років виховував і навчав дітей віком від 7 до 10 років з усіх кінців України, і його випускники вражали екзаменаторів у вищих навчальних закладах знаннями з усіх предметів. П. П. Білецький-Носенко сам викладав усі предмети: іноземні мови, арифметику, геометрію, фізику, історію, географію, міфологію, поезію, риторику, малювання, сам писав підручники з граматики, логіки, етики, природознавства, праці з економіки, сільського господарства, медицини, археології. В його пансіоні освіту отримали М. А. Маркевич та І. М. Скоропадський.

В основі педагогічної системи Білецького-Носенка – всебічний гармонійний розвиток дитини й цілеспрямоване естетичне виховання (в Україні запровадив уперше). Відзначався правдивістю й почуттям власної гідності, не запобігав перед можновладцями й сповідував принцип: «Не той багатий, хто багатий, а той, хто обходиться своїми статками».

А свої статки тратив на розвиток освіти в рідному краї. П. П. Білецький-Носенко написав чимало праць з української мови, зокрема граматику; за дванадцять років кропіткої праці створив на основі власних записів українських говірок Лівобережжя, переважно Сіверщини, перший великий словник новоукраїнської мови – «дорогоцінний подарунок усім слов’янським народам». «Словник української мови» П. Білецького-Носенка опубліковано тільки в 1966 році, але його рукописом користувалися Володимир Даль і Борис Грінченко, укладаючи свої словники. З приводу словника П. Білецького-Носенка М. А. Маркевич писав автору, своєму вчителю: «Ваша праця є великий подвиг, прекрасно виконана».

Микола Андрійович Маркевич (1804-1860) – видатний український історик, народознавець, письменник, композитор, економіст, який самотужки вів усю господарську статистику Лівобережної України, написав праці про клімат і ріки Полтавської губернії. Свою мелодію «Удай», яка увійшла до опрацьованих ним для фортепіано «Народних українських наспівів» (1840), присвятив рідній Прилуччині.

Цього славного громадянина, нащадка прилуцького козацького роду Марковичів, Т. Г. Шевченко шанобливо величав кобзарем. М. А. Маркевич створив цінну п’ятитомну «Исторію Малой Россіи», унікальну етнографічну працю «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссіян», перший дослідив український похідний театр (вертеп) на основі вивчення «Сокиринського вертепу», що зберігався в мистецькій колекції Г. П. Галагана, а також залишив «Записки» з цінними спогадами про М. В. Гоголя, О. С. Пушкіна, Т. Г. Шевченка. Микола Андрійович від дитинства прожив у родовій садибі й похований у рідному селі Турівка Прилуцького повіту (тепер Яготинський район Київщини).

У Турівці, в сім’ї священика, народився Микола Іванович Міхновський (1873-1924) – ідеолог державної незалежності України, основоположник та перший ідеолог українського націоналізму, правник, публіцист, громадський і політичний діяч. Закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію (1890) та Київський університет (1895. М. Міхновський сформулював основні принципи українського націоналізму як ідеології, яка поєднує цінності особистості й нації, волю індивіда й громади і яка спрямована на утвердження українцями культурної самобутності й здобуття державної незалежності.

У Прилуцькій чоловічій гімназії, яку закінчив у 1885 році Георгій Вороний, починали свою освіту брати Маслови: Сергій Іванович (1880-1957) – літературознавець і педагог, член-кореспондент АН УРСР, Василь Іванович (1884-1959) – літературознавець, мистецтвознавець, педагог, краєзнавець, організатор Прилуцького окружного музею, де він зберіг унікальну мистецьку колекцію Г. П. Галагана з Сокиринського палацу; брати Ревуцькі: Дмитро Миколайович (1881-1941) – фольклорист і музикознавець, Левко Миколайович (1889-1977) – композитор і педагог, академік АН УРСР; Микола Федорович Яковченко (1900-1974) – народний артист УРСР…

Усіх славних людей Приудайської Сіверщини важко навіть перелічити… Їхня духовно-інтелектуальна енергія живиться з глибин культурної традиції Сіверії. Принаймні шестеро найвизначніших наших земляків стали всесвітньо відомими духовними подвижниками і вченими: Григорій Сковорода, Яким Горленко, Іван Фальківський, Осип Бодянський, Олександер Потебня й Георгій Вороний, а один, гетьман Павло Скоропадський, став творцем Другої Гетьманщини – Української національної держави початку ХХ століття…

Олександер ШОКАЛО,
письменник, культурософ,
головний редактор журналу «Український Світ»

Олександер Андрійович ШОКАЛО – письменник, культурософ, сходознавець, громадський діяч, член НСПУ (з 1979). З 1991 р. – засновник, головний редактор науково-популярного журналу універсального змісту «Український Світ». Голова ВГО «Українська Взаємодопомога» та МГОУ «Четверта Хвиля». Нагороджений медаллю PRO-ARTE Ґільдії митців Німеччини (1994) «за заслуги в розвитку взаєморозуміння між народами, зокрема за культурософську концепцію журналу «Український Світ». Автор понад п’ятисот есеїв, культурософських, історіософських, літературознавчих праць, перекладів зі східних мов, публіцистичних статей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × three =

Копіювати заборонено!