Головна > Світогляд > Істинне знання > Роланд Піч. Вільгельм фон Гумбольдт про зв’язок між національним характером і національною мовою

Роланд Піч. Вільгельм фон Гумбольдт про зв’язок між національним характером і національною мовою

Фрі́дріх Вільге́льм Крістіа́н Карл Фердина́нд Фра́йхер фон Гу́мбольдт (нім. Friedrich Wilhelm Christian Karl Ferdinand Freiherr von Humboldt; 22 червня 1767, Потсдам — 8 квітня 1835) — німецький філолог, філософ, лінгвіст, державний діяч, дипломат. Старший брат вченого Александера фон Гумбольдта.
Вільгельм фон Гумбольдт здійснив реформу гімназійної освіти в Прусії, заснував у Берліні університет (1809), який названо його іменем. Товариш Ґете і Шіллера.
Один із засновників лінгвістики як науки. Розвинув учення про мову як про неперервний творчий процес і про «внутрішню форму мови» як про вираження індивідуального світобачення народу. Багато чим визначив шлях і напрям розвитку німецької і навіть всієї європейської гуманітарної думки своєї епохи.

 

Роланд Піч – доктор філософії, професор Українського вільного університету (м. Мюнхен). Автор численних праць з історії української філософії та перекладів німецькою основних творів Григорія Сковороди й Памфіла Юркевича.
Відомий філософ запропонував читачам «Четвертої Хвилі» статтю про Вільгельма фон Гумбольдта (1767–1835) – великого німецький вченого-енциклопедиста, першого теоретика в галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний матеріал. Філософська концепція мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної філософії, а її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за яким вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв’язку зі свідомістю й мисленням людини, її культурою та духовним життям. Гумбольдт доводить нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура».
Ідеї Вільгельма фон Гумбольдта справили значний вплив на Олександра Опанасовича Потебню (1835–1891) – великого український вченого-енциклопедиста, основоположника психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творця лінгвістичної поетики. У своїй теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові, Потебня доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова – це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її, вона є не відображенням сформованого світогляду, а основою його формування».

У мові кожного народу ми знаходимо його історію,
у мові ми можемо знайти історію нашого роду й душі.

Йоган Ґеорґ Гаман

In der Sprache jedes Volkes finden wir die Geschichte desselben,
in der Sprache können wir die Geschichte unseres Geschlechts und der Seele finden.
     

Johann Georg Hamann

 

Мова – це наче зовнішній прояв духу народів;
їхня мова є їхнім духом і їхній дух є їхньою мовою.

Вільгельм фон Гумбольдт

Die Sprache ist gleichsam die äußerliche Erscheinung des Geistes der Völker;
ihre Sprache ist ihr Geist und ihr Geist ist ihre Sprache.

Wilhelm von Humboldt


Мова є домом буття

Мартін Гайдеґер

Die Sprache ist das Haus des Seins.  

Martin Heidegger   

Вільгельм фон Гумбольдт разом із своїм братом Александром належить до великих вчених німецької культурної історії. Поряд зі своєю діяльністю як дипломата, політика, співзасновника Берлінського університету, реформатора освіти і школи він інтенсивно займався дослідженням багатьох мов і особливо вивчав їх відношення до пов’язаних з ними виявів рис національного характеру.

Гумбольдт є основоположником порівняльної антропології і порівняльного мовознавства. Однак перш, ніж окреслити його погляди на зв’язок між національним характером і національною мовою, слід подати певний короткий огляд його життя і творчості.

 

Вільгельм фон Гумбольдт: життя і твори[1]

Вільгельм фон Гумбольдт народився 22 червня 1767 р. у Потсдамі у родині прусського офіцера й камергера Александера Ґеорґа фон Гумбольдта та його дружини Марії – Елізабет, уродженої Коломб у Потсдамі. Зі своїм братом Александером він виховувався і здобував освіту дома у замку Теґель від високо освічених домашніх учителів. 1787 року обидва брати почали свої юридичні студії в університеті Франкфурта на Одері. Через рік Вільгельм перейшов до Ґьотінґентського університету, де він поряд з юриспруденцією вивчав ще фізику, історію та мови. Влітку 1789 р. він разом із своїм колишнім домашнім учителем Йоахімом Генріхом Кампе здійснив подорож до Парижу, де він став свідком революційних подій. Ще через рік він вступив на пруську державну службу, де працював у департаменті зовнішніх справ. У травні 1791 року він за власним бажанням залишив державну службу, одружився з Кароліною фон Дахереден і жив у фамільних маєтках своєї дружини у Тюрінґії, де познайомився з Ґьоте й Шиллером. Через три роки він переїхав до Єни, де він став радником і співробітником Шиллера, а згодом також і Ґьоте. Наприкінці 1797 р. він разом із своєю родиною переселився до Парижу, де інтенсивно займався французькою культурою. 1801 р. він з родиною повернувся до Берліну, де клопотався про посаду пруського посла при Ватикані, після чого подався з родиною до Риму, де він впродовж від 1802 до 1808 рр. докладно вивчає історію античного мистецтва. 1808 р. Гумбольдт повертається до Пруссії, де Карл Фрайгерр фон Штайн (1757 – 1831) призначає його керівником відділу культу й освіти при міністерстві внутрішніх справ. Через рік готує заснування Берлінського університету й докорінно реформує освіту і школу у Пруссії. Від 1810 до 1815 рр. він працює прусським послом і повноважним державним міністром у Відні, де він сприяє приєднанню Австрії до антинаполеонівської коаліції. На Віденському Конгресі він разом із державним канцлером Пруссії Карлом Августом фон Гарденберґом бере участь у переговорах щодо першої і другої Паризької мирної угоди. Від 1815 до 1818 рр. він представляв інтереси Пруссії на Конгресах у Франкфурті на Майні, Відні, Парижі, Лондоні,Берліні й Аахені. У 1819 р. ін. працює на посаді міністра y справах станів у Берліні, з якої був звільнений через свої ліберальні погляди. Він повертається до замку Теґель і, завдяки своїм різностороннім і глибоким лінгвістичним  знанням у французькій, англійській, італійській, іспанській, давньогрецькій, латинській, баскській, угорській, чеській, литовській, японській, китайській мовах, санскриті та багатьох інших мов  зосереджується на своїх різноманітних компаративістських студіях. У Прусській Академії наук у Берліні він принагідно виступає з науковими доповідями. !827-1829 рр. він пише свою працю “Про відмінність структури людських мов (Über die Verschiedenheit des menschlichen Sprachbaus)”,  а впродовж 1830 – 1835 років свій основний твір під назвою “Про мову кави на острові Ява (Über die Kawi-Sprache auf der Insel Java)”, що був опублікований після його смерті. Помер Вільгельм фон Гумбольдт  8 квітня 1835 р. у Теґелі. Вплив його філософії мови і мовознавчого вчення не в меншій мірі триває й до нині.

 

Порівняльна антропологія

Серцевиною життя і творчості Вільгельма фон Гумбольдта було вивчення людини. У серпні 1789 року він здійснив подорож до Парижа і там був свідком початку французької революції. Нотатки його щоденника свідчать про те, що він не приймав насильство, яким супроводжувалися ці революційні події. Однак тут він опинився під тривалим впливом французької ідеї нації. Але його не вдовольняло загальне визначення нації, під якою розумілася велика група людей, об’єднаних спільністю походження, мови, світогляду. Гумбольдт намагався глибше зрозуміти сутність нації і схопити її “характер”. Під характером він розумів «усі ті особливості…, які представляють людину як фізичку, інтелектуальну й моральну істоту і відрізняють її як загалом, так і зокрема одну від одної»[2]. Отож, для того, щоб осягнути характер індивідуумів і націй, він засновує нову науку: порівняльну антропологію. Основи цієї науки він 1795 р. виклав у своєму “Плані порівняльної антропології”. Проте антропологічні студії Гумбольдта згодом були суттєво розширені завдяки його вивченню баскської мови та його подорожі до країни басків. Його перша подорож навесні 1801 р. стала вихідним пунктом у його розмірковуваннях про природу мови. У країні басків він пізнав корінний народ, чия прадавня мова не є спорідненою з жодною іншою європейською мовою. Тут він усвідомив «глибинний зв’язок між характером народу, його мовою і його краєм”[3]. Завдяки конкретному знайомству з баскською нацією та її культурою йому стало зрозуміло, що осягнути характер цієї нації він зможе насамперед завдяки ґрунтовному вивченню її мови. На основі цього досвіду він розширив свою порівняльну антропологію порівняльним вивченням мов.

 

Про сутність мови[4]

Гумбольдт намагався визначити сутність мови на щораз нових засадах, але не давав жодного остаточного визначення. На його думку, мова виростає з сили духу, до того ж мова й дух нерозривно пов’язані між собою. Відповідно мова є “наче зовнішнім виявом духу народів, їхня мова є їхнім духом, а їхній дух є їхньою мовою, одне й друге ніколи не можна собі помислити достатньо ідентичними. Як вони в істині сходяться в одному й тому ж незбагненному для нашого розуміння першоджерелі, залишається для нас прихованим, не надається до пояснення”[5]. Неприступне приховане джерело є тією силою, що її Гумбольдт розуміє як первісний принцип усього сущого. При цьому він посилається на поняття субстанції метафізики Ляйбніца-Вольфа. Ця основоположна метафізична сила являє собою динамічне прагнення духу, скероване у певному напрямі. Ця сила виявляє себе у великій кількості індивідуальних сил, що представляють «різноманітне становлення оприявнень сили людського духу»[6]. Нації, індивіди та їх мови є такими вираженнями і оприявненнями духу. Отже мови не є жодними об’єктиваціями духу, натомість вони з’являються як “дихання людськості з темного невідомого часу”[7]. Мова – це маніфестація духу “, вона живе й плете свою тканину в національності й таїна її сутності виявляє себе переважно саме в тому, що вона виходить з уявно невиразної, заплутаної маси індивідуальностей, серед яких не має жодної потреби відрізнятися сáме окремо”. Отже, мова  це –  «у своєрідний спосіб постале в тілах духовне національне життя»[8]. Мова вказує на  змінне відношення між думкою і [її] вираженням, “у чому переважно полягає таємниця людського мислення”[9].

Найважливіше визначення сутності мови Гумбольдт бачить передусім у її енергія-характері. Він пояснює: “Мова, осягнута в її дійсній сутності, є чимсь постійним і в кожну мить проминальним. Саме її утримання завдяки писемності завжди є лише якимсь неповним подібним до мумії збереженням, що однак при живому мовленні вже знову потребує шукати переосмислення. Вона сама не є жодним витвором (Ergon), натомість  діяльністю, функціонуванням (Energeia). ЇЇ справжня дефініція може бути, отже, тільки генетичною. Вона є сáме вічно повторювальною працею духу, здатним зробити артикульований звук виразом думки. Безпосередньо і строго кажучи, це — дефініція кожного окремого мовлення; але в істинному й суттєвому сенсі  можна й лише як би цілісність цього мовлення розглядати  як мову”[10].

Найважливішим завданням мови є, отже, здійснення мислення, до того ж мислення і мовлення взаємно обумовлені. Спосіб, у який мовлення усвідомлюється як умова мислення і мислення як умова мовлення, Гумбольдт пояснює таким чином: «Суб’єктивна діяльність утворює у мисленні певний об’єкт. Однак жодний вид уявлень не можна розглядати як лише сприймаюче споглядання якогось вже наявного предмета. Діяльність чуттів має синтетично поєднуватися з внутрішньою спрямованістю духу, і з цього зв’язку відривається уявлення, стає, на противагу до суб’єктивної здатності, об’єктом і як такий, наново сприйнятий, повертається до неї. При цьому мова є безумовно необхідною. Адже коли духовне прагнення прокладає собі у ній шлях крізь губи, його продукт повертається до власного вуха. Отже уявлення переміщається у дійсну об’єктивність, не втрачаючи при цьому суб’єктивності. Це під силу тільки мові; а без неї, оскільки мова спів-діє, (включена у дію) і тоді, коли без жодного слова  попередній перехід до об’єктивності, що повертається до суб’єкта, стає утворенням поняття, будь-яке істнне мислення неможливе. І тому, якщо якось не брати до уваги спілкування між людьми, мовлення є необхідною умовою мислення одинака в ізольованій самітності”[11]. Таким чином в утворенні мови відбувається синтез людини і світу. Це в жодному разі не є простим процессом, адже важко виявити відокремлення суб’єкта від об’єкта. У протиставленні суб’єкта й суб’єкт-центрованого об’єкта мова створює уявний об’єкт, який, як певне відображення мовця, не є жодним уявленням про світ. Суто суб’єктивне протиставлення між “Я” як суб’єктом і об’єктивацією, що від нього виходить і себе йому протиставляє, зашається недостатнім. Для того, щоб залежне від суб’єкта уявлення стало дійсним уявленням, яке може бути схопленим у понятті, мова мусить спрямовуватися на зовні, на зовнішню сутність, щоб розуміти. Це притаманно людській сутності, пізнавати себе в іншій людині. Мова завжди здійснюється у взаємодії “Я”і “Ти”.

Мова  є, так би сказати, не якимсь готовим твором або об’єктом, а завжди наново посталим продуктом миті. Мова повинна виводити  поза межі“Я”, для того щоб воно [“Я”] могло зустріти істинно дійсне або для того, щоб людина могла піднятися до людини. Інакше кажучи, мова завжди є новою спробою, її мислення призводить (має призводити) у спільному мисленні з іншими до ясності й визначеності. Лише в такий спосіб людина справді може усвідомити саму себе. Цьому відповідає вислів: « відбиток не предмету у собі, а образу, утвореного ним у душі»[12].

Мова завжди має відношення до спілкування. Мовлення здобуває об’єктивність лише при відповіді (реакції) іншого, і так разом з “Я”і “Ти” як того, що слухає, і того, що відповідає, віднаходить свою сутність. Отже, мова є продуктом одночасного взаємного спілкування. Людське мислення і мовлення нерозривно пов’язані з колективним життям. У взаємному спілкуванні й мовленні долаються межі суб’єктивності. У такий спосіб мова є мостом  до себе самого й до світу. Оскільки мова лежить в основі людського буття людини, необхідне розуміння як зворотнє мовлення. При цьому, однак. між тим, що говорить, і тим, що розуміє, часто трапляються непорозуміння. У такому випадку ці непорозуміння мають стати поштовхом до виникнення бажання краще між собою порозумітися. Завдяки цим взаємним спілкуванням стає очевидним, що сутність мови «може мислитися водночас як звук і відзвук, відгук, як звернення і відповідь, яка у своїх витоках, як і в своїх змінах ніколи не належить одному, але завжди всім, міститься у самітній глибині кожного зокрема і тільки у спілкуванні виходить на зовні»[13]. З огляду на дистанцію між мовцями Гумбольдт висуває вимогу: «Існує всезагальний закон, що його формулює розум навзаєм кожній людській спільноті без винятку: свою моральність і культуру навзаєм шанувати, ніколи згубно на них не впливати, натомість при нагоді її збагачувати і звеличувати»[14]. Тому спілкування є тим елементом, який стимулює націю і не може звільнитися від мови.

  

4.Мова як світогляд[15]

З досі сказаного стає зрозумілим, що кожне одиничне перебуває у ширшому зв’язку з   нацією. Воно має “відношення до своєї нації лише як один індивід, як листок у відношенні до дерева”[16]. Як дерево потребує листя, так і листок потребує дерева. Це означає, що між ними існує відношення взаємної залежності. Відповідно до цього стає зрозумілим, що мова індивідуму є елементом національної мови, а остання у свою чергу є витвором одночасно індивідуму й нації. Вона включає “обидві протилежні властивості, щоб як одна мова для тієї ж самої нації поділитися на нескінченно численні [свої вияви] і щоб як ці численні [вияви] на противагу до мови інших націй об’єднатися як єдина мова з визначеним характером”[17]. Таким чином кожна мова “є носієм особливого світогляду”[18], в якому знаходять свій вираз характерні індивідуальні й національні особливості. “Кожна мова у кожному її стані формує цілісність певного світогляду, що містить вираження для будь-яких уявлень, що їх нації формують для себе про світ і для всіх відчуттів, що їх світ у ній викликає”[19]. В іншому місці Гумбольдт наголошує на тому, що різноманітність мов є не різноманітністю зовнішніх звуків і чуттєвих знаків, “а різноманітністю самих світоглядів. Сáме в цьому полягає основа й остаточна мета мовознавчих досліджень”[20]. Інакше кажучи, Гумбольдт у будь-якій мові бачить духовну сферу, яку він розуміє як світогляд тієї чи іншої мови. Ця сфера наявна у кожній мові, але в кожній мові вона різна, і ця відмінність світогляду утворює серцевину мовних відмінностей загалом. Світогляд певної мови є не чимсь статичним, нерухомим, а радше центром духовного формотворення.

Гумбольдт розуміє націю як частину людськості, на яку здійснюють вплив всередині себе однорідні й точно відмінні від інших причини, щоб у ній внаслідок цього витворився особливий спосіб мислення, сприйняття і дії (поведінки).Такі своєрідні способи сприйняття і мислення є водночас формами вираженнями, які виокремлюються як література, мистецтво, філософія і насамперед як мова. Отже, певна нація характеризується як особлива завдяки своїй мові, і, виходячи з неї, можна зробити висновок про її національний та індивідуальний характер. У світогляді будь-якої мови полягає основа будь-якої національності, яка водночас виявляє також і національну відмінність. Завдяки цій відмінності кожна нація здобуває свій сталий характер, який краще надається до пізнання, приміром, по звичаях і звичках[21]. Таким чином різні національні мови є наочними (образними) об’єктиваціями. Немає жодної мови без єдності форми, яка виражає її характер. Поняття форми, особливо поняття внутрішньої форми  у Гумбольдта багатозначне й ні в якому разі не відноситься до словоутворення, граматичної форми або речення. З допомогою форми або форм окреслюються принципи творення і відтворення мови, передачі властивостей предметів, вони надають структурі мови свого характеру і конструюють окремі мови у свій інший спосіб. За їх видом і способом функціонування можна пізнати шлях, що його обирає нація разом із її мовою. Найзагальнішою властивістю форми Гумбольдт вважає “відношення  і зв’язки з назвою і з сполученням  загальних понять”[22]. Отже, кожна індивідуальна й нацональна ідентичність  відзначається своєю власною фізіономією, яку, проте, не можна схопити однозначно. Від характеру й налаштованості  нації залежить її самовираження.

У цьому сенсі Гумбольдт на прикладі давньогрецької мови відстежував схильність, що постає з особливостей її  швидкого й енергійного розвитку думки.  У порівнянні з іншими мовами давньогрецька мова є більш динамічною, милозвучною, граціозною і гарною[23]. На противагу до неї латинська мова відзначається суворішим і стрункішим характером, але при цьому їй не вистачає фантазії. Вона акцентує увагу на індивідуальному й позбавлена величної повноти й багатства думок. У санскриті для Гумбольдта наявне багатство слів з релігійно-філософським змістом, “з яким, можливо, до неї не може дорівнятися жодна інша мова”[24]. З цього можна зробити висновок, що в індійській нації домінує абстрагуючий розум, який знаходить своє вираження в релігії, філософії, поезії і літературі і який засвідчує, “що всередині спрямованість на перші принципи й останню мету людського буття, а зовні стан, який налаштований на таку спрямованість, отже роздуми й прагнення піднесення до божественності й священства були домінуючими рисами, що характеризують національність”[25].

В окремих мовах нерозривно пов’язане з поняттям слово не є жодною довільною назвою, “не еквівалент предмета, що постає перед чуттями, а його сприйняття через утворення мови у певну мить віднайдення слова”[26]. Таким чином завдяки цьому з’являється велика кількість виразів для означення того самого предмета, з яких всі не є синонімами, оскільки окреслюють предмет у  тому чи іншому аспекті. У слові мова й життя невід’ємно пов’язані між собою. Тому слово й поняття використовуються постійно змінюваною дійсністю життя   відповідно до змін, що їх також зазнав розум. Отже, поняття мусить розглядатися з різних сторін і охоплює багатогранні відтінки, що не присутні в “словарному запасі”. Це означає, що кожна людина створює свій власний словник, бо кожне висловлене слово є індивідуальне. У мові узгоджуються національні особливості, але не індивідуальні. Проте національні й індивідуальні особливості виявляють себе не лише в слово- й поняттє-утворенні, але й передусім у мовленні. Синтаксична форма мовлення оформлена через індивідуальність і національність мовця. Тому для Гумбольдта граматика, фонетична система, іменники й займенники не є нейтральними, вони виражають особливий характер мови, що визначає всі її частини. З цієї характерної особливості постає цілісна панорама мови, яку  окрім того демонструють індивідуальні й національні вияви національного характеру. Ці національні властивості виявляються через багатоманітні форми, що відповідають  мовній структурі тих чи інших націй. Підсумовуючи, Гумбольдт каже: «Нація через певну мову, характерну духовну форму людськості, індивідуалізована стосовно до ідеальної цілісності (тотальності)»[27] і «в основі лежить мова… в її живому, динамічному існуванні», у “своїй ідентичності разом із лише завдяки їй можливим мисленням сама нація і встановлює власне націю”[28].

Для Гумбольдта завдання порівняльного мовознавства полягає в тому, щоб дослідити багатоманітність національних мов та їх функціонування у людській спільноті, оскільки остання визначається мовою. Таке порівняльне мовознавство утворює наче серцевину або ядро тієї порівняльної антропології, для якої  Гумбольдт намагався закласти підґрунтя на початку своїх наукових пошуків. У цій антропології мова, історія, етнологія і філософія повинні були постати у нерозривному взаємному зв’язку.

 

Висновок  

Мова є найважливішим виявом життя нації і формує національний характер, який, незважаючи на будь-які зміни, зберігає свою ідентичність. Мова не залежить від сили духу і уможливлює розвиток людини, вираження її сприймань, почуттів і думок. Мова дає людині її рідну країну і її національну культуру. Мова віднаходить свою найвищу форму в літературі й філософії. Але людина водночас також завжди перебуває в полоні своєї мови. Вона ніколи не може вийти з неї, і не існує жодної мови, що може замінити свою мову. Будь-яка спроба заборонити мову є варварським актом. Це є основоположним правом людини могти виражати себе своєю мовою і жити у своїй власній культурі. Для Гумбольдта жодна мова не є вищою від іншої. Він вважає принизливим для людства висловлювати негативне судження про будь-яку мову, бо кожна нація та її національна мова є незамінною частиною всього людства. Для нього є важливим сприяти розвитку багатоманітності культур і не знищувати їх відмінності, адже всі люди, нації і релігії – рівноправні. Гумбольдт вимагає  духовно наповненої людяності: “Якщо існує ідея, яка впродовж усієї історії явно набуває ширшої значущості, якщо вона обґрунтовує  неодноразово заперечуване, але ще частіше хибно зрозуміле удосконалення цілого роду, то таку ідею людства, прагнення і межі, які утверджують забобони, всякого роду однобічні погляди, що сприяють поширенню ворожості між людьми, слід відхилити, і все людство безвідносно до релігії, нації і кольору шкіри, як одне поєднане силою братерського зв’язку плем’я скерувати на досягнення єдиної мети, вільного розвитку внутрішньої сили існуючої цілісності”[29]. Велика кількість мов і націй, на його думку, належить до найбільших скарбів людства. Тому Гумбольдт не сприймав всілякі намагання  утверджувати авторитет лише однієї єдиної мови. Він радше і тут поціновував і утверджував давній метафізичний принцип, згідно з яким істинна єдність виявляє себе у множинності, а множинність вказує на єдність.

 

Про автора:

Роланд Піч – доктор філософії, професор Українського вільного університету (м. Мюнхен). Автор численних праць з історії української філософії та перекладів німецькою основних творів Григорія Сковороди й Памфіла Юркевича. Відомий філософ запропонував читачам «Слова Просвіти» статтю про Вільгельма фон Гумбольдта (1767–1835) – великого німецький вченого-енциклопедиста, першого теоретика в галузі мовознавства, який глибоко, по-філософськи осмислив багатий мовний матеріал. Філософська концепція мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної філософії, а її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за яким вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв’язку зі свідомістю й мисленням людини, її культурою та духовним життям. Гумбольдт доводить нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». Ідеї Вільгельма фон Гумбольдта справили значний вплив на Олександра Опанасовича Потебню (1835–1891) – великого український вченого-енциклопедиста, основоположника психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творця лінгвістичної поетики. У своїй теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові, Потебня доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова – це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її, вона є не відображенням сформованого світогляду, а основою його формування».

 

Додаток:

Вільгельм фон Гумбольдт 

ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР МОB[30]

Уривок

У одній з моїх попередніх академічних лекцій я вже намагався привернути увагу слухачів до того, що відмінності між мовами є чимсь більшим, ніж просто відмінностями між знаками, що слова і словосполучення водночас утворюють і визначають поняття і що різні мови за своєю суттю, з огляду на свій вплив на пізнання і на відчування є в дійсності різними світоглядами.

В іншій своїй лекції я визначив той ступінь у структурі мов, починаючи від якого поезія і наукове дослідження стають можливими з огляду на [набуття ними] ясності [думки] і свободи [розвитку], і таким чином сформулював вимогу, яка стосується всіх мов, незалежно від їх індивідуальних особливостей.

Я хотів би зараз пройти далі у цьому напрямку, взявши мови в тій їх точці, де вони в змозі схопити найглибше  й найвитонченіше в русі духу, і розглянути тільки [їх] індивідуальні особливості, у формуванні яких шляхи різних мов розходяться, для того щоб кожна з них з притаманною їй здатністю перетворила спільну, існуючу для всіх, сферу на надбання духу.

Те, що індивідуальність – це єдність відмінностей, навряд чи потрібно нагадувати. Вона помітна тільки тоді, коли в тій частині властивостей, в якій одна мова відрізняється від усіх інших, вдається розпізнати тим самим способом обумовлену і водночас зумовлюючу однаковість. Проте істинно духовне зустрічається тільки в мовах, які досягли достатньо високого рівня розвитку.

Дослідження цієї індивідуальності, а також її точна характеристика в будь- якому разі – це складне завдання мовознавства. Безсумнівно, цю індивідуальність до певної міри можна лише відчувати, але неможливо визначити з допомогою понять, тому виникає питання: чи не варто її взагалі виключити з кола наукового розгляду?

Аналіз будови і складових частин окремих мов дає нам незаперечні переваги двоякого роду, які легко ніхто не спростує.  Такий аналіз проливає світло на спосіб використання мови, і крім того, тільки з його допомогою можна з певністю судити про походження мов і народів.

На останньому з цих двох завдань тут немає необхідності особливо застановлятися. Що стосується першого, то його до сих пір найчастіше пробували вирішити лише філософським шляхом. Цей шлях не варто відкидати, оскільки і в майбутньому до нього, поряд з історичним підходом, буде потрібно звертатися, оскільки попри всі наукові зусилля за всяке нехтування чистою думкою доводиться платити відчутну ціну. Погано було лише те, що при цьому філософське дослідження спиралося на факти, зібрані в неповному обсязі, внаслідок чого в більшості спроб [створення] загальної граматики до без сумніву правильних висновків домішувалося і чимало напівістинного, й часто-густо відверто хибного[31]. Історичне вивчення предмету щоправда ніколи не зможе дати нам повноти, через що в жодній області, де чисте мислення має силу, досвід не може його замінити. Проте, інша справа,коли весь основний масив історично відомого складає тільки одну частину цього дослідження, оскільки досвід завжди у міру свого збільшення набуває загального значення.

Знову ж таки, спираючись на порівняльне мовознавство, слід представити три напрямки історичного дослідження мов:

1) як кожна мова вирішує різні завдання, які виникають у зв’язку з потребою мовлення, стилю мови?

– з одного боку, граматичні, а сáме, знову ж таки:

якого вигляду вона набуває від кожної з окремих частин мови, а також від їхніх зв’язків?

яким способом означення граматичних понять, сполучення (словосполучення), відмінювання, умлауту вона користується?

які звуки при цьому вона використовує: чітко визначенні, як арабські,так звані servilen[32], чи всі, і які в кожному окремому випадку?

З іншого боку, лексичні завдання[33]:

як з огляду на звуки з [одних] слів виникають [інші] слова?

згідно з яким способом уявлення у значенні слів одні поняття виводяться з інших?

як співвідносяться слова з поняттями, кожне –  з приписаними йому безпосередньо, або ж включаючи також і декілька споріднених [понять]?

чи існує помітний зв’язок між звуками та їх значеннями, [і, якщо так, то] яким  є цей зв’язок?

  1. Як і чому мови, за розвитком яких ми можемо спостерігати протягом довшого часу, зазнають змін у своїй внутрішній структурі?
  2. Які відмінності у структурі слова і мовних конструкціях (мовних зворотах) допускають більші чи менші рівні спорідненості у спільних за походженням мовах?

Систематичне зіставлення усіх фактів, які можна було б навести як відповідь на поставлені тут питання з відомих живих та мертвих мов, є справою, у можливості здійснення і важливості якої ніхто не сумнівається. Це зіставлення повинно навіть передувати створенню свого роду таблиці спорідненості мов, оскільки тільки спираючись на неї, можна виявити, які відповідності, у яких частинах і у якому обсязі дають підстави робити висновок про спільність походження.

Ще є і третя можливість для застосування історичного вивчення мов, можливість, про труднощі здійснення якої вище згадувалось, [і полягає вона в] дослідженні індивідуальних особливостей мов, завдяки яким останні  впливають на мислення і сприйняття.

Я переконаний, що зазначені труднощі не повинні утримувати мене від обговорення цього предмету. Питання про те, чи мовам насправді притаманна певна форма духовного впливу, а також чи надається ця форма впливу на них [на мислення і сприйняття]  до пізнання і яким чином, не можна залишити без уваги, якщо мовознавство не хоче відмовитися від усвідомлення себе сáме в своєму найвищому й найважливішому сенсі. Правильний погляд на життєві сили, щоправда, не залишає надії на те, щоб вичерпно відтворити їх дію у своїх відповідно індивідуальних проявах. Однак до [окреслення] їх контуру, лінії якого, безперечно, точно провести не вдається, можна підійти так близько і так багато позначити [на ньому] точок, які визначають його напрямок, що невловиме й таке, що не надається до точного опису, можна буде якоюсь мірою сприйняти і [про нього] здогадатися. Опиратися прагненню принаймні наважитися на спробу [такого аналізу] тим більше не можна, що виснажливе колекціонування численних специфічних рис, передбачуване дослідженням кожної мови, насправді винагороджується лише завдяки цьому вищому [філософському] осмисленню. і це є умовою будь-якого мовного дослідження.

Особливості епох і народів так тісно переплітаються з специфікою розвитку мов, що було б неправильно приписувати останнім те, що повністю або  більшою мірою  належить першим, тим часом як мови [у цьому випадку] є тільки об’єктом впливу. Навіть окремі письменники з допомогою тих самих слів, мовних конструкцій, лише по-іншому їх використовуючи, завдяки потужному пориванню свого духу у своїх творах можуть надати мові нового характеру. Отже, тому не меншою мірою істинним залишається те:

  1. що мова, завдяки здійснюваному на неї впливу набуває певних індивідуальних ознак, які відповідно стають сутнісно притаманними її характеру, оскільки вони відтоді дійсно виявляють себе у ньому і оскільки вони можуть гармонійно функціонувати тільки всередині його меж.
  2. що її зворотна дія є тим визначальнішою, що у ній усе кількісно створене впродовж епох народами впливає на індивіда, чия сама індивідуальність, подібним чином налаштована завдяки однаковості діючих причин, лише незначною мірою спроможна їй протистояти.
  3. що, оскільки, як щойно було сказано, окрема особлива властивість може надати мовам певного нового характеру, то така формоутворювальна здатність притаманна також і самому їх первісному характеру.
  4. що наслідки причин і дій являють собою стійкі ряди, в яких кожна точка обумовлюється попередньою, і, оскільки ми завжди вдаємося до наших історичних допоміжних методів, лише в середині й ніколи на початку такого ряду, кожна окрема національна мова, якій ми їх [ці наслідки] приписуємо, вже є успадкованою у певному образі, з відповідним запасом слів, формами і зворотами, і тому вона зазнавала певного впливу, який був не лише реакцією якоїсь мови на нею сприйняте, а й відображав для цього народу одвічний характер самої мови.
  5. що, отже, якщо нація мислиться невід’ємною від мови, то в останній ми завжди знаходимо сплав споконвічного характеру [мови] з тим, що сприйнято мовою [від характеру] нації. У кожному разі тут також не можна. й тим більше у сенсі історичному, прийняти, так би мовити, певну точку, від якої народ веде початок своєї мови, позаяк виникнення самих народів є лише якимсь переходом, трансформацією, неперервних рядів і помислити початок мови так само неможливо, як і початок виникнення народу. Проте наша історична наука ніде не висуває гіпотезу про те, що будь-який народ взагалі коли-небудь існував до [виникнення] своєї мови чи, іншими словами, що мова якось утворилася б тільки завдяки народові, якому вона належить. При цьому і в будь-якій мові закладено споконвічну своєрідність і певні способи впливу. Однак щодо мов, джерело яких губиться у глибині століть, цей зв’язок подвійного характеру може видатися неважливим, оскільки про [їх] первісні властивості мало що вдається з’ясувати. Якщо ж мови, як дочірні мови латини, утворилися шляхом цілком відомих нам змін і змішування, і, як у даному випадку, також література попереднього [народу] впливає на пізніше [письменство], то розпізнавання [у них] загального і особливого буде водночас неважким і важливим.

Отже, якщо не змішувати діючі причини, у мовах можна було б пізнати їх певні невід’ємні, або принаймні такі, що стають їм притаманними, особливості, і можна було б не побачити їх глибинну сутність і змістову різноманітність у разі, якщо в мовах залишити без уваги ознаки національного характеру. Можна було б так само не помітити неявну, але глибоку спорідненість між різними видами духовної творчості і своєрідним звучанням кожної мови, якщо не пробувати пояснити, як і чому та чи інша мова переважно зосереджується на тому чи іншому [виді духовної творчості]. І тільки тоді, коли у науковому розгляді характер народів комплексно постане у всіх його безпосередньо не пов’язаних з мовою проявах, у незалежних від суб’єктивної індивідуальності виявленнях різних шляхів думки і творення, а також у тих [виявах національного характеру], що мови їх можуть набути і сприйняти, можна буде наблизитися до розуміння розмаїття і єдності, в яких духовні прагнення сходяться у нескінченну й невичерпну цілісність.

Греки, завдяки своєму розвинутому чуттю мови, настільки усвідомлювали тісний зв’язок між поетичними жанрами і засобами мовного вираження, що, оскільки народність була не більше, ніж приводом, кожному [виду поезії] було відведено в цій багатій мові окремий діалект, і природна енергія мовного характеру виявляє себе тут на живому прикладі. Якщо ж, наприклад, змінити ролі, уявивши собі епічну поезію на дорійському, а лірику – на іонійському діалекті, то відразу можна було б відчути, що відбулася зміна не звуків, а духу і суті. Висока проза насправді ніколи б не досягла розквіту без аттічного діалекту, саме виникнення якого, так само як і примітна схожість його з іонійським, належить до найважливіших досягнень в історії людського думки. Навряд чи змогла б проза у вищому розумінні цього слова з’явитися до нього або незалежно від нього, і та проза, яка була потрібна людському духові для його  вільного і величного розвитку, виникла на аттічному діалекті і після нього. Це останнє по праву заслуговує і вимагає особливого роз’яснення в рамках цього дослідження.

Вище я намагався встановити, чи є і у мов характер і якою мірою він їм притаманний. У своєму якнайповнішому і чистому виді він відчувається передусім в живому мовленні. Проте особливі властивості мови зникають разом з тими, котрі говорять і слухають, тому нам доводиться обмежувати дослідження характеру мов тим, що від нього залишається в їх мертвих творіннях, а там, де в них цього характеру не вистачає, шукати його в  структурі мов та їх складових частинах. У вужчому сенсі ми розуміємо під характером мов те, що вони або споконвічно мали , або те, що було апропрійовано ними настільки давно, що воно набуло здатності впливати на покоління їх носіїв як на щось для нього [для цього покоління] до певної міри чуже, відносне, умовне.

Завдяки своєму характеру мови здійснюють вплив не лише на всі покоління народів, що говорять на них, але і на інші мови, з якими вони рано чи пізно входять у контакт або безпосередній, часто лише як вже мертві мови, через свої пам’ятки, або також у процесі вивчення їх структури. Тому вплив мов одна на одну подвійний: один – неусвідомлюваний,  коли мови передають свою суть і характер похідним від них мовам, і другий, який у міру поглиблення і увиразнення його усвідомлення постійно зростає, коли мови стають предметом вивчення народів, що говорять на інакше сформованих мовах або вступають з останніми в живу взаємодію. Грецька й латинська мови (для прикладу назвімо тут лише їх) завдячують формуванням свого фундаменту у їх вихідній конструкції вдалому вираженню кожної думки давньоіндійською мовою. Проте ця взаємодія здійснювалася тим самим шляхом, яким рухається сама природа, навіть коли створює вищу духовність. Для нас це покрито густим мороком, і вона була би втраченою для історії, без проникнення європейських народів на індійську землю, завдяки якому знайомство з цією мовою мало надзвичайно важливий наслідок не так безпосередньо для великого переселення народів, які здійснили таке проникнення, як для людства в процесі, мабуть, чи не найтривалішого розширення і піднесення його духу. Завдяки цьому ми несподівано занурюємося в таку глибоку старовину, яка за своїм характером і силою вираження далеко перевершує давнину грецьку і яка відзначається у дивовижний спосіб схопленою достойністю духовного бачення, непохитною сталістю глибокодумного розмірковування, величною панорамою завжди розлого й детально представлених описів природи. Однак можна з певністю стверджувати, що з того потужного впливу,  завдяки якому давньоіндійська мова лише  через нині вже не ясні історичні зв’язки з нашою рідною і з класичними мовами, ті зв’язки, яким вони великою мірою зобов’язані своїм розвитком,  сприяє нашому сучасному науковому поступу, з часом постане другий вплив. Коли індійську мову й літературу ми будемо знати так само, як і грецьку, – а при сучасному потягу до знань навряд чи може бути інакше – тоді, з одного боку, буде видно сліди їх характеру в нашій мові, мисленні й поезії, а з іншого боку, з’явиться потужний засіб для розширення світу ідей і відстежування різноманітних шляхів, з допомогою яких людина може до цього світу ідей наблизитися.

З цієї точки зору відмінності між мовами набувають всесвітньо-історичного значення. Цілісний аналіз зібраних різноманітних особливостей надає думці нових форм, які перейдуть до нових поколінь, зростає сила ідей і одночасно розширюється  простір їх впливу, і вони стають спільним надбанням для кожного, хто не шкодує сил, аби прокласти собі до них шлях. До тих пір, поки ланки цього ланцюга, що сплітається впродовж тисячоліть думками і ще більшою мірою також почуттями і сприйняттями народів, не розриваються потужним потрясінням, старе ніколи не відступає, бо воно постійно вбирає у себе нові паростки, і це просування вперед так само, як думка й саме почуття не знає меж.

Кожне людське починання має у своєму розвитку кульмінаційний, переломний момент, після якого прагнення продовжити його існування втрачає сенс, адже його мету насправді вже досягнуто; і лиш ідея, закладена в основі такого починання, у своєму чистішому, довершенішому вираженні, в процесі нескінченних контактів і зіткнень з усіма іншими ідеями може ставати об’єктом мислення, почуття і сприймання. Так, не виключено, що  [боротьба за] скасування рабства, що почалася раптово, коли внаслідок поширення християнства впали кордони між народами і запанувало всезагальне братерство, могла б колись по всій землі закінчитися. Адже до цього починання вже нічого було б додати. Лише  внутрішнє визнання такої свободи, засноване на пізнанні того в людській природі, на чому ґрунтується право на свободу, не може завершитися у своєму розвитку так само, як і в зазначеному пізнанні.

У сфері ж самого мислення мова діє так, що, досягаючи певного пункту, сама накладає заборону на будь-яку зупинку. Адже від неї не залежать пошуки істини, визначення законів, за якими духовне відшукує певні межі, та й, мабуть, спрямованість духу, завдяки якій людина розвиває всі свої внутрішні потенційні здатності; проте, як людина завдяки їй набуває прагнення до безкінечного, так само вона (мова) з допомогою викликів, а також надання наснаги і сили супроводжує людину на цьому безмежному шляху.

Тому прогрес у взаємодії між духовною сферою і мовою не слід змішувати ні з поступом у суспільній організації і похідним від неї моральним зростанням, ні з успіхами у розвитку науки і мистецтва, хоча він з обома дуже тісно пов’язаний. Але сама по собі користь, що є наслідком цього впливу мови, має подвійне вираження: вона виявляється у тому, що мова стає багатшою і відбувається розширення її можливостей, а також у формуванні самобутнього світовідчування. Людина вчиться краще опановувати свої думки і правильніше їх висловлювати, а також втілювати їх у нові влучні, відповідніші, форми, і щораз менше стають відчутними пута, які мова у своєму послідовному поступовому рухові, безперервному процесі відсортовування і творення нових зв’язків, сполучень, накладає на швидкість  і єдність чистої думки. А оскільки мова через те, що вона репрезентує, власне, творить, надає нечіткій думці форми й виразності, дух, спираючись на  працю багатьох [людей], [знаходячи] насправді нові щляхи, проникає у саму сутність речей.

Те, що відбувається у вигляді довгих послідовних рядів причин і наслідків, має пріоритетне право належати світовій історії, і то тим більше, чим безпосередніше воно відображається на загальній сутності людства. Тому я вище стверджував, що відмінність між мовами відповідно до описаного тут їхнього  впливу на неї [на загальну сутність людства] через зазначену працю людського розуму набуває всесвітньо-історичного значення. Адже минуле і теперішнє пов’язані у ній [загальній сутності людства] не тільки завдяки  ряду проміжних поколінь, між якими мова утворює наче якесь безнастанне духовне запліднення, а й збереження духовних надбань у писемних пам’ятках також безпосередньо зв’язує часи і відстані.

Отож мови та відмінності між ними повинні розглядатись як сила, що пронизує всю історію людства; якщо ж залишити їх без уваги або побачити їх вплив не в чистому чи в надто обмеженому вигляді, тоді щоразу має відчуватися нестача повноти, чіткості, розуміння того, як людство опанувало той духовний масив, — якщо можна так сказати, – який воно видобуло з царства думки й трансформувало в царину чітко визначеного. У цьому випадку буде не вистачати найголовнішого, оскільки мова вступає в дію найбезпосереднішим чином  в тій точці, де породження об’єктивної думки і підсилення суб’єктивної здатності випливають одне з одного при обопільному наростанні. Дослідження лише впливу поступу народів на науку та мистецтво, а також взаємозв’язків національних літератур не може надолужити вказану нестачу. Воно містить у собі більше порівняно до того, що робить мова, але – не все, що до неї відноситься.

Виходячи з цього, кожна мова має чітко окреслене коло впливу. Одні мови ми повинні визнати такими, що зробили суттєвий внесок у нашу сучасну освіту, і належать вони до низки тих здатних до вдосконалення утворень, завдяки яким вона [освіта] від глибокої давнини здійснювала свій поступ. Інші створили собі відокремлену і  безпосередньо не пов’язану з нашою царину духовної організації. Більшість або не досягли такого рівня розвитку, на якому стає можливою духовна творчість, або досягнувши цієї вершини, потому занепадали. Тому вони є важливими лише з огляду на те, що мають відношення до історії формування підґрунтя для розвитку інших мов або дають змогу на окремих прикладах аргументовано показати відмінності  культурного рівня, досягнутого тим чи іншим народом. Таким чином, при розв’язанні поставленого завдання з допомогою такого розгляду мов у всесвітньо-історичному аспекті потрібно показати, як мова, постаючи з природного звуку і потреби, стає матір’ю і хранителькою того найвищого й найвитонченішого, що містить у собі людство. Виходячи з відмінностей їхньої долі, як і з їхніх подальших різних зв’язків  та спорідненостей, здалося б нині відомі нам сформовані мови виокремити й зіставити, порівняти, визначити їх характер і особливості, виявити першооснови цього ж таки характеру у їх структурі, а також оцінити їх історичну значущість. Однак насамперед, щоб не заплутатись у невизначених та нечітких поняттях, загалом необхідно докладніше з’ясувати і наочно продемонструвати на прикладах, у чому ж полягає різниця у характерах мов, як вона може проявлятися у здатності продукування мовою думки, як і те, завдяки яким налаштованостям мови і властивостям її структури формується своєрідність цього характеру? У кожному разі такі дослідження можливостей історичного опрацювання мов в залежності від впливу особливостей їхнього характеру повинно передувати головному викладові, оскільки саме ці дослідження здатні показати, чи вказаний вплив за такого опрацювання можна простежити з достатньою мірою переконливості.

Я навмисне порушив тут природний хід думок, оскільки мені потрібно було показати, наскільки порівняльне мовознавство є насправді важливим для пізнання і розуміння всієї цілісності духовної діяльності людства, адже нехтування ним негайно виявляє у ньому [у цьому пізнанні й розумінні] чимале упущення. Між тим і досі багато хто оцінює значення  вивчення мови лише з огляду на значення її літератури, а на заняття мовами, на яких не створено літературу, дивляться виключно як на задоволення пустопорожньої наукової цікавості, вважаючи дослідження звуків, слів і смислів справою другорядною і недостойною філософського осмислення. Та тут усе дуже просто. Якщо це правда, і загалом уже власний досвід, відчуття, підводить до переконаності у тому, що сáме характерні особливості мови впливають на формування природи й поведінку народів, як тих, яким ця мова належить, так і тих, які її, як чужу, лише добре знають, то ретельне вивчення мови не може дозволити собі залишити без уваги нічого з того, що в історії і філософії обговорюється у зв’язку з внутрішнім світом людини.  А оскільки мова  діє лише через саму себе, її, як і будь-який предмет, який ми хочемо насправді дослідити, потрібно вивчати заради неї самої, безвідносно до будь-якого іншого [її] призначення. Те, що її слід розглядати не як засіб для розуміння, спілкування, а як самоціль, як інструмент для мислення і сприйняття народу, є основоположним для будь-яких серйозних мовознавчих студій, від яких всілякий інший аналіз мови, яким ретельним він би не був, віддаляється згідно самої своєї суті. Таке вивчення мови самої по собі є, отже, подібним до дослідження будь-якого іншого природного об’єкта. Воно, у міру можливості, повинно охоплювати всі види впливу, оскільки кожен з них загалом належить до цілісного поняття; це дослідження повинно вникнути в найдетальніший поділ на складові частини, оскільки сукупний вплив мови складається із постійно відновлюваної дії цих складових частин. Тепер важливим є дати відповідь на питання про те, яким чином відмінності в характері мов, збільшуючись і набуваючи вищого рівня, здатні впливати на пізнання і сприйняття.

Мова з огляду на силу її дії має потрійну мету:

Вона забезпечує розуміння і тому потребує визначеності і ясності.

Вона надає почуттю і сприйманню вираження, також і сама викликає почуття, а тому потребує сили, сприйнятливості й гнучкості.

Вона, сама творячи через образ, якого вона надає думці, спонукає до нових думок і їх поєднань, і тому потребує духа, який залишає у слові своє відображення, свій відтиск, як слід своєї діяльності. Одна мова може відрізнятися від іншої помітною перевагою в одному з цих способів функціонування, як і невиразністю в інших, але кожен із трьох способів насправді потребує для свого здійснення двох інших, бо якщо якийсь із них бере гору, вона сходить на манівці, ясність перетворюється у нудну беззмістовність, вираження почуттів – у пишномовну чи манірну, удавану, чуттєвість, змістова наповненість – у тьму надуманих і мало зрозумілих розмірковувань. Звідси бездоганна своєрідність виникає завдяки належній узгодженості цих способів функціонування, в якій, проте, один з них домінує.

Мова виражає думки і почуття як предмети, але вона відслідковує рух мислення і відчування, швидкість, однотипність і неоднорідність, різнонаправленість їх ходу, своєрідні духовні спорідненості, відповідно до яких у різних народів поєднуються одне з одним, утворюючи послідовні ряди думки і почуття.  Обидва, формальний супровід мислення і матеріальне означення думки діють як підсилюючи, так і обмежуючи одне одного. Надто змістовно переобтяжений відповідно до внутрішнього ідейного зв’язку термін гальмує швидке віднайдення потрібної форми вираження, надмірна ж гнучкість і поспішність позбавлять вагомості означення чуттєво сприйманого.

Людина думає, відчуває і живе тільки в мові, й лише через неї вона має сформуватися навіть для того, щоб навчитися розуміти мистецтво, яке твориться без її допомоги. Але людина відчуває і знає, що мова для неї є тільки засобом, що крім неї [мови] існує невидимий світ, в якому людина прагне освоїтись тільки з її допомогою. Найбуденніше почуття і найглибокодумніше мислення нарікають на недостатність можливостей мовного вираження і розглядають цей [невидимий] світ як далеку країну, до якої  веде і ніколи повністю не приводить мова.   Будь-яка  високого рівня орація є боротьбою з думкою, в якій відчувається то сила, то туга.

З вище сказаного можна вивести дві надзвичайно дивні відмінності між мовами; одна із них пов’язана з рівнем відчуття, усвідомлення, згадуваної недостатності і намаганням її зняти, подолати, інша – з різнорідністю точок зору на способи означення, оскільки багатогранність предметів у поєднанні із різноманітністю органів сприйняття не дозволяє визначити їх число.

Деякі народи начебто більшою мірою задоволені тією картиною світу, яку створює для них рідна мова, і тільки прагнуть привнести у нього більше світла, причинного зв’язку і рівноваги. Інші як би напружено заглиблюючись у суть думки, бувши не в змозі повірити, що коли-небудь вдасться знайти для неї підходяще вираження, зрештою залишають подальшу працю над вдосконаленням форми.  Це позначається на мовах таких народів. Тут, однак, існують ще деякі нюанси. Народи, які зважають більше на форму – нехай навіть на шкоду змісту –  в одних випадках переважно  шукають логічного, такого, що сприяє чіткості й легкого для розуміння, в інших – більшою мірою зверненого до сили уяви, суттєвішого, вираження своїх думок.

Інший різновид відмінності між мовами, пов’язаний із способами означення, ґрунтується на баченні предметів і утворених на їх основі понять.  Незважаючи на нескінченну різноманітну множинність останніх, у всіх них, оскільки вони відображають [їх] розуміння одним і тим же народом, міститься дещо спільне у зовнішньому явленні, формуванні, те спільне, яке надається слову як знак. В загальних рисах це, мабуть, можна охарактеризувати так, що слова однієї мови більшою мірою відзначаються чуттєвою образністю, другої – більшою внутрішньою духовністю, третьої – більшою схильністю до розсудкового формулювання понять тощо, проте багатоманітність і головним чином своєрідність уявлення в означенні, не дозволяє втиснути себе в настільки узагальнені вислови. Жодна із згаданих відмінних рис не є тут надто виокремленою, ізольованою, і там, де вони у різних народів усі присутні, у жодного вони не є однаковими. Слід вивчати характерні риси народів, їх творчість, складові частини мови, потім, довірившись чуттю, створити собі образ і вже тоді, відповідно до того, наскільки це виявиться прийнятним, оприявнити його у слові. На мову також здійснюють вплив характерні предмети і почуття, за якими певний народ упізнається переважно загалом або у своєму попередньому існуванні, коли мова набуває свого початкового оформлення .         Мову, і це стосується переважно її згадуваних тут особливих ознак, слід порівнювати, з одного боку, з мистецтвом, оскільки вона, як і мистецтво, прагне в чуттєвій формі виразити невидиме. Адже коли мова у частковостях ([при зосередженні] на частковому) й у своєму повсякденному вжитку, як видається, не підноситься над дійсністю, тоді цілісна картина всіх предметів, і не лише ось цих наявних, а й також їх невидимих зв’язків і споріднених властивостей, міститься у її лоні прихованою, у згорнутому виді.  Отож як картина живописця, мова залишається більш чи менш відповідною природі, приховує або оприявнює її більшою мірою мистецтво, воно зображає свій предмет переважно у тому чи іншому відтінку фарби (приховує або оприявнює її більш майстерно, зображає свій предмет переважно в тому чи іншому відтінку фарби).

Однак, з іншого боку, мова в певному сенсі протилежна мистецтву, оскільки вона розглядається тільки як засіб зображення, тоді як мистецтво, знищуючи дійсність і ідею, оскільки вони існують відокремлено, на їх місце ставить своє творіння. З цієї вужчої властивості мови як знаку виникає нова відмінна риса мовного характеру. Одна мова більшою мірою несе на собі сліди звичаїв і умовностей, виявляє більше стихійної сили, інша ж ближча – до природи; це особливо помітно при дедукції значень як  різних, так і однакових слів. В кожній мові одні частини призначені для визначення дійсних предметів мислення та сприйняття, а інші – для зв’язку, для граматичної техніки. Від співвідношення цих їх обох частин залежить, в якому вигляді поняття постають перед розумом – в стислішому або більш поверховому,  вільнішому, недостатньо викристалізованому, чи чітко й жорстко окресленому взаємозв’язку. Основа для цього, можливість або неминучість [становлення] того чи іншого характеру закладені у стійкій первісній структурі мови; наслідки ж виявляються у найвитонченішій і відшліфованій освітою творчості духу.

Інакше сформована мова відповідно має різний рівень здатності до того або іншого виду  духовної діяльності. Однак було б неправильним намагатися, як уже не раз ставалося, відповідно поділивши мови, одній віддати поезію, іншій –філософію, ще іншій –практичну діяльність тощо. Якщо якась мова здається вельми придатною для дослідження абстрактних істин і мало схильною до поезії, це пояснюється не її філософським спрямуванням, а навпаки, походить від інших причин і пов’язано з її недоліками, а не з перевагами. Навіть філософія, охоплюючи завдяки своїй глибині цілокупну сутність речей, не знайде належного підґрунтя для свого поступу. Адже всі ці зовнішні оприявнення найважливіших, засадничих, духовних енергій спільно підтримують, несуть у собі одне одного, збалансовують, випускаючи промені із Єдиного вогнища. Якщо ми захочемо виділити інтелектуальну інтенцію так, як вона здається нам виокремленою у мові, то при цьому, коли дозволити собі таке порівняння, доведеться мати справу не з поверхнею, а з глибиною. Коли у мові панує зосереджений на собі, вільний від однобічності дух, коли він намагається наблизитися до основ будь-якого пізнання і відчування, тоді він аналогічним способом відображається на кожному досягнутому ним рівні, у кожному з напрямків свого розвитку.

З усього сказаного з’ясовується, що те, у чому насамперед проглядається характер-відмінність мов, це – налаштованість духа, спосіб мислення і сприйняття.  Вплив останніх на суб’єктивний світ беззаперечний. А тому своєрідність кожної мови більш за все проявляється в поезії, де властивості конкретного матеріалу незначною мірою або й зовсім не сковують дух. Ще природніше ця своєрідність розкриває себе в реальному народному житті і в літературних жанрах, на яких цей вплив позначається. Але в найкращий і вищою мірою духовно досконалий спосіб індивідуальні особливості мови виявляють себе у філософській бесіді, де розкриття об’єктивної істини може народитися з гармонійного поривання найшляхетнішої суб’єктивності ( найшляхетнішого суб’єктивного світу). Сприйняття набуває помірності та спокою мислення, мислення в свою чергу – тепло і барвистість сприйняття, змістом і ціллю філософії стає все найповажніше й найвагоміше, що тільки може охопити дух, а заняття нею здаються легкою та виключно завдяки добровільному задоволенню від цього безперервною грою. Де завдяки дивовижному й щасливому збігу обставин людство в особі будь-якого народу досягає висот розвитку і мова набуває своєї сили у тісному братерському поєднанні об’єктивного й суб’єктивного, поєднанні, при якому перевага першого не обмежує прав іншого, там і розквітає прекрасна квітка людського спілкування. Діалог, що відбувається насправді у жвавому взаємному обміні й сплетінні ідей і сприймань, вже сам по собі є наче осереддям мови, чию сутність завжди можна помислити лише як одночасний звук і відзвук, звернення і відповідь, що у своїх витоках, як у своїх перетворюваннях ніколи не належить Одному, але завжди Усім, міститься в усамітнених глибинах духу кожної окремої людини, а виходить на яв тільки під час спілкування. Тому придатність мови до описаного вище виду спілкування є найкращим пробним каменем цінності, значущості, і природні переваги, надзвичайну простоту й багатство засобів вираження для різноманітного використання завжди матиме та мова, в якій воно яскраво репрезентовано.

Вплив визначеної через мову та обумовленої нею суб’єктивності на об’єкти духу – на мислення та сприйняття, на пізнання та умонастрої, переконання, – тим легше можна оцінити, чим більше нею має бути неодмінно досягнуто з допомогою потужнішої і в різноманітний спосіб активізованої здатності.

З іншого боку, навряд чи можна було б отримати істинно об’єктивне знання завдяки різноманітності мов, коли б одного разу в одній [із них] мислення у розумінні істини вже не досягло необхідної чіткості та ясності.

 

Примітки:

[1] Про життя і твори Вільгельма фон Гумбольдта : Rudolf Haym, Wilhelm von Humboldt – Lebensbild und Charakteristik, Osnabrück 1865, Reprint 1965; Clemens Menze, Wilhelm von Humboldts Lehre und Bild vom Menschen, Ratingen 1965; Tilman Borsche, Wilhelm von Humboldt, München 1990.

[2] II, C. 55.Твори Гумбольдта цитуються за виданням Пруської академії наук, Берлін, видані 1903 – 1936 рр. Альбертом Ляйтцманом (Wilhelm von Humboldt, Gesammelte Schriften, hrsg. von Albert Leitzmann, Berlin 1903-1936) тільки з вказування тому і номеру сторінки.

[3] VI, C. 138. Про зв’язок між баскською нацією і мовою див.: J. Inaki Zabaleta-Gorrotxategi, Wilhelm von Humboldts Forschungen über die baskische Nation und Sprache und ihre Bedeutung für seine Anthropologie, Diss. phil., Köln 1998.

[4] Пор.: Bruno Liebrucks, Sprache. Von den Formen „Sprachbau und Weltansicht“ über die Bewegungsgestalten „innerer Charakter der Sprache“ und Weltbegegnung zur dialektischen Sprachbewegung bei Wilhelm von Humboldt, Frankfurt am Main 1965.

[5] VII, С. 42 f.

[6] VII, С. 14.

[7] VI, C. 220.

[8] V, С. 6.

[9] V, С. 8 f.

[10] VII, С. 46.

[11] VII, C. 55.

[12] VII, C. 60.

[13] IV, C. 435.

[14] I, C. 380 f.

[15] Пор.: Helmut Christmann, Beiträge zur Geschichte der These vom Weltbild der Sprache, Wiesbaden 1967; Jochem Hennigfeld, Sprache als Weltansicht. Humboldt – Nietzsche – Whorf. // Zeitschrift für philosophische Forschung, t. 30, 1976, C. 435-451; Volker Heeschen, Weltansicht – Reflexionen über einen Begriff Wilhelm von Humboldts. // Historiographia Linguistica, IV (1977), C. 159-190; Christian Stetter, Sprachliche Weltansichten. Wilhelm von Humboldts Lösung eines Kant’schen Problems. // Wilhelm von Humboldt: Universalität und Individualität, München 2012, C. 113-126.

[16] III, C. 352.

[17] VII, C. 170.

[18] VII, C. 60.

V, C. 433.

[19] V, C. 433.

[20] VI, C. 27.

[21] Пор.: VII, C. 171.

[22] VII, C. 51.

[23] Пор.: L’hellénisme de Wilhelm von Humboldt et ses prolongements européens, Paris 2016.

[23] VII, C. 89.

[24] VII, C. 92. Пор.: Clemes Menze, Das indische Altertum in der Sicht Wilhelm von Humboldts und Hegels // Hegel-Studien, Beiheft 27, Bonn 1986, C. 245-294; Klaus Grotsch, Das Sanskrit und die Ursprache // Theorien vom Ursprung der Sprache, T. 2, Berlin 1989, C. 85-121.

[25] VII, C. 92.

[26] VII, C. 89.

[27] VI, C. 125.

[28] VII, C. 641.

[29] VI, C. 38.

[30] Оригінальний текст німецькою „Über den Nationalcharakter der Sprachen“ опубліковано в: Wilhelm von Humboldt, Gesammelte Schriften, hrsg. von Albert Leitzmann, Band 4, Berlin 1905, S. 420-435. Імовірно йдеться про текст лекції, прочитаної 1822 року Берліні.

[31] Я нагадую тут лише про те, що часто стверджувалося щодо послідовності виникнення частин мови, коли то іменник, то дієслово вважалося первинним, натомість  займеннику приписувалося  дещо пізніше походження, без уваги на ту обставину, що початково  Nomen і Verbum граматично не розрізнялися і що останнє винило лише в результаті злиття займенника з  поки що граматично змішаною, перехідною, частиною мови.

[32] *Словом servilen В. фон Гумбольт називає, ймовірно, ті арабські приголосні, які можуть входити не тільки в кореневі, але і у службові морфеми. – Прим. перекладача.

[33] До “Завдань” віднесено: “як завдяки систематичному зв’язуванню  означених складів відповідно до визначень смислу виникають окремі класи слів Abstracta, Collectiva, Deminutiva і т.д.? При цьому повертаються всі питання, підняті у зв’язку з відмінюваними складами у граматиці. 
      як з простих кореневих звуків шляхом зміни і збільшення їх складових частин, з граматичного відмінювання утворюються похідні слова, а з простих – складні?
     відповідно з яким способом уявлення з уже наявних понять виводяться нові, а ті ж таки самі слова використовуються для означення кількох різних [понять] або для позначення нових аналогічним чином змінюються чи складаються?”

 

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + 15 =

Копіювати заборонено!