Головна > Світогляд > Моральна основа > ПРИРОДНО-МОРАЛЬНА ПРАВОВА ОСНОВА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ПРИРОДНО-МОРАЛЬНА ПРАВОВА ОСНОВА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

«Громадянське суспільство» чи «збірна особа народу»?

Поняття «громадянське суспільство» витає в нашій суспільній атмосфері як інтелектуальна абстракція. Це нібито одна з наших національних мрій, яка, одначе, не має реальної природно-моральної правової й соціальної основи.

Теоретично, правова й соціальна основа громадянського суспільства – рівність перед законом усіх громадян, незалежно від їхнього соціального статусу й статків, а також рівність громадян та інститутів держави. А насправді, в Україні тільки бідні відповідають перед законом, а багаті відповідають (звітують) перед владою, яка санкціонує їхнє пограбування суспільства й країни. Вище від природно-морально правових принципів і писаних законів у нашій країні стоять партійна доцільність, адміністративний авторитаризм і платний протекціонізм, тобто корупція як узаконене беззаконня (державний бандитизм). Корупція є суттю паразитарної «держави в державі» (Пантелеймон Куліш) з клептократично-плутократичним (злодійсько-багатійським) способом владарювання. То як же тоді, за теорією громадянського суспільства, громаді перебрати на себе частину управлінських повноважень і функцій влади? Для цього українським громадянам необхідно, не теоретично, а фактично, власною політичною волею й відвагою стати правочинними суб’єктами управління суспільством, аби самим розвивати суспільну свідомість і суспільний лад, а не бути безвольним знаряддям владних зверхників. Але передусім людям належить досягти особистої моральної зрілості й духовної збірності в суспільному єстві – в «збірній особі народу» (Пантелеймон Куліш), аби явити волею національного духу своє найвище природне право – гідно жити на питомій землі. Історіософ П. Куліш ґрунтує концепцію «української національности й духовної волі» на глибинному осягненні універсального, Всеєдиного космічно-природного принципу, який визначає і загальнолюдський моральний принцип життя: «…Народи живуть по закону Божому, по закону природи, і вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись. Тим же то і наш мизерний, знівечений і незгідний нарід український має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою»; «Національна й соціальна динаміка підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини».

Моральної зрілості й духовної збірності люди досягають у послідовній єдності своїх істинних думок, вольових дій і правдивих слів. Моральність виявляється в людях тоді, коли закінчуються балачки, заклики, й люди починають праведно діяти згідно зі своїми істинними думками й правдивими словами та природженими здібностями. Одвічний вселюдський принцип моральної зрілості людини, на противагу аморальним переконанням, святенницьким приписам, релігійно-ідеологічним догмам, природно ясний: людина повинна істинно думати, справедливо діяти й правдиво висловлювати свою суть. Звільнившись від неправди, облуди й пізнавши правду, людина свідомо обирає власний моральний життєвий шлях – шлях особистого й суспільного ладу. А найсправедливіший внутрішній суддя людини й людської спільноти на цьому шляху – совість як взаємність на моральній основі.

Демократія як форма управління декларує максимум участі громадян у суспільному житті й державних справах. Це і є ідея громадянського суспільства, ідея прямої демократії – реальної демократії за участю. В минулому українці реалізували цю ідею в вічовій одностайності (нині це зветься правовим консенсусом), коли усвідомлено ухвалювали всі суспільні рішення за природно-моральним принципом волі.

Воля – основоположний принцип-закон природно-звичаєвого права

В українському традиційному природно-звичаєвому праві воля – одвічний основоположний принцип, дієвий правовий чинник, який діє вже не одне тисячоліття й означений цим ясним правовим поняттям. Воля – основоположний принцип нашого питомого природно-звичаєвого права, в якому передбачено право, обов’язок і відповідальність людини. Саме відповідальність людини перед спільною волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне. Відповідальність – це найвищий вияв моральної зрілості людини й суспільства, дієвості всенародної волі. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче – зібрання вітців, вільних господарів, очільників родин і родів. Віче приймає волю як результат ради – рішення (українське рада має спільну етимологію з латинським ratus – вирішене, затверджене). Тому рада стала синонімом віче. На віче-раді волю приймають усі й виконує кожен. До українського традиційного вічового права подібна тільки нинішня швейцарська правова система, в основі якої також – одностайність або консенсус в ухваленні суспільних рішень.

Вічова воля – це не проста сума висловленої волі приватних осіб на основі їхніх приватних інтересів, це сходження в одній точці волевиявлення громадян, фокусування спільної енергії, синергічне помноження у взаємодії їхніх спільних інтересів. Волю приймають усі й усі дотримуються цього принципу-закону та відповідають за його дотримання. Свідома одностайність через нерозривне поєднання в принципові волі права, обов’язку й відповідальності забезпечує суспільну злагоду, морально-духовно-соціальну цілісність етнічного єства. Воля становить основу суспільного договору й народного суверенітету.
Нині це одвічне природне право українців брати безпосередню участь у суспільних справах підмінено представницькою демократією, коли владарююча еліта через свої партії узурпувала природне право народу на прямий волевияв. А до цього нам ще імпортовано ліберальну демократію, яка розтліває суспільну мораль пріоритетністю особистих прав і свобод, що по суті є звільненням від основ природно-морального принципу волі – від обов’язків та відповідальності.

Внутрішня моральна воля людини є мірилом її самостійної життєвої сили й рушієм життя. Коли свобода – це неприйняття людиною будь-яких обмежень, навіть моральних цінностей, то воля є виявом моральної зрілості людини й народу, показником сили особистого й національного духу. Свобода – лише форма вияву волі, а воля – суть сама в собі. Але форма може бути й позбавлена суті. Так свобода без моральності обертається наругою над моральною волею – стає сваволею. Аморальна людська істота своєю свободою-сваволею, вседозволеністю нехтує правами, обов’язками й відповідальністю людини. З проявом аморальної свободи сили без правди закінчується свобода правди без сили. І тільки внутрішня моральна воля забезпечує людині самостійну силу життя по правді. Моральна воля сильної духом людини спонукає до самостійного волевияву й інших людей. Людина, яка має моральне почуття обов’язку й відповідальності, робить справу свого життя не як може, а як належить це робити.

Моральна воля й совість – дві всеперемагаючі сили людської моральності над аморалізмом нелюдства. Коли в людині діють моральна воля й совість, людина звільняється від неволі й усього несправедливого в житті. Саме завдяки совісті – моральній взаємності – люди самоорганізовуються в збірну цілісність народу й самовладовують свій питомий суспільний лад – національну державу.

«Душа народу владовує державу» – в цій японській філософемі явлено досвід організації питомої держави за програмою душі народу силою національного духу. На засаді національного духу ґрунтує українську філософію держави й права Памфіл Юркевич: «…дух народу творить державу. Певна національність дається взнаки як потужна влада… …Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю». Розглядаючи право як «явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди», П. Юркевич обґрунтовує надзвичайно своєчасне й нині переконання, що «дух народу виявляється в його законах через моральність влади», а запозичені закони лише тоді працюють на суспільні інтереси, коли вписуються в контекст духовних і суспільно-політичних традицій нації.

Облудність партійної демократії

Чужа нам ліберальна демократія під прикриттям облудної риторики «прав і свобод» призводить до революцій і до захоплення влади фінансово-кримінальною верхівкою, яка заволодіває партіями й державною номенклатурою та через них маніпулює суспільством. Зрештою всяка революція – лише зміна владарюючих еліт. Завжди еліта забезпечує свою вигоду, а демос лишається при своїх незбутніх інтересах. Як зіронізував Володимир Маяковський: «Кому бублик, а кому дырка от бублика – это и есть демократическая республика». Демократія як влада партійної більшості забезпечує вигоду владним партіям, партноменклатурі, чиновникам, але не людям. За демократії над особистою волею людини тяжіє тиранія більшості, незалежно від того, як вона зветься – диктатура пролетаріату чи коаліція демократичних партій.

Британський філософ і політик Джон Стюарт Мілль глибоко розкрив суть демократії: «Демократія не означає волі автоматично, бо демос, який керує, не є тим самим демосом, яким керують». Усе, що гнітить і знищує людську особистість, є деспотизмом. Дуже великою небезпекою для людини й народу є деспотизм безкультурної, безтямної більшості, а надто якщо нею керує злочинна політична сваволя. І досі в нашому суспільстві триває те, від чого застерігав Пантелеймон Куліш: «Біда, як велика сила деспотства та викличе велику силу рабства» й що ствердив Фрідріх Ніцше: «Бунт – геройство рабів».

На жаль, у нас мало громадян знають і розуміють це: через збайдужіння вони перестали сприймати правду, зате схильні вірити брехні – бо дивляться на світ через «облудні призми всяких партій» (Микола Гоголь). І доки люди віритимуть ошуканцям, доти ті й дурачитимуть їх, маніпулюватимуть заради власної вигоди.

«У правді сила, а не в силі правда»

Але недостатньо тільки знати правду. Необхідно жити по правді – діяти справедливо. Це провідний моральний принцип волі, дотриманням якого люди забезпечують взаємодію, взаємодопомогу в суспільстві. За принципом волі право має передувати силі, що ясно сформульовано в українській народній філософемі: «У правді сила, а не в силі правда».
Фактично, «громадянське суспільство» – це штучне поняття для ліберальної підміни духовно-природного феномену етнічного суспільства, що зветься народ, нація. Громадянин – позанаціональна сутність, що обмежує культурно-соціальну універсальність людини вузькою сферою держави та її політики. У громадянському суспільстві громадянин – це не людина як самостійна особистісна складова народу, нації з відповідною етнокультурною ідентичністю, а людина як пожиточний член держави з відповідною громадянською ідентичністю.

Пам’ятаєте ж у Володимира Маяковського: «Я – гражданин Советского Союза» і як логічний висновок: «Гвозди бы делать из этих людей – не было б крепче в мире гвоздей…». Поняття «граждане Советского Союза», «советский народ», «советские люди», якими означували політичну націю в «Советском Союзе», лишились як атавізми в пострадянських травматизованих соціальних спільнотах, що їх називають політичними націями. Квазітеоретичне поняття «політична нація» так само абсурдне, як і «громадянське суспільство», бо нація як «суцільний культурний організм» (Іван Франко) сама собою вже є політичним, самоврядним, державоорганізуючим чинником. А зловживає поняттям «політична нація» різноетнічна владна еліта, яка позиціонує себе як «український політичний клас».

Будь-яке суспільство складається з громадян певної національності. Тому замість абстрактно-оманливого поняття «громадянське суспільство» застосовую конкретне природно-моральне правове поняття справедливе українське суспільство (з етнічним означенням за титульною українською нацією). Справедливе суспільство – це коли на морально-правових засадах взаємності й справедливості взаємодіють у спільних інтересах родина, виборні органи місцевого самоврядування й державної влади, громадський сектор, бізнес, тобто – людська особистість і «збірна особа народу».

Національна держава й «держава в державі»

А щодо самої держави, то вона може бути національною, наднаціональною й безнаціональною.

Наведу проникливі висновки Памфіла Юркевича про основоположні принципи національного права, яке забезпечує єдність народу й основу національної держави: «…Коли ми організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), коли любов’ю творимо організацію (грецька політея), то дух народу творить державу».

Національну державу як систему суспільного саморозвитку породжує сам народ волею національного духу як свій справедливий суспільний лад із власного життєвого ресурсу й на основі природно-морального права.
Наднаціональну державу – імперію й імперське суспільство формує владарюючий клас (політична еліта) своїми бюрократичними механізмами. Імперська ідеологія й колоніальна адміністрація клонує своє пожиточне громадянське суспільство й маніпулює його масовою свідомістю для підтримки своєї агресивної політики.

Безнаціональна держава як антисистема визиску – це паразитарно-корупційне, злочинне формування, «держава в державі». А належні до державних бандитських угруповань не мають національних ознак, вони належать до винародовленого фінансового племені. Антилюдську, антикультурну суть «держави в державі» визначив український вчений-гуманітарій Володимир Державин: «Держава, багатша за своїх громадян, є ворожим культурі чинником».

Національні держави самозасновуються на ґрунті національних культур, на засаді національного права. Імперії тримаються на колоніальній ідеології й загарбницькій політиці. Нинішні глобалістичні наднаціональні формування, що по суті є філіями глобальної фінансової імперії, тримаються на торгівлі й економічно-фінансових інтересах владарюючих груп. А їм прислуговують паразитарно-корупційні безнаціональні формування паразитарних держав у державах. Про «національні особливості» «української» «держави в державі» образно висловився перший Президент України Леонід Кравчук: «Ми, як вареники в макітрі. Прийшли вибори – макітру труснуло: ті, які були внизу – опинилися зверху, ті, які були зверху – опинилися внизу, та все одно усі в сметані». Отже, український варіант «держави в державі» – це «владна макітра», з якої не випадає жоден, хто туди потрапив.

Нашвидку прикрита ширмою «незалежності» Україна нидіє під паразитарним визиском «власної» «держави в державі», яка керується узаконеним беззаконням – державним бандитизмом. І досі українське суспільство перебуває під гнітом атавістичної імперської колоніальної ідеології й геополітики, що панують на пострадянському просторі. А над усім цим – глобальна транснаціональна павутина фінансової цивілізації, прикрита ліберальною ідеологією. Досі тут зберігається стара імперська політична антисистема з умовно національними економічними зонами, формально розділеними незалежницькими ширмами. Тими національними зонами жорстко керує об’єднана злочинною метою партійно-кримінальна кліка руками корумпованого чиновництва у власних інтересах, у свою чергу керована інтересами транснаціонального капіталу. Свого часу більшовицьке узаконене беззаконня породило організовану злочинність, яка стала існувати за своїми неписаними законами. Згодом більшовизм підім’яв під себе криміналітет, змусивши його співпрацювати з владою.

Простежується певна циклічність у зміні форм владарювання паразитарних структур над людьми. Так колективно надбаний за 74 роки державного соціалізму всенародний капітал поділили й привласнили комсомольські активісти, внуки більшовиків-колективізаторів, а тепер провадять кримінальний перерозподіл награбованого. Компрадорсько-клептократично-плутократична влада заковтнула національні ресурси й спродує їх уроздріб і оптом. Необільшовики, намагаючись приховати свою кримінальну суть, називають себе олігархами. Але вони не успадкували родових статків, як справжні олігархи, а привласнили чуже багатство, пограбувавши суспільство. Тому ці новоявлені пани – типові злочинці-плутократи. Так на зміну державному соціалізмові прийшов державний бандитизм.

Прикритий ширмою націонал-демократії необільшовицький тоталітаризм за суттю своєю нічим не відрізняється від старого більшовицького тоталітаризму. Жорстку тоталітарну антисистему, засновану більшовиками, замінила підготовлена в її надрах неототалітарно-ліберальна мутантна антисистема влади. Ця влада тільки називає себе «новою», а владарює по-старому – здійснює владні, а не управлінські функції. Бо як можна управляти суспільством і будувати незалежну державу, не маючи стратегічної системи управління культурно-соціально-економічним розвитком і відповідної національної державницької ідеології.

«Нова» компрадорсько-клептократично-плутократична влада нібито відкинула всяку ідеологію й сповідує демократичні свободи, а насправді прикриває цим ідеологію фінансової вигоди й власні політично-майнові паразитарні інтереси та свою нездатність і небажання урядувати. Свобода в їхньому розумінні – передусім звільнення від обов’язків та відповідальності перед суспільством. Свободолюбні демократи упроваджують у життя керований зовні хаос, а у свідомість і підсвідомість людей через уседозволеність – латентну ідеологію неолібералізму. Неоліберальна вседозволеність нехтує морально-правовою основою національного суспільства й вивільняє руйнівні аморальні сили зла здегенерованих елементів. Неолібералізм – це передусім ненасильницьке й безкарне руйнування морально-правових основ справедливого суспільства через злочинну бездіяльність наділених владою. За пусті обіцянки й декларації ще нікого не притягнуто до відповідальності. Найгірше, що може статися – це народний осуд, але аморальні зверхники від цього не страждають, бо позбавлені совісті.
Видатний російський публіцист Всеволод Никанорович Іванов у «Вогнях у тумані» подав проникливий аналіз більшовизму й породженого ним масового аморалізму: «Розшаліле серце більшовизму тішить затаєна громадянська війна… Для подолання революції потрібна була совість, а совісті якраз і не було».

Після більшовицького перевороту Україну також заполонила пошесть аморалізму. Світового визнання мислитель, академік Володимир Вернадський, повернувшись у 1918 році на батьківщину на запрошення гетьмана Павла Скоропадського для заснування Української академії наук, констатує в щоденнику, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, але обмаль моральних людей і більшість українців бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці, балакають і нічого не роблять» (5. VII. 1918).

І нині в Україні виявилася подібна суспільна неспроможність. Український народ, перебуваючи під деморалізуючим гнітом беззаконня й зради владарями та посадовими особами національних інтересів, практично позбавлений політичної волі й не здійснює функції суспільного самоуправління. А ті, що уособлюють владу, ведуть приховану неоліберальну війну проти цього народу. Одержимі шаленою тягою до посад, до наживи, позбавлені морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та кланових інтересів і пов’язані круговою порукою чиновники різних рангів зарозуміло гадають, що від них залежить життя всіх інших. (Чиновницька посада визначає свідомість того, хто до неї прив’язаний). А насправді неототалітарна система використовує й їх як підручний матеріал для утвердження себе. Крім того, ліберальний неототалітаризм послуговується непрофесійністю, догідливістю, багатопартійним корпоративізмом, фаворитизмом, а віднедавна керується ще й помаранчево-революційною доцільністю. Тут замість моральних принципів діють аморальні переконання й неоліберальні догми. А на публіку видаються патріотичні гасла, патетичні заклики й заклинання, нарікання на «стару» владу й славослів’я «новій».

У цьому особливо прислужилася «новій» владі, як до цього – «старій», люмпенізована інтелігенція – здеморалізована, здегенерована інтелектуальна злидота, яка не зайнята у сфері духовного чи матеріального виробництва, але непогано заробляє собі спекуляцією на національній ідеї, на патріотизмі, на розпродажі природних і людських ресурсів України. Цілком відповідає нинішнім українським реаліям теза Магатми Ганді про запроданство індійської інтелігенції англійським колонізаторам: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу». Люмпен-інтелігентів використовують як оглашенних усі без винятку партії для проповідування своїх облудних догм, бо ті позвикали бути на видноті (а чи знають люди, скільки вже партій поміняли за гроші їхні «кумири»?). Саме через партійну люмпен-інтелігенцію влада провадить свою злочинну політику членування суспільства на сегменти і втягування його в безперервне громадянське протиборство з самим собою, аби відвернути від правдивого бачення причин суспільного безладу, від поступального руху до суспільного ладу.

Політичне шоу «помаранчева революція»

Показовий приклад – політичне шоу, офіційно назване «помаранчева революція», а в народі прозване «помаранчева дискотека». Цей масштабний політичний фарс підім’яв під себе протестні настрої народу, увів в оману суспільство. Що то за революція така й чия то революція в «незалежній демократичній державі»? Ми стали свідками, а дехто й мимовільними учасниками, оманливо-театралізованого вуличного політичного дійства. Майдановий психоз обернувся для особливо завзятих учасників-статистів глибоким постмайдановим розчаруванням аж до стресу. Якщо в усяких революцій є свої герої й свої жертви, то в «помаранчевої» герої – нинішня неоліберальна, непрофесійна влада, а жертва – українське суспільство. На майдані по суті нічого не відбулося, крім ритуалізованої «під революцію» передачі влади від одного маріонеткового клану іншому, що засвідчило перемогу однієї з двох зовнішніх фінансово-політичних сил, яким підлегла Україна. А в Україні зроблено підміну адміністративного авторитаризму («кучмізму»), революційним авторитаризмом «помаранчевих». Авторитаризм непрофесійності, керований помаранчево-революційною доцільністю, цинічно нехтує законом і авторитетом моралі. Психоз аморалізму й далі підступно поширює в суспільстві оглашенна люмпен-інтелігенція.

Пропаганда «нового» режиму навіює ілюзорність змін в Україні: «На майдані народилося українське громадянське суспільство», «З майдану почалася нова історія України». Ці облудні формулювання не мають нічого спільного з дійсним станом нашої суспільної свідомості й реальним життям країни. Вся ця суспільна самоомана нагадує події в Україні 1918 року, які в саркастично-сумному зображенні передав Павло Тичина: «На майдані коло церкви революція іде. – Хай чабан! – усі гукнули, – за отамана буде. …На майдані пил спадає. Замовкає річ… Вечір. Ніч…». Тоді з самоврядної сільської громади зробили несамовиту отару, й чабани-отамани повели її на громадянську бойню. В нинішню «революцію» переважна частина українського суспільства покладала на «помаранчеву» (чи на іншого кольору) власть таку саму надію, як радянське суспільство покладало надію на свою власть. Хіба це не рудимент «совковості»? Згадаймо, як маніпулювали масовою свідомістю радянських людей у серпні 1991, лякаючи їх «захопленням влади ГКЧП». Політичне шоу на Красной Прєснє вражало людей агресивністю, участю бронетранспортера й трьома жертвами (росіянин, українець і єврей), одразу посмертно удостоєних «Героя Росії». А ось Майдан Незалежності демонстрував «помаранчеву толерантність», бо тут застосовано іншу технологію – масову психотерапію «нових» політичних груп, на що наклалися також підсвідома масова апатія суспільства до дій влади й водночас співчуття українців одне одному.

Тепер народ критикує й зневажає «власть» не за те, що вона помаранчева чи ще якась, а за те, що вона – «власть» для самої себе, відсторонена від народу і цим виявляє себе як правонаступниця попередньої тоталітарної власті, що нехтує природно-моральними правовими принципами людської спільноти. Тому люди нарікають передусім самі на себе за недостатність громадянської волі, за втрату пильності й піддатливість партійній облуді. А тим часом на хвилі громадянського збурення партійні авантюристи, перетворивши всенародний майдан на партійний базар, нахапали собі задешево політичного капіталу. З партійного базару почався перерозподіл фінансового капіталу й іншої всенародної власності між супротивними владно-олігархічними кланами (все відбувається, як по писаному в Маркса). Але до українського суспільства й до української історії цей майдан-базар має лише той стосунок, що засвідчив факт тотального маніпулювання масовою свідомістю. Якщо й з цього історичного уроку ми не зробимо належних висновків, не розгледимо під партійною облудою правди, то шлях до справедливого суспільного ладу нам надовго буде перекритий.

Вражені пошестю паразитизму люди не бачать причини суспільного зла й визискують одне одного для задоволення особистих потреб, нехтуючи Всеєдиним моральним принципом. «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного», – так ще в середині ХІХ століття Микола Гоголь просто й відверто розкрив першопричину марнотності захланного людського існування й застеріг своїх сучасників, нагадавши їм одвічну Істину. А вже на початку 20-х років ХХ століття одурманений більшовизмом Володимир Винниченко змушений був жорстко констатувати незворотне: «… Ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо». Нехтуючи природно-моральною основою, люди остаточно втрачають духовну перспективу життя.

У нинішній Україні захланність стала звичним явищем: одні приватизують природні ресурси, інші – партії й владу, ще інші – право на патріотизм і навіть на проповідування Істини, використовуючи таким способом людський ресурс у своїх особистих інтересах. Зиск став засобом і метою життя так званої еліти – корумпованої касти, яка узурпувала владу в Україні. Панівна каста, паразитуючи на єстві нації, виснажує її життєві сили й позбавляє перспективи саморозвитку. Конкуруючі групи (влада й т. з. опозиція) воюють між собою за володіння національними ресурсами, які дають можливість контролювати все суспільство, всю країну.
Так звана українська опозиція – не альтернатива управління країною, а конкуренція у привласнені й володінні майном країни. Суть майнової конкуренції між кланами паразитарної еліти ще понад 400 років тому визначив найвидатніший мислитель в українській і польській культурах доби Відродження Станіслав Оріховський: «Моє» і «твоє» — два джерела всякої незгоди в суспільстві. Через них спочатку виникають суперечки та судові позови, які породжують ненависть. Із ненависті пізніше виростають заколоти, а після заколотів неминуче настає крах держави…». Тому так звана помаранчева революція – це старт конкурентів попередньої влади в подальшому пограбуванні й руйнації країни. Як і всяка революція, ця також лише замінила одну паразитарну еліту на другу.

Для маніпулювання суспільною свідомістю паразити застосовують технології деструктивних культів, виводячи з рівноваги етнічну світоглядну систему. Втративши духовно-соціально-правові орієнтири, люди гублять упевненість у своєму нинішньому житті й перспективу майбутнього, марнують свої життєві сили. Усе це призводить до деформацій українського соціуму й цілого світу етнічної культури, зокрема до катастрофічного поглиблення демографічної кризи, руйнування духовного, психічного, фізичного здоров’я – до занепаду ресурсу життєвої сили народу.

Стратегія саморозвитку людини й народу

Людям передусім необхідно навчитися розрізняти проминущі потреби організму бути й безвічне прагнення душі жити (Костянтин Ушинський). Бо через надмірності люди гублять необхідне в житті. Саме в прагненні душі жити й виявляється індивідуальна життєва ідея-програма людини.

Збагнувши власну індивідуальну програму, ми усвідомлюємо свою природжену функцію в суспільному єстві й через причетність до цілого осягаємо спільну програму життя свого народу – національну ідею. Осягнути суть національної ідеї й спільні життєві інтереси свого народу багатьом заважають егоцентризм, гординя, зарозумілість, пиха, марнослав’я, заздрість, користолюбство, нехтування суспільним гараздом заради особистого блага. Цими користолюбними проминущими потребами керується передусім так звана еліта – дегенерати й призвідці розпаду націй і національних держав. Дегенерація еліти настає через те, що вона існує з потреб організму й не керується прагненням душі жити. Безвічним прагненням душі керуються духовні подвижники – генератори національного духу. Аби позбутися тієї моральної недуги, яка заважає людям досягти взаєморозуміння й жити у взаємності й взаємодопомозі, необхідно дотримуватися одвічного морального принципу мудрості духовного подвижництва: працювати й не шукати вигоди, породжувати й не привласнювати, досягати успіху і не вихвалятися, ставши великим, не панувати. Цього досягти непросто, але це – життєва необхідність. Цей принцип життя в істині, як і саму істину, неможливо вкласти комусь у голову. Цей індивідуальний принцип необхідно пропустити самому через серце – внутрішньо пережити в особистому досвіді й осягнути серцем, а потім волею духу передати розуму для здійснення. Такий шлях духовного подвижництва – шлях ладу, шлях життя в істині – справедливого життя.

А для самоорганізації справедливого суспільства і його поступального саморозвитку необхідна стратегія, заснована на національній ідеї-програмі, яка забезпечить людям самореалізацію в чотирьох сферах життєдіяльності: родина, освіта, праця, життєвий простір. Суттю цієї стратегії є ідеологія забезпечення цілісності й самостійної сили українського народу на духовно-соціально-правових засадах самотворення справедливого суспільства й заснування ним питомого суспільного ладу – правової Української національної держави.

Громадянське суспільство не забезпечить самоорганізації Української національної держави через свою ліберальну суть з абстрактною громадянською ідентичністю й потворною соціальною толерантністю. Питомий суспільний лад в Україні може забезпечити тільки неповторна «збірна особа народу» – справедливе суспільство, згуртоване на традиційній світоглядній морально-правовій основі з провідними чинниками національної ідеї, державницької ідеї та національної ідеології.

Українська національна ідея – життєва програма збірної душі українського народу; духовно-соціальна програма культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації неповторної збірної особи народу моральною волею національного духу з власних первенів і з ресурсу самостійної життєвої сили на основі традиційного світогляду й духовно-господарського досвіду; основа суспільного ладу з духовно-соціально-правовими програмними орієнтирами національної ідеології. Кожен народ має свою життєву програму, яка формується з життєвих програм особистостей у його збірній душі в процесі його духовного народження як збірної особи. Аби набути належний ресурс самостійної життєвої сили для здійснення національної ідеї, народові необхідно мати свою природно-духовну основу – рідну землю й традиційний світогляд.
Українська державницька ідея – політико-правова основа реалізації нацією своєї духовно-соціальної програми у власному суспільному ладові – національній державі.

Українська національна ідеологія – світоглядна система традиційних ціннісних духовно-соціально-правових орієнтирів самовладованого життя українського суспільства на основі української національної ідеї та на правових засадах усенародної волі й вселюдського морального принципу; спрямовуюче осердя самоврядування народу в національній державі.
На засадах національної й державницької ідей та ідеології виробляється стратегія суспільного поступу, складовими якої є соціальний, економічний і політичний компоненти. Морально-правову основу справедливого суспільства, його культурного саморозвитку й національного державотворення становлять основоположні принципи взаємності й справедливості: «…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо, люди й боги поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, із яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку призводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави» (Памфіл Юркевич).
Сьогодні в Україні справедливе суспільство не є політичним пріоритетом, і влада не задіює суспільного потенціалу до управління державою. Але й потенціалу громади ще необхідно розкритися на основі національної ідеї-програми зі світоглядним орієнтиром національної ідеології й започаткувати новітню українську історію. Якщо політика в ідеальному сенсі – це мистецтво суспільного, державного самоуправління, то морально-правові засади справедливого суспільства – основа справедливої політики.

У справедливому суспільстві сам народ як свідома збірна особа володіє природним правом на владу. В Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (Ст. 5). Так має бути. Але поки що право українського народу узурпували політичні партії й державні органи, до яких належить лише близько 3% суспільства. Та й саме поняття «Український народ» знівельовано вже у преамбулі Конституції: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадяни України всіх національностей…» – з нього прибрано корінну, титульну націю українського суспільства. У Конституції СРСР аналогічною тезою декларували «радянський народ» – політичну націю як конгломерат усіх національностей, які проживали на території Радянського Союзу. Що ж відбувається в нинішній Україні? Самостійний народ намагається творити національну державу, чи несамостійна влада в задекларованій «суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі» проводить соціальний експеримент: формує пожиточне суспільство – безетнічну політичну націю під уніфікованою назвою «Український народ»? Заголовна теза Основного Закону задекларовує «Український народ» як етнополітичний конгломерат і одразу вилучає з політичного життя український народ як етнокультурну спільноту, титульну, корінну українську націю – базовий націєтворчий і державоутворюючий чинник. Отже, політичний чинник одразу починає превалювати над етнокультурним чинником. А механічно змішана політизована маса руйнує духовно-світоглядні засади культури збірної особи українського народу.

Культура, право, політика

Культура, за Григорієм Сковородою, – це «друге, духовне, народження» людини через осягнення нею «заповітного, священного в собі». Суть усіх національних культур єдина – це динамічна система й процес самоладування, саморозвитку, самореалізації етнічного світу моральною волею індивідуального духу особистості й національного духу збірної особи народу з власного духовного первеня й ресурсу самостійної життєвої сили на основі традиційного світогляду й духовно-господарського досвіду з духовно-соціально-правовими програмними орієнтирами національної ідеології.

Позанаціональних культур не буває, бо культура – функція національного духу. Тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики – системи забезпечення питомого суспільного ладу. Як переконливо ствердив український вчений-економіст і державний діяч Михайло Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для підвищення рівня політики суспільству передусім необхідно подбати про належний рівень власного культурного саморозвитку й зрілості національного духу. Бо «…національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу» (Памфіл Юркевич).

Справедливе суспільство може збутися тільки завдяки власній культурній самореалізації та волі національного духу. На культурній основі відбувається самоорганізація громад, місцеве самоврядування, які стають показниками суспільної дієвості людей. Особливо бракує громадської самоорганізованості на селі, яке опинилося перед загрозою втрати нашого найціннішого національного природного ресурсу – землі. А українське село одвіку було моделлю громадського, вічового самоврядування, й цей правовий звичай потужно виявися за козаччини: «…кожен знав тоді, що він правосильний член нації, кожен обертав у своїй голові політичні ідеї; не обмежувався тільки своїм домом, своїм селом, містом; думка його була така широка, як широка Україна…» (Пантелеймон Куліш. Повість про український народ). Україна має історичний досвід дієвості засад справедливого суспільства і в містах (Магдебурзьке право, братства з їх національно-культурною й громадсько-політичною спрямованістю); і в органах місцевого самоуправління (земські установи, які діяли з 1865 р. до більшовицького перевороту); і в масовому розвитку різних форм кооперації, яка почала поширюватися з кінця 1860-х рр. і до 1910-х рр. охопила близько 80% українського суспільства. Справедливість суспільства в Україні трималася на національній засаді самопомочі – «Нарід – собі» (Ольгерд Бочковський). Збірна особа українського народу як справедливе суспільство збудеться моральною волею духу та громадянською відвагою на національній моральній засаді взаємодопомоги. Найвищим виявом духу морально зрілої громади є воля – основоположний принцип природно-звичаєвого права, який приймає громада і який передбачає право, обов’язок і відповідальність кожного громадянина.

Сутнісними ознаками формування справедливого суспільства є його самоорганізованість ізсередини, всупереч різним формам і способам зовнішнього владного впливу. Цей вплив здійснюється різними методами адміністративного тиску на громадян, що породжує їхню тотальну втому й безнадію, а також маніпулюванням суспільною свідомістю через формальні громадські організації-грантожери та партії-клони. Зрештою, навіщо антагоністичні партійні сегменти в суспільній свідомості, коли ми самоорганізовуємось у справедливе суспільство, яке за своєю суттю має бути самостійним, самоврядним? Проблеми становлення українського суспільства необхідно розглядати в контексті не тільки внутрішніх політико-правових чинників, а й зовнішніх політико-ідеологічних деструктивних впливів, які суперечать національним інтересам України.

Центральноєвропейська морська країна, найбагатша за сільськогосподарськими й людськими ресурсами та найбідніша за рівнем життя суспільства, стала полігоном для демонстрації геополітичних інтересів РФ і США. На догоду їм панівна еліта наввипередки продає національні інтереси українців, прикриваючи свою державну злочинність «великою політикою». Хоч насправді в Україні немає національної політики – системи суспільного самоуправління, самоврядування.

Владодержці в Україні за суттю своєю маріонетки, й боротьба за владні привілеї конкуруючих партійок – це прагнення маріонеток прив’язатися до ниточок ляльковода. З цього погляду всякі вибори – політичний фарс. Зневага до країни й до народу стала цинічно відвертою навіть при використанні антуражу «під аборигена». В Україні виник паралельний маріонетковий антисвіт, який існує за порогом совісті. Там владарюють гроші, за які купують державні посади і всенародну власність, там чеснотами вважаються пиха, прислужництво, блуд, а фуршети важливіші за працю. Усе це породжує суспільний безлад, руйнує духовні, моральні вартості, плюндрує життя.

Взаємодопомога – зародок моральності

Зберегти природно-моральну правову основу життя й забезпечити суспільний лад в Україні можливо тільки на наших традиційних засадах – взаємодопомозі й співпраці, які нам належить відродити. Справедливе суспільство виникло з первісної спільності, заснованої на природній взаємодопомозі й співпраці, що є зародками моральності (Петро Кропоткін), і сама моральність – це не низка приписів, а нормальне природне життя, якого від народження прагне людина (Памфіл Юркевич). Моральна спільність етносу виробила продукт збірної свідомості – товариські звичаї та обряди, які регулюють життя етнічної спільноти. Традиційні звичаї та обряди – це водночас і основні механізми культурного саморозвитку людської особистості й поколінь народу, й символічні вияви культурної традиції-передачі, які безперервно прилучають людину до першопочатків культурного життя, до безвічного джерела духовності, єднають людей однієї культурної системи в «збірну особу народу».

Традиція (від латинського traditio – передача) – це безперервний процес передачі життєдійних імпульсів у духовній і соціальній сферах. Традиція виявляється й діє як духовно-енергетична сутність у формі живого психо-соціального механізму народних звичаїв та обрядів, моральних заповітів і принципів та інших способів передачі духовно-господарського, соціального досвіду поколінь народу. Народна традиція – це програмні засади життєдіяльності етносу в єдності з рідною землею, з життям минулих і прийдешніх поколінь. Засадничою суттю національної традиції є ідея-програма життя збірної особи народу, а мобілізуючим світоглядним чинником суспільного життя є національна ідеологія, що мобілізує «суцільний культурний організм нації» (Іван Франко) для організації питомого суспільного ладу.

Суттю традиції національної культури є духовно-господарський, соціальний досвід, що його набувають, зберігають і передають покоління народу в своїх звичаях та обрядах. Обряди – це форми побутування звичаїв. У звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними. Вмирають у букві, але оживають у духові. Тьмяніють тимчасово, вмирають у пустих і вивітрених натовпах, але воскресають з новою силою в обраних, аби в наймогутнішому світлі розлитися від них по цілому світу…» (Микола Гоголь). Ця постійна передача безвічного дієвого знання в людському житті здійснюється через звичаї. Звичаї становлять собою моральний, психосоціальний механізм передачі культурної традиції: попередні покоління народу в процесі культурного саморозвитку породжують свої звичаї, а подальші покоління, дотримуючись звичаїв, забезпечують самовідродження «збірної особи народу». На живій звичаєвій основі народної традиції ґрунтується неповторність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони» (Піфагор).

Але під впливом владних ідеологій у колективній свідомості замість традиційних народних звичаїв та обрядів, замість первинного дієвого знання насаджуються ритуалізовані культи, які стають ідеологічною основою паразитарної влади. Та влада, стаючи абсолютною, руйнує природну взаємодопомогу й традиційну співпрацю як моральну основу справедливого суспільства.

Аби припинити цю тотальну злочинність, задіявши для цього чинні закони, необхідна політична воля. Марно сподіватися її від аморальної влади, чільники якої «балакають і нічого не роблять». Вихід один – громаді мобілізувати свою політичну волю й відвагу на основі вселюдського морального закону в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Звільнившись від неправди, облуди й пізнавши правду, людина свідомо обирає власний моральний життєвий шлях – шлях особистого й суспільного ладу. Основне джерело особистого й суспільного гаразду – чесна праця за професійним покликанням, «споріднена праця»: «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу із загальною. Се є істинне життя» (Григорій Сковорода). Людина щаслива у своїй праці, коли не вона для праці як засобу нагромадження багатства, а праця для її саморозвитку. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця пристосована до її природних здібностей. Природне розуміється як внутрішня, духовна сутність, притаманна зовнішньому, видимому світові природи й кожній живій істоті. Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток особи й суспільства, гарантує радість спільної творчої праці за всієї різнорідності людських здібностей. Зраджує спільну справу той, хто не виконує покладеного на нього священного обов’язку. Сковорода уособив глибинні моральні цінності українського світогляду, закоріненого в благородстві праці хліборобської культури, й наперед на віки визначив саморозвиток українського суспільства. Григорій Сковорода по праву є духовним батьком і творцем українського національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя народу визначає самоусвідомлення ним своєї духовної єдності, а моральна воля духу пробудженої нації – передумова національного відродження України. Бо «націоналізм – всесвітня сила», яка породжує взаємодопомогу й альтруїзм серед поневолених націй та вивільняє нації від духовного, економічного й політичного рабства (Микола Міхновський).

Але владні паразитарні сили намагаються тримати людину й суспільство в омані, відволікаючи від свідомого життєвого вибору й реалізації свого особистого покликання, свого життєвого ресурсу, свого природного права. Бо свідомий вибір і його цілеспрямована енергія дають поштовх процесові послідовних змін на краще, чого й боїться влада, покладаючись у своїй антисуспільній політиці на «облудні призми всяких партій». Всяка держава своєю облудною політикою сама неминуче призводить себе до загину. Цю неминучість проникливо охарактеризував Володимир Державин: «Кожен режим гине насамперед через самоотруєння власною пропагандою, яка була первісно призначена для мас».

Моральність справедливого суспільства й партійна заангажованість – речі несумісні. Більшовицькі вожді люто ненавиділи й нищили не так ворогів своїх з інших політичних таборів, як «сочувствующих» – усіх позапартійних, тобто сам народ, який не піддавався поляризації партійними догмами. Їх насторожувала чуйність, милосердя, совісливість людей, які готові співпереживати горе інших і допомагати їм. Таким позапартійно-милосердним виявився майже весь український народ, за винятком люмпенізованої злидоти – більшовицьких прислужників-активістів. Тому українців як громадсько самоорганізованих, моральних, совісних, чуйних людей більшовики оголосили найнебезпечнішими і знищували український народ як клас розкуркуленням, колективізацією, репресіями, голодовками.

На початку так званої української незалежності такі позапартійні, суспільно дієві, які ще в «перестройку» заповзялися були відроджувати кооперативний рух, виявилися загрозливими для незалежної від моралі й совісті влади, і вона зробила все, аби спровадити їх з України. Тому український середній клас став формуватися за кордоном із трудових міґрантів, яких принизливо називають заробітчанами. Так ось ті «заробітчани», яких налічується близько 8 мільйонів і які, працюючи на економіку розвинутих країн, водночас рятують і українську економіку своїми щорічними інвестуваннями до 30 мільйонів євро (третина держбюджету; приблизно таку ж суму олігархи вивозять в офшори й стільки ж грошей обертається на ринку торгівлі людьми, зокрема в секс-бізнесі, на який працюють понад вісімсот тисяч українок). За останні 15 років Україна набула статусу країни-донора, бо з неї поставляють світові, крім природних ресурсів, неоціненний національний ресурс – людей (від немовлят до дівчат на виданні, від різноробів до вчених). У березні 2004 року Комісія для боротьби з нелегальною торгівлею українцями при Світовому Конґресі Українців оприлюднила на 48-й сесії ООН заяву, де наголошено: «Україна є одним із найбільших джерел людей, які стають жертвами торгівлі». Ось таку новітню форму винародовлення українців санкціонує «нова» влада. Це тому, що можновладці в Україні дбають не про інтереси суспільства й країни, кинутих на поталу, а про свої власні кланово-партійні, майнові й фінансові інтереси та догоджають інтересам зовнішніх фінансово-політичних сил, які тримають свою партійно-владну колоніальну адміністрацію в Україні в такій же залежності, як і українських трудових міґрантів за кордоном. Заробітчанство стало суцільним лихом для України – воно вразило все суспільство від найбідніших поденників до найбагатших чиновників.

Позбавивши громадян України права на працю в своїй країні, влада перманентно позбавляє їх і права обирати та бути обраними до рад усіх рівнів (на виборах 2002 р. в закордонному окрузі змогли проголосувати лише 20 тисяч виборців, а у 2004 – вже 106 тисяч). Але за кордоном перебуває четверта частина(!) українського електорату, наголошу – позапартійного, незалежного, самодостатнього.

Повноцінне відтворення збірної особи українського народу можливе лише в тісній взаємодії з закордонною частиною українського етнічного соціуму. Подолати нинішню духовно-світоглядну, соціально-економічну, морально-політичну кризу в Україні можливо тільки спільними зусиллями громадянської волі, громадської ініціативи й відваги та національної гідності збірної особи українського народу. Це запорука нашого національного суверенітету – нашого гідного життя.

Гідно жити воліє передусім людська душа, яка прагне взаємності з іншою душею, прагне людяності, доброти, милосердя. В душі – наша життєва програма-ідея, моральна матриця, закладена в кожному від народження, це прихована здатність людини, її духовний ресурс – можливості її культурного саморозвитку. Культурно зрілий народ сам собі дає раду й наводить лад у суспільному, державному житті моральною силою взаємодопомоги.

Моральна суть національної держави

Та поки що суспільна думка вражена демолібералізмом і пропагандистською дезінформацією, що розповсюджується крізь «облудні призми всяких партій» і притлумлює традиційну світоглядну основу національної ідеї та ідеології. На політичному кону заповзято владарює в особистих, а не в національних, інтересах паразитарна еліта – найгірші, найнегідніші, які мають владу. В цей час народ особливо потребує осягнення на ясній світоглядній основі своєї національної ідеї-програми й дієвої державницької ідеї та ідеології, які консолідують націю на творення питомого державного ладу на традиційних культурних засадах.

Ми збудемося як «збірна особа народу», як «суцільний культурний організм нації» й створимо свій національний державний лад, коли осягнемо власну національну ідею-програму, а за основу духовного зростання візьмемо свій питомий світогляд і відродимо ідеологію всенародної взаємності та взаємодопомоги як моральний чинник спільного думання й діяння справедливого суспільства. Ми зможемо забезпечити процес націєтворення й здійснення державного будівництва лише на основі питомої культурної традиції зі своєї національної ідеї-програми й за своєї державницької ідеології. Без власної ідеї-програми, ідеології й держави народ тратить ресурс своєї життєвої енергії на обслуговування чужих ідеологій і утвердження чужих держав, на розвиток чужої культури, на задоволення чужих політичних і економічних інтересів.
Держава у нашій свідомості досі ототожнюється з потворними формами «старої» й «нової» влади. Ми ще не маємо держави, яка покликана оберігати, захищати людську сутність і яка є об’єднаною силою всього національного єства у перспективі його культурного саморозвитку для досягнення моральної, духовної зрілості людей. З таким моральним обґрунтуванням розглядав державу Памфіл Юркевич: «Не керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – це кінцева мета релігії й держави. …Отже, держава є інститут, що має за мету звичайну охорону наших правових інтересів, і є моральний організм, що існує для вдосконалення людини, бо лише на ґрунті державному і за допомогою держави можливе здійснення чеснот і щастя. Сама держава є не що інше, як здійснення у великих розмірах моральності й щастя. …Держава має моральну суть, як і людина…».

Нову систему соціально-економічного управління в Україні необхідно засновувати на природно-моральних правових засадах національної традиції. Зупинити нинішній безлад і стабілізувати націє- й державотворчий процес може тільки спільна моральна воля й самостійна сила збірної особи українського народу через усенародний референдум про мораторій на продаж землі й інших національних стратегічних ресурсів як основи самостійності України та на діяльність усіх політичних партій і деструктивних культів (релігійних, політичних, комерційних і масової психотерапії), які уводять людей в оману й паралізують їхню волю. Нинішні партії й культи абсурдною безліччю своєю руйнують світоглядну, природну-моральну правову основу українського суспільства, розколюють соціальне єство на підконтрольні сегменти.

Мораторій на всі без винятку політичні партії стане реальною протидією корупції й вивільнить до суспільно корисних дій державницькі сили, а людські й фінансові ресурси партій спрямуються для продуктивного духовного, господарського, соціального розвитку цілого суспільства. До нагальної необхідності запровадження такої громадянської ініціативи спонукають антидемократичні результати останніх парламентських виборів за вигідним для партій пропорційним законом, у результаті чого українське суспільство не має свого представництва у вищому законодавчому органі за реґіональними, етнічними й соціальними ознаками. За цим законом близько 99% громадян України (вони не належать до жодних партій) позбавлені основного політичного права балотуватися на виборах до рад усіх рівнів та через них брати безпосередню участь в управлінні державою (такого не було навіть за більшовицького тоталітаризму). Тому кожен має добре подумати й вирішити так, як велять його совість і людська гідність, жива душа й мудре серце, аби надалі не бути безвольним знаряддям «всяких партій» у привласненні ними влади над народом.

Українці – давній народ з глибинною духовно-генетичною основою, що закорінена в генотипі й духовному типі аграрної людності, яка духовно народилась і культурно визріла в продуктивній праці на рідній землі. Нині народ наш переживає кризовий період свого оновлення й духовного відродження після тисячоліття психосоціальної деформації під релігійно-політичним чужинським гнітом, після останнього століття більшовицького геноциду й спричинених ними деморалізації, деградації, винародовлення. За вселюдським моральним законом ми неминуче зобов’язані перейти на новий якісний рівень свого самостійного й справедливого, культурного й гідного життя.

Геній світового письменства з українським серцем Микола Гоголь заповів своєму народові: «…Ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній». Через сотню років Юрій Липа підтвердив цей моральний імператив: «…Нема ніяких т. зв. об’єктивних перепон до вивищення і утвердження наново великого народу, що мав поразку. …Призначення України тільки в ній самій, її доля в її людях та в їх моральних і матеріальних засобах».

Олександер ШОКАЛО,
культурософ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × four =

Копіювати заборонено!