Головна > Україна > Історія й Політика > Нова версія «Молитви за гетьмана Мазепу», або живий погляд Юрія Іллєнка на нашу історію

Нова версія «Молитви за гетьмана Мазепу», або живий погляд Юрія Іллєнка на нашу історію

«Історію неможливо змінити –
треба мати мужність знати її…»
Пантелеймон Куліш

15 жовтня в кінотеатрі «Київ» розпочався Тиждень кіно Юрія Іллєнка показом «Молитви за гетьмана Мазепу». На представленні нової версії фільму, скороченої на півгодини й з авторським коментарем – «голосом із кінокамери», були майже всі виконавці головних ролей і майже всі учасники творчої групи. Не було самого автора – дух Юрія Герасимовича зорив за реабілітацією свого безсмертного творіння вже з безвічності. Як слушно наголосив його менший син Андрій, досі не було кінознавчого аналізу цього твору, була тільки естетична критика.

«Слово Просвіти» започатковує обговорення Іллєнкової трактовки постаті Мазепи й усієї творчості видатного митця. Оскільки фільми Ю. Іллєнка заплановано показати в багатьох українських містах, редакція закликає читачів до широкого обміну думками. Перші глядацькі враження й роздуми – від Олександра Шокала.

Дивився цей фільм уперше й без упередженості. Хоч багато наслухався естетських вражень людей, шокованих незвичними для нашого кіно Іллєнковими прийомами.

Іллєнкове образне мислення неповторне. Істинна цінність мислення, надто художнього, не в самих словах, навіть якщо вони й правдиві, а в позитивній енергії думання, що пробуджує в інших людях адекватні враження й їхні власні думки, спрямовані на осягнення істини.

Поділюся своїми враження й роздумами від потужної позитивної дії кінотвору Юрія Іллєнка.

Цей твір не вкладається в канонічні рамки кіно й діє засобами синкретичного мистецтва на підсвідомість, свідомість і надсвідомість: звуком, рухом, палітрою барв, вертепними декораціями й голосом самого автора – «голосом із камери», викликаючи безмежний спектр асоціацій. А ще важливі акценти розставляють маски – ними персонажі час від часу прикривають свою справжню суть. Усі ці прийоми запаморочливої мінливості форм підкреслюють умовність подієвої, зовнішньої сторони історичного процесу.

А крізь те морочне тло ледь уловимо проявляється сама суть нашої історії – трагедія збірної душі українського народу, історія безвічного національного духу. Ті, які розігрують вертепну виставу подієвої історії (переважно за чужим сценарієм), не переймаються життям народу, трагізмом його душі. Вони перейняті власною хіттю – грошей, маєтків, розкошів – влади! Влади – над заневоленим людом, працею якого вони збагачуються.

Сенс їхніх діянь – змагання за владу. О, як вони прагнуть влади! Саме тут закорінений їхній «мимовільний потяг до підлості» (М. Гоголь). Вони повиростали на заквасці підлоти й зрадництва. І тієї закваски постійно додавали їхні імперські зверхники. Це і є українське панство, холуйськи вірнопіддане чужинцям.

Шевченко сказав, як припечатав навіки:

«Раби, подножки, грязь Москви, // Варшавське сміття – ваші пани // Ясновельможнії гетьмани».

Нещасний народ, коли ним верховодять такі зверхники. А ще нещасніший, коли він не усвідомлює наруги над собою, свого рабства й боїться волі. Владні холуї мають за холуїв і підлеглий їм люд. Ниці, аморальні, захланні можуть завести народ тільки безвісти. О, патологічно пихаті лакузи!..

Вони перелазять, як інфекція, з покоління в покоління Це вони, застрашені необмеженою владою в Україні «ясновельможного гетьмана», вірного царського васала, який нещадно розправляється з усіма незгідними, створили перший в українській історії культ особи – культ Мазепи, забезпечивши цим свої привілеї над закріпачуваним українським людом, хоч і недолюблювали гетьмана.

Зате сам він себе любив безмірно, підживлюючи самолюбством пиху. І та пиха була компенсатором за догідництво, плазування розумного, хитрого «старого лиса» перед молодим психопатичним царем-дегенератом. Уся династія Романових, за незначними винятками, – династія дегенератів; і не змогли врятувати вражену дегенерацією імперію навіть громадянські надзусилля таких моральних авторитетів, як прем’єр-міністр Петро Столипін і верховний правитель Росії Олександр Колчак; а на зміну царствуючим прийшли пролетарствуючі дегенерати.

А що могли вдіяти за чи проти імперського монстра деморалізовані прислужництвом людці? Їм лишалося тільки служити тому монстру. А слуги дегенератів самі набувають властивостей звиродніння: втрачають моральні чуття й мертвіють душами. Дегенеративна мертводушна влада омертвляє душі всього суспільства. Мертві душі все привласнюють і все омертвляють, поглинаючи  одухотворюючу снагу живих душ.

Від навали «живої смерті» (мертводушності), що нею підбиває під себе люд імперська цивілізація, перший застеріг Григорій Сковорода:

«Живу смерть породжує той, хто чинить зло, криву душу такої істоти випалює жадібність, а хто взяв на себе ношу добродіяння, той живе з чистим серцем і ясною душею».

А через сто років Микола Гоголь уже створив літературний тип «мертвих душ». Але з Гоголевих «мертвих душ» тільки сміялися, не збагнувши його геніального застереження про страшну загрозу омертвіння душ людських на просторах цілої імперії. (Мотив «мертвих душ» або «живої смерті» лишається своєчасним застереженням і для сьогодення.

Після недавніх виборів старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила сумне відкриття:

«Я колись думала, що Гоголь усе придумав про «мертві душі», а воно справді є таке».

Так, у нас торгують живими й мертвими. На торговище повиповзали дві сотні мертвозачатих партій – ловців живих і мертвих душ. Коли за часів Гоголя мертвими ревізькими кріпацькими душами менджували окремі поміщики, то тепер мертвими й живими душами українців спекулюють партії в масштабі цілої України.

А люд і далі очманіло позирає на світ, за означенням Гоголя, «через облудні призми всяких партій»). Гоголь розкрив перед світом тотальну мертводушну сутність Російської імперії, яка формує собі подібне пожиточне імперське суспільство, тоді як вільний народ сам творить свою державу.

Та траплялися й ті, які добре розуміли Гоголя. Ось яку проникливу правду про генія й заодно нещадний присуд вирік відставний полковник Ф. Толстой (Американець):

«Найстрашніша людина для Росії – це Гоголь. Декабристи порівняно з ним – дитяче белькотання. Гоголь – ось кого треба закувати в кайдани й довічно заслати в Сибір».

Гоголевим творчим духом Іллєнко перейнявся ще від часу створення фільму «Вечір на Івана Купала», де він показав глибинну архетипність української культури й бутафорність імперського безкультур’я. А в «Молитві…» з Гоголівським сарказмом розкриває нещадну правду про імперську дійсність і акцентує на мертвих душах владців.

З ними скрізь присутній «образ смерті», на який вони й присягаються одне одному. Завважмо: присягають владці не на життя, а на смерть. Це – таємний ритуал допуску до влади.

Тому так цинічно легко умертвляють вони люд заради владарювання, збагачення і вдоволення хтивості своїх мертводушних тілес. Ю. Іллєнко з документальною чіткістю означує процес втрати совісті й омертвіння української душі знаковими засобами розтління й аморалізму: присягання на гетьманування на «образі смерті», повідрубувані голови супротивників як знаки умертвлення (теж таємний ритуал), запродування України і втеча з державним скарбом за кордон. Звідси, з імперської традиції, – й садистські екзекуції над прахом Мазепи, що їх почав цар Петро, а завершив маршал Жуков.

Чому так люто імперські зверхники ненавидять того, чиїми стараннями утвердився на троні переляканий стрілецьким бунтом неповнолітній царевич, який відтоді став припадочним, і згодом під його припадочним царюванням постала припадочна імперія? Помста за порушення таємної присяги… Смерть породжує смерть – така умова мертвих душ і їхніх таємних орденів.

Показавши цей політичний театр з-за лаштунків, Юрій Іллєнко зсередини підірвав міфологізовану й узвичаєну модель історії – московської імперської й української васальної. Цей колосальної сили вибух духовно-інтелектуальної енергії великого митця розкрив істинну причину української історичної трагедії. Кінотвір Ю. Іллєнка – потужний резонатор позитивної дієвої енергії думки, життєвої сили й волі українського духу.

Дуже важливий акцент робить Іллєнко щодо образу «просвіщенного володаря»: Мазепа спілкувався з іноземними правителями й послами різними мовами, а з українським народом не зумів порозумітися однією спільною мовою… Бо спільна мова ще не гарантує сили. Тільки спільна думка народу витворює спільну волю й дієву силу.

Та зрештою, в полі інтересів колишнього королівського пажа, а тепер царевого улюбленця, співтворця Російської імперії й не було українського народу як такого: українців Мазепа використовував як засіб, розмінний дріб’язок у великих і хитромудрих своїх замірах неподільної влади над Україною, а отже й власності на багатства її.

Тому народ і не любив Мазепи, а побоювався, як недолюблювало й боялось гетьмана його власне оточення, яке й створило його культ, передусім для самозахисту. Мазепи боялися не тільки через його жорстокість і мстивість, а й через те, що «відьмак», «характерник». Але не всі й боялися. Якщо половина й була прихильна до нього через свій страх, то половина була проти нього через його промосковську васальну політику. Не забуваймо – ще ж були вільні козаки.

Проти промосковської політики Мазепи й колоніальної політики Москви підняв козацько-селянське повстання кошовий Запорозької Січі Петро Іваненко. Мазепа великими силами й жертвами придушив повстання й вірнопіддано доповів про те цареві. Мазепа розводив українське суспільство, як розводять нинішні політикани-васали.

Синдром мазепинства живучий, щоправда, його використовують проти самих же українців як жупел відступництва, зрадництва. Кожне століття в Україні мало свого «мазепу». Має й нинішнє століття своїх «мазеп»… З ними все зрозуміло. Мене більше турбує синдром вірнопідданства в суспільстві – чому апологети мазепинства, всілякі лакузи-конформісти, так затято не бажають знати правди й обожнюють своїх «мазеп»?

Від великої любові чи від атавістичного страху? Щодо любові сумніваюсь: аби любити, треба знати те, що любиш. Отже, лишається страх, навіть більше – історичний переляк. А на те ради немає: історичний переляк не виливається – він спадковий. У багатьох засів історичний переляк і рабське марновірство – їхнім нащадкам ще 300 років доведеться відпрацьовувати ту ганебну карму…

А ми дивуємося, чому між українцями немає згоди й ладу. В атмосфері нелюбові й страху не може бути згоди й спільної справи. І ось тоді настає трагічний наслідок…

У згубній для України Полтавській битві, де українці вбивали одне одного, Московщина здобула перемогу над найсильнішою в Європі шведською військовою потугою й відтоді почала вести відлік своєї імперської історії.

А Україна стала інтелектуально-економічною базою Російської імперії, ідеологічну доктрину якої сформулював єзуїтський чернець (Ісусів солдат), радник Петра І з питань церковних і політичних реформ Феофан Прокопович:

«Мощь и непобедимость России – в необъятности ее просторов».

Та основоположна доктрина діє в Росії до сьогодні, й на ній ґрунтується ідеологія «россиянства» й «русского мира».

Зрозуміло, що основу тодішніх імперських  просторів становила Україна. І через 300 років це підтвердить Збігнев Бжезинський у книжці «Велика шахівниця»:

«Без України Росія перестає бути євразійською імперією…».

І трагічний для України епілог: Мазепа, кинувши Україну на поталу московітам, тікає з-під Полтави слідом за Карлом ХІІ. Вірні козаки переправляють гетьмана в труні, яку він уже три роки возить із собою про всяк випадок. Але в труні, яка символізує могилу, не вміщаються всі бочонки з золотом – державний скарб України неможливо забрати з собою на той світ.

Золото в бочонках – ось сенс і кінцева мета Мазепиного двадцятирічного владарювання в Україні (І для цього треба було розігрувати такі хитромудрі макіавеллівські комбінації й рядитися в шати «спасителя України»?! А все значно простіше – здав Україну на чужу волю, а собі урвав максимально можливий куш).

І не годні спинити Мазепу-втікача ні запорожці, які насіли його на переправі й вимагають обіцяну плату за участь у битві, ні мертві, розіпнуті українці на плотах – жертви батуринської різні, які пропливли по Сейму, Десні й перейняли гетьмана аж на Дніпрі. Та зрештою, дух упокоєних поколінь народу спиняє всіх і всім відводить належне місце в історії. Не в тій, яку пишуть присяжні історики на догоду владцям, а в тій, що закарбована в пам’яті безвічного народного духу.

«Сумна, тужлива наша історія, як поминальна пісня», – сказав П. Куліш. Сумна. Це підтверджує й правдивий твір Ю. Іллєнка. Але пізнавати нашу історію треба так, щоб не хотілось тужити, а праглося жити. Жити гідно – власною волею, а не бути чужим знаряддям. Нині чути розпачливі волання: «Нема української еліти!», «Як виховати еліту?». А так, як радив П. Куліш: «Передусім необхідно виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нових людей, і ті люди самі організують свій суспільний лад».

Але виховувати належить не в ілюзіях, не в марновірстві, а в реальному знанні минулого й сьогодення. Реальність, хоч яка вона моторошна, це наша основа, і на ній треба твердо стояти, бо за нею – безвість. А як же нишком проголошувані: «Хартія, незалежність, воля»? Чи не омана для людей? А золото в бочонках – реальність, і для себе…

В заслугу Мазепі приписують його розрив із Москвою. З царем він таки порвав, а вибрав собі аж двох нових хазяїв – польського й шведського королів. Од васалітетної політики перейшов до полівасалітетної (кажучи по-теперішньому – до багатовекторної), але прогадав у виборі більшої, впливовішої сили…

Полівасалітетну політику в Україні перший проголосив Б. Хмельницький, заявивши:

«Я вільний вибирати собі володаря!».

І вибрав: з-поміж польського короля, турецького султана й московського царя – останнього. Збулась мрія раба: вибирати на ринку работоргівлі собі пана. Сам Мазепа вірно дотримувався васальної умови Хмельницького з Москвою 20 років, аж доки спромігся на свій полівасалітетний вибір.

Дуже небезпечно покладатися на хибні орієнтири з минулого, бо тоді нападає історична сліпота, й неможливо розгледіти ні реалій сьогодення, ні тим паче – перспективи майбутнього. Вже нині деякі навіжені «штатні патріоти» поділяють (у своїх затуманених безнадійним невіглаством головах) український народ на хмельничанську половину – вірнопіддану Москві й мазепинську – орієнтовану на Захід.

Їм невтямки, що обидва гетьмани один одного варті в своїх хитромудрих замірах, до яких народ не має ніякого стосунку, як і до приватної історії їхніх стремлінь до влади заради власної вигоди. Бо «…то вже історія не народу, а гетьманів, яких народ не обирав, яким не співчував і про яких тепер навіть не пам’ятає» (П. Куліш).

І ще одне історичне спостереження, яке викликає низку асоціацій. «Любонька з Любеча» чи не лінія спадковості з «Мілушею (Малушею) з Любеча»? «Любоньку з Любеча», разом із дванадцятьма іншими дівчатами, везе молодий Іван Мазепа в дарунок султанові від гетьмана Дорошенка. Дорогою Любонька спокушає Івана й намагається заручитися з ним перснем, як згодом з’ясувалося – «перснем Рюриковичів», запевняючи лицаря, що хоч вона й не знатного роду, та в батька багато грошей.

Тут виникає історична асоціація: подібно спокусила «Мілуша-Малуша з Любеча» юного князя Святослава. Чи той Любоньчин перстень не від самої «Мілуші з Любеча» спадок? А ще в зв’язку з тим перснем згадується твердження Ф. Прокоповича, що Мазепа – «спадкоємець Володимира Великого». Хоч спадкоємців князя Володимира з більшою історичною достовірністю слід називати не «Рюриковичами», а «Малковичами».

Згадується тут загадкова історія з Малушею, дочкою Малка Любечанина, нібито місцевого князька. Насправді Малк (це ім’я на івриті означає цар) був хозарським посадником і юдейським рабином (равином) у Любечі й згадується в «Повести временных лет» тільки через свою дочку – МалькуМалку-Мільку-Мілушу-Мільфриду, яка стала відома під русифікованим іменем Малуша, та сина – Довбра (русифіковане Добриня; за іншою версією Добриня – калька з єврейського імені Товійдобрий).

Любеч (місто в Чернігівській землі) тривалий час був під протекторатом хозарів, а потім відійшов до Києва. Княгиня Ольга взяла Малкових дочку й сина, яким батько напевно дав добру освіту, до себе на службу:  Мальку-Мільку зробила ключницею, а Товій-Довбр став служити в дружині найманців.

Малька-Мілька спокусила Святослава й зачала від нього. Та оскільки Святослав ще не досяг шлюбного повноліття (18 років), Малька не могла стати його наложницею, й Ольга вислала її в Псков, де та й народила «робичича» («рабинового нащадка») Володимира. За іншою версією, «робичич» Володимир – «рабинів син», тобто байстрюк якогось київського рабина (Київ тоді називали «городом синагог»).

Але в офіційній історії «робичича» трактують як «сина рабині», бо нібито Малька була рабинею в Ольги. Виховував Володимира його рідний дядько Товій-Довбр (Добриня) і виростив із нього хрестителя України, який зруйнував великі заміри свого звитяжного батька (рідного чи названого).

Сам Довбр став першим вихрестом і разом з юдейсько-хозарською дружиною відіграв страшну роль у насильницькому хрещенні слов’янської людності, численність якої під час «хрещення вогнем і мечем» зменшилась на третину. Так юдейські ізгої расія, рашія (русь), колонізувавши українські землі, насадили свою колонізаторську ідеологію – юдео-християнство.

Отже, Мілуша-Малуша, маючи хозарсько-рабинське походження й відігравши історичну роль сексуального чинника в поширенні юдаїзму (згідно з концепцією Льва Гумільова),  проникає як вірус у подальший український історичний контекст. Подібно до Мілуші-Малуші й загадкова «Любонька з Любеча» опиняється в жінках у генерального судді Василя Кочубея, народжує дочку Мотрю, яку хрестить і на яку згодом спокушається старий Мазепа.

Через це Любонька, тепер уже Кочубеїха, й посіяла в українському владному середовищі велику смуту, чим зруйнувала політичний замір Мазепи – отримати при шведсько-польському переділі України щонайменше маєстат «князя Сіверського». Дивні асоціації загадкових подій… Чому акцентую на них? Бо автор наголошує, що фільм не ігровий, а документальний – документ епохи. Тож його документальність спонукає нас зануритися й в інші свідчення нашої таємничої історії.

У процесі сприйняття фільму його духовно-інтелектуальна реальність розпросторюється за межі світообразу митця й поширюється в просторі світу національної культури, породжуючи нові асоціації. Ці асоціативні ланки – свідчення постійного розпросторення меж нашої свідомості, що звільняє нас від стереотипів мислення – упереджених думок і нав’язливих ідей.

З цього погляду, надзвичайно своєчасний твір Юрія Іллєнка, заснований на документальності й явлений у символічно-знакових образах, історичних кодах, – не тільки про добу Мазепи, що призвела до остаточної колонізації України, але й про всю тисячолітню історію руйнування Українського світу.

Ось як проникливо визначила загальнонаціональний смисл і своєчасність Іллєнкового фільму мистецтвознавець із Польщі Анна Мюлер:

«В Україні, яка продовжує шукати власні святощі, піддавати бурлесковому осміюванню найбільш сакральні символи, є вчинком героїчним. Часом для того, щоб змогти по-справжньому оцінити певні речі, потрібно їх десакралізувати. Україна змальовується у фільмі завжди в образі жінки, часом збезчещеної, часом божевільної, часом вона — Мазепина коханка, часом – його похресниця, яка стає його коханкою. Такі самоіронія і сарказм видаються мені дуже здоровими».

Іллєнкова самоіронія в «Молитві…» – насмішка над власним постмодернізмом.  А вся «Молитва…» – виверження могутньої ясновідної потуги й викривального сарказму митця, якому понад 20 років «мертві душі» не давали реалізувати свій талант.

Аби адекватно сприймати й проникливо розуміти цей останній і заповітний твір великого Майстра, необхідно знати історію України, яка вона була за суттю, а не за трактуваннями присяжних істориків, що препарують її, займаючись начотництвом, маніпулюючи фактами зовнішньої, подієвої сфери історичного процесу.

А ще бажано по-людськи перейматися долею українського народу, чути серцем веління національного духу. А дух народу являється в совісті живих людей і в пам’яті поколінь, у людській правді, в волі духу – основі природного права. Воля народного духу справедлива й нездоланна тоді, коли люди сприймають життя через совість і живуть по правді.

© О. А. Шокало

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − 3 =

Копіювати заборонено!