Головна > Україна > Інновації й Господарство > Національна економічна стратегія України в умовах глобалізації світового господарства

Національна економічна стратегія України в умовах глобалізації світового господарства

На сучасному етапі вибір національної економічної стратегії України не може відбуватися без співвідношення з процесом глобалізації світового господарства. Обґрунтованою така стратегія стає тоді, коли при її реалізації виникають сприятливі перспективи для взаємодії з світовою економікою, яка підводить певні підсумки і розробляє подальші шляхи суспільного поступу.

Для того, щоб виявити вплив зовнішніх чинників розвитку для сучасної України, потрібно взяти до уваги дію нових якісних характеристик самого процесу глобалізації світової економіки, які не можуть не впливати на зміну ролі національного чинника в економічному розвитку. І разом з ним – зміни людини в її культурному і духовному вимірах.

Сьогодні є всі підстави говорити про те, що глобалізація набуває нової якості. Без сумніву, по мірі посилення глобалізації з’являються нові фактори, стимули і джерела зростання. Паралельно з цим процесом відбуваються важливі зміни в соціокультурному бутті, які свідчать про активізацію переходу до нової фази постіндустріального розвитку. Спостерігається поступове формування нового, глобально організованого відтворювального механізму тощо. В зв’язку з цим необхідно звернути увагу на небезпеку, пов’язану з послабленням базових цінностей в сучасному цивілізаційному устрої, в тому числі й України, котре веде до корозії інститутів ринкової самоорганізації і демократичних інститутів в політичній сфері. Нарешті, не можна не помітити і спроби забезпечити зростаюче заміщення національно-державних регулюючих механізмів новими механізмами, які діють поза національними юрисдикціями і контролем державних інститутів.

В таких нових обставинах ключовим постає питання про долю “національного” – українського – в глобальному економічному просторі. Чи є підстави для прогнозу з приводу його можливого вирішення по мірі наростання глобалізації в світі? Адже на етапі постіндустріальної фази соціоекономічного розвитку використання сучасних інформаційних технологій робить теоретично можливою організацію нових виробничих сил в глобальному масштабі, поза національно-державним структуруванням.

Необхідно враховувати, що економіка і світ в цілому розвиваються далеко не так лінійно й однозначно. Йому властиві більш складні і суперечливі тенденції. Наприклад, економічна глобалізація веде до збільшення масштабів виробництва, орієнтованого на глобальний ринок, що обумовлює уніфікацію економічного простору у вигляді зближення “правил гри” в господарюванні, одноманітності у споживчих перевагах через домінування світових брендів і т.п. Безумовно, потенційно цим формулюються нові джерела і фактори економічного зростання. Але одночасно виникають і серйозні ризики з приводу самої підтримки економічного розвитку в умовах демонтажу національної економіки, не говорячи вже про просте збалансування і гармонізацію.

Проти цього і спрямована діяльність “Четвертої хвилі”. Вона орієнтована на те, що по-перше, для економічного розвитку зберігається значення врахування національно-культурного фактору у формуванні менталітету людей, який безпосередньо впливає на економічну поведінку, на діяльність економічних інститутів тощо. Можна з достатньою підставою стверджувати, що поки існують нації, в економіці діє не просто абстрактна “економічна людина”, але й людина “національна” з властивими для неї традиціями, культурою, менталітетом. Підтвердженням є виникнення достатньо автономних “етнічних мереж відносин” в масштабах глобального економічного простору. Отже, виходить, що національно-етнічна складова далеко не завжди “розчиняється” в новому економіко-інформаційному полі без кордонів і не перетворюється космополітичну спільноту.

По-друге, в соціально-державних межах, як і раніше, міститься основний масив факторів, стимулів, регуляторів, які впливають на появу національних особливостей в господарському влаштуванні (або національних економічних моделей), котрі визначають можливості економічного розвитку фактично кожної країни. В цих умовах від національно-відповідального механізму, який історично склався і впродовж тривалого періоду часу працював, а тим більше його злам, навряд чи зможе компенсуватися механізмом стабільного регулювання.

По-третє, самі національно-цивілізаційні якості і своєрідність національних економік стають важливим фактором економічного розвитку за рахунок формування на їх основі конкурентних переваг. Як показує міжнародний досвід, країни перетворюються в багаті тоді, коли свої особливості перетворюють в конкурентні переваги. В Україні – це сільське господарство, на основі якого повинно відбутися формування національного генофонду. Або – інтелектуального ресурсу. Зазначимо, що й “економічні чуда”, які відбуваються в минулому і реалізовуються сьогодні, виступають як національні економічні феномени – чи то німецьке, чи китайське, чи корейське “економічні чуда”. Таким чудом повинна стати й Україна, на що спрямована діяльність “Четвертої хвилі”.

Процес глобалізації – здійснений факт, наявна реальність, яка відбувається повним ходом. Тому потрібно думати не про причини глобалізації, а про її наслідки. Як реальне явище, зумовлене закономірністю соціального розвитку, вона позитивна не у всьому. Зокрема, для національної культури. Адже культура є творчістю, вона вимагає унікальної особистісної діяльності. Духовне (а разом з ним моральне) – не просто надбудова. Воно торкається і вирішує корінні проблеми людської екзистенції і людського виживання в світі. В такому аспекті розвиток економіки мислиться в її поєднанні з культурою і прогресом духовного, що дозволяє їй “вживатися” в долю людини. У раціоналістично-глобалістському варіанті можна говорити про домінування економічного, котре паралізує волю до екзистенційно-смислової діяльності, яка виявляє себе в етосі національного.

Процеси глобалізації розвиваються по зростаючій, і стосуються не тільки економіко-політичної архітектоніки світу, але й національної культури. Тривога інтелектуалів, які прагнуть осмислити цей новий феномен цивілізації, є не модою, і не ідеологічним замовленням, а дійсною турботою про дійсне національне буття людини в третьому тисячолітті. Потрібно не повторити помилок ХХ століття, в якому особистість і суспільство, виведені із “чарівного лісу” традиційного світу в “країну зруйнованих символів” (П. Тілліх), стрімко перетворювалися в ущільненого, егоїстичного індивіда на Заході і тоталітарні соціальні конструкції на Сході.

Враховуючи цей досвід, національна економіка в умовах глобалізму не може відбуватися, розвиватися без врахування змін, які відбулися з людиною. Різнолика глобалізація формує нове суспільне середовище, в якому з’являються нові смисли, спокуси, обумовлені віртуально-неозорими просторами засобів масової інформації та інтернету. Причому в них актуалізуються цінності буденної, архаїчної свідомості, стверджується пріоритет “пересічної людини”. Отже, тиражується “пересічна свідомість”, яка не сприймає цінностей духовної культури в їх первісному, отже національному, значенні. Все це та інше (як зворотна сторона свободи, як шанс на відродження первісного хаосу, повернення соціального часу до печерної архаїки культури) поставило людину знову перед випробуванням.

Сьогодні це випробування опинилося перед тотальністю вартості – грошей, які утворили “третю природу” буття людини – фінансову. Справа не в запереченні цієї природи, не в боротьбі проти неї (як цього домагалися різні псевдогуманістичні й утопічні теорії), а у врахуванні тих змін, які відбулися з людиною. Вона – це вже не той слухняний “гвинтик”, довірливий до різного роду настанов, згідно яких індивідуальне поступається перед загальним (“спочатку думай про Батьківщину, а вже потім про себе”). Навпаки, спочатку про себе, а потім вже про все інше. Цю людину не так легко (а може, вже й неможливо) зорієнтувати на абстрактні патріотизм, свідомість, гуманізм.

В культурний простір сучасності увійшла “економічна людина”. Вона давно заявила про себе в Європі, а тепер остаточно ствердилася. “Економічна людина” – не втілення доброчинностей, а ділок, діяч, носій раціональності як послідовного прагнення до свідомо і наперед поставленої мети. Вона – “розумний егоїст”, для якого життєздатність поступово редукується просто до діяльності, активність збуджується не тільки її безпосередніми потребами, скільки тими, що пов’язані з соціальними відносинами і сприйнятті розумом. Якщо говорити в поняттях етики – це людина без цінностей.

Особистість трансформується в ділка (діяча) в процесі економізації буття як наслідку науково-технічної й економічної революцій, зростання швидкості і складності соціальних дій, опосередкування особистісних відносин речовинними і матеріальними. Ділок – продукт відчуження (Г.Гегель), анемії (Е.Дюркгейм), перетворення закритих (заповідями релігії, нормами моралі, канонами культури) “теплих” суспільств у відкриті (вільні і холодні, “цивілізовані”). В міру того, як особистість стає ділком (діячем), культура як регулятор соціальних відносин заміняється технологією і соціотехнікою. Активізується даний процес домінуванням фінансового чинника, який опосередковує соціальні, політичні, культурні взаємовідносини між людьми, країнами, соціальними стратами тощо.

В цих умовах з’являється “постлюдина”, в якій поєднані в одне ціле людина, техніка, економіка. І тут людина вже виступає “фактором”. Основна відмінність “людини-фактора” від особистості, від “економічної людини” в тому, що суб’єкт, який стоїть за ним, втрачає самототожність, фрагментується, “розчиняється” в системі. Він децентрований. Тобто витратив свою цілісність, певну світоглядну спрямованість. Ініціатива й остаточне вирішення питань у процесі його взаємодії із зовнішнім середовищем, одного з одним, переходить до засобів технологічного вирішення питань, що можливо здійснити за допомогою грошей. Вони – основний показник рівня соціокультурних відносин.

В цьому і полягає “криза духовності”, яка починається із вступом у фінансову фазу, обумовлену досяганнями новітніх технологій, коли суспільство, через все більшу і більшу динамічність, перестає бути власне людським і перетворюється в людино-технологічне. Тобто з того часу, коли техніка (технологія) починає заміняти не лише фізичну, але й розумову силу людини, на перше місце виступає фінансовий чинник, який обумовлює розвиток суспільства в даному напрямку. Адже техніка, нові технології – це не просто прибуток, не лише належний економічний рівень, але й комфорт, зручність, влада, вплив, вирішення питань, це можливість бути потрібним.

Яскравим прикладом цієї кризи, тобто сучасного стану людини, є намір заручитися послугами генної інженерії і “начинки чіпами”. Сучасна інженерна психологія розглядає людину, яка працює в складних автоматичних, технологічних, інформаційних системах як ланку цих систем: “з сенсорним входом”, мозком як приладом для “переробки інформації” і моторним “виходом”. Вона – “ресурс”, який потрібно активізувати і особливо – “контролювати за надійністю”.

Людині-ресурсу не потрібен “інший”. Досить згадати комп’ютерні кафе, де відвідувачі спілкуються з комп’ютерами (машинами). В сфері виробництва в “людині-ресурсі”, ціниться нервово-психологічна стійкість (байдужість), зумовлена в основному радикальним збідненням ефективної сфери й емоційною тупістю.

В міру того, як суспільство, котре складається з особистостей, завдяки глобалізації перетворюється на фінансову цивілізацію, в якій пріоритетне місце належить “економічній людині” (ділку, бізнесмену), а цивілізація в технос, який складається з людей-факторів, людей-ресурсів, взаємодія оператора і конкретної людини стає всезагальною формою буття людини. Її цілі постають як відображення внутрішніх законів оптимізації і ефективного функціонування соціотехносу.

Даний процес доповнюється втратою смислу буття. Якщо попередня інтелектуальна (духовна) культура, в першу чергу філософія, релігія, наука, мистецтво були сповненні пошуків істини як смислу існування, то тепер цей пошук втрачений. Істина нікого, за винятком романтиків і утопістів, вже не цікавить. Істина сьогодення – це результат творення свого світу, власного успіху, вдалого індивідуального фінансового проекту, це результат вигідної угоди, це перемога в конкурентній боротьбі, не завжди законній і моральній, свого супротивника тощо. Істина для сучасної людини-ділка, людини-фактора стосується лише суб’єктивних, індивідуальних досягнень індивіда, але ні в якому разі не об’єктивних обставин, котрі сприймаються лише як доповнення до власної поведінки і діяльності. Істина тепер заміняється раціональністю, тобто всі вчинки звіряються за критеріями “здорового глузду”, а не розуму (духу). “Здоровий глузд” (розсудок) позбавлений “душі”, тому він чужий для людини як суб’єкта життя, її екзистенції. Істина “здоровому глузду” не потрібна. Він (“здоровий глузд”) може іронізувати, як Понтій Пілат з тих, хто все ще її шукає. Пост- людина опиняється поза людиною, вона переповнена різного роду інформацією, яка по суті і створює дійсність відповідно до того чи іншого замовлення.

Така антропологічна реальність сучасного соціоекономічного і культурного буття не лише “високорозвинених країн”, але й України. У такому стилі розвитку сучасної цивілізації досить мало часу залишається для внутрішньої продуктивної діяльності людини, зростанні об’єму її “душі”. Глобалізованому індивіду в перегонах за успіхом турбуватися про внутрішнє життя – втрата часу, який є гроші. Такий тип людини – лідер не тільки в нашому суспільстві, але й прообраз віртуально-глобалістської людини-постлюдини, що веде до уніфікації та ентропії-особистостей, душ, мов, самодостатності, національної ідентичності.

Таке випробування посилює активацію інтелектуальних можливостей людини. Одним з найбільш важливих, суттєвих засобів, “важелів” протистояння (опору) глобалістському є національне, розвиток якого бере на себе “Четверта хвиля”, розробляючи програму управління і формування національного, отже, і людського генофонду.

“Глобальне” і конкретно-національне наявне в кожному явищі культури. Тільки тоді, коли можна вникнути в досвід іншого, пережити його як свій, тільки тоді він (інший) може знаходитись в контексті особистісної культури. Тільки тоді, коли можна вникнути в досвід іншого, пережити його як свій, тільки тоді він (інший) може перебувати в контексті особистісної культури.

Якої? Національної. Локальне, конкретне, ґрунтовне, безпосереднє, національне, низове нагромаджується завжди. А інтегральне завжди прагне охопити, оформити те локальне, яке тримається “знизу” і шукає контексту. Виникає питання про означення, знак при його “входженні” в глобальне (загальний потік) та протистоянні йому. Знак (визначення) – це вже наслідок обставин, “клеймо” події. Якщо раніше актуальними були конфесійні, соціальні, державні, партійні ознаки, то сьогодні першість займає національне. Зараз саме “нація” – означення всього того конкретного, що протистоїть наявному у віртуальних світах глобалізму, є перспективою розквіту національної економіки, досягнення гідного життєвого рівня і добробуту.

Так само, як етнічне може стати національним тільки на рівні культури, якщо виявиться співмірним зі всіма іншими загальнолюдськими цінностями, так і глобальне може стати життєвою реальністю, якщо перевірене культурним кодом, тобто духовністю, яка не існує поза національним.

Для самозбереження культура зацікавлена в людині мислячий, культурній, духовній, бо тільки вона може виступити з турботою про збереження нації, національності, Вітчизни як духовного джерела реальності, традицій, історії шляху, “душі” своєї країни. Національно-культурне в своєму протистоянні глобальному наднаціональному в першу чергу зберігає особистісне в людині. Твердження про уніфікацію реалій, також і духовних, є помилковою. Уніфікується ширпотреб – так було завжди, в тому числі і в політиці. Але головні реалії – історія країни, традиції, культурний уклад, фольклор тощо – не уніфіковані. Якщо навіть враховувати амбівалентність творчого світу, то все таки в своєму кінцевому удосконаленні він результат і національної духовності, і людства в цілому.

Зрозуміло, що в даній ситуації надзвичайного значення набуває розвиток національної економіки України, зокрема в контексті відродження аграрного сектору, що стане умовою збереження і відтворення антропологічного ресурсу. В силу цього магістральним завданням сучасного етапу державотворення України є не репродукування досвіду західних, ігноруючи національні потенції і ресурси, але й відтворення людини, здатної протистояти викликам глобалізації. Можливості для цього в сучасних умовах в України є. Незважаючи на значні втрати, залишаються вагомим чинником природні, інтелектуальні, трудові ресурси, зберігається пріоритет ряду технологій, і, що особливо важливо, колосальні можливості аграрного сектору, який містить невичерпний потенціал.

Впровадженню в практику економічної діяльності “Четвертої Хвилі” стратегій інноваційного мислення дозволить вийти за межі усталених уявлень про роль і значення теорії і практики економічного поступу. Інноваційні підходи до розуміння проблем українського господарського життя, малого й середнього бізнесу, створення мікроекономічних і макроекономічних моделей, залучення іноземного інвестиційного капіталу дадуть можливість утворити конкурентоспроможну економіку.

Кардинальну роль відіграє врахування сучасного ринку за умов постіндустріального, або інтелектуально-гуманітарного капіталу. Головне джерело конкурентоспроможності – здатність генерувати та ефективно використовувати інформаційно-інтелектуальні та гуманітарні ресурси, оволодіння механізмами трансформації цих ресурсів у конкретні інновації та високі технології.
Економічний успіх на основі культури й духовності є запорукою успіху соціально-політичного. В цьому – сенс діяльності “Четвертої хвилі”.

Володимир Ільїн,
доктор філософських наук, професор
кафедри економічної теорії Київського
національного університету
імені Тараса Шевченка

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − 7 =

Копіювати заборонено!