Головна > Україна > Культура й Освіта > Микола Гоголь як провідник української культури у світ (ч. 1-2)

Микола Гоголь як провідник української культури у світ (ч. 1-2)

Пам’ятник генію. Національний музей-заповідник М. В. Гоголя в с. Гоголеве (колишня Василівка) на Полтавщині.

Микола Гоголь. Художник Василь Тропінін. 1830

Микола Гоголь є одним із найбільш знаних українців у світі, якого, одначе, більшість шанувальників літератури за межами України вважають росіянином. Причина проста: прибувши до Росії ще в дев’ятнадцятирічному віці у сподіванні зробити кар’єру, він досяг величезних успіхів у літературі. Росіяни вважають його творцем сучасної російської прози, і так само, з російської точки зору, його сприймає й решта світу, включно з багатьма українцями.

Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.

Гоголь опинився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні знання і бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, що за складних політичних обставин у Російській імперії він знав, як ідеологічно пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.

Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого» літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі.

Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.

Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.

Чому Гоголь не публікував твори українською мовою?

1828 року юний Микола Гоголь приїхав до Санкт-Петербурга, столиці Росії, з виразним наміром зробити кар’єру. Згодом він там видав три книжки оповідань і повістей, дія яких відбувається в Україні, але написані вони російською мовою, хоча й специфічно гоголівською, яка рясніла українськими словами та виразами.

Це два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (1831 та 1832) та «Миргород» (1835). Ці книжки мали карколомний успіх і досі вважаються класикою російської, а повість «Тарас Бульба» – також і світової літератури (Ернест Хемінгуей назвав її «однією з десяти найбільших книжок усіх часів»).

Що ж спонукало Гоголя відмовитися від використання у творчості рідної, української мови, та все-таки писати про Україну?

Гоголь виховувався у родині українських шляхтичів. Виховувався за обставин дуже складної мовної ситуації в Україні, яка вже досить давно була повністю політично інтегрована до російської імперії і де після невдалого повстання 1709 року (тобто за сто років до народження Гоголя) проти Росії під проводом гетьмана Івана Мазепи придушувалися будь-які прояви незалежного українського культурного життя.

Незважаючи на це, як це твердив у своїй статті 1924 року російський критик Василь Ґіппіус, у сім’ї Гоголя все ще спілкувалися українською мовою. Його батько Василь писав українські п’єси, а мати, як зауважує український вчений Володимир Звиняцьковський, «так ніколи й не опанувала чужої московської мови».

Сам Гоголь вважав українську мову рідною, і докази цього знаходимо у його листуванні з українським приятелем, ректором київського університету Михайлом Максимовичем. У листі від 20 квітня 1834 року Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою мовою».

Коли Гоголь народився 1809 року, українська розмовна мова вже мала низький статус у частині України, що входила до російської імперії. Багато українських аристократів, що сприйняли російський контроль, вважали українську мову лише мовою простолюдів. Тож якщо людина піднімалася на вищі соціальні щаблі, вона, як правило, припиняла вживати українську. Російська стала письмовою мовою в Україні після указу Петра I 1720 року, згідно з яким усі книжки, що видавалися в Україні, мали виходити російською мовою.

Низький статус розмовної мови означав, що найпершими творами, у яких вона вживалася, були бурлеск і комедії, тобто сценічні постановки для народу, в яких українська мова була прийнятною. Росіяни ж не сприймали літературу українською, бо вважали українську мовою неосвічених росіян, які просто походять зі специфічного регіону Росії.

Іншими словами, комедії, написані українською, росіянами не сприймалися як окрема література, але як якісь периферійні твори російської літератури. Так сприймали, зокрема, «Енеїду» Івана Котляревського, що її перший том вийшов українською мовою у столиці Росії Санкт-Петербургу 1798 року, тобто лише за 11 років до народження Гоголя.

До тодішнього сприйняття українських творів росіянами негативу додавало ще й те, що у той час ще не існувало українського правопису. Тож такі автори, як Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський, батько Гоголя Василь та сам Микола Гоголь, коли писали українською, вдавалися до російського правопису, тобто просто записували українські слова російськими літерами. Таке написання було ще одним чинником, що через нього росіяни сприймали твори української літератури як щось написане діалектною формою російської мови, а не окремою мовою.

Коли Гоголь народився, багато освічених людей в Україні були двомовними. Ґіппіус пояснював, що рідна українська мова була мовою домашнього вжитку, а також мовою простонародних персонажів комедій, тоді як усе більш-менш серйозне: листи, щоденники й ліричні вірші – писалися російською. Відомо, що батько Гоголя писав п’єси українською, а вірші – російською.

Український учений Сергій Шелухин у написаній 1909 року статті «Гоголь та малоросійське суспільство» зазначав: «Навіть найбільш «українофільські» автори у час Гоголя і пізніше використовували обидві мови». Як приклади Шелухин наводить Миколу Костомарова, Данила Мордовцева, Григорія Квітку і Тараса Шевченка.

До цього списку можна додати й таких письменників, як Марко Вовчок, Євген Гребінка та Панько Куліш, що вважаються класиками української літератури. Наприклад, Куліш – автор історичного роману та віршів українською мовою, що був першим біографом Гоголя, – цю біографію написав російською. Сам Тарас Шевченко вдавався до російської для написання оповідань, листів і навіть щоденника.

Звідси можна зробити висновок, що коли Гоголь формувався як людина перед початком літературної кар’єри, українську мову не можна було використовувати для написання «серйозної» літератури. А стилем російської літератури у той час було часте вживання слів і висловів церковнослов’янського походження.

Це був дуже високопарний стиль, тож розмовна мова начебто автоматично його знижувала. Тому у випадку Гоголя це означало, що тоді як українська мова поставила б його на периферію російської літератури того часу, російська була мовою, якою треба було писати, якщо він хотів досягти визнання як письменник.

Слід також відзначити, що Гоголь, як і інші українські інтелектуали, таки писав українською перед тим, як поїхав до Росії. Коли він усе ще вчився у ліцеї в Ніжині, що на Чернігівщині, він написав українську епіграму на одного з учителів. Його однокласник Пащенко згадував, що у ліцеї вони грали українську п’єсу, яку тоді ж таки написав Гоголь. А американський критик Джудіт Корнблатт вважає, що Гоголь був автором більш ніж одної п’єси українською мовою. На жаль, ці п’єси до нас не дійшли.

Чому Гоголь писав про Україну?

Коли Гоголь прибув до Санкт-Петербурга, він швидко зорієнтувався, що, на відміну від української мови, українська культура була дуже популярною серед російської еліти. Цю деталь не обійшли багато біографів письменника.

Ґіппіус, зокрема, зауважував, що Гоголь швидко оцінив літературний ринок, побачив, у якому напрямку розвивалася література, і зрозумів, який тип письма дозволить йому найкраще досягти мети, тобто стати успішним письменником. Невдовзі по прибутті Гоголь писав у листі до матері, наскільки великим було зацікавлення в Україні.

У чому ж причина такої популярності України в Росії у ті часи? Від середини 1820-х років питання народності стало дуже важливим у російській літературі. Запровадження традиції романтики призвело до відходу російських письменників від копіювання західних моделей і до впровадження «своїх», місцевих матеріалів. У цьому сенсі Україна стала об’єктом надзвичайного зацікавлення.

Ґіппіус пояснює, що, з одного боку, Україна належала Росії, а з іншого – ні. Тоді це радше був такий собі сусід, кровний родич, що водночас був досить екзотичним, такою собі слов’янською Італією, як це сприймалося у Санкт-Петербурзі.

А позаяк Італія давала натхнення багатьом західним романтикам, Україна почала надихати на творчість росіян. Тож такі популярні тоді російські письменники, як Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, Василь Нарєжний і Орест Сомов, почали обирати українські сюжети.

Тобто Україна в уяві росіян у той час виконувала ту саму функцію, яку Шотландія виконувала в уяві англійців, завдяки Робертові Бернсу та Волтерові Скотту. Також Україна була особливою для Росії ще й тому, що її на той час значною мірою французькомовна аристократія після війни з Наполеоном (1812–15) почала активніше досліджувати своє слов’янське коріння. Аристократи хотіли дізнатися, що воно таке бути слов’янином, на відміну від західного європейця.

Поступово питання того, що саме є таким специфічно російським у Російській імперії, стало одним із найголовніших. У пошуках відповіді багато хто звернувся в бік України. Тому їм було цікаво вивчати Україну, читати про неї, бо здавалося, що лише там, на землі, яку з історичного погляду вони одержали досить недавно і про яку мало знали, зберігся справжній дух давньої слов’янської культури.

У зв’язку з цим цікавим є спостереження британського критика Девіда Саундерса. Російська аристократія перед війною з Францією відмовлялася від російських цінностей, включно з мовою, щоб продемонструвати свою вищість щодо російськомовних простолюдів у власне Росії. Водночас українська еліта відмовлялася від власної української культури й мови, а натомість брала російську, щоб показати свою вищість над простими людьми в Україні. В результаті, коли у Санкт-Петербургу почався процес культурної переорієнтації, російська еліта розглядала українські суспільні вершки як «більш російські, ніж самі росіяни».

Отже, Микола Гоголь дуже швидко оцінив становище на літературному ринку. Він зрозумів, що краще, ніж будь-хто інший, є підготований, щоб із нього скористатися. Адже він мав значно глибші знання України та її культури, ніж будь-хто у культурних колах столиці Росії.

Іще з 1826 року як учень Ніжинського ліцею він вів щоденник, до якого вписував уривки з документів щодо історії України, багатий етнографічний матеріал (народні звичаї, ігри, одяг, традиційні страви), фольклор (легенди, приказки, прислів’я), літературні уривки (старі українські вірші та витяги з «Енеїди» Котляревського). Також він уклав українсько-російський словничок, у якому пояснював значення деяких українських слів.

Та найбільш цінним його надбанням був особистий досвід вимираючої культури українського бароко, що мала розквіт в Україні у 17–18 століттях. У його сім’ї ще була сильною пам’ять про цю культуру.

Іще в дитинстві майбутній письменник неодноразово був глядачем вистав барокової драми, що найяскравіше була представлена ляльковим вертепом та «шкільною драмою». Також він знав українські барокові поеми, і доказом цього є присутність у його щоденнику твору «Вірша, говорена гетьману Потьомкіну запорожцями на світлий празник Воскресенія». Гоголь також студіював щонайменше один бароковий літопис – «Історію русов».

Дослідник Юрій Барабаш зауважує, що «поєднання романтичної історичної традиції і її пафосу з елементами комедії й гротеску, релігійної суворості із фантазією, суму зі сміхом», які є рисами, які вирізняють творчість Гоголя і роблять його унікальним явищем у російській літературі, походять безпосередньо з української барокової традиції, яка на початку творчості письменника в Росії була там абсолютно невідомою, а тому сприймалася як подих свіжого повітря.

Олекса Семенченко 2000 року захистив докторську дисертацію (Ph.D.) з англомовних перекладів Гоголя в університеті англійського міста Лідза

 

 

Микола Гоголь як провідник української культури у світ (ч. 2)

Микола Гоголь. Художник Олексій Венеціанов. 1834

Микола Гоголь є одним із найбільш знаних українців у світі, якого, одначе, більшість шанувальників літератури за межами України вважають росіянином. Причина проста: прибувши до Росії ще в дев’ятнадцятирічному віці у сподіванні зробити кар’єру, він досяг величезних успіхів у літературі. Росіяни вважають його творцем сучасної російської прози, і так само, з російської точки зору, його сприймає й решта світу, включно з багатьма українцями.
(Продовження. Початок читайте тут)

Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.

Він опинився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні знання і бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, що за складних політичних обставин у російській імперії він знав, як ідеологічно пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.

Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого» літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі.

Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.

Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.

<…>

Гоголь «пересаджував» українську традицію

На мою думку, написані Гоголем російськомовні твори цілком можна вважати трансфером української культури на сприятливий на той момент російський культурний ґрунт. Сам Гоголь при цьому виступав своєрідним українсько-російським культурним посередником.

Отже, 1831 і 1832 років, коли Гоголь анонімно оприлюднив два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», ці твори відразу опинилися в самому центрі російського літературного процесу. Всі провідні російські часописи вмістили рецензії на них і у Санкт-Петербурзі, і в Москві. Саундерс пише, що Гоголь «викликав надзвичайно широку дискусію. Різні реакції на «Вечори» становили увесь спектр думок про Україну».

Українсько-російський культурний трансфер відбувся на двох щаблях: по-перше, у своїх творах російською він використав саму модель (або будову) типових творів українського бароко, а по-друге, він навіть застосував елементи перекладу на російську мову елементів фізично існуючих українських творів.

Тут слід сказати кілька слів про літературу українського бароко. Бароко прийшло в Україну в 17 сторіччі й набуло там низку місцевих характерних рис. Однією з таких особливостей була близькість низьких його форм (тобто барокових жанрів, призначених для розваги) до українського фольклору. Ще одною рисою була відсутність суворих норм у літературній мові того часу, що вилилося у насиченість нерелігійних творів чужомовними елементами (наприклад, польськими або російськими).

Хоча широко вважається, що останнім представником українського літературного бароко був Григорій Сковорода, вчені Дмитро Наливайко та Юрій Барабаш показують, що певні форми бароко, зокрема, інтермедії – фрагменти «шкільної драми» – дожили в Україні до 1820-х років і що цю традицію можна побачити у творах Котляревського і батька Гоголя. У будь-якому разі, за часом нема великого розриву між українським бароко та Гоголем. Водночас у російських столицях творчість українського бароко не була представлена.

Отже, що саме позичив з українського бароко Гоголь? По-перше, це типи персонажів. Будь-хто більш-менш знайомий із вертепом та українськими інтермедіями впізнає їх у Гоголя, бо вони – дуже стереотипові.

Це, зокрема, сварлива дружина – Хавронья у «Сорочинському ярмарку». Це й щиросердий чоловік, якого дурять усі, кому не ліньки, – Солопій Черевик. Паламар, циган, москаль – усі є вихідцями з «низьких» форм бароко. Таких персонажів багато у «Тарасі Бульбі», «Сорочинському ярмарку» та інших творах.

Ось, зокрема, уривок із «Тараса Бульби»: «Вірменин вивісив дорогі хустки, татарин крутив на вертелі шматки баранини, завитої в тісто, жид, закинувши голову, смоктав горілку просто з діжки. Та найпершою людиною, на яку вони наштовхнулися, був козак, що спав серед дороги, широко розкинувши руки й ноги… Козак лежав на дорозі, розтягшися на весь зріст, наче лев; його оселедець, гордо закинутий назад, накривав добрих пів метра землі».

Цей козак виглядає вертепним героєм. Та загалом козаки в «Тарасі Бульбі» мають інше походження – героїчне бароко, а саме українські думи 16–18 століть. Саме там знаходимо ідеал козака, що бореться за волю, незалежність і Церкву. Тож у «Тарасі Бульбі» бачимо своєрідний перехід від вертепного бароко до героїчного з розвитком сюжету.

Спочатку козаки нічого не роблять – лише п’ють та танцюють. Відповідно й герої мають гротескні вертепні риси. Коли ж вони виступають на війну, вони усвідомлюють важливість своєї місії, б’ються до кінця й героїчно помирають. Це вища форма бароко, і тут простежуємо вплив на Гоголя барокового літопису 18 сторіччя «Історії русов». Українські літописи того часу більше нагадували художню літературу, ніж історичне дослідження.

Отже, Гоголь запровадив до російської літератури типові українські барокові поняття, ситуації та героїв. Але, як ми знаємо, російський читач тоді практично нічого не знав про Україну. Тому Гоголеві треба було знайти якийсь специфічний спосіб, щоб познайомити свою читацьку авдиторію з українською культурою. Для цього було недостатньо лише писати російською мовою. Треба було щось іще, що дозволило б компенсувати росіянам недостатні знання про Україну.

Письменник знайшов вихід. По-перше, він організував «українські оповідання» у цикли, укладачем яких був фіктивний сільський український редактор. Начебто не Гоголь, а саме він написав вступ і примітки під текстом. Говорячи з українським акцентом, він міг досить природньо ввести читача в курс справи. По-друге, в кожному оповіданні був свій оповідач, якого «редактор» представляв на початку. Цей оповідач виконував ту саму функцію, що й «редактор». По-третє, щоб допомогти росіянам краще зрозуміти вживані українські слова та реалії, Гоголь додав до томів спеціальний словничок.

Тож редактор – пасічник Рудий Панько у вступах до книжок пояснює, де саме на мапі є Диканька. Також він дає знати, що дія оповідань відбувається у культурі, відмінній від російської. Він це робить шляхом порівняння українських звичаїв із російськими і протиставлення «у нас – у вас». Також він запроваджує деякі українські поняття, як-от «вечорниці». Він представляє дяка Фому – типового оповідача барокового періоду. Подає інформацію про рівень освіти в Україні, зауважуючи, що українські учні вивчали латину. Його власна здатність «редагувати» була свідченням, що в Україні навіть простий пасічник міг читати й писати. Він наводить деякі страви української кухні. У примітках під текстом він пояснює деякі українські реалії, які згадують українські оповідачі.

Подібну роль виконують і самі оповідачі. Зокрема, через дяка Фому Гоголь показує тенденції у ставленні до росіян в Україні. Його недружні до росіян висловлювання дуже помітні. Дяк також подає деяку українську історичну інформацію. Інші наратори знайомлять читачів із уривками з українських пісень.

Словники до обох томів дають читачеві ключ до багатьох українських слів, ужитих у тексті. Гоголь пояснює 131 українське слово, і вже сама присутність словників привернула увагу російських читачів до того, що мова, якою говорять в Україні, відрізняється від російської.

В одному випадку словник навіть допомагає зрозуміти гру слів. Прізвище одного з персонажів «Сорочинського ярмарку» – Цибуля. В одному місці Гоголь пише: «Його щоки стали червоними, як мак, – він уже не Цибуля, а буряк…». Тобто Гоголь хотів сказати, що обличчя Цибулі – не біле, як цибуля, а червоне, як буряк. Одначе, російський читач не міг би це зрозуміти, бо росіяни мають інше слово для «цибулі». Тому Гоголь і вирішив включити це слово до словника.

Щоб підбити підсумок сказаному, слід зазначити, що, якби Гоголь писав українською, його творчість можна було б окреслити як пізнє українське бароко. Можливо, його важливість в українській літературі була б десь на рівні Квітки-Основ’яненка, як це припустив Звиняцьковський.

Адже для України бароко не було чимось новим. Одначе, коли Гоголь пересадив українське бароко на ґрунт російської літератури у той час, як російський романтизм шукав натхнення та екзотики в Україні, російська літературна система всотала барокові оповідання Гоголя і збагатилася ними.

Українськість Гоголя – проблема для іноземних перекладачів

Той факт, що Гоголь постав як найбільший прозаїк, а відтак і драматург у російській літературі, привертав до його творчості підвищену увагу, коли у решті світу з тієї чи іншої причини зростав інтерес до Росії (але не України). Зокрема, у країнах англомовного світу інтерес до Росії зростав у часи різних конфліктів за участи Росії (за часів СРСР – «холодної війни») або великих потрясінь (революцій) усередині самої Росії.

Загальний інтерес до країни збільшував інтерес до її літератури. А для ілюстрації цієї літератури перекладачі часто обирали твори Гоголя. Причому дуже часто перекладали повість «Тарас Бульба» (дія якої відбувалася в Україні у час, коли вона навіть не входила до складу Росії!), бо, як здавалося перекладачам, саме він найкраще ілюстрував характерні риси росіян, презентував якусь особливу «російську душу».

Жарт із перекладачами з віддалених від України культур зіграло те, що, коли Україна вже була часткою російської імперії, вони не могли розгледіти, що Тарас Бульба та інші козаки росіянами якраз не були. Коли ж у повісті козаки вживають слово «руський», то коріння цього слова слід шукати в Україні-Русі, а не у сучасній Росії.

Найбільшим парадоксом або примхою літератури є те, що міф про якусь особливу «російську душу», який побутує у певних західних колах і донині, якраз і зродився завдяки Гоголеві-українцеві та багато в чому завдяки його «Тарасові Бульбі».

Від 1860 року, коли цей твір уперше вийшов англійською в Лондоні, до наших днів «Тараса Бульбу» в англомовному світі перекладали 15 разів. До появи України як незалежної держави лише Андрю Грегорович у Канаді 1962 року переклав цей твір з української точки зору, таким чином, що читач міг виразно зрозуміти, що козаки там б’ються за Україну і що дія історично відбувається в Україні ще до того, як вона стала частиною Росії.

У найновіших перекладах після незалежності України з’явилися засади для знань про Україну у решті світу. Перекладачі більше не можуть ігнорувати український елемент у творах Гоголя. Тож переклади Кристофера Інґліша 1994 року та Пітера Константайна 2003 року роблять помітним для англомовного читача (за допомогою специфічних перекладацьких методів), що в повісті йдеться про українську історію, культуру та українських героїв.

Загалом важливо зазначити, що, пишучи про Україну для російського читача і досягши успіху в Росії, Микола Гоголь відкрив канал інформації та знань про Україну та її культуру для решти світу. Ще 1860 року англійські читачі могли читати про героїзм українських козаків, про українські звичаї. І хоча багато хто помилково сприймав ці твори за російські, а самого Гоголя за росіянина, це не змінює факту, що письменник таки був українцем, писав про Україну і є одним із найбільш знаних письменників-українців, класиком світової літератури, що ним Україна може пишатися.

Олекса Семенченко 2000 року захистив докторську дисертацію (Ph.D.) з англомовних перекладів Гоголя в університеті англійського міста Лідза

Радіо Свобо

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 − two =

Копіювати заборонено!