Головна > Україна > Культура й Освіта > Морально-світоглядна освітня система Григорія Сковороди

Морально-світоглядна освітня система Григорія Сковороди

Григорій Савович Сковорода

5 жовтня 2017 року, у Всесвітній день вчителя, започатковано Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе», які віднині проводяться повсякчас по всій Україні, в українських освітніх закладах за кордоном та в країнах, де бував Г. С. Сковорода (Словаччина, Угорщина, Австрія, Північна Італія, Німеччина, Польща). Це сприятиме поглибленню інтересу до феноменальної спадщини великого українського енциклопедиста: мислителя-мудреця, педагога, філософа, поета, драматурга, композитора, музиканта, співця, духовного практика, культурно-освітнього подвижника, її популяризації в Україні й світі та надасть Всеукраїнським Сковородинським навчанням міжкультурної, всесвітньої значущості.

Про суть Сковородинських навчань та освітню систему Сковороди розповідає ініціатор і автор концепції навчань культурософ Олександер Шокало.

Олександре Андрійовичу, з чого почалося впровадження ідеї  Сковородинських навчань?

– Ще наприкінці 2012 при Українському фонді культури було створено Всеукраїнський громадський організаційний комітет з відзначення 300-літнього ювілею Григорія Савовича Сковороди, який очолив Борис Ілліч Олійник. Весь ювілейний проект було названо «Григорій Сковорода – 300».

До гідного, неформального відзначення знаменної дати необхідно належно підготуватися. Маючи досвід проведення в системі освіти України у 2008 Всеукраїнських Кулішевих читань «Оживить живеє слово», я запропонував від УФК для Міністерства освіти й науки України детально розроблену концепцію Всеукраїнських Сковородинських навчань «Пізнай себе». Навчання встиг благословити голова Фонду – світлої пам’яті Борис Ілліч, і за його підписом готовий проект було подано до МОН, де він дістав підтримку.

Нині Громадський організаційний комітет з підготовки й проведення Сковородинських навчань очолюють співголови: академік НАН України Ярослав Степанович Яцків та міністр освіти і науки України Лілія Михайлівна Гриневич.

Міністерство освіти і науки розіслало базові матеріали Навчань департаментам (управлінням) освіти і науки обласних, Київської міської державної адміністрації, інститутам післядипломної педагогічної освіти, вищим навчальним закладам України. Провідною організацією з проведення Навчань визначено Державну наукову установу «Інститут модернізації змісту освіти» МОН України.

МОН проводить навчання за організаційною підтримкою Інституту філософії імені Г. С. Сковороди й Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України, Національної академії педагогічних наук України, Національного університету «Києво-Могилянська академія», Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка, Національного лісотехнічного університету України (Львів), Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (Хмельницький), Малої Академії наук України, Міжнародної української школи, Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, Національної асоціації україністів, Міжнародної асоціації україністів, Українського вільного університету, Міланського університету, Національної спілки письменників України, Спілки українських письменників Словаччини, Національної спілки композиторів України, Національної спілки журналістів України, Товариства «Знання» України, Українського Фонду культури, Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Інституту генези життя і Всесвіту та музеїв Г. С. Сковороди.

Навчання запроваджуються в системі української освіти від початкової до вищої школи. Програмою Сковородинських навчань передбачено проведення синкретичних освітньо-виховних, поетично-музичних і науково-просвітницьких заходів. Для загальної освіти основним джерелом знань про феномен Сковороди та його життєве морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення є середня школа, а для ґрунтовної освіти – вища школа. Духовний образ Сковороди, який сформується у свідомості й пам’яті школярів і студентів, стане набутком цілого суспільства – дієвим чинником його самопізнання, моральної зрілості й культурно-соціального саморозвитку, чому Григорій Савович присвятив усе своє подвижницьке життя..

Напрошується питання про рівень нашого розуміння феномену Сковороди…

– Феномен Сковороди такий всеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина. Культура, в розумінні Сковороди, – це «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через відкриття нею «заповітного, священного в собі».

Це Сковородине визначення культури стало основоположним принципом його культурософіїметодології мудрості, світоглядної системи морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини.

Культурософія походить від латинського coloладувати на землі, вирощувати, плекати, а також від латинського сulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання та грецького σοφία – знання, мудрість. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань про навколишній світ. Мудрість – система позадосвідних дієвих знань, осягнутих у духовній практиці, моральне мірило істинності людського життя. Мудрість – духовне подвижництво.

Мудреці-подвижники живуть істино за моральним принципом:

працюють і не шукають вигоди, породжують і не привласнюють, досягають успіху і не вихваляються, стають великими і не панують.

Цей моральний культурософський принцип мудрості став основою пізнавально-освітньої системи Г. Сковороди й морально-світоглядного вчення Сковородинства. Він був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо мудрі культурософські осягнення Сковороди позачасові – безвічні, й для їх сприйняття необхідно підготуватися.

Як для осягнення світу національної культури, так і для осягнення феномену Сковороди, необхідно народитися духовно у власній культурності. Інакше кожен сприйматиме і культуру, й Сковороду в міру своєї неготовності.

Свого часу духовний послідовник Г. С. Сковороди Микола Васильович Гоголь (1809–1852) із сумом констатував:

«Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє сам себе».

Ось тому для пізнання феноменальних явищ культури людині необхідно починати з самопізнання, з пробудження своєї духовної, культурної суті. Гоголь підтвердив Сковородин принцип «пізнай себе»:

«Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І з сумом засвідчив: «… Ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо».

На жаль, досі наболілою лишається апокрифічна теза:

«У нас Сковороду більше знають, аніж читають».

Мудреця за життя церковники обзивали «сектантом», а панство – «диваком», тепер тлумачать у ширшому спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «хіппі» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати».

І нині вільний дух мислителя-мудреця ловлять у тенета мирського недомислу, як ловили за життя. Особливо нав’язливо накидають духовному подвижникові статус «богослова», «реформатора церкви» й навіть «пророка», хоч за життя він категорично відмовився од клерикального стану й релігійної догматики.

Мислитель Дмитро Чижевський ясно аргументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця:

«від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне вивчення універсальної спадщини й осягнення феномену Григорія Сковороди та засвоєння суті живого вчення мудреця і впровадження в освітній процес морально-світоглядних принципів Сковородинської філософсько-освітньої системи.

В чому суть освітньої системи Григорія Сковороди? Адже він більше відомий як філософ, а не педагог.

– Основа й суть освітньої системи Г. Сковороди – моральний культурософський принцип мудрості. Мудрість – не сума теоретичних знань про зовнішній світ, а дієве, моральне знання внутрішньої основи людського життя. Сковорода своїм мудрим вченням про морально зрілу, «внутрішню людину» й про її самопізнання підпорядкував зовнішні наукові знання внутрішній освітній практиці – духовному переродженню «зовнішньої людини» у «внутрішню».

На внутрішнє переконання Сковороди, розум без моральної зрілості й волі духу в серці лишається темним і схильний упадати в марновірство, вважаючи істинним вигідне для нього, й так відбувається підміна істинного знання невіглаським псевдознанням, духовності – духівництвом, святості – святенництвом.

За 300 років нічого не змінилося в соціумі…

– Своєчасними лишаються застереження Сковороди:

«Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

Сковорода-освітянин чітко означує свою антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспаний панством люд:

«Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Хитрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, але без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, але глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує».

Освітня позиція Сковороди ґрунтується на глибокій повазі до рідного народу:

«Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, ввійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!».

Мудрий вчитель постійно наголошував, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Звідси моральний принцип освітньої системи мудреця Сковороди:

не життя для науки, а наука для життя.

Філософія й педагогіка мудреця Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого життя. Сковородина філософія мудрість, уміння жити істинно. Мудрий учитель Сковорода сам жив згідно зі своїм істинним вченням:

«Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки ясні, серце чисте, тоді все ясне, радісне, щасливе. Це і є філософія».

Тож аби людині мати чисте серце й бути щасливою, необхідно уникати всього, що збиває її з істинного шляху та штовхає на хибний шлях. Людина настільки мудра, наскільки морально зріла й сильна духом. Вселюдський принцип моральної зрілості ясний і всеосяжний: людині належить думати істинно, діяти справедливо й висловлюватися правдиво. Коли людина визріває морально, їй у самопізнанні відкривається знання життєвої програми її душі – відкривається Істина Життя.

Отже, педагогіка Сковороди – цілісна морально-світоглядна освітня система, яку він являє на різних рівнях сприйняття: через притчі, байки, пісні, поезії, філософські трактати й діалоги. Своїм діалогічним принципом Сковорода відкрив перспективу внутрішнього чуттєво-розумового самопізнання людини й її культурного самонародження, саморозвитку на основі моральної зрілості, а також пізнання нею народу як культурної цілісності й осягнення Природи і Світу.

Сковородина філософія – принцип пізнання Істини, а педагогіка – освітня система істинного, культурного, щасливого людського життя.

Педагогіка – єдина професія Г. С. Сковороди, якою він займався все життя; «єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився» – так точно визначила Сковородин соціальний статус історик, етнолог, педагог Олександра Яківна Єфименко (1848–1918). Мудрець скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом – моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств українського народу.

Григорій Савович Сковорода залишив рідному народові унікальну духовно-освітню спадщину, засновану на його особистому освітньо-виховному досвіді. Морально-світоглядні принципи власної освітньої системи Григорій Сковорода послідовно виклав у філософсько-педагогічних і поетичних творах, у листуванні зі своїм учнем і першим біографом Михайлом Івановичем Ковалинським (1745–1807).

На чому базується Сковородинська філософсько-освітня система?

–  Базується на традиції української родинної освіти, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері:

«Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити».

Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» (так Сковорода визначив культурність людини). Загальна школа, вчителі працюють переважно з розумовими здібностями дитини й допомагають їй вивчати зовнішній світ і адаптуватися в ньому, а рідна материнсько-батьківська школа пробуджує в серці дитини волю духу, плекає духовний тип та допомагає їй пізнати себе – усвідомити життєву програму своєї душі й здійснити її в самостійному житті.

Для сучасників Григорій Сковорода був «мандрованою академією», а М. Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності – в родинному середовищі, в рідній батьківсько-материнській школі.

А також осягнув мудрість і звичаї рідного народу з «неопальної» «тритисячолітньої печі» традиції української культури (так Сковорода визначив вік нашої культури). Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – совісного, вольового, гармонійного життєлюба Григорій Сковорода засвоїв з самого малечку в родині – від батька й матері.

Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної української родинної школи, в якій закорінена система козацької педагогіки – феномену української народної освіти, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Традиція українського родинного виховання й освітня система Сковороди споріднені з Сократовою майєвтикою (буквально – повивальне мистецтво, акушерство) – мистецтвом допомоги в новому народженні.

Перший афінський філософ-мудрець Сократ (469 до н. е. – 399 до н. е.), користуючись умінням своєї матері, повитухи Фенорети, яка допомагала народжуватися дітям, приймав «пологи душі, а не тіла»: допомагав народжуватись істинному думанню – пробуджував духовний зародок у серцях людей і допомагав їхньому духовному народженню. Тому для Сократа людина – це морально зріла й духовно народжена особа. Аполлонійський заклик «Пізнай самого себе!» (напис на Дельфійському храмі Аполлона – Духа Світла й Ладу, покровителя муз) для Сократа означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу.

Сократ не давав готового зовнішнього, софістичного, знання, за яке софісти брали плату, а навчав відкривати внутрішнє знання в собі самому. Сковорода, як і Сократ, ніколи не давав готових знань, а в діалозі спонукав співрозмовника до самостійного відкриття в собі істиного знання. Бо Істина живе в людині від народження, й людині належить пізнати її. Доки людина не знає Істини, вона безвольна, немічна, нецілісна, тож їй необхідно зцілюватись у самопізнанніпізнанні Істини.

Самопізнання – не інтелектуальне споглядання, а діяльний процес внутрішнього переживання?

– За Сковородою, пізнати себе – це не тільки розумом осягнути своє життя, а пережити його через почуття. Сам Сковорода набирався знань не з книг, а з власного внутрішнього самопізнання й переживання – у вільному духовному досвіді та з живої традиції рідної культури. Мудрець розглядав книги як плід самопізнання й пробудженого думання:

«Не розум од книг, а книги од розуму народились».

Так Сковорода означив вторинність книги (біблії). Як мудрий вчитель Григорій Савович нікому не нав’язував своїх внутрішніх осягнень, а навчав людей самим у собі відкривати внутрішнє, дієве знання – осягати Істину й жити в ній. Звідси педагогічний принцип Григорія Сковороди – «Навчаю тих, хто бажає знати».

Подібними принципами добору учнів керувалися давньогрецький мудрець Сократ:

«Заговори, щоб я тебе побачив, і зроби, щоб я тебе зрозумів»

та давньокитайський просвітитель Кун Фу-цзи (латинізоване: Конфуцій; 551 до н. е. – 479 до н. е.):

«Хто не прагне знати, того не просвіщаю. Хто не горить, тому не відкриваю».

Подібного принципу в освіті дотримувався й англійський філософ, соціолог Герберт Спенсер (1820–1903):

«Основна мета освіти не знання, а дії на основі отриманих знань».

Тож мало пізнати себе – необхідно здійснити свої істинні знання у своєму неповторному житті. Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити власною волею. Для самопізнання необхідно передусім пробудитись духовно, просвітлити свідомість, звільнивши її од упереджених думок і нав’язливих догм.

Духовний практик Григорій Сковорода називав цей процес «просвітленням», а мислитель-природознавець Володимир Вернадський (1863–1945) – «гігієною свідомості». Самопізнання – не самоціль, а основа гідного людського життя в щасті. Метою самопізнання й здобування істинних знань є внутрішня доцільність – здійснення в «спорідненій праці» життєвого покликання своєї душі.

Через «споріднену працю» самого Сковороди – через його таланти поета-співця й композитора-музики розкривається багатство його душі, його всеосяжного світогляду й цілісної філософсько-освітньої системи. 

– Поетично-композиторська творчість і філософсько-освітня праця Г. Сковороди гармонійно поєднані в цілісну морально-світоглядну систему. Він дбав, щоб слово звучало мелодійно, як його гра на сопілці чи скрипці.

Музика надавала філософським думкам і поетичним образам уладованості й глибокої проникливості. Поезія Сковороди підпорядкована законам природноладового музичного звучання, й на цій глибинній ладовій основі ґрунтується його навчальна методика з музики й поетики.

Григорій Сковорода як композитор-мислитель і музикант-педагог чув у людині «октаву світла» й визначав культурність людини за її духовним народженням через проявлення в ній «заповітного». Для Сковороди «заповітне» Світло Істини, яку людина осягнула в самопізнанні.

Тож провідна ідея всіх його педагогічно-філософських праць – заклик людей до пробудження, просвітлення, самопізнання, до відкриття в собі Світла Істини:

«Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце».

Це ясновідне осягнення мудрецем Сковородою світлоносної суті людини підтвердив український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953):

«Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля».

Сковорода означив «октавою світла» звучання мелодії Всеєдиного Ладу в людському єстві. Бо мелодія – ритмічний рух чистого звуку, породженого світлом. Григорій Сковорода своїм надзвичайно розвиненим органом ясновідання безпосередньо сприймав внутрішні духовні осягнення як «найдосконалішу музику» й передавав через музику й поезію світло Істини людям, бо, за його переконанням, «музика промовляє до душі нашої».

Первинність музичної освіти – основа Сковородиної музичної педагогіки. Ця первинна основа зовсім відсутня в нинішній школі.

У читачів може виникнути питання щодо «органу ясновідання»…

– Це епіфіз або шишкоподібна залоза – центральний орган ендокринної системи, який функціонує в центрі головного мозку й забезпечує взаємодію між духовною й фізичною сферами людського єства. Його ще називають органом внутрішнього духовного зору, інтуїції. Вольову функцію епіфізу в людині активізують спів і сонячне світло.

Епіфіз живиться енергією Сонця й є найпотужнішим джерелом надтонкої життєвої енергії в людині. Од світла Сонця епіфіз виробляє серотонін – гормон життєвої сили, волі духу, щастя, а вночі виробляє гормон мелатонін, який проймає кожну клітину й захищає їхні ядра та оновлює, омолоджує все єство.

Ці сонячні гормони сприяють просвітленню свідомості, підвищують захисні сили людського єства, забезпечують його самовідродження, самооновлення. Розвинений епіфіз забезпечує функціонування в людині третьої сигнальної системи, ознакою якої є совість – найхарактерніша ознака людяності, внутрішній моральний суддя.

Відсутність совісті свідчить про нерозвиненість, пригніченість функції епіфізу й відповідно – про моральну нерозвиненість гомініда, якого з позиції моральності люди називають нелюдом чи недолюдом. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу людина набуває здатності ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як всеосяжної сутності, першооснови Життя. Ясновідно-вольова функція епіфізу пов’язана з розвитком поетично-музичних, вокальних здібностей – безпосереднім сприйняттям людиною гармонії природного музичного ладу.

Отже, Сковородина здатність передбачення, поетично-музичні й педагогічні таланти свідчать про його розвинене ясновідання.

– Більше того – він успадкував це генетично. Сковородин рід по батьковій лінії має характерницьке коріння. Його предків називали – Скороводи (скорі провідці людей), й це давнє наймення лишалося вуличним прізвиськом. а як стало прізвище Сковорода – невідомо.

Як родове дерево Сковороди має глибинне українське культурне коріння, так і його пісенна поезія закорінена в прадавній українській народній пісенності, вік якої співець-мудрець означив глибоко символічно – «тритисячолітня піч». Та піч народного духу «неопалимо» випікала й плідно зберігала багатовікові народні звичаї й мудрість.

Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор характеризує так:

«Правда, пісня наша майже зовсім сільська і написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня». Музикою Сковороди глибоко перейнявся його учень і перший біограф Михайло Ковалинський: «Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…».

Як учитель Григорій Савович виховував у молоді почуття любові до рідного, відчуття ладу в Природі й необхідність збереження її як основи людського життя:

«Природа всьому початкова причина й рушійна сила… Без Природи як без шляху: чим далі рухаєшся, тим більше блудиш»; «Кажуть марновірцеві: слухай, друже! Не повинно так бути… супротивно Природі… Але він затято й люто репетує, що для Бога все можливе… Повстати проти царства Природи та її законів – це нещасне, величезне зухвальство; як усе-таки могла повстати проти власного закону щаслива Природа?».

Незмінні природні закони – основа владованого життя людей на Землі. З цього виразно окресленого пантеїстичного світогляду виросло головне спрямування педагогічної системи Григорія Сковороди – пробудження й розвиток вроджених здібностей людини через самопізнання та самостійне здобування істинних, дієвих знань для здійснення себе в природженій, «спорідненій праці».

Така здорова природна основа суперечить будь-якій догматиці…

– В освітній системі Сковороди відсутні догматика й авторитарність, бо мудрець глибоко знав людську природу й не вимагав од людей неможливого, надто від «недвижної маси».

У своїй освітній практиці Григорій Сковорода внутрішнім духовно-філософським досвідом і особистим життєвим прикладом показував молоді шлях до самостійного відкриття в собі істинного, дієвого знання та реалізації своїх вроджених здібностей. Сковородинська глибинна освітня система виривалася зі старих схоластичних обмежень тогочасної педагогіки, де панувала теологічна догматика, яка урівнювала й заневолювала всіх у «рабстві божому», тож Григорій Сковорода змушений був піти і з Переяславського, і з Харківського колеґіумів.

Освітні нововведення Сковороди суперечили тодішнім теологічним канонам. Ось як описує Олександра Єфименко в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині «Вхідні двері християнського доброчестя» (посібник із нововведеного курсу доброчестя):

«Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, але й змушений залишити Харків».

«…Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності», – так підсумував Іван Франко

З тих «вибраних одиниць» невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства. Основу того руху становили Сковородині учні й послідовники, які зібрали великі кошти на будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу – Харківського університету (1804).

На цій університетській базі Сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі послідовник Григорія Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист: мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, літературознавець, педагог, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики, професор Харківського університету.

На переконання харківського сковородинознавця Леоніда Володимировича Ушкалова (1956), Сковорода й Потебня «належать до кола найбільших українських мислителів» як «символічні образи нової і старої України»:

«Ясна річ, себе самого Потебня вважав «послідовним націоналістом»…

І дуже важливо, що предтечою оцього «послідовного націоналізму» Потебня вважає Сковороду. Очевидно, йому дуже імпонувала ідея Сковороди про «нерівну рівність», допасована до історії народів. Та не менше йому імпонував і просвітницький пафос Сковороди. Теза «народ – це недвижна маса» є не чим іншим, як парафразою тієї думки Сковороди, що її Потебня наводив у своїй лекції на пошану Квітки-Основ’яненка:

«Народ спить, але не мертвим сном»…

І щό ж може «розбудити» народ, оцю «недвижну масу»? Наука. А наука – це «плід зусиль дрібки вчених» (Це одна з улюблених думок Потебні. – Л. У.), людей, які все життя ловлять невловного «птаха»-істину, тобто пробують дати відповідь на питання: хто ми, звідки ми, куди ми йдемо?».

На основі Слобідського освітнього осередку виросли як «плід зусиль дрібки вчених» дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.

Освітні нововведення Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципуактивному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння.

Невгасна воля духу живе в людях, тільки треба її пробудити…

– Надзвичайно своєчасна нині провідна ідея всіх педагогічно-філософських праць Сковороди: «Пізнай самого себе!», «Шукай себе всередині себе!». Цей заклик для Сковороди, як і для Піфагора, й Сократа,  означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу.

Пізнати себе – це передусім пізнати свою природу (власну сутність), збагнути вроджену життєву програму своєї душі (власну долю), а через себе – пізнати свій народ у світі питомої культури, осягнути земну Природу й усвідомити своє місце в Природі, Культурі, Світі та власною волею здійснити життєву програму своєї душі.

Так учитель Сковорода готував учнів до самопізнання й самоосвіти – до самостійного здобування істинних дієвих знань через розвиток допитливості, наполегливості, критичного мислення, самосвідомості, а також – до життя по справедливості з усвідомленням обов’язку й відповідальності.

Мислитель-мудрець не замикався в межах якоїсь філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції – ясновіданню через власне самопізнання осягав Істину як сутність «безпричинного початку, безпочаткової причини». Ця сутність проявляється в людині через волю її духу. В людині воля духу живе в кожній клітині її єства, а сконцентрована в серці.

Тому серце є вольовим осердям самоорганізованості індивідуального людського єства й збірної цілісності народу, в яку люди єднаються внутрішньою волею серця. Воля – це самовияв особистого й національного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові.

В українській правосвідомості воля – основоположний принцип-закон, дієвий чинник українського традиційного природно-звичаєвого права. Воля як фундаментальний принцип-закон природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу.  Принцип волі приймають усі й виконує кожен – у цьому моральна сила волі. Воля задає природно-моральне спрямування культурному саморозвитку людини й народу. А коли принцип волі підмінюють протиприродними, аморальними законами, вони стають знаряддям узаконення беззаконня.

Сковорода чітко визначив абсурдність штучних законів, які руйнують природну й моральну основи:  

«Більше законів – більше беззаконня».

З  принципу волі основоположник української філософії права й глибинний педагог, послідовник Г. С. Сковороди Памфіл Данилович Юркевич  (1826–1874) виводить право як вияв волі національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди й справедливості:

«Початком права є ідея справедливої відплати»; «національний дух є вищим законодавцем, Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю».

А взаємність – необхідна умова людського  щастя…

– Так, людина щаслива у взаємності і в своїй вільній спорідненій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям.

Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури. Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

В ідеї щастя Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини як її самоздійснення:

«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині».

Однак цілковитого здійснення духовної програми свого життя в культурному саморозвитку людина досягає тільки в пізнавально-культуротворчій взаємодії зі своїм народом:

«Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе».

Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. Г. Сковорода вперше сформулював екзистенційну концепцію української національної ідеї як здійснення внутрішньої, духовної суті неповторного життя людини й народу.

Згодом український педагог, історик, письменник, мислитель-енциклопедист, послідовник Г. С. Сковороди Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) означить цю неповторну екзистенційну цілісність як «збірну особу українського народу».

Уся освітньо-філософська діяльність Григорія Сковороди перейнята надзвичайно своєчасними нині моральними імперативами про необхідність зберегти людині серце чистим і душу живою, про споріднену працю й про природженість людини до щастя, які є виявами внутрішнього прагнення людської душі жити самостійним, гідним життям.

Чистим серцем людина розрізняє внутрішнє й зовнішнє, істинне і облудне, живі й мертві душі. А хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Мотив «живої смерті» – один з основних у Сковородинському «Саду Божественних пісень» і разом з Гоголівськими «мертвими душами» лишається своєчасним застереженням для нинішнього соціуму.

Як сам Сковорода зі своїми моральними вимогами до людей уписувався в тогочасне суспільне середовище?

– Суспільну силу духовних прагнень мудреця проникливо охарактеризувала Олександра Єфименко: «Але, все-таки, міркування Сковороди слухали всі, слухали й ті, проти кого він спрямовував свою натхненну викривальну красномовність, наповнену їдкими сарказмами – і це велике підтвердження його видатної сили».

Дослідниця завважує, що мандрований мудрець Григорій Савович своєю освіченістю й талантом співця природно вписався в козацьке середовище українського соціуму, бо «давня Вкраїна – дуже проста й демократична за устроєм – завжди дивилася на освіту буденно, не вважаючи її привілеєм якогось стану або чину, тому поширення різної мудрості, як шкільної, так і житейської, на кшталт піших мандрувань старців і кобзарів, мандрованих дяків…було звичайнісінькою справою».

Тож мудрість і співи вченого козака Григорія Савовича сільський козацький люд сприймав з його вуст як свої, й вони ставали улюбленими народними думками й піснями. Активними популяризаторами пісенного доробку Г. Сковороди стали мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники, які співали його пісні по містах і селах. Чи не від народних співців – кобзарів списував Сковороду Шевченко?

Справді, Шевченко й Сковорода глибоко споріднені з феноменом кобзарства.

– Українські народні співці, зокрема кобзарі, уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши першу поетичну збірку «Кобзар». Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості українців, які назвали свого народного поета Кобзарем Співцем.

Надзвичайно проникливо визначив духовно-вольовий феномен кобзарства, яке уособлювало собою небесно-земну сутність українського народу, геній слов’янства Іван Бунін (1870–1953):

«Кобзар …син народу, який не відділяє Землі од Неба…».

Таким, подібним до кобзаря, феноменальним мандрівним співцем-мудрецем був і Григорій Сковорода, який уособлював своїм подвижництвом нероздільну небесно-земну сутність рідного народу й так розглядав себе в космічній проекції:

«Цей мандрівець ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається».

При цьому мудрець зосереджує свою увагу на внутрішньому аспекті життя – на відчутті щастя як любові, ладу, Істини:

«Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного».

За висновками дослідників, пісні Сковороди виконували не лише народні співці, а й хорові колективи, зокрема, хор «малолітніх півчих», яким керував наприкінці XVIII століття великий український композитор Артемій Лук’янович Ведель (1767–1808).

Уперше частину хорової спадщини Г. С. Сковороди (поряд із творами А. Л. Веделя, М. С. Березовського, Д. С. Бортнянського) записав П. І. Муравський (1914–2014) з хором студентів Київської державної консерваторії на платівку «Шедеври української хорової музики» (записали 1972, а платівку випустили 1988). Композиторський геній Г. Сковороди представлений шедевром – «Херувимська».

Музично-педагогічна й композиторська спадщина Г. С. Сковороди потребують глибокого вивчення і впровадження в систему української  музичної освіти й загальної культури. На основі Сковородинського філософсько-мистецького синкретизму основоположник нової педагогіки й народної школи Костянтин Дмитрович Ушинський (1824–1871) сформулював засадничий педагогічний принцип усебічного й гармонійного розвитку нової людини:

«Дітей необхідно навчати буквою, цифрою й нотою».

Суть цієї триєдиної системи навчання: діти паралельно вчаться читати тексти й ноти та лічити. Буква, цифра й нота – знаки мови, математики й музики, через які дитина навчається пізнавати себе, розвивати свої вроджені здібності, відчувати природний лад, осягати істинне знання й мудро жити в Істині.

На цій неподільній основі визріває цілісне людське єство в триєдності душі, серця й свідомості, поєднаних волею духу. Тільки цілісна людина здатна цілковито пізнати себе й осягнути Світ – власною волею здійснити своє неповторне покликання у Світі, поєднатись зі Світом у відчутті щастя.

Ідеї єднання зі Світом начебто суперечить Сковородина теза «Світ ловив мене, та не впіймав»

– Суперечність виникає через неправильне тлумачення Сковородиного «Мір». Староукраїнською, як і сучасною, мовою мир – громада, а не світ; це соціальне, а не космогонічне поняття. За Сковородою, Світ – усеосяжна природно-космічна система, органічною складовою якої є світ національної культури.

Сутністю Світу Природи, як і Світу Культури, є саморозвиток:

«Природа всьому початкова причина й рушійна сила».

Сковорода щиро ділився з правдивими людьми знаннями свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали вигоду. Сковорода розрізняв людей, недвижну масу народу й мертві душі. Це відповідає поділу в українському моральному світогляду на людей, недолюдів і нелюдів.

Саме мертводушні нелюди присипляють людей, перетворюючи їх у недвижну масу пожиточного матеріалу для паразитування на ньому. Тож мудрець уникав стосунків з тим миром, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою:

«Мир ловив мене, та не впіймав».

«Мир» (натовп, соціум) не «впіймав» ні Сковородиної Істини своїм темним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Цією філософемою Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії (від грецьк. ατάρκεια – самодостатність) – незалежності од майна й невігласів, од зовнішнього миру-соціуму, самостійне життя власною волею у власному культурному просторі.

Подібно до Сковороди, плекав свій дух не в публічному гаморі, а в таємничому єднанні з Істиною Гоголь:

«…Я завжди тікав від політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Богом».

Жити в миру й бути непідвладним йому – це велика відвага духовних подвижників.

– Сила Сковородиного духовного подвижництва й освітньої системи – його жива, дієва мудрість. Мудреці-подвижники, яких Сковорода назвав «синами віку», розуміють глибше й бачать далі від «синів дня», тож осягають Істину й живуть істинно протягом власного життя, а весь народ слідом за подвижниками доходить до осягнення Істини протягом життя поколінь.

Наприклад, морально-соціальне вчення Конфуція (Кун Фу-цзи) набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років конфуціанство стало національною ідеологією Китаю.

Тож і в українцях до 300-річчя народження свого Вчителя має визріти внутрішня потреба засвоїти й запровадити в життя морально-світоглядне вчення духовного подвижника мудреця Сковороди – Сковородинство.

Внутрішнє прямування кожного з нас до Істини з провідництвом ідеї «Пізнай себе» неодмінно виросте в морально-світоглядний природовідповідний і культуровідповідний суспільний рух Сковородинства. Сковородинство своєчасна стратегія культурно-суспільного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу. Як ствердив український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»».

Вела розмову Любов Голота

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − eight =

Копіювати заборонено!