Головна > Україна > Історія й Політика > Геноцид Українського народу триває (До 75 річчя голодомору 1932-1933 року)

Геноцид Українського народу триває (До 75 річчя голодомору 1932-1933 року)

В четвер 14 листопада з ініціативи посольства України в Російській Федерації в Українському культурному центрі в Москві відбулось офіційне відкриття виставки «Розсекречена пам’ять», приуроченої 75-й річниці голодомору 1932–1933 років в Україні.На відкриття були запрошені керівники українських громад Москви, акредитовані в Москві посли ряду держав, представники урядових та громадських організацій Москви й Федеральних структур Росії.

На виставці можна ознайомитися з розсекреченими Службою безпеки України документами, які є незаперечним свідченням того, що ця страшна трагедія була завчасно спланована і скоєна з неймовірною жорстокістю. Відкрив виставку Надзвичайний і Повноважений Посол України в Росії О. О. Дьомін. Коротко, змістовно про ідею створення, історію й значення виставки розповів її автор В. М. Даниленко.

Після огляду жахливих за змістом і призначенням експонатів відбулась презентація фундаментальних праць, присвячених висвітленню причин, методів організації масового нищення української нації. В цих працях опубліковані невідомі світові секретні документи з інструкціями про розмах і методи виконання запланованого злочину проти людства – геноциду українського народу. В коротких виступах авторів мова йшла про голодомор в Україні (в тій її частині, що входила до складу СРСР).

Історія України знає чимало трагедій, але голодомор 1932–1933 років за вимірами трагізму не має аналогів не тільки в історії України, але й в історії людства. За кілька місяців у межах однієї держави, в мирний час голодом знищено біля 10 мільйонів людей – громадян цієї країни.

Росія визнає факт голоду, але не вважає його геноцидом українського народу, бо ж голод був не тільки в Україні, він лютував і в багатьох реґіонах Росії. Росія й комуністичні покидьки в Україні цю страшну трагедію народу не вважають штучною і ретельно спланованою, пояснюючи її виникнення випадковим збігом обставин.

Зразу після закінчення в Росії громадянської війни й створення СРСР в Україні й за її межами була проголошена українізація. В реґіонах компактного проживання українців (Східна Слобідщина, Кубань, Південне Поволжя, Алтай, Далекий Схід) відкрились українські школи, які Україна в ті нелегкі часи забезпечувала підручниками і укомплектовувала вчителями (зараз незалежній Державі чомусь не роблять цього, і в багатьох середніх і вищих навчальних закладах панує російська мова).

Українці цих реґіонів почали видавати українською мовою газети, часописи, друкувати книжки, відкривати українські театри. Так хитро, зло і підступно україножери визначили, де на безкрайніх просторах імперії українці залишились українцями, де вони зберегли свою національну ідентичність. Саме в тих реґіонах за межами України в 1932–1933 роках мільйони людей померли з голоду. Правда, що голод був не тільки в Україні, він був і в Росії, але помирали з голоду переважно українці. Без сумніву, ця страшна трагедія не була випадковою, вона була спланованою і цілеспрямованою.

Голодомор 1932–1933 років є однією з найтрагічніших ланок лацюга геноциду української нації. Глибока рана на тілі народу не загоїлася, вона досі ятриться і кровоточить. На теренах широкої смуги розселення українців від Озівського моря, через Кубань до Тихого океану (Зелений клин) розкидані сотні, якщо не тисячі, сіл і містечок із суто українськими назвами.

В більшості з них, а особливо в Нижньому Поволжжі, марно шукати хоч би сліди українців – українські прізвища, звичаї, не кажучи вже про самих українців. Назви цих сіл на придорожних знаках сприймаються як епітафії, як написи на надмогильних пам’ятниках українців, що освоїли ці землі, зігріли їх своєю працею і жили тут до 1932–1933 років…

Скільки їх там тоді в муках попрощались із білим світом? Без сумніву, що не один і не два мільйони, бо ж відомо, що до 1930 року в СРСР проживало до 80 мільйонів українців. Очевидно, що понад 20 мільйонів із них проживали в теперішніх межах Росії. Зараз їх у Росії біля чотирьох мільйонів. Куди ж вони поділися, що з ними сталося? Їх знищили фізично голодоморами, ГУЛАГами, концтаборами, розстрілами та депортаціями. Їх насильно під страхом смерті русифікували, перетворили у манкуртів.

У східній частині Польщі на етнічних українських землях з незапам’ятних часів жили українці (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя). В складних умовах вони зберегли діалекти української мови, звичаї, культуру (фольклор, різьбу по дереву, малярство, архітектуру), молились Богу в ошатних церквах-храмах.

Після примусової кровавої депортації 1944–1946 років, спланованої за участю Москви, і не менше жорстокої акції «Вісла» 1947 року, в цих місцях при дорогах замість квітучих густо населених сіл залишились тільки придорожні таблички з назвами українських сіл польською мовою. Знову придорожні таблиці з назвами сіл сприймаються як епітафії, сотні епітафій на надмогильних пам’ятниках українських населених пунктів, де до 1944–1947 років був збережений український генофонд.

Відносно чистий генофонд України зберігався в північно-східних районах Волині й на Поліссі. На тих землях спалахнув Чорнобиль. Тисячі людей загинули від гострої променевої хвороби. Частина з них догоряли в спецлікарнях Москви і Київа.

На Мітінському цвинтарі в Москві стоїть пам’ятник ліквідаторам Чорнобильської катастрофи, що в перші години аварії кинулись у пекельний вогонь четвертого реактора. Серед них в основному молоді хлопці віком від 18 до 25 років. Через 5–6 років після аварії люди (діти і молодь) почали гинути від різних патологій, від злоякісних пухлин крові, щитовидної залози, дихальних шляхів.

Протягом 20 років кількість таких хворих зростає. Обсяги цієї катастрофи ще не відомі, як і її наслідки. Які хронічні радіогенні хвороби чекають мешканців цього регіону? Як проявиться тривалий контакт із малими дозами радіації, з радіонуклідами, що потрапляють в організм із повітрям, водою та їжею? Як зміниться генетичний код людини під впливом мутагенної дії радіації?

Людство порівняно недавно почало освоювати атомну й термоядерну енергію. Тому невідомо, чого нам чекати від природи (читай від атома, який намагаємось підкорити), але знаємо, що вроджені й спадкові хвороби мешканців, які зазнали впливу радіації та радіонуклідів у результаті чорнобильської катастрофи, ще попереду.

То що ж спільного між насильною (примусовою) депортацією українців з етнічних українських земель, які тепер у межах Польщі, й чорнобильською катастрофою? Розпорошення по світах української спільноти Польщі, якій упродовж тисячоліть вдалося зберегти свій генофонд, і забруднення українського Полісся радіонуклідами є ланками в довгому ланцюгу етноциду (геноциду) українського народу.

Але, на превеликий жаль, це ще не останні ланки того жахливого ланцюга. Геноцид українців триває. В незалежній Україні він набуває нових вишуканих, підступних форм.

Під прапором України, при підтримці зовнішніх антиукраїнських чорних сил його проводять покидьки комунобільшовизму, внуки і правнуки тих катів України, що в 1932–1933 роках спланували і вчинили нечуваний у світі голодомор і знищили понад 10 мільйонів українців. Однією з форм геноциду є лінгвоцид – жорстока війна проти української мови.

Переважна більшість газет, часописів і книжок друкуються російською мовою, мова Російської держави панує на телебаченні. В парламент в Україні вибирають і тих хто не володіє, або принципово й демонстративно користується російською, хоч знає українську. Чиновники й службовці на державній роботі користуються російською мовою.

В Україні більше російських шкіл, ніж їх потрібно для людей російської національності. В Україні надмірна кількість російськомовних вищих навчальних закладів. Основною умовою прийняття на посаду викладача вищої школи має бути досконале знання української мови. Добре відомо, що ні в США, ні в Англії чи у Франції, не кажучи вже про Їзраїль, хоч живуть у ньому переважно інтернаціоналісти, не приймуть на роботу людину, яка не знає мови титульної нації.

Чи має право працювати у вищій школі України викладач, який на запитання: «Чому ви не розмовляєте українською?», зі злістю відповів: «Я нєнавіжу етот язик!». Жодна держава світу не дозволила б такій людині залишитись на посаді викладача, мало того – його б видворили за межі держави.
Основою основ розвитку держави є людина, людська спільнота, праця її рук та розуму.

Творцем матеріальних і духовних багатств є національно свідома соціально активна людина, людина-патріот. Виховати національно свідомих, соціально активних людей, здатних організувати, очолити життя і розвиток Держави чужою мовою неможливо.

Російська мова є державною мовою Росії. Українці Росії добре володіють російською мовою і користуються нею в повсякденному житті. Що ж заважає росіянам і людям інших національностей, які народились і живуть в Україні, користуватися українською?

В Україні немає ворогів російської мови. Обурення викликає той факт, що недруги України цією мовою користуються як могильною лопатою, щоб закопати нашу рідну мову, а разом з мовою й український народ. Без української мови нема українського народу. Це добре розуміють україножери, й тому вістря лютої ненависті спрямовують проти української мови.

Погодившись на дві державні мови, Україна підпише собі смертний вирок.

Отже, і в незалежній Україні триває геноцид українського народу, вістря якого спрямоване в серце народу – в українську самосвідомість через українську мову. Аби зберегти Україну, треба зберегти українську мову як єдину державну. Сподіваємось, у нас вистачить на це сили й хисту.

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × five =

Копіювати заборонено!