Головна > Мистецтво > Література > Духовний подвиг Миколи Гоголя

Духовний подвиг Миколи Гоголя

Портрет М. В. Гоголя. Художник В. А. Тропінін. 1830 р.

Справжня національність
перебуває… в самому
духові народу.

Я не знаю вищого подвигу,
як подати руку
знеможеному духом.


Микола Гоголь

Жоден політик світу,
ані жоден політичний письменник
не зробив у політиці стільки,
скільки Гоголь.


Василь Розанов

«Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі твір Усеєдиної любові до нас», – провістив Микола Гоголь понад півтори сотні літ тому.

Саме чистота люблячого людського серця є суттю Гоголевого життя й творчості – його цілісного світообразу.

Згадаймо в Тараса Шевченка:

«Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь – істинний відун серця людського!».

У Гоголевому серці захована незглибима таємниця знання заповітної свідомості української людини. Любов як витончене чуття й вияв глибинної свідомості людини та моральна воля чистого серця є провідним дієвим чинником у системі традиційних духовно-моральних цінностей українців.

Саме любов серця пробуджує в людській душі прагнення до вищого й ідеального, що закладено в її життєвій програмі, яку й належить людині здійснити.

Практичним духовно-моральним українським вченням є кордоцентризм – філософія серця. Суть її – в одвічному істинному знанні, яке людина осягає в особистій духовній практиці чистим серцем і яке живе в глибинній свідомості, непідвладне догмам «ледачого розуму», «недомислу» (П. Куліш). Істинне, дієве знання серця породжує правдиву реальність людського життя.

Сакральна сутність чистого серця піддається профанації «недомислу», надто нині, коли люди зосереджуються переважно на зовнішніх, тілесно-речових потребах, а затуманений невіглаською пихою нестямний розум нехтує духовною первиною серця, сповненого моральної волі до життя.

Ще в середині ХІХ століття М. Гоголь загострив увагу на погордливості прагматичного розуму, який витісняє з людини любов серця й моральну волю. І така погордлива людина втрачає духовний орієнтир:

«Нічому й ні в що вона не вірить; тільки вірить у сам розум свій: чого не бачить її розум, того для неї немає. Вона забула навіть, що розум рухається вперед, коли йдуть попереду всі моральні сили в людині, й стоїть без руху та навіть задкує, коли не підносяться моральні сили».

Нехтуючи всеєдиним моральним законом, люди неминуче втрачають духовну перспективу життя. Тому Гоголь провістив шлях спасіння людства через духовне самовдосконалення, самовідродження людини й відверто розкрив першопричину марнотності захланного людського існування та застеріг своїх сучасників, нагадавши їм одвічну істину:

«Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного».

 А на початку 20-х років ХХ століття український більшовик Володимир Винниченко змушений був жорстко констатувати незворотне:

«… Ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо».

У нинішній Україні захланність стала звичним явищем: одні  приватизують природні ресурси, інші – політичні партії й владу, ще інші – право на патріотизм і навіть на проповідування релігійних догм, використовуючи таким способом людський ресурс у своїх особистих інтересах. Зиск став засобом і метою життя псевдоеліти – панівної касти, яка паразитує на  єстві нації.

Не забувають новоявлені «вожді нації» видобувати зиск і з мертвих душ. Після недавніх виборів старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила сумне відкриття:

«Я колись думала, що Гоголь усе придумав про «мертві душі», а воно справді є таке».

Так, у нас торгують живими й мертвими. На торговище повиповзали мертвозачаті партії – ловці живих і мертвих душ.

Гоголь ще півтори сотні років тому розгледів ознаки політичного безумства в людському світі, знетямленому невіглаством, марновірством, захланністю, ненавистю, і з невтримної внутрішньої потреби прилучення людей до Всеєдиної Любові він спробував відкрити їм істину й дати надійну моральну опору. Геній мало знаходив розуміння серед сучасників, і його глибинні осягнення лишаються для більшості недосяжними й нині. Ще в 1846 р. Микола Гоголь першим забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці:

«…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Геній глянув своїм проникливим поглядом на Європу й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу:

«…У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніяке людський засіб, коли вони розкриються. …Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій, зовсім не в тому світлі, в якому вони є»…. .

На тлі «патріотичних волань», які заполонюють російське суспільство, Гоголь розкриває «жахи Росії»:

«Уже сварки й лайки почалися не за якісь суттєві права, не через особисту ненависть, – ні, не чуттєві пристрасті, але пристрасті розуму вже почалися: вже ворогують особисто через відмінність думок, через суперечності в світі уявному. Вже утворилися цілі партії, один одного не бачили, ніяких особистих відносин ще не мали і вже один одного ненавидять.  … вже сама злість запанувала замість розуму»; «У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, з місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно»;

«Диявол уже прийшов у світ без маски. Дух гордині з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє не послухатись.

…Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують думками розумних людей, … Що означають усі ті незаконні закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…? Що це за страшна насмішка над людством!»

Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу:

«Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ цього вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

Ідейно-світоглядні, соціальні орієнтири М. Гоголя закорінені в духовно-правовій традиції українського народу, який із покоління в покоління затято виборював не життєві гаразди, а саме право жити духовним прагненням власної душі. У найкризовіші, найтрагічніші періоди своєї історії українці рятувалися братерською любов’ю й самопоміччю.

Тому рідний народ для Гоголя – носій справжньої життєвої сили. Тільки йому ще належить усвідомити свій шлях у падіннях і злетах, свої силу й волю, свою неповторну культурну місію в  історії людства. І народ осягає смисл свого життя через духовних подвижників. Саме звідси, з багатовікової боротьби рідного народу за гідне життя і з подвижницької долі його духовних обранців, зародилася впевненість Миколи Гоголя у своєму високому покликанні провіщати людям істину та обстоювати їхнє природне право, що він і справджував цілим своїм життям.

Ще в 1827 році юний Микола писав із Ніжина своєму дядькові П. Косяровському:

«Неправосуддя – найбільше у світі нещастя, найдужче розривало моє серце. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не загубити, не зробивши добра».

Так, сповнений глибокого бажання бути «істинно корисним для людства» в боротьбі з «неправосуддям і гнітом», дев’ятнадцятирічний Гоголь приїхав до столиці Російської імперії. То був початок 1829 року.

Після року марних спроб улаштуватися на службу та після нестерпно нудної роботи в державних установах (аби уникнути чиновницької рутини, юнак часто міняв роботу) Гоголь зайнявся літературною творчістю, яка вабила його й раніше і тепер стала справжнім покликанням. Він береться змагатися з «неправосуддям і гнітом» словом, сповненим духовних осяянь та нещадної іронії. «Я вирішив зібрати все погане, яке тільки я знав, і за одним разом над ним посміятися», – написав М. Гоголь В. Жуковському з приводу виникнення «Ревізора» й висловив своє святе ставлення до мистецтва слова:

«Не моя справа вирішувати, якою мірою я поет; знаю тільки те, що перш ніж розуміти значення й мету мистецтва, я вже відчував чуттям усієї душі моєї, що воно має бути святе. І чи не від часу цієї першої зустрічі нашої воно вже стало головним і першим у моєму житті, а все інше другим. Мені здавалося, що вже не повинен я зв’язуватися ніякими іншими узами на землі, ні життям сімейним, ні службовим життям громадянина, і що словесне поле є також  служба».

Микола Гоголь зазнав глибоких пристрастей, пройшов випробування всіма спокусами земними, й нещадна життєва реальність не зламала його впевненості в можливості людського духу. Звідси Гоголів моральний максималізм стосовно людини – глибока ніжність і сувора вимогливість. Звідси Гоголеве неприйняття фатичних стосунків між людьми – формального, холодного ставлення  людей одне до одного й державної системи до людини. Звідси Гоголеве ствердження Сковородиного «пізнай себе»:

«Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі він розвиває моральну настанову на самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами». Цю Сковородинську й Гоголівську школу продовжує Лев Толстой: «Все думают о  том, чтобы изменить мир, но никто  не думает о том, чтобы изменить самого себя».

Зі святого служіння Гоголя мистецтву слова починається новий літературний період, названий його іменем. У творчості великого письменника  постають у своїх реальних сутностях Україна й Росія.

«Гоголь не був великоросом…Літературний вплив Гоголя був колосальний… Наш великий реаліст, Гоголь, дав своїм учням, пізнішим оповідачам, незабутній урок – користуватися реалізмом для вищих цілей, зберігаючи в той же час його аналітичні якості й дотримуючись властивої йому правдивості в зображенні життя», – писав видатний вчений-природодослідник, теоретик анархізму, нащадок роду гетьмана Івана Сулими Петро Кропоткін (називав себе – Скіф). «Тараса Бульбу» він найменував «перлиною серед повістей Гоголя з українського життя».

Кожен українець, кожен слов’янин, і не тільки, знає, хто такий Тарас Бульба, без огляду на те, якою мовою Микола Гоголь написав свою епічну поему. Люди у світі знають, що Бульба – козак, українець, який стоїть на сторожі правди й волі, на сторожі звичаєвого закону й честі свого роду і народу:

«Я тебе породив, я тебе і вб’ю!».

Водночас із натхненною працею над своїм найулюбленішим твором – повістю «Тарас Бульба» (1834–1835), де воскрешено дух козацької волі, української державницької традиції, Микола Гоголь інтенсивно трудиться над тисячолітньою історією України («Заради всього нашого, заради нашої України, заради батьківських могил») і створює низку фундаментальних праць з української історіософії та історіографії, зокрема – надзвичайно важливу статтю «Роздуми Мазепи», в якій чітко висловлює свою позицію українського патріота-державника. В цей же період М. Гоголь пише з Петербурга до Москви М. Максимовичу:

«Киньте справді Кацапію, та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю те саме зробити й наступного року гайнути звідси. Дурні ми, далебі, як подумати гарненько! Навіщо й кому ми жертвуємо всім? Їдьмо! в Київ…».

Про свою заповітну мрію покинути імперську столицю й повернутися до Києва пише він і О. Пушкіну:

«Я захоплююсь наперед, коли уявлю, як закипить праця моя в Києві. Там я вивантажу з-під спуду багато речей, із яких я не все ще читав Вам. Там закінчу я історію України й Півдня Росії…».

І ось у «Мертвих душах» проривається в Гоголя містичний запит до  Русі:

«Русь! чого ж  ти хочеш від мене? який незбагненний зв’язок таїться між нами? Чого дивишся ти так, і навіщо все, що є в тобі, спрямувало на мене сповнені сподівання очі?..». І він отримує такий же містичний відгук: «І грізно охопив мене могутній простір, страшною силою позначившись у глибині моїй; неприродною могуттю освітились мої очі: ой! яка  осяйна, дивовижна, незнайома землі далина! Русь!..».

Хто з самих росіян спромігся на таке? Тільки Гоголь із внутрішньою впевненістю у своє високе покликання, з глибинною генетичною пам’яттю нащадка українського роду зміг осягнути Русь як незбагненну для інших історично-географічну реалію. Геній бачив рідну Україну як прадавній корінь, на який прищепилась прийшла Русь, а Росію розглядав як паразитарний наріст на кроні того історичного дерева.

Ймовірно, саме в такому історіософському сприйнятті Гоголем України й Русі прихована розгадка його утаємниченої натури, спрощено трактованої як «двоїста». Українські й російські письменники вчились на Гоголеві, а потім закидали йому  двоєдушність – то рефлектувала їхня обмеженість. У Гоголя одна програма душі української – у ній розкрився його могутній особистий дух, яким він поєднався з Усеєдиним духом.

Микола Гоголь уособив український духовний тип із визначальною психологічною рисою інтровертивності – самозаглиблення у свій внутрішній світ і осягнення через себе світ душі свого народу. Тому геній був і лишається для багатьох малозрозумілою, таємничою, ускладненою особистістю. Та Гоголь не такий складний, як глибинний.

Його ускладнили й українські, й російські дослідники, які не осягали генія ірраціональною мудрістю серця, а намагалися пізнати раціональністю розуму, обумовлюючи висновки етнічною чи політичною доцільністю.

Оскільки переважну частину свого короткого віку М. Гоголь змушений був жити в чужому середовищі, він часто вдавався до містифікацій, аби вберегти глибинну сутність духу особи у втаємниченому українському серці. А зі своїми земляками Гоголь був щирий, відвертий, радісний. Сердечна приязнь єднала Миколу Гоголя з близькими земляками-сіверцями – Осипом Бодянським і Пантелеймоном Кулішем, характерно, що вони спілкувалися між собою на чужині виключно рідною мовою.

Гоголь постає як надзвичайно цілісна, морально зріла особистість, з огляду на етичний максималізм, що закорінений у світоглядній основі рідного народу, в українському духовному типові. Звідси його моральна вимога до тогочасного суспільства, основу якого становили українці й росіяни: «скласти собою щось найдосконаліше в людстві».

З позиції високої етичної вимоги Гоголь розглядає феномен Пушкіна й ставить перед Росією завдання досягнути рівня свого духовного подвижника:

«Пушкін є явище надзвичайне й, можливо, єдине явище російського духу: це російська людина в її розвитку, в якому вона, можливо, з’явиться через двісті років».

З такої високої позиції національного етосу ми зобов’язані розглядати й самого Гоголя як феноменальне явище українського духу в контексті з іншими нашими духовними подвижниками та ставити перед собою завдання досягти у своєму розвитку хоч би розуміння їх.

Моральна практика «мудрого серця» філософії духу Г. Сковороди, вчення про «внутрішню людину» Д. Туптала, християнський персоналізм М. Гоголя з його моральним принципом особистого прилучення чистосердної людини до Всеєдиної любові, такі ж принципи «чистого серця» у філософії природи або хутірській філософії П. Куліша та в світогляді Т. Шевченка, «філософія утаємниченого серця» П. Юркевича являють сутність українського духовного типу й української ідеї як необхідної духовної, морально-психологічної передумови становлення нації й суспільного ладу – національної держави.

Проникливо охарактеризував сутність духовного типу  видатний історіософ Володимир Антонович:

«…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зовнішні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип корениться в серці людському. «Серце, – за Сковородою, – є Дух: Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради. Все інше – околиця».

Саме чистота серця людського є суттю Гоголевого християнського персоналізму, явленого в «Роздумах про Божественну літургію»: у просвітленому серці живе Святий дух – Усеєдина істина, і її треба утвердити праведними діями (це усуває на зовнішній план ритуальний, канонічний аспект християнства, за що Гоголь і зазнав згубних нападів офіційної російської церкви, яка звинуватила його в протестантизмі).

«Справжня національність – у серці людському» – ось глибинне одкровення Миколи Гоголя. Саме за глибинним духовним критерієм серця належить осмислювати український феномен Гоголя, а не тлумачити його за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Гоголь, пишучи по-російськи, став неперевершеним виразником українського духовного типу й національного духу.

Особливим психологічним ключем до розуміння Гоголя є його ставлення до популярності:

«Сама тільки посмертна слава (для якої на жаль! не зробив я досі нічого) знайома душі непідробного поета. А сучасна слава не варта копійки».

І це при тому, що Гоголь перший у Російській імперії вивів літературу за межі салонів і став публічним письменником, заживши ще за життя загальноросійської й загальноєвропейської слави, але не такого, як він прагнув, адекватного розуміння своєї творчості. Ось як образно передають В. та О. Войтенки входження Миколи Гоголя в свідомість тогочасної імперської публіки:

«Гоголь, заінтригувавши публіку лірично-героїчно-фольклорними картинами своєї оспалої батьківщини, змусивши читачів кліпати очима над його петербурзькими повістями, вдарив під дих «Ревізором» – і втік за кордон, незадоволений».

А ось як описує це очевидець – професор і цензор Олександр Нікітенко:

«Комедия Гоголя «Ревизор» наделала много шуму. Ее беспрестанно дают – почти через день. Государь был на первом представлении, хлопал и много смеялся. …Государь даже велел министрам ехать смотреть «Ревизора».

…Гоголь действительно сделал важное дело. Впечатление, производимое его комедией, много прибавляет к тем впечатлениям, которые накопляются в умах от существующего у нас порядка вещей».

Гоголь прагнув викликати в людях не сміх, а обурення деморалізуючим противенством заснованого на страхові мертводушного державного владарювання волелюбним прагненням живої людської душі. Тому письменник, замолоду усвідомлюючи високу суспільну місію свого покликання, стримано ставився до захоплень широкої публіки ранніми повістями, починаючи з «Вечорниць…», і глибоко переживав поверхове розуміння нею «Мертвих душ» та «Вибраних місць…». А щодо сприйняття Гоголя читацьким загалом як сміхотворця, можна відповісти його ж словами:

«На світлий, щирий сміх здатна тільки глибока, добра душа». Судження про нього так званої еліти Гоголя взагалі не цікавило, бо він вважав її дегенеративно-мертводушною: «У столиці знайдеться хіба душ п’ять, які істинно розуміють мистецтво» (з листа до матері). «Вообще суждениями так называемых избранных людей Гоголь, по благородно высокой практической натуре своей, никогда не довольствовался. Ему всегда нужна была публика», – так коментував Гоголів суспільний імператив відомий літературний критик Павло Анненков.

Масштабність Гоголевих творчо-моральних задумів потребувала широкого суспільного загалу. Саме цим я пояснюю вибір письменником своєї робочої мови – широковживаної російської, хоч і чужої для нього. Ще в 1829 р., заглибившись у створення «Вечорниць на хуторі біля Диканьки», він пише матері: «Твір мій, якщо колись буде, буде іноземною мовою».

Тією «іноземною мовою» була для Гоголя російська, бо іншої, крім рідної української, він тоді ще не знав. Хоч Гоголь і не писав по-українськи, зате думав і діяв по-українськи. Та й ту російську, якою Гоголь писав, він значною мірою сам придумав, і вона так і лишається мовою Гоголевого художнього світу, справляючи потужний вплив на розвиток усього післягоголівського російського письменства.

Тож ми маємо віддавати шану й рідній мові Миколи Васильовича як природного українця, й його «іноземній мові» – робочій мові як письменника, якою він створив літературні шедеври й став відомий на весь світ і уславив у світі свою рідну Україну.

Ясна духовно-соціальна зорієнтованість Гоголя та інших подвижників стала причиною цькування й таврування їх імперським офіціозом, з одного боку, та вульгарними матеріалістами, нігілістами й екстремістами, з другого. М. Гоголя передчасно звели в могилу за участю церковників-фанатиків, які жахалися його духовних прозрінь; довели до загибелі Гоголевого земляка, його літературного попередника, основоположника російської романістики В. Наріжного та найбільшого нашого мислителя ХІХ століття П. Юркевича; заборонили писати й укоротили віку Т. Шевченкові; П. Кулішеві палили його хутірські статки й наклади книжок «Повість про Український народ» та «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія».

Але Гоголь потерпав найдужче: як за життя фальшиві російські патріоти сприймали його за ворога, «наклепника Росії», так нині фальшиві українські патріоти сприймають за «малороса», відступника, мало не ворога України.

Причину сповненого зоологічної злоби неприйняття генія супротивними таборами вбачаю в їхньому глухому невігластві, в безкультурності, в партійно-ідеологічній зашореності, що суперечить його українському духовному типові, чистому серцю, сповненому Істини і Всеєдиної любові до людини. Свого часу видатний російський мислитель В. Розанов писав з приводу хамських нападок на О. Пушкіна:

«Аби «заперечити» Пушкіна – треба розуму багато. Можливо, й ніякого не вистачить… Як же зробити? Зустріти його тупим рилом. Захрюкати. Царя слова не можна пересилити словом, а хрюканням можна» («Апокаліпсис нашого часу»).

Сказане цілковито відповідає й ситуації з Гоголем.

Із російського боку найбрутальнішими критиками М. Гоголя були В. Бєлінський, Ф. Булгарін, М. Герсеванов, Ф. Толстой (Американець), які відзначалися патологічною ненавистю до української природи генія. Толстой-Американець – дуелянт і гульвіса, відомий своєю аморальністю й наклепами на Пушкіна та безцеремонним розумом, вирік Гоголю дуже серйозний присуд:

«Самый страшный человек для России – это Гоголь. Декабристы по сравнению с ним – детский лепет. Гоголь – вот кого нужно заковать в кандалы и пожизненно заслать в Сибирь».

А з українського боку М. Гоголь зазнав найбільше нападок за користування «мовою імперії», за «малоросійство», «відступництво від свого національного первородства», «духовну капітуляцію перед панівною нацією». І досі дехто з українських позірних інтелігентів стверджує, що Гоголь писав російською, бо не знав добре української.

Всі ті рефлексії виходять від зовнішнього сприйняття українського феномену Гоголя. Геній думав рідною, українською, а думки свої викладав на письмі чужою, російською, сподіваючись, що так його почує більше люду й передусім ті, до яких він апелював з приводу «неправосуддя й гніту», з приводу відповідальності за моральне здоров’я суспільства всієї Російської імперії.

До честі українців, ті заполітизовані та запримітизовані рефлексії не є показником правдивого сприйняття й осмислення творчості Миколи Гоголя зрілим читацьким загалом і науковцями. Для прикладу наведу проникливу думку В’ячеслава Заїкина з праці «З історії католицької ідеї в Східній Україні», опублікованої 1930 року у Львові:

«…Як і багато інших східноукраїнських письменників ХІХ віку, М. Гоголь свої твори писав по-російськи. Але мимо того, вся його творчість має яскравий національно-український характер: як слушно зауважив уже М. Драгоманів, М. Гоголь у більшій мірі був суто українським письменником, ніж навіть усі ті східноукраїнські письменники ХІХ віку, що писали по-українськи. (Докладний аналіз стилю Гоголя, як відомо, виказав, що навіть пишучи по-російськи – Гоголь думав по-українському). В кожнім разі, жоден з українських письменників не мав такого сильного й широкого впливу на пробудження української національної свідомости на Великій Україні, як М. Гоголь». Авторитетно засвідчує це фактом з власного життєвого досвіду Сергій Єфремов у статті «Між двома душами»: «Скоро я вивчився грамоти, трапилось мені, малому хлопцеві, прочитати «Вечера на хуторе близ Диканьки» та «Миргород». Не переказуватиму своїх тодішніх вражень, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з «Тараса Бульби» запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару».  

Як контрастують ці ґрунтовні висновки В. Заїкина та свідчення С. Єфремова із звинуваченнями опонентів М. Гоголя, які, судячи з усього, не позбавлені патології заздрощів, попри радикалізм та ідеологічне підґрунтя їхніх писань.

А тим часом з’являються новітні критики-опоненти й навіть судді з числа «вождів нації», які звинувачують Гоголя, що в нього немає української національної державницької ідеї. Кілька років тому мав гостру дискусію з одним із таких «вождів», який затято не бажав не тільки сприймати Гоголя як українця, а й бачити в його творчості цінність для України. І як аргумент уперто повторював тезу:

«У Гоголя немає української державницької ідеї!». Я спитав, чи він як поет має цю ідею і чи мають цю ідею ті, які називають себе українськими політиками? Так і не дочекавшись відповіді, зробив висновок, що він сам не знає, що каже, а передусім не знає Гоголя. Сам Гоголь це передбачав: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки знає сам себе».

Сподіваюся, що поет-політик змінив свою думку про генія, можливо, прочитавши його програмну державницьку статтю «Роздуми Мазепи», яка лише останніми роками набула широкого розголосу.

Гоголь як великий українець – етнічний і духовний, всесвітньо відомий епічний поет-мислитель, який думав по-українськи, а писав по-російськи, класик української й російської літератур, історик, народознавець, педагог пробуджував і пробуджує самосвідомість не тільки українців… М. Чернишевський зізнався в «Нарисах гоголівського періоду»:

«Гоголеві зобов’язана наша література… самостійністю… Він пробудив у нас свідомість про нас самих».

А російський літературний критик і письменник радянської пори Олександр Воронський у книжці «Гоголь» наголошує:

«Д. І. Овсянико-Куликовський визначив Гоголя як загальноросійського письменника на українській основі; треба, одначе, визнати, що цей загальноросійський письменник не знав добре ні російської граматики, ні російського синтаксису… Доводилося винаходити власну граматику і власний синтаксис. Гоголь так і робив. Він видумував звороти, поєднання речень, вирази. До певної міри він міг про себе сказати, що одного разу сказав мені Маяковський: «Навіщо я служитиму російській мові: нехай вона краще служить мені». …Мова Гоголя – мова заклинань. Можливо ніхто з письменників не вірив так у магічну, всемогутню дію слова, як вірив у це Гоголь. Він вірив, що словами можна пройняти й переродити будь-яку людину; вважав, що його слово наділене особливою силою, даною йому зверху. У слові – спасіння від вад і гріхів…».

Наприкінці Воронський привертає увагу до найстрашнішого образу в творчості Гоголя – це Кривавий бандурист із однойменної глави з незакінченої повісті «Гетьман», що її він писав у 24 роки.

«Гоголь був тим кривавим бандуристом-поетом, з очима, що надто багато бачили… За це з нього живцем здерли шкіру», – так завершив О. Воронський свою проникливу книжку, яка вийшла 1934 р. в серії «ЖЗЛ» і весь наклад якої було знищено…

Особисто-творче життя Миколи Гоголя оповите містично-таємничим ореолом, домислами, легендами, бо й він сам часом вдавався до містифікацій, оберігаючи себе таким способом від надокучливих шанувальників і шанувальниць, а особливо – від приставлених серцевивідців. Та часом у листах до близьких людей він вдається до глибинної сповідальності:

«…Мої твори – то я, то мої враження, спогади, почуття. І лише критики намагаються нас роз’єднати. Та це вже не під силу нікому на землі». «…Чим більше років відлічує мені невблаганний Хронос, тим частіше в години вечірніх роздумів вертаю подумки до джерел своїх, намагаюся зрозуміти, хто я, що для мене той край, де залишилось моє гніздо. Птиці перелітні щовесни до своїх гнізд вертають, а мене доля до свого завертає так рідко, що тільки серце щемить від згадки. Хоча чого йому щеміти, коли мій край, моя Украйна завжди в ньому, – стулю повіки, і вже я в батьківському саду, де ще з дідизни стоять яблуні та груші, а за ними вже й ті, що я посадив. Коли ще я підступав до «Тараса Бульби» та рився в скрині історії, не раз мене огортали гарячі хвилі, утверджувалась думка, що й я українець, що й мій по матері рід Лизогубів шаблями боронив вітчизну…Втім, не дражнитиму Вас. Я давно помітив, коли при великоросах заходить мова про Україну, – це їх дратує. Ще жодного не вдалося зустріти, який би не подав знаку своєї вищості над хохлами. Це все від гордині й невігластва» (22 квітня 1846 р., Рим).

Принагідно завважу, що прадавнє самонаймення українців (етнонім) хохол і прізвище Гоголь мають спільну сакральну етимологію: давня форма коколь (буквально – син Сонця) означає просвітлений, духовно вивершений, світлоносний, а ознакою цього є чуб на маківці голови, що його носили духовно народжені, просвітлені люди. Чуб на маківці голови знаменує в орійських народів сьому чакру, розкриття якої забезпечує єднання з Усеєдиним.

Відповідниками українському сакральному найменню є вірменське – кокол, монгольське – кокуль, турецьке – кокюль. В штучній російській мові наше сакральне наймення спрофановано й набуло в масовій імперській свідомості зневажливого значення.

Розвиваючи тему спротиву української волі імперським амбіціям, Микола Гоголь порівнює досвід Тараса Шевченка з власним досвідом і провіщає визначальну силу народного духу в уладуванні національного життя:

«…Шевченко належить до тих, хто воздав імператору у віршах сатирою, за що й потрапив живим у пекло азійських пустель. Суддею йому буде сам Бог. А я за свою сатиру не був так тяжко покараний. …Шевченко писав так, як велить йому серце, він своїми творами виховував себе сам, обрав той хрест, який за нього не зможе пронести ніхто інший. Мої твори також дивно поєдналися з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням. …Я зі своїм слабким здоров’ям викликав на битву полчища ворогів незліченних, а Шевченко посягнув стати на герць… Ні, я не маю сили не тільки говорити про таке, а навіть думати. Знаю, що не всі сприймуть мої слова з належним розумінням, але бачу, як світ звертає з торованої дороги в хащі…Диявол уже прийшов у світ без маски. Дух гордині з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє ослухатись. …Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують думками розумних людей. Що означають усі оці незаконні закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…? Що це за страшний глум над людством? У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, а нечутно, сама собою, з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

Портрет П. О. Куліша. Художник Т. Г. Шевченко. 1844 р.

У цій глибокій сповідальності явлено позачасові осяяння генія, які вражаюче актуалізуються нині. В ній найповніше розкривається внутрішній світ геніального поета-мислителя й духовного подвижника.

Його практичне вчення –  життєво важливе знання про внутрішню людину, про потенціал людської душі й народного духу. М. Гоголь виявляє свій життєвий ідеал – служіння вищій красі, ладові, правді на основі духовного досвіду свого народу.

Провідна ідея його подвижницького життя – просвітлення людських сердець у гармонії любові, оновлення суспільства через братерську любов і самопоміч.

Чужина навчила витонченого митця бути обачним, утаємниченим. В унісон Гоголевій моральній настанові: «Не хваліться, доки діло не зроблено, а діло саме за себе скаже» виповів свою й Куліш: «Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації».

Правдивості Гоголевого слова, його творчому принципу: «Поводитися зі словом треба чесно» цілковито відповідає наукова позиція Куліша: «…Художницької слави Гоголевої я не знищив».

Так означив особисту відповідальність за Гоголеву літературну спадщину П. Куліш – перший біограф М. Гоголя (автор шести біографічних праць), текстолог і видавець першого повного зібрання творів земляка в шести томах «Сочинения и письма Н. В. Гоголя».

М. Гоголь високо цінував талант П. Куліша: «Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі…».

Витоки історіософії Гоголя й Куліша – в живій народній мудрості, в заповітних кобзарських думах і народній поезії, яка є «прамати історії, а отже й філософії»; «ці пісні, сповнені любов’ю до рідного краю, тугою про його злигодні й войовничим запалом, …не давали людям забути свою стародавню волю і вселяли спочування до всіх замірів і заповзять козацьких».

Та й самі Гоголь і Куліш родовим корінням своїм належали до того численного стану козаків, які «відрізняються від інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення» (П. Куліш).

Багато спільного в обох земляків від самого народження. Ось свідчення  Гоголя:

«Бідна моя матінка кілька літ підряд народжувала мертвих дітей. Тієї весни, коли мав з’явитися на світ Божий я, батько попросив свого приятеля доктора Трохимовського взяти матінку в Сорочинці під свій нагляд. Її везли не кіньми, а парою круторогих завжди спокійних волів. У Баранівці мосту не було, на той бік Псла переправлялися через мілкий брід. …На високо вимощеному сіном возі посеред повноводого весняного Псла на світ з’явився я. Ніхто й не думав, що я виживу. …Чи то від такої дивної з’яви на цей світ, чи від успадкованої з діда-прадіда в нашому роду загадки у мені поселилась якась дивна сила. У кожного, хто мене немовлям брав на руки, зникав головний біль, наставала полегкість у руках і грудях…».

Микола років до трьох не говорив.

А ось як оповідає про свою появу на білий світ Куліш: «Пантелеймон був сьомий чи восьмий. З попередників його, братів і сестер, живий зоставсь тільки брат, Тимофій, да й той умер малолітком. Пантелеймон родивсь дуже хирявим, ледві живим; годів зо два й не говорив, а почавши говорити, протягував слова, наче співав».

Обидва рано залишились напівсиротами: Микола – без батька, Пантелеймон – без матері. Та обидва мали гідне родинне виховання, що розвинуло їхнє природжене благородство, таланти й сформувало міцну основу моральності. Гоголевій морально-виховній вимозі самовдосконалення людини вторував його молодший побратим Куліш: аби відродитися, ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять нове покоління нації…

А правдиве слово літератури й науки та праведне діло нової політики повинні стати на сторожі людської культури, про що так сьогоденно провістив П. Куліш у «Зазивному листі до української інтелігенції»:

«Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останнім часом необачна Моск­ва, сталося через політичну темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпиралась на єдину философію, достойну свого імени, на философію природовідання. Дійшовши, з прогресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь­кої національности і духовної волі».

Духовна воля розвивається з серця людського й стає спрямовуючим осердям культурного розвитку людини й нації як збірної особи. А сама культура – це система самовідтворення, саморозвитку нації, й тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики.

«…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури», – ствердив учений-економіст і державний діяч Михайло Туган-Барановський.

У принципових судженнях П. Куліша й М. Туган-Барановського виявляється фундаментальна основа українського світогляду. І це допомагає також осягнути духовно-соціальну суть творчості М. Гоголя, що її розкрив парадоксальним способом філософ Василь Розанов:

«Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».

Микола Гоголь правдою слова й діла застерігає від омертвіння людські душі та будить духовну волю нації – джерело права й суспільного ладу. Це те посутнє, що зробив Гоголь своїм мистецтвом слова для мистецтва управляти державою і що викликало й викликає таку нестямну неприязнь у псевдоеліти. Сам геній плекав свій особистий дух не в публічному гаморі, а в заповітному єднанні з Усеєдиним:

«… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним».

Гоголь, Шевченко, Куліш – ці троє чи не найповніше уособлюють духовний тип української людини, який розвивається на природній основі етнічного генотипу й є осердям саморозвитку людської особистості й збірної особи народу та унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності.

Секрет життєвості Гоголевого, Шевченкового й Кулішевого слова – в їхньому високому духовному ідеалізмі й глибинній правдивості. Гоголь, Шевченко й Куліш непоступливо несуть своєму народові й людству правду та являють світові моральну волю українського духу. Правда й моральна воля звільняють людину від облуди й виводить на Шлях Ладу – життя в Істині.

Минули 200-літні ювілеї  Миколи Гоголя й Тараса Шевченка, які, за ухвалою ЮНЕСКО, відзначали в усьому світі. Наближаються 200-літній ювілей Пантелеймона Куліша й 300-літній Григорія Сковороди. Подвижницька праця цих чотирьох великих українців справила потужний вплив на розвиток Українського світу.

За всіх відмінностей їхніх особистостей і життєвих доль вони лишаються близькими в подвижництві на ниві рідної культури й у прагненні відновити волю духу свого народу. Кожен із них писав і діяв так, як воліло його українське серце згідно з особистою програмою власної душі й суспільним ідеалом та українською ідеєю – програмою збірної душі свого народу.

Олександер Шокало,
письменник, культурософ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twelve − 7 =

Копіювати заборонено!