Головна > Україна > Історія й Політика > Блискуча перемога з сумними наслідками (До 350-річчя Конотопської битви)

Блискуча перемога з сумними наслідками (До 350-річчя Конотопської битви)

Переможна Конотопська битва стала потужним виявом волі українського національного духу в українсько-російській війні 1658-1659 рр. Ця війна виходить за межі двосторонніх українсько-російських відносин і закорінена в цивілізаційному протистоянні «Європейський світ»–«Московія». Як тоді жертовний тягар ліг на українців, зокрема сіверців, так і досі ми нидіємо на розпутті того протистояння, приневолені й безтямні.

Антиукраїнські політики й присяжні їм історики не популяризують переможних виявів українського народного духу, а роздувають некрофільну істерію довкола безглуздих жертв, поразок або возвеличують усяких авантюристів до рівня національних героїв, видаючи їхню ганьбу за честь, а манію величі за геройство. Формуючи суспільну свідомість не на правді, а на облуді, не на успіхах, а на невдачах, тим самим туманять людей і повертають людські голови назад, а з повернутою назад головою вперед не підеш.

Та в українському світі ясніє з глибин історії крізь морок облуди й занепаду звитяжний дух волі – животворний дух нашої традиції, який спрямовує покоління народу до гідного життя.

Непроминущими лишаються  визвольні прагнення визначного українського державника гетьмана Івана Остаповича Виговського (р. н. невід.–16 (26).3.1664), який провадив політику на досягнення повної державної незалежності України й здобув блискучу перемогу під Конотопом, але самі ж українці не дали довести до переможного завершення ту війну, яка стала б поворотним моментом нашої історії.

Геополітичні передумови, причини й наслідки українсько-російської війни чи не вперше докладно й різнобічно проаналізував молодий історик А. Г. Бульвінський у монографії «Українсько-російські взаємини 1657–1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на Сході Європи» (К., 2008).

Ці дві історичні праці – художня й документальна – глибоко розкривають заборонену в радянській історіографії тему українсько-російської війни кінця 50-х рр. ХVІІ ст., зокрема Конотопської битви, та прояснюють внутрішній зір українців на самих себе і визначають пріоритети у формуванні національної історичної свідомості й світогляду.

Тож нагадаймо собі про взірцеву битву українців за свою волю під Конотопом напередодні її 350-річчя, незважаючи на політичну істерію довкола 300-річчя битви під Полтавою, де Україна остаточно втратила незалежність.

Про Полтавську битву писано-переписано, починаючи зі шкільних підручників, а про Конотопську до останнього часу не згадувано навіть в енциклопедичних виданнях.

А історики світу порівнюють переможну битву під Конотопом із битвами під Грюнвальдом (1410) і Ватерлоо (1815). Навіть російські історики докладно описують ту найбільшу поразку московської вояччини, яка приголомшила не тільки царсько-боярську верхівку, а й усе московітське суспільство. Вони-бо пам’ятали походи на Московську державу гетьманів Війська Запорозького Петра Сагайдачного й Михайла Дорошенка…

Після обрання «чигиринського гетьмана» Івана Виговського повноправним гетьманом України (в жовтні 1657) він провадить дієву зовнішню політику, спрямовану на зміцнення Української держави та піднесення її авторитету:  уклав договір із Швецією, яка визнала українську державність; відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний при формуванні Березневих статей 1654 р.; розпочав переговори з Польщею.

Це викликало занепокоєння московського уряду, а в середині країни проти державницької політики Івана Виговського виступила промосковська старшинська опозиція, яка керувалась вузькостановими меркантильними інтересами й осередками якої стали Полтавський полк (полковник Мартин Пушкар, претендент на гетьманську булаву) і Запорозька Січ (кошовий Яків Барабаш, самопроголошений гетьман).

Заколот Пушкаря–Барабаша поклав початок громадянській війні, що відкрила доступ в Україну агресорам, передусім московітам. Громадянська війна, підтримувана чужинецькою агресією, роздирала Україну майже двадцять років і стала сумним, ганебним періодом української історії під назвою Руїна.

Московія вміло маніпулювала владними амбіціями й майновими інтересами козацької старшини, внутрішнім розладом і соціальним антагонізмом в українському суспільстві, здійснюючи свої колонізаторські політичні плани.

Тверда державницька позиція гетьмана Івана Виговського та патріотичної старшини забезпечила ліквідацію заколоту Пушкаря–Барабаша, засвідчивши перемогу української державотворчої потуги над паразитарно-руйнівними силами. Москва розцінила це як відверту протидію гетьманського уряду царській політиці.

Влітку 1658 р., ще до укладення Гадяцького договору, з Москви прибули війська під командуванням воєвод В. Шереметєва (до Києва) та Г. Ромодановського (до Прилук) для встановлення безпосереднього військово-політичного контролю над Україною. Жорстокі московіти розпочали з каральних експедицій – нещадно винищували людність на вірних гетьманові Виговському територіях полків і сотень, спалювали цілі міста й села разом із мешканцями. Московітська агресія призвела до переростання конфлікту між українським прагненням незалежності та російською колонізаторською політикою в українсько-російську війну.

Аби протидіяти намаганням Московського царства відновити свій вплив в Україні, гетьманський уряд став посилювати свою обороноздатність та настійно домагатися від царя забрати з України війська. Нарешті на початку серпня 1658 р. Г. Ромодановський, за указом царя, залишив Прилуки й почав виводити основні війська з України, грабуючи й нищачи ще не доруйновані міста й села. Тим часом царський уряд приховано, але активно готувався до війни з гетьманом І. Виговським, якого вважав небажаною для себе політичною фігурою.

Дізнавшись про ті наміри, до Г. Ромодановського стали приєднуватись вірні Москві Полтавський і Миргородський полки, донці й запорожці (всього близько 30 тис.). У жовтні Г. Ромодановський із своїми московітами та запорожцями Я. Барабаша, який проголосив себе гетьманом, пограбував, розорив вірні І. Виговському Лубни, Пирятин, багато інших лівобережних міст.

Наприкінці жовтня за наказом Г. Ромодановського І. Донець на чолі полку московської піхоти разом із калмицькою ордою провів каральну операцію в Чорнухах – сотенному місті Лубенського полку. Мирне населення закатували й спалили, а чорнуських козаків погнали разом із військом Г. Ромодановського на штурм Варви – сотенного міста Прилуцького полку, яке, як і Чорнухи, трималось державницької позиції гетьмана Івана Виговського.

У Варві тоді зосередилось найбоєздатніше на Лівобережжі угруповання гетьманських військ (Ніжинський, Чернігівський і Прилуцький полки) під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького – визначного військового й державного діяча, послідовного борця за незалежність України.

Дізнавшись про наступ війська Г. Ромодановського на Варву, Г. Гуляницький послав на початку листопада розпорядження ніжинському наказному полковникові Г. Кобилецькому негайно збирати в Ніжин людей з усіх навколишніх сіл та з Борзни для оборони східного українського прикордоння.

Після поразки гетьманського війська під Києвом наприкінці жовтня, оборона Варви мала надзвичайно важливе стратегічне значення, бо гетьманський уряд міг утратити і найбоєздатніші військові сили, і контроль над більшістю території Лівобережжя. Тому московський уряд з початку листопада почав направляти під Варву спеціальні військові загони й посилювати окупаційні війська по всій Україні.

Облога Варви тривала три тижні, але при всьому згромадженні московітів і промосковських козаків Ромодановський не зміг узяти місто й розбити гетьманське військо.

Тоді він став діяти за випробуваним московітським прийомом «поділяй і володарюй»: підтримуючи вигідну для колонізаторської політики отаманщину, він запропонував вірнопідданому Москві козацькому війську терміново скликати раду та обрати лівобережного гетьмана на противагу гетьманові України Іванові Виговському.

Так наприкінці листопада 1658 р. під Варвою відбулась козацька рада (хоч і в обмеженому складі), на якій обрали наказним гетьманом (через недостатність голосів) одного із старшин Уманського полку Івана Безпалого. Г. Ромодановський поставив за мету рішенням Варвинської ради, яке він затвердив від імені царя, підірвати законну, але неприйнятну для Московського царства, гетьманську владу Івана Виговського й, утворивши два центри влади, тим самим розколоти українське суспільство та взяти під свій пильний контроль Лівобережжя.

Ставленик Москви І. Безпалий став прислугою в московських воєвод і «тримався сторони Ромодановського та інших російських князів, як вош кожуха, боячись хоч трохи віддалитись убік, аби не потрапити до рук Виговського», – засвідчив Самійло Величко у своєму літописі.

Оскільки на той час обидві сторони не мали достатніх сил для вирішальної битви, Ромодановський із московітами рушив на Лохвицю, де базувалися окупаційні війська, а ставку для Безпалого облаштували в Ромнах. Г. Гуляницький вийшов із своїми полками з Варви, глибоко переконаний, що єдина можливість відвернути війну – це вивести всі московські війська з України. Але на заваді цьому стояв маріонетковий гетьман опозиціонерів І. Безпалий, через якого доводилося проливати ще й братню кров, бо він, виконуючи волю московітів, постійно провокував сутички з полками Г. Гуляницького.

З подачі російських воєвод, спадкоємців руських князів-узурпаторів, які ділили слов’янські землі між своїми законними синами й байстрюками, під Варвою відбулось обрання руками козаків-запроданців окремого лівобережного гетьмана, що започаткувало руйнівну тенденцію поділу українських земель на Лівобережну й Правобережну Україну.

«Саме під Варвою, – робить висновок А. Г Бульвінський, – була оформлена традиція багатогетьманства, яка за активної підтримки Росією розколу українського суспільства на промосковську та незгодну з нею частини, стала однією з причин Руїни і втрати Україною державності».

Царський уряд ще дужче активізував свою підривну політику серед протипольсько налаштованого українського суспільства після укладення гетьманом Іваном Виговським з урядом Речі Посполитої Гадяцького договору (вересень 1658). Автор первісної (ширшої) редакції Гадяцького договору й концепції самостійності України – видатний український політик, дипломат, військовий діяч Юрій Немирич.

За цим договором, Україна мала входити на рівних правах до федерації з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське, що включало в себе Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства, а в перспективі мали бути включені також Подільське, Волинське й Белзьке.

Гадяцький договір узаконював українську державність і забезпечував можливість об’єднання всіх українських земель. Договір спрямований передусім на збереження суверенітету України в умовах експансії Московської держави й на подальше державне унезалежнення України як від Московії, так і від Польщі. Тому поляки також противилися встановленню рівноправних стосунків з Україною, і сейм ратифікував Гадяцький договір (травень 1659) із значними скороченнями й змінами на користь польської сторони.

Все це не виправдало сподівань і породило невдоволення більшості козацької старшини, яка від часів Хмельницького прагнула урівнятися в майнових правах із польською шляхтою, тому вона вирішила, що краще залишатися в підданстві московського царя на умовах Переяславського договору 1654 р. Отже, паразитарна старшина керувалась особистими потребами в меркантильних «вольностях», а не прагненням волі національного духу, що його плекав у своєму серці заневолений український народ.

Навесні 1659 р. почалась нова московська агресія в Україну. Оголосивши гетьманському урядові війну, царський уряд повністю розкрив свій намір утримати українські землі під своєю владою збройною силою.

В Сіверщину вдерлась більш як стотисячна армія під командуванням князів О. Трубецького, Г. Ромодановського, С. Пожарського, С. Львова. Але агресора зустріла під Конотопом п’ятитисячна залога козаків Ніжинського й Чернігівського полків під командуванням сіверського наказного гетьмана, полковника Григорія Гуляницького.

Від квітня місяця протягом 70 днів козаки стримували московітську навалу, обороняючи Конотопську фортецю під безперервними обстрілами й штурмами. А тим часом московіти винищували їхні сім’ї в Ніжині та Борзні. Тільки С. Пожарський вигубив на Сіверщині 15 тис. українців, зокрема порубав та полонив усіх жителів міста Срібне Прилуцького полку. Самі окупанти втратили під час штурмів понад 10 тисяч вояків.

Одночасно з облогою Конотопа витримував московітську облогу й 4-тисячний козацький гарнізон Старого Бихова – центру козацької влади на півдні Білорусі, обороною якого відважно командував білоруський наказний гетьман, полковник Іван Нечай, що дипломатичною політикою утримував частину білоруських земель під українським протекторатом, запровадивши там козацький лад. У цій війні виявили велику відвагу передусім сіверці – суворі й справедливі люди, які стійко боронили свою рідну прадавню землю, що на неї звалився весь тягар агресії.

Героїчна оборона Конотопа, що був стратегічно важливим, ключовим містом для всього українського прикордоння, стримала подальше просування московської армії вглиб України й дала можливість гетьманові Іванові Виговському зібрати війська та підготуватися до вирішальної битви. І ось 28-29 червня (8-9 липня за новим стилем) 1659 р. під селом Соснівка, біля переправи через однойменну річку, за 12 км. на південний захід від Конотопа, відбулась вирішальна битва українського війська під проводом гетьмана Івана Виговського з окупаційною московською армією.

Як визначний стратег, який планував усі переможні битви Б. Хмельницького, гетьман добре спланував і цю військову операцію, командуючи об’єднаними силами козацької піхоти й татарської кінноти, що були чи не найкращими у Європі. У Конотопській битві відіграв також визначну роль військовий талант Юрія Немирича (він згодом очолював гетьманські війська в Сіверщині й загинув у серпні 1659 між Биковом та Кобижчею в бою з промосковськими козаками; у його смерті дуже були зацікавлені й московіти, й поляки).

Завдяки злагодженим тактичним діям і блискавичній оперативності українське військо паралізувало й розгромило московські сили: загинула вся кіннота й основна маса піхоти, а залишки панічно рятувалися втечею. Московіти втратили, за різними джерелами, від 60 до 130 тис. убитими й від 5 до 15 тис. полоненими.

Різні джерела наводять дуже розбіжні дані про чисельність московських військ: польський літописець І. Єрлич – 60 тис., козацький літописець Самовидець і турецький літописець М. Наїма – 100 тис., татарський посол у Варшаві – 200 тис.

Найімовірніша чисельність московських військ під Конотопом – понад 100 тис., та ще у війську Трубецького було до 10 тис. козаків маріонеткового гетьмана Безпалого, а найімовірніші втрати московітів складають понад 90 тис. Тоді як чисельність українського об’єднаного війська становила близько 40 тис., а  втрати склали: за донесеннями польських очевидців, козаків – 4 тис., татар – 6 тис., а за свідченням почепського писаря С. Межецького, загальні втрати гетьманського війська – до 12 тис.

Та зрештою, жодні підрахунки результатів війни не мають смислу, бо з жодної війни ніхто не виходить абсолютним переможцем, а всі лишаються жертвами – жертвами немилосердя, нелюдства. Одначе, коли програні битви паралізують людську волю, то в переможних гартується дух волі й єдності народу. Що ж сталося після переможної для українців Конотопської битви?

Агресора розгромлено, недобитки окупантів утекли з України, а російський уряд, очікуючи наступу козаків, став стягувати до Москви свою людність для оборони столиці. Справді, переможна битва відкривала українцям перспективу успішного завершення війни з московітами, припинення громадянської війни й утвердження державної незалежності України.

Але промосковська старшинська опозиція (Тиміш Цецюра, Василь Золотаренко, Яким Сомко) під орудою ставленика Москви маріонеткового гетьмана Івана Безпалого знову підняла повстання проти законного гетьмана. А за спиною в Івана Виговського спровокував війну з його союзником Кримським ханством кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, підкуплений московітами.

Тим часом московіти зібралися з силами й знову рушили в Україну (як не згадати тут застереження Юрія Немирича з його знаменитої праці «Роздуми про війну з московітами, 1634 року»: «Мосх уже не вперше брязкає зброєю»).

Продажна старшинська опозиція допомогла московським військам захопити Лівобережну Україну восени 1659 р. В таких умовах Іван Виговський після дворічного гетьманування змушений був у жовтні 1659 р. зректися гетьманства й передати булаву Юрію Хмельницькому, який слідом за батьком підписав кабальні умови з Московським царством.

У 1664 р. правобережний гетьман Павло Тетеря, вбачаючи в Іванові Виговському, тодішньому київському воєводі, конкурента, домігся його ув’язнення й розстрілу, а сам із клейнодами й військовою казною втік до Польщі й згодом до Туреччини. Щодалі самозвані гетьмани один поперед одного запродували Україну московітам, ляхам, туркам і один одного знищували.

Зрештою «удар чола Брюховецького й породжене ним владарювання одного стану разом із владарюванням воєвод ослабили розвиток в Україні політичного тіла в самісінькій його молодості, а потім що далі, то більше народ ставав безсилим, безголосим і нарешті безтямним! Даремно наші українські історики вдаються до докладного викладу подальших подій: то вже історія не народу, а гетьманів, яких народ не обирав, яким не співчував і про яких тепер навіть не пам’ятає» (Пантелеймон Куліш).

Отак ганебним наслідком переможної Конотопської битви стала Руїна. Період Руїни завдав Україні небувалих доти жертв: зазнали плюндрувань майже всі українські міста, а втрати української людності склали понад 70%, тобто понад 3,5 млн. з п’ятимільйонного населення українських земель. Політичним результатом Руїни став «Вічний мир», що його уклали 1686 р. Московія й Польща всупереч волі українського народу.

Ми ще не вивчили багатьох уроків своєї історії, а надто цього: чому переможна битва, яка пробудила дух української волі, дух єдності народу, не завершилась повносилим утвердженням волі національного духу в українському суспільному ладові – національній державі?

Аби добре засвоїти уроки історії, треба знати правду й не боятися її гіркоти, «бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства» (Іван Франко).

© О. А. Шокало

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − six =

Копіювати заборонено!