Головна > Світогляд > Істинне знання > Пізнавши в собі Істину, збережемо в собі Людину

Пізнавши в собі Істину, збережемо в собі Людину

Український мудрець Григорій Сковорода скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом – моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств свого народу. Педагогіка – єдина професія Сковороди, якою він займався все життя; «єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився» – так точно визначила його соціальний статус історик і педагог Олександра Єфименко. 

Для сучасників Григорій Сковорода був «мандрованою академією», а Михайло Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі. А також осягнув мудрість і звичаї рідного народу з «неопальної» «тритисячолітньої печі» традиції української культури (так Сковорода визначив вік нашої культури). Морально-світоглядну основу своєї цілісної особистості – совісного, вольового, гармонійного життєлюба – Григорій Сковорода засвоїв з самого малечку, від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мисленик зберіг до глибокої старості дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Сковороди виросли з традиційної української родинної школи, в якій закорінено систему козацької педагогіки – феномену української народної освіти, унікального явища світової освітньої культури. Великий педагог наголошує на двох батьківських чеснотах: «Благо народити й благо навчити». Загальна школа, вчителі працюють переважно з розумовими здібностями дитини й допомагають їй вивчати зовнішній світ, адаптуватися в ньому, а рідна материнсько-батьківська школа пробуджує в серці дитини волю духу, плекає духовний тип та допомагає їй пізнати себе – усвідомити життєву програму своєї душі й здійснити її в самостійному житті.

Традиція українського родинного виховання й освітня система Сковороди споріднені з Сократовою майєвтикою (буквально – повивальне мистецтво, акушерство) – мистецтвом допомоги в новому народженні. Перший афінський філософ-мудрець Сократ (469 до н. е. – 399 до н. е.), користуючись умінням своєї матері, повитухи Фенорети, яка допомагала народжуватися дітям, приймав «пологи душі, а не тіла»: допомагав народжуватись істинному думанню – пробуджував духовний зародок у серцях людей і допомагав їхньому духовному народженню. Тому для Сократа людина – це морально зріла й духовно народжена особа. Аполлонійський заклик «Пізнай самого себе!» для Сократа означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу.

Це «друге, духовне, народження людини» Сковорода назвав культурою, поклавши основоположним принципом своєї культурософії – методології мудрості, світоглядної системи морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини. Своїм мудрим вченням про морально зрілу, «внутрішню людину» й про її самопізнання Сковорода підпорядкував зовнішні наукові знання внутрішній освітній практиці – духовному переродженню «зовнішньої людини» у «внутрішню». Цей моральний культурософський принцип мудрості став основою його освітньої системи.

Для осягнення феномену Сковороди, як і для осягнення світу національної культури необхідно народитися духовно у власній культурності. Інакше кожен сприйматиме і культуру, й Сковороду в міру своєї неготовності. Свого часу послідовник Сковороди Микола Гоголь нарікав на нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє сам себе». Ось тому людині необхідно починати з самопізнання, з пробудження своєї духовної суті для нового народження у власній культурності. На жаль, досі наболілим лишається апокрифічне твердження: «У нас Сковороду більше знають, аніж читають». Великий український мудрець досі лишається непрочитаним, неосягнутим Учителем свого народу.

Його за життя церковники обзивали «сектантом», а панство – «диваком»; у ХХ столітті більшовицькі ідеологи називали «матеріалістом»; тепер тлумачать у ширшому спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «хіпі» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». І нині його вільний дух ловлять у тенета мирського недомислу, як ловили за життя. Особливо нав’язливо накидають духовному подвижникові статус «богослова», «реформатора церкви» й навіть «пророка», хоч за життя він категорично відмовився од клерикального стану й релігійної догматики. Мислитель Дмитро Чижевський ясно аргументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця: «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором». Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне вивчення універсальної спадщини й осягнення феномену Григорія Сковороди та засвоєння суті живого вчення мудреця і впровадження в освітній процес морально-світоглядних принципів Сковородинської філософсько-освітньої системи.

Тому нині нагальною потребою глибоко, цілісно вивчати універсальну спадщину, осягати феномен Григорія Сковороди, засвоювати суть його живого вчення, впроваджувати в освітній процес морально-світоглядні принципи його філософсько-освітню систему. Сковородина філософія – мудрість, уміння жити істинно: Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки ясні, серце чисте, тоді все ясне, радісне, щасливе. Це і є філософія». Коли людині належить думати істинно, діяти справедливо й висловлюватися правдиво.

Він учив, як жив – у цьому внутрішня сила його моральної зрілості.
Своїм діалогічним принципом Сковорода відкрив перспективу внутрішнього чуттєво-розумового самопізнання людини й її культурного самонародження, саморозвитку на основі моральної зрілості, а також пізнання нею народу як культурної цілісності й осягнення Природи і Світу. Він уособлює совість як головну ознаку моральної зрілості людини. Звідси критерій пошуку серед українського загалу морально зрілих, мудрих достойників Сковородинського духовного типу: совісних, прямих, вольових, відважних, справедливих людей.

Іван Франко назвав Григорія Сковороду «національним філософом», «предтечею нової епохи», який явив глибокі й сутнісні духовні цінності нації й став «цілком новим явищем в українській літературі з позиції освіти, широти поглядів і глибини думок».

Поетично-філософська творчість і музично-педагогічна праця Г. Сковороди гармонійно поєднані в цілісну морально-світоглядну освітню систему. Мислитель-митець дбав, щоб слово звучало мелодійно, як його гра на сопілці чи скрипці. Музика надавала філософським думкам і поетичним образам уладованості й глибокої проникливості. Як композитор-мислитель і музикант-педагог він чув у людині «октаву світла» й визначав культурність людини за її духовним народженням через проявлення у ній «заповітного»: Світла Істини, яку людина осягнула в самопізнанні. «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце».

У ясновідному світогляді Сонце асоціюється з джерелом духовної енергії. Спів, як і сонячне світло, активізує, розвиває в людині вольову функцію епіфізу – органу інтуїції, внутрішнього духовного зору, який функціонує в центрі головного мозку. Розвинений епіфіз забезпечує функціонування в людині третьої сигнальної системи, ознакою якої є совість – найхарактерніша ознака людяності. Епіфіз як орган ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства та генерує волю людини до життя. Епіфіз живиться енергією Сонця й є найпотужнішим джерелом надтонкої життєвої енергії в людині.

Своїм надзвичайно розвиненим органом ясновідання Григорій Сковорода безпосередньо сприймав внутрішні філософські осягнення як «найдосконалішу музику» а музика, за його переконанням, «промовляє до душі нашої». Він називав свої поезії піснями, а головну поетичну збірку – «Садом божественних пісень». Сковородина пісенна поезія закорінена в прадавній українській народній пісенності, вік якої співець-мудрець означив глибоко символічно –«тритисячолітня піч». Та піч народного духу «неопально» випікала й плідно зберігала багатовікові народні звичаї й мудрість. Г. Сковорода абсолютно точно визначив вік української музично-пісенної, культурної традиції, що підтверджено новітніми науковими відкриттями.

Тільки довершене, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею – істинним співом. А спів через внутрішнє відчуття природного музичного ладу єднає людину з Усеєдиним Ладом. Потужною ладуючою силою в суспільстві є український хоровий спів. Основоположник нової педагогіки й народної школи Костянтин Ушинський надавав цьому співові особливого значення для виховання дітей, розвитку морально-вольових якостей. Запровадивши музичне виховання й хорове мистецтво як основу розвитку загальної культури народу: «Заспіває школа – заспіває народ». На основі Сковородинського філософсько-мистецького синкретизму Ушинський сформулював засадничий педагогічний принцип усебічного й гармонійного розвитку нової людини: «Дітей необхідно навчати буквою, цифрою й нотою». Тільки цілісна людина здатна цілковито пізнати себе й осягнути Світ.

Така цілісна людина – сам мудрець Григорій Сковорода. За музичною термінологією його можна назвати людиною-симфонією. Він грав на скрипці, бандурі, сопілці та флейті (удосконалена ним сопілка). На заняттях з поетики награвав мелодії, розкриваючи через пісенність глибинну суть поезії. Сковорода-педагог убачав своє головне покликання у вихованні й освіті людей, а музику розглядав як дієвий чинник культурного саморозвитку людської особистості й народу.
У розвитку педагогічних ідей Г. Сковороди найпліднішим був період його викладання в Переяславському й Харківському колегіумах. На відміну від своїх попередників, він уперше чітко окреслив мету виховання й освіти: формування внутрішнього світу особистості; пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, аби вона мала змогу плідно реалізувати їх у самостійному житті; та дав визначення провідних філософсько-педагогічно-музичних понять: музики як «філософії педагогіки»; української народної пісенності як «тритисячолітньої печі» та філософії як «найдосконалішої музики» й світоглядного «всеозброєння». Ці поняття стали ключовими в Сковородинській системі істинного знання, виховання, освіти й культурного саморозвитку людини. Розроблені в Переяславі новаторські педагогічні ідеї Г. Сковорода виклав у трактаті «Міркування про поезію й дороговказ до її мистецтва» (1753–1754; не зберігся).

Його глибинна освітня система суперечила тогочасній педагогіці з панівною теологічною догматикою, що урівнювала й заневолювала всіх у «рабстві божому», тож Григорій Сковорода змушений був піти з Переяславського колегіуму.

У вступній лекції з основ доброчестя в Харківському колегіумі він з усією відвертістю свого щирого серця навчав студентів: «Увесь мир спить, спить глибоким сном, розпластавшись, ніби поранений! А наставники не тільки не будять, але, погладжуючи, речуть: спи, не бійся, місце гарне – нема чого остерігатися!». Під час занять спонукав вихованців «пробудитись од сну», уважно роздивитися реальний світ, побачити його зовнішню сторону й виховати в собі духовно багату внутрішню, істинну людину з чистим серцем, світлою душею й ясною свідомістю. Розглядав книги як плід самопізнання й пробудженого думання: «Не розум од книг, а книги од розуму народились». І нікому не нав’язував своїх внутрішніх осягнень, а навчав людей самим у собі відкривати внутрішнє, дієве знання – осягати Істину й жити в ній. Звідси педагогічний принцип Григорія Сковороди – «Навчаю тих, хто бажає знати».

Спеціально для свого курсу Г. Сковорода написав посібник, своєрідний конспект лекцій – «Вхідні двері до християнського доброчестя» (1768–1780). Його провідні ідеї: духовне просвітлення й моральна зрілість вихованців; опора на музичне мистецтво як плідний чинник саморозвитку духовного потенціалу особистості; виявлення й розвиток природних здібностей і обдарувань шляхом самопізнання й самовиховання; самореалізація особистістю своїх вроджених можливостей.

Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили тодішнім теологічним канонам. Ось як описує історик, етнограф, педагог Олександра Єфименко (1848–1918) в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині «Вхідні двері…»: «Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, але й змушений залишити Харків». «…Покинув місце казенного вчителя молодіжі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності», – так підсумував Іван Франко.

З тих «вибраних одиниць» невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства. Основу його становили Сковородині учні й послідовники, які зібрали великі кошти на будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу – Харківського університету (1804). На цій університетській базі Сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі Олександр Потебня – великий український вчений-енциклопедист: мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, літературознавець, педагог, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики, професор Харківського університету. На основі Слобідського освітнього осередку виросли як «плід зусиль дрібки вчених» дві світові школи: Сковородинська філософсько-педагогічна й Потебнянська психолінгвістична.

Освітні нововведення Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу –активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння.

Надзвичайно своєчасна нині провідна ідея всіх педагогічно-філософських праць Сковороди: «Пізнай самого себе!», «Шукай себе всередині себе!». Пізнати себе– це передусім пізнати свою природу (власну сутність), збагнути вроджену життєву програму своєї душі (власну долю), а через себе – пізнати свій народ у світі питомої культури, осягнути земну Природу й усвідомити своє місце в Природі, Культурі, Світі та власною волею здійснити життєву програму своєї душі. Так учитель Сковорода готував учнів до самопізнання й самоосвіти – до самостійного здобування істинних дієвих знань через розвиток допитливості, наполегливості, критичного мислення, самосвідомості, а також – до життя по справедливості з усвідомленням обов’язку й відповідальності.

Сковородинську морально-світоглядну ідею «Пізнай себе» потрібно реалізовувати через діалогічний взаємозв’язок «учитель–учень». Саме вчителю, як і батькам належить допомогти дитині відкрити в собі внутрішнє істинне знання, виховати в серці зародок духовності, пробудити волю до життя й визріти морально для духовного народження й здійснення життєвої програми своєї душі. Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити, якому мають бути підпорядковані біологічні потреби організму бути. Так людина відкриває в собі знання самої себе –«внутрішню людину» й здійснює свою внутрішню духовну сутність, програму своєї душі у «спорідненій праці», згідно зі своїм природним покликанням. У самопізнанні людина осягає Істину, а спорідненою працею забезпечує себе ресурсом самостійної сили для істинного життя в культурному саморозвитку.

Людина щаслива у своїй спорідненій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури. Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

В ідеї щастя Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини як її самоздійснення: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині». Однак цілковитого здійснення духовної програми свого життя в культурному саморозвитку людина досягає тільки в пізнавально-культуротворчій взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. У листі до одного з товаришів чітко стверджує свою освітню позицію: «Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, ввійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!»

Сковорода щиро ділився з правдивими людьми знаннями свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали вигоду. Тож мудрець уникав з тим миром стосунків, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою: «Мир ловив мене, та не впіймав».

Мудрість і співи «вченого козака» Григорія Савовича сільський козацький люд сприймав з його вуст як свої, й вони ставали улюбленими народними думками й піснями. Активними популяризаторами пісенного доробку Г. Сковороди були мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники, які співали його пісні по містах і селах. Чи не від народних співців списував Сковороду Шевченко? Ці пісні в народних редакціях і переробках досі побутують у народі.

Утім музично-поетична творчість Григорія Сковороди все ще не зібрана і не вивчена. Не осмислено значення його композиторської спадщини в українській музичній культурі. Важливим джерелом для її вивчення був і лишається «Сад божественних пісень»: тут збереглися основні тексти сковородинських пісень і кантів. Мелодії виявлено в різних пісенних збірниках та відомі з усної народної традиції. Лише деякі з його пісень вміщено в рукописних збірниках кінця XVIII – початку XIX століття.

Українським освітянам належить запровадити в навчальний процес Сковородинський морально-світоглядний принцип самопізнання на основі діалогічного взаємозв’язку «учитель–учень» та взяти за основу системи освіти морально-світоглядні принципи сакральної педагогіки серця для виховання духовного типу й моральної волі української людини. А музично-ладові принципи необхідно задіяти для розвитку в дітей музичного чуття з метою досягнення особистої моральної зрілості й загальної культури українського народу. Бо нинішнє шкільне навчання не виховує в дітей дієвих морально-вольових чинників – обов’язку й відповідальності та зведене тільки до букви й цифри, а музична освіта формальна чи й зовсім відсутня. Через те випускники загальноосвітніх шкіл морально незрілі й музично нерозвинені. Про руйнування в Україні традиції музичного виховання з тривогою пише визначний український диригент Павло Муравський. І пропонує запровадити систематичну музичну освіту, засновану на принципах музичної педагогіки Г. Сковороди: «Сьогодні музика як основний предмет духовного виховання в Україні ледь жевріє… Музичну неосвіченість у змозі подолати тільки школа… Необхідно навчати музиці всіх дітей без винятку… В Україні має бути запроваджена державна систематична музична освіта… Розвивати музичну й загальну культуру треба починати з дитинства… Слід зрозуміти, що музичне виховання дитини є найефективнішим засобом загального розвитку людини… Україна поки що володіє унікально багатим голосовим «матеріалом»… Українські діти від народження мають тонкий музичний слух і унікальні голоси». Сам маестро Муравський володів тонким внутрішнім слухом і протягом усього свого довгого життя відстоював свій звуковий ідеал чистого співу: «Чистота співу – чистота життя. Але якість мистецтва й життя сама не прийде, за якість треба боротися».
Сковородинство – своєчасна стратегія культурно-суспільного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу. Так почне самоорганізовуватися системний світоглядний рух українського духовного подвижництва, спрямований на досягнення моральної зрілості, духовного народження й культурного саморозвитку людини і народу згідно зі Сковородиною концепцією культури як «другого, духовного, народження людини».

300-річчя нашого духовного Вчителя має ознаменуватися пробудженням прагнення людей до щастя в послідовному моральному визріванні «збірної особи українського народу» (Пантелеймон Куліш). Внутрішню рушійну силу цього суспільного процесу – волю національного духу – необхідно плекати з дитинства. Любов’ю до духовно рідних людей і рідної Природи. Адже саме з почуття любові, самосвідомості й життєвої волі дитини виростає патріотизм, етнічна самосвідомість, воля народу – провідні чинники суспільного самовладування. Своєчасному Сковородиному поклику «Пізнай себе» відповідає нинішній громадянський відгук «Збережімо в собі Людину».

Олександер ШОКАЛО, культурософ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen − 5 =

Копіювати заборонено!