Головна > Блоґи > Віктор Загубибатько: Знаковий живописець козацького родоводу

Віктор Загубибатько: Знаковий живописець козацького родоводу

Враження, що зродилися завдяки знайомству і спілкуванню з Віктором Загубибатьком і його картинами

Віктор Семенович Загубибатько

«Рід мій походить з Придніпров’я, а на Запорозькій Січі було 4 козаки з прізвищем Загубибатько, один з них – мій прямий пращур. Донька моя вийшла заміж за Байдужа. Один з представників його родоводу був соратником Гонти і Залізняка. Залишився живим, бо знехтував запрошенням росіян на банкет, де були підступно схоплені Гонта і Залізняк… Окремі з нащадків тих козаків, що служили з моїм пращуром в одному курені, неначе супроводжували мене в житті, зокрема в Діївці, де я народився.

Коли пішов до школи, вчителька Паша Василівна спитала: «А ти що вмієш?». Писати і читати навчився самотужки ще до школи. З дитинства у мене були особливі книжки, ніби служили орієнтирами , серед них – «Дитячий світ в оповіданнях», у віці 5 – 6 років брав з книжок теми для малювання, ліпив з глини.

В Дніпропетровське художнє училище поступав двічі, обидва рази вдало. Перший раз на відділення скульптури, а кортіло дуже стати живописцем, тому забрав документи. Наступного року став студентом. З викладачів училища пригадую Погребняка Миколу Степановича, він обійшов пішки ледь не всю Україну, робив замальовки, дійшов аж до Карпат. Малюнок викладав Родзін Микола Іванович. А керував моєю дипломною – Яків Петрович Калашник, несправедливо забутий художник…», – розповідає Віктор Семенович.

Завдяки ініціативі В. Загубибатька відбулася виставка робіт Я. Калашника в Музеї українського живопису, в місті Дніпрі 2015-го року, був виданий альбом творів митця «Спалах».

Уперше мені пощастило побачити картини Віктора Загубибатька на виставці «Поєднані Дніпром», що відбулася у 2018 році в Будинку мистецтв. Обидві роботи автора затримали на собі мій погляд, відразу запам’ятав прізвище художника, стовідсотково козацьке! Віктор Семенович донині, попри поважний вік, козак енергійний, багато чим цікавиться, доброзичливий. У цьому переконався завдяки двом нагодам добре поспілкуватися в його домівці. Це та українська людина, яка має свої системні житейсько-філософські вподобання, ними ділиться під час розмови…

Зробімо невеликий відступ, щоб згадати добрим словом  козацтво, а надто характерників…

Офіційна історія донесла до нас екзотеричну, досить поверхневу візію появи козаків-характерників. Вояків такого типу іноді називали анахоретами (самітниками). Характерником не міг бути кріпак,який утік від панщини. Це були продовжувачі ведійської традиції давніх волхвів. Вони вміли перевтілюватися, володіли техніками гіпнозу й даром навіювання, наганяли на ворогів панічний страх. Уміння свої передавали не будь-кому, а тільки достойним. Духовна чистота була однією з умов їхнього життя, керувалися принципом: «Не сильний той, хто камінь верже, а сильний той, хто серце держе». Своєрідно продовжували справу волхвів українські кобзарі – співці-будителі нашого люду. Вони створили ту нішу, де зберігалися прадавні духові скарби. Іншим, особливим продовженням місії волхвів є діяльність мольфарів, яких подекуди можна зустріти й тепер в горах західної України.

Та повернімось до розповіді художника: «Став я студентом Київського художнього інституту. Серед педагогів-художників, які нас навчали, були професори: Ілля Нісонович Штільман,  Олександр Іванович Сиротенко (учень Ф. Кричевського). Професор Штільман учив самостійно мислити, знаходити відповіді на запитання без підказок. Від нього можна було почути, і не один раз, фразу про сім барв, без додаткових пояснень… Три роки вчився у майстерні професора Михайла Івановича Хмелька. Він був керівником моєї дипломної. Але, перевели без моєї згоди на художньо-педагогічний факультет, де й захистив дипломну роботу. Був це період задушливої радянщини. Стався випадок: поставили мені за ескіз відмінну оцінку, а потім виправили на двійку… І таке було.

Здобувши вищу освіту повернувся, але вже викладачем у Дніпропетровське художнє училище. Сум мав я великий у душі, від тих прикрощів, що завдавалися щодо усього українського, тому ніколи не робив нічого чужинецького. Я віруюча людина, атеїсти теж віруючі, кажуть, що не вірять в Бога, а тим самим визнають його. Дуже любив слухати як співає хор у церкві, особливо на Всенощну, якось слухали аж до ранку…».

Спробуймо розглянути бодай окремі смисли, якими наповнене малярство живописця. Платон, який схилявся до думки софістів, попереджав художників, творчих людей, щоб вони зупиняли свій погляд на божественних істинах, та мали їх за взірець, щоб виводили їх у своїх творах, а не ставали простими ремісниками-ретрансляторами.

В процесі написання картини, поміж іншим, вмикається підсвідомо досвід, пам’ять оживлює певні спогади, які мають непрямий вплив на створене на полотні. «Я малюю не «шлягер», а те, що було перед моїми очима, реалізм, це коли є дух життя, пропущений крізь серце…», – каже живописець. Він чудово обізнаний з історією України, особливо з добою Козацтва. Зачитувався творами Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка, Григора Тютюнника, Ліни Костенко. Його реалістичне письмо нібито класичного взірця, але повниться й містичним підтекстом, і поетикою степу, українського села (хутора) як мікрокосму, містить у собі кордоцентричність українства.

Вдивімось уважно в окремі картини, ось до прикладу, «Вечір над степом». Зміст роботи перегукується з рядками вірша Григорія Чупринки (у даному випадку йдеться не про частину доби, світанок чи вечір…):

Світ… В повітрі ллється легко
жайворонків спів натхненний.
Сяє, сходить десь далеко
Шар огненний.

Вдумлива дослідниця А. Біла зауважувала: «Звуковій сугестії позаздрив би Верлен…».

Наступна картина, «Колодязь» («Вікно»). Віршотворець Я. Павуляк тлумачив:

В душу криниці
шубовснула довга драбина.
Над нею дні без вітру шелестять
і кружляє птиця часу.

Твори художника викликають гостру реакцію душі, подібну до стану, який буває під час прочитання пронизливих оповідань Григора Тютюнника. Як на мене, навіть твердодушні люди здатні відчути щем з нутра, прислухаймось: «За селом високо в небі, над молодими пшеницями, кружляла гайвороняча зграя, то розтягалась у довгу чорну смужку, то знову зливалася в кім’ях, нагадуючи бджолиний рій. Кра – крах…- чулося здалеку. Заходило сонце, мінялося барвами небо: то жовтогарячими, то густочервоними, то просинюватими, доки не загускло у німій вечоровій прозелені. І вже не видно було чорної зграї над пшеницями, чувся лише далекий тривожний гелгіт…» («Перед грозою».

На багатьох краєвидах митця небу віддається дві третини площини, і тільки третина землі… Промовистий підтекст. Б.-І. Антонич ставив наголос: «Тільки небо і тільки пшениця…», -рядок з вірша «Дорога». Споглядаєш картини Віктора Семеновича, і приходить згадка про японське прислів’я: «Хочеш мати високе дерево, бережи коріння».

Заворожують і натюрморти художника. Ніяк не хочеться погодитися з твердженням, що це – мертва натура ( такий переклад з французької). Твори дозволяють нам отримати насолоду – від кольористики, від форми предметів, речей, посуду, хочеться торкнутися очима їхньої фактури і якості.

«Степові квіти» – натюрморт на тлі краєвиду, бачимо букет польових квітів, поза ним степ і жовтувате небо, і голуб, який невипадково застиг у повітрі…

Папа Іван Павло II під час візиту до України спілкуючись із молоддю у Львові, казав і таке: «Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріалізму, виключенням Бога з життя. Без Бога не зможете зробити нічого доброго».

Живопис Віктора Загубибатька застерігає від споживацтва й підживлює духовність людини…

 

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 2 =

Копіювати заборонено!