Головна > Україна й Світ > Геополітика > Україна на початку міжепохального зламу…

Україна на початку міжепохального зламу…

Про індоєвропейське коріння України, призначення українців, про сусідів – імперців, і окремі нібито дивні явища.

Дуже влучно окреслив словом стан людської спільноти на початку ХХI століття Еріх фон Денікен: «Суспільство стало пасивним і бездіяльним, воно загодоване Інтернетом і просякнуте духом нашого часу, готового задушити будь – який ентузіязм, – ми стали занадто лінькуватими, щоб помічати те, що дійсно важливе і революційне…».

Ось про це, ЩО НАСТІЛЬКИ ВАЖЛИВЕ І РЕВОЛЮЦІЙНЕ езотерик РЕНЕ ГЕНОН писав так: «В наш час ми знаходимося в Залізній добі (за М. Чмиховим – до 2015-го року, А.Б.), в Калі – юзі або в «Темній добі». Поступово істини, раніше доступні всьому людству, стають все більш прихованими і недосяжними. Число тих, хто ними володіє, з часом зменшується, і хоча скарби «нелюдської» передвічної мудрості ніколи не можуть бути втраченими остаточно, вони оточують себе непроникним покровом, який приховує їх від людських очей і утруднює до них доступ. Саме з цієї причини всюди, хоч і в різних формах ми зустрічаємося з тою самою проблемою: дещо виявилося втраченим, принаймні для зовнішнього сприйняття, – дещо таке, що потрібно відшукати наново. В той же час індуїстська доктрина стверджує, ЩО ПРИХОВАНЕ ЗНОВУ СТАНЕ ВИДИМИМ В КІНЦІ ЦИКЛУ, КОТРИЙ ОДНОЧАСНО ВИЯВИТЬСЯ І ПОЧАТКОМ ЦИКЛУ НОВОГО».

Якраз тепер, нехай дуже навіть непомітно, але відбувається завершення одного циклу в історії людства і початок наступного. Такі епохальні злами характеризуються зміною світоглядних засад і трансформацією етносів.

Згідно концепції досліджень українського вченого Миколи Чмихова епоха триває 1596 років. Вона ділиться на три періоди, кожен з яких дорівнює 532-м рокам. Наша епоха започаткована у 419 році н.е., а добігає кінця в 2015 році. Відтак, злами трьох періодів відповідають: 419, 951, 1483, і 2015 рокам. У наш час започатковується ново – український етнос. Попередніми трьома періодами був означений час буття – антів, києво – русичів, козаків.

Нове українство не з’явиться із нізвідки, а певним чином зросте з нинішнього. А нині сущий наш народ (в своїй основі), досі на жаль не має про себе чіткого уявлення…

Цей же вчений світового рівня (М. Ч.) припускав прихід космічного катаклізму в першій половині ХХI століття… Він доводив: «СВІТОВІ КАТАКЛІЗМИ НАБУВАЛИ КРАЙНІХ ФОРМ ЛИШЕ ТАМ, ДЕ ЛЮДИНА СВОЄЮ ДІЯЛЬНІСТЮ (уже в неоліті – ранньому залізному віці!) ІСТОТНО ПОРУШИЛА ЕКОЛОГІЧНУ СИТУАЦІЮ: вирубала ліси за підсічного землеробства, розвела стада тварин, які знищили трав’яний покров, побудувала штучні канали, що засолили грунт…».

Але, той же професор Чмихов зауважував, що опісля кінця світу настане його відродження, у християнському вченні – воскресіння. Катастрофа між палеолітом і мезолітом не знищила людство, воно вийшло на новий етап розвитку, більш вищий, ніж попередній, ймовірно зарядившись імпульсом космічної енергії. Вчений (М.Ч.) розмірковував: «Отже, вселенські катастрофи – це могутні каталізатори прогресу людства? І рубежі його якісного оновлення? Справді- таки, діалектика історії…».

Почуймо думку дослідника – футуролога І. Каганця: «Кожні 532 роки на цій землі народжується новий український етнос, який формує нову державну систему: козаки – Гетьманат Б. Хмельницького; руси – Київську Русь; анти – Антський союз; сармати – Велику Сарматію; скіфи – Велику Скуфію… Українські етноси, що послідовно народжуються на цій землі, генетично споріднені між собою як батько, син, внук, правнук…».

Що потрібно, аби зрозуміти сутність специфіки держави Україна? Треба пізнати її історію з найдавніших часів. Знахідки роздобуті археологами на території поміж Россю, Росавою і Дніпром – це огром матеріалів, що свідчать про еволюційний розвиток давнього народу, який жив на цих землях. Якраз тут Вікентієм Хвойкою була відкрита відома усьому освіченому людству ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА, датована IV- II тисячоліттям до Р.Х. (є інші датування). За доби цієї культури на землях сучасної України мешкало плем’я Оріїв, вони мали державу Аратту. Оці орії (арії) винайшли складну систему – космічну філософію і релігію. Вони були наділені світлою енергією, яку мали поширити по всій Планеті Земля, що й робили…

Гранично чітко мовлено І. Каганцем: «Нині Україна переживає черговий Великий Перехід, який має призвести до формування цивілізації вищого рівня – Вишньої Борії – і народження нової раси, що її представників ми називаємо «новими аріями».

Етноси польський, російський (інші), також наближаються до порогу великого якісного оновлення…

В українців побутує стара приказка: «Купуючи хату, купуй собі не будівлю, а перш за все – «сусіда»…». Держави сусідів не обирають, доводиться мати стосунки з тими, з якими межують, міждержавні відносини найкращі – то добросусідські. та не з усіма такі складаються… На Північному Сході від України, знаходиться сусід – хижак, це країна (РФ) такою була віками, а народ тієї держави, що звався московським, допоки не вкрав назву іншого етносу…

На Захід від України розташовані – окрім інших сусідів, Польща та Угорщина. Поляки і угорці у минулому то імперські нації, цим багато що пояснюється… Радянську владу (СРСР) угорці Закарпаття не сприймали, але боялися, тому поводили себе тихо і сумирно. Другою мовою спілкування у їх спільноті була московська. У ставленні до українців відчувалася якась прихована неприязнь. Мову нашу не вчили, як тоді, так і тепер. В окремих селах (Берегівщина, Ужгородщина) угорці Закарпаття не тільки не володіють державною мовою, а й не розуміють її (!). Таке ненормальне явище вони за підтримки влади Угорщини хочуть законсервувати, заручившись сприянням… законів України. Нині, коли Україна перебуває у стані війни з нацистською країною РФ, окремі з них у приватних розмовах відкрито кажуть: «Щонайменше половина території Закарпаття – то угорські землі». Сепаратизм всередині держави потрібно жорстко зупиняти (є відповідні інституції), на рівні усних заяв в тім числі…

Щоб запізнати народ, його менталітет, філософію буття, культуру, потрібно добре ознайомитися з його літературними надбаннями…

ДМИТРО ДОНЦОВ. Скільки б не критикували його світоглядні засади відверті вороги, та й «свої доброзичливці», які докладають великих зусиль щоб применшити вплив ідей мислителя, та зазнають поразки, бо не змогли колись, не можуть і нині протиставити йому ані однієї рівнозначної концепції. Він був і залишається духовим Провідником свідомого українства.

У творчій спадщині політичного письменника є і праця «Росія чи Европа?». Від вибору відповіді на це запитання залежить усе подальше буття українців. А остаточний, безповоротний вибір ще не зроблений. Хто сумнівається, нехай поспілкується з жителями міст Східної і Південної України…

Зрозуміло, що менталітети народів різняться, залежно від –  приналежності до певної спільноти, від національного підгрунтя, якщо об’ємніше – від цивілізації. Московію (РФ) і Европу (а з нею і Україну) Донцов відносить до антагоністичних цивілізацій. У есеях автора глибинно і детально висвітлюється це твердження. Почуймо: «І коли ми звернемось до літератури Окциденту, то якраз в ній найдемо всі маркантні риси европеїзму…

… До чого стремить фавстівська людина? А зродитися могла її жадібна душа лише з цивілізації витвореній історією Европи. Фавст вийшов з схолястики, що вигострила людський розум; Дон Кіхот з лицарства; Шекспір і Рабле – з Ренесансу; Вольтер з февдалізму з його боротьбою проти тиранів; Ібаньєз – з далекої луни хрестових походів; Вергарн і Бодлер – з европейського міста. ВЕЛИКІ ПРОБЛЕМИ ВСЕСВІТНЬОГО ЗНАЧІННЯ СТАВЛЯЛА ЦЯ ЛІТЕРАТУРА…

… ЧИМ БУЛА СУПРОТИ ЦІЄЇ ЕВРОПИ РОСІЯ? РОСІЯ БУЛА ПРОВІНЦІЄЮ, А ЇЇ ЛІТЕРАТУРА – ПРОВІНЦІЯЛЬНОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ. В. Бєлінський писав: «Росія жила ізольованим життям, чужа інтересам «людськости», зв’язана з ними тільки «механічно»…».

Історично – світового значення ця література ніколи не мала (брехливі запевнення самих москвинів до уваги не беруться). ЯКЕ МІСЦЕ О. ПУШКІНА У СВІТОВІЙ ПОЕТИЦІ? А НІЯКЕ, ЙОГО ТАМ НЕМАЄ. Зачислити Пушкіна до поетів світових, – як Байрон, Гете, Шиллер, Шевченко, неможливо. Форма віршів поза критикою, але змістом…, не зрівнятися Пушкіну з жодним із великих поетів Окциденту.

Носієм нової ідеї яка сприяє здійсненню поступу є вільна особистість. Такі постаті були завше на Заході, в Росії вони не могли з’явитися… У росіян переважав, як висловився М. Бакунін, – тип «раба і деспота» водночас.

Блискуче про «героїв» російської літератури писав Донцов: «Чацкій Грібаєдова, що втікає перед огидою життя… Рудін та інші Гамлєти Тургенева, Обломов і Райскій Ганчарова – безплідні балакуни й нероби, епілєптики Дастаєвськава, звихнені істоти Чехова, «лішніє люді», ось типи російської літератури…

…ЕВРОПА, ЯК ЩОСЬ КРАСИВЕ, ВИРІЗЬБЛЕНЕ, СВОБІДНЕ, НЕПОХИТНЕ, ЯК КРАЇНА ПРИСТРАСНОЇ КРАСИ Й ЯСКРАВОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТИ МУЛЯЛА ОЧІ АВТОРАМ СМЕРДЯКОВИХ І КАРАМАЗОВИХ…».

Вся Европа сьогодення мала б виступити проти РФ, бо звідти йде загроза найсвятішим цінностям европейської людини. Мало кому вдалося так зрозуміти «чорну» натуру москвинів, і ту небезпеку, котра від них походила і походить усьому цивілізованому людству, як Дмитру Донцову. Він точно «поцілив» словом: «Москалі не люблять згадувати про свій Рим, про ставку Золотої Орди, звідкіля вони позичили свою політичну й духову культуру. Але шило все вилізе з мішка! Толстой не знав, що робити з Шекспіром, бо не можна було його ні з’їсти, ні на ноги ним мов онучами обмотати…».

І ще одне, знакове донцовське застереження: «Погляньте на мапу, і вас здивує, що саме ті малі чи великі – все одно – землі відділилися від Росії і створили свої держави, в яких культури були зовсім чужі російській; Фінляндія, балтійські держави, Польща… Україна, де змагалися за впливи на нашу душу Захід і Схід, лишилася при Росії з карикатурою, замість «власної хати».

Де – юре маємо незалежну державу, де – факто, чи не пів – України, – то Малоросія в духовому вимірі…

Дослідник Сергій Васильченко у тексті «Індоєвропейська ідея України» (2-й розділ: «Українські таємниці очима французького історика») зробив спробу розглянути причини, а не наслідки нинішніх складних стосунків між Україною І Польщею, а також з’ясувати питання «польської присутності» в Україні за попередніх століть.

«Минулі стосунки українців і поляків містять у собі глобальний урок для всієї Європи, коли б не усього світу», – переконаний Д. Бовуа (французький професор історії). У цьому ж суть цього уроку? Годиться прислухатися до думки французького вченого: «Саме тут, більше як де – небудь інде, історія повинна стати для поляків вчителькою життя. Ніде інде ліпше не проявилася катастрофа расової і релігійної нетолерантності, ніде інде немає кращого місця для роздумів над народами, які «не вміли жити між собою». Досі майже ніхто в Польщі не досліджував проблему з цієї точки зору».

С. Васильченко загострив увагу на 3-х моментах цитати:

1). Д. Бовуа натякає на «ірраціональну» ненормальність у взаєминах наших народів

2). Покладає провину за «катастрофу» на поляків

3). Твердить про ігнорування цієї проблеми в Польщі

З історії минувшини знаємо, – що колонізація окремих українських земель Польщею здійснювалася насильницькими методами. Визиск колонізованого населення (українських селян) супроводжувався з боку польської шляхти спалахами жорстокості. Однак, окрім визиску економічного буяла якась несамовита ненависть, яку самі поляки називають «прокляттям ненависті». Час від часу у відповідь на звіряче знущання польських панів над українським селянством вибухали народні повстання під проводом різних ватажків…

Даніель Бовуа у своїх працях наголошує на відповідальності поляків за «катастрофу нетолерантності». Шкода, що сучасні  можновладці Польщі, їхні політики, не винесли ніяких уроків тієї «страшної спадщини». Французький історик ірраціональну ненависть поляків до українців пояснює раціональною методою, беручи за основу класово – майнові стосунки. З цим пунктом дослідження погоджуватися не личить…

Два професори історії Д. Бовуа і наш Я. Дашкевич впевнені: у польській громадській думці, літературі, ніде не знайдеш мотиву визнання гріховності, або, хоча б визнання страшної правди тих часів. Вони дотримуються думки, що каятися нема за що… А польсько – українські взаємини доби «підданства» були взірцем злагоди і заледве не братнього єднання (??). Тому до сьогодні поляки «дико ностальгують» за «втраченою батьківщиною».

С. Васильченко наполягає, щоб: «Звернути найпильнішу увагу на оцей мотив України як батьківщини (або, як сказати б так, – першооснови). Либонь, це найдивовижніший момент в усій польській міфотворчості».

Польський історик Р. Радзік факту польського загарбання частини українських земель здається не заперечує, однак колонізацією це не називає… Бо: «Польський пан ставився до українського селянина як до потенційного члена польського народу» (?). Про що власне тлумачить історик з Польщі? Якщо простою мовою , – українці і поляки то один народ ??! Тоді виходить, якщо поляк – шляхтич збиткується і визискує українських селян, то це не насильство колонізатора над колонізованими, а така собі «внутрішньо хатня» справа. Сергій Васильченко констатує: «Наш народ», «наші люди», «наша земля» – на такі дефініції – заклинання аж рясніє польська мемуаристика, коли ідеться про українців. І це ж бо не просто констатація імперіальної владущої сили, своєї «присутності», – ні-ні, тут виразно прозирає якесь підсвідоме прагнення злитися з «примітивною істотою» воєдино, взаєморозчинитися з нею на кровно – генетичному, сказати б так, єдиноутробному рівні».

Причина цього мотиву у поляків (втраченої «спільної батьківщини») криється у сфері психології, в підсвідомості. Цей мотив доводить до анормальних одкровень не лише поляків. Професор Дашкевич ставив таке питання: «Чому батьківщина має бути на завойованій землі, коли поруч є стародавня, власна?».

Ніяк не обійтися без озвучення поглядів притаманних росіянам з цього ж приводу. Як і у поляків, у росіян відношення до українців, – «…то суцільне психічне «збочення», переплетіння «зоологічної» жорстокості (нічим зовні не вмотивованої) та жертовності*, презирства, наче до дикуна, та ніжності; істеричної надсади у відповідь на «кровну зраду» України (тобто на її спробу вирватися з братніх обіймів) та маніакальної теорії щодо «спільної батьківщини» і «спільної колиски».

А за всією оцією маячнею бовваніє  вже й зовсім чудернацький комплекс неповноцінності, меншовартості. Чи не в ньому коріниться ота ненормальна і незбагненна ненависть, спричинена, якщо добре вдуматись, презирством росіянина до самого ж себе, через своє нездоланне прагнення набитися в родичі до нікчемного брусуватого «хохла», злитися з ним в єдине ціле; взаємоототожнитися на сутнісному, етногенетичному рівні, витруїти все, що різнить його від себе, – чи то підкидаючи там самим «хохла» до свого, чи то понижуючись до його убогого рівня…

НІ, УСЕ ЦЕ НЕ ВИПАДКОВІСТЬ. НА ПРИКЛАДІ РІЗНОЕТНІЧНИХ І РІЗНОЧАСОВИХ НАРОДІВ МИ БАЧИМО ЄДИНУ СХЕМУ «ІРРЕАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНИ». Це – система, до якої не можна підходити з позицій позитивістського «раціоналізму»», – С. Васильченко.

Етнічні землі України входять до первісного ареалу індоевропеїзму. Тому, усі індоевропейські народи мають якесь відчуття, несвідоме, на генетичному рівні передачі у спадок від покоління до покоління кровного єднання з Прабатьківщиною. Саме з наших земель далекі предки орії несли нові ідеї і знання у широкі світи. І у закутках їх генетичної пам’яті оживає  відчуття (чи то усвідомлення) про свою приналежність до світоглядної першооснови. Ось звідкіля походить ота патологічна «прив’язка», ота заповзятість, з якою напрошуються безпардонно в родичі до українців. Спрацьовує потяг до аристократичного першородства. Найбільш смішно тут виглядають потуги росіян, основу їх етносу складають угро – фіни і тюрки, з невеликою домішкою індоевропейства.

Велике значення відіграє енергетика землі і мови у тих регіонах де проживав етнос. У кожного регіону своя енергетика, вона має чималий вплив на менталітет корінного народу. Набуває розвитку власна філософія, культура, свій погляд на оточуючий світ.

ОСОБЛИВА УВАГА! ЦЮ НОРМУ СЛІД ПОВТОРЮВАТИ …«ДОТИ, ДОКИ НАРОД ЗБЕРІГАЄ СВОЮ КОРІННУ МОВУ , ВІН ЗБЕРІГАЄ СВОЮ ЗЕМЛЮ У ПРЯМОМУ Й ПЕРЕНОСНОМУ ЗНАЧЕННІ», – мудро зауважував В. Московченко.

І ФОРМУЛА ВІД  К. КАСТАНЕДИ: «У ПЕРШУ ЧЕРГУ СВІТ Є СВІТОМ ЕНЕРГІЇ, І ЛИШ ПОТІМ – СВІТОМ ОБ’ЄКТІВ…».

І замість післямови.

ПРО ДУХОВУ ВІЙНУ. «Сьомим – фундаментальним, найвищим рівнем ефективності володіє духовна зброя. Її могутність полягає у спотвореному висвітленні не поточних подій чи історичних процесів, а у накиданні збочених життєвих цінностей, у викривленні уявлень про саму природу видимого і невидимого світу, про добро і зло, життя і смерть. Важливим елементом духовної війни є тенденційна інтерпретація священних книг і священної історії з програмуванням народу на самознищення…

А українців енергійно переконують, що вони генетично нездатні до вольових вчинків і сильної політики…», – ІГОР КАГАНЕЦЬ.

Остання цитата тексту, конче необхідна: «Ми перебуваємо в умовах гібридно – месіанських агресій, коли нас просто хочуть знищити. Причому доволі креативно – через порятунок. Путінці публічно грають роль месії – рятівника…», – Григорій Любовець.

Вихід який? Треба віднаходити і протиставляти їм свою тактику і стратегію, вищого рівня ніж у супротивників. Треба перестати бути донорами для видимих і невидимих ворогів, трансформуватися зі стану пасивної жертви війни до стану її активного учасника, який при надзусиллях призведе до Перемоги. Жаданий мир прийде тільки з Перемогою, бо інакші варіянти навіть до розгляду брати не можна.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, журналіст

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × one =

Копіювати заборонено!