Головна > Блоґи > Як усіх наших Президентів нам обирали олігархи…

Як усіх наших Президентів нам обирали олігархи…

Про демонізацію Коломойського  і наше убоге громадянське суспільство

 

 Розумні  все не вгамовуються

Розумні, причому без всякої іронії, адже вони всі останні місяці самі так себе називають і такими вважають, ніяк не вгамуються і після  президентських виборів. Розумними вони вважали себе всі три  місяці виборчої кампанії. А після першого туру і поразки з двократним відставанням  свого кандидата Порошенка  стали вже відкрито числити себе елітою народу. Після  другого туру, вирішального голосування й отримання від виборців лише чверті голосів, розумні і далі затято стоять  на своєму: саме вони — інтелект, еліта,  цвіт нації, а їхні опоненти — сіра маса, бидло і натовп.

Для утвердження цього елітарні не цуралися жодних методів, у тому числі відвертої брехні. Її різновидом є і напівправда, про яку кажуть, що  вона гірша брехні.

Всього один приклад. Це вже з прози життя, тобто соціальних проблем, до яких  розумні мусили теж спускатися з хмар у виборчу полеміку. Мова про дикунське 8-разове підвищення ціни на газ для населення в ці «реформаторські» роки.

Як вам таке твердження: ціна на газ при команді (режимі, владі) Порошенка піднялася всього на 20 центів. Суща правда, на 20 центів, «американських копійок», цент —  одна сота долара. Але ці 20 центів додалися до попередньої ціни у 10 центів, тобто  подорожчання  «лише» утричі, або  200 %  зростання тарифу. А головне ось що: нечуване в часи незалежності падіння національної валюти гривні. Дійсно, нечуване, бо було у 2 з половиною рази (з 2 до 5 за долар),  було потім у півтора рази ( з 5 до 8), але не втричі з гаком. Цей обвал трапився  в перший же рік після Майдану, перший рік президентства Порошенка. Так от, при співвідношенні у 8 гривень за долар оті 10 центів становили 80 копійок. А коли незабаром газ подорожчав «у центах» втричі при курсі 25 —27 гривень за долар, то оті 30 центів склали понад 8 гривень, що ми й мали  всі останні роки. А на фініші  «епохи реформ» тариф і ще зріс.

 Новий етап у старих чунях

Та достатньо про історію, хоч і недавню. Зі вступом на посаду нового Президента Володимира Зеленського почалася нова історія. Щоправда, тільки не в психології розумних, які, схоже, ніяк не перевзують старі стоптані агітаційні чуні.

Ось гарна ілюстрація — уже самі заголовки заміток на одному  популярному чернігівському  сайті. Як вам таке?

«Новообраний  «головнокомандуючий» хоче провести референдум про мир з агресором.»

«Коломойський призначив Богдана головою адміністрації президента

Цитати точні, аж до «головнокомандуючого» у лапках , президента з маленької літери і Коломойського, який, виявляється,  призначає.

І ось так щодня й щогодини, передусім у середовищі Інтернету, де і у «розумних» і у «дурнів» повна свобода слова. Кожне рішення Президента Зеленського, кожна його заява, а це теж дія, кожне слово сприймаються невгамовно розумними  у багнети,  з тими ж пересмикуваннями, велемудрими «трактуваннями» і тією ж передвиборчою брехнею. Ця агресивна сверблячка інколи вже нагадує якусь шизофренію.

Чого вартий хоч би ось такий приклад, до речі, у продовження сказаного щодо гривні. Уже другого дня після інавгурації нового Президента, власне, у його перший (!) по-справжньому  робочий день читаємо в Інтернеті єхидну репліку: «Так де  долар уже по 8 гривень?» Яким же, не підберу слова, треба бути, щоб миттю ставити такі претензії  новому главі держави, а не попередньому, при  якому гривня і обвалилася більш як утричі. І розумні жодним словом не ставили йому це запитання й за кілька місяців виборчої кампанії.

І нарешті  переходимо до особи одного з олігархів, того, який нам обрав, призначив, настановив нового Президента. Я навіть не беру три останні дієслова попереднього речення у лапки, пробуючи розібратися у ролі олігархів у нашому політикумі, загалом суспільстві.

Ігор Валерійович Коломойський, 56 років,уродженець Дніпропетровська, нині це Дніпро. Один з десь десятка українських мільярдерів. Демонічна постать, якщо вірити розумним. «Коломойський розікрав Україну» — ви це чули і чуєте. Правда, коли таке говорить мадам Гонтарєва, то якось воно не воно. Чергова, якщо не помиляюсь, кума Порошенка  (а там, нагорі, всі так багато перекумувалися) зараз «у бігах», втекла в Англію. І там, у Лондоні, чхає на виклики на допит у Генеральну прокуратуру  України, що порушила, в числі інших, і проти Гонтарєвої кримінальну справу. Звісно, не за обвал національної валюти. Пані Гонтарєва умудрялася кілька років підряд торочити, що не має до цього жодного  стосунку. Голова Національного банку України (!), єдиної структури держави, яка випускає в обіг національну валюту.

Втім, повернімося до Коломойського. Почнімо з його «призначень», насамперед, на вищу у президентській команді посаду — голови Адміністрації Президента. Так от, на неї Коломойським чи «його ставлеником» призначений  Андрій Богдан. Йому 43 роки, юрист, закінчив Львівський університет імені Івана Франка, працював  юристом,  на державній службі.

Щоб залякати посполитих, розумні останнім часом називають Богдана дуже просто  — «юрист Коломойського». Додаючи, «недолюстрований», про що нижче. Правда, чомусь забувають, що у бізнесмена може бути багато юристів, а у юриста — багато  клієнтів. А ще тут крутиться аналогія з чомусь часто цитованим (притому, кому як хочеться) «адвокатом Трампа», з якого медіа  зробили мало не віце-президента США. Хоч це щось на кшталт «дантиста Трампа» чи його перукаря, кравця. Але ж яка страшилка: «юрист Коломойського».

Ну, й «недолюстрований». Про так звану люстрацію у форматі ухваленого після другого Майдану законодавства вже дискутують давно. Чи це дійсно «очищення влади», чи імітація цього, ще один прояв численних імітацій останніх років.

Андрій Богдан начебто потрапив під люстрацію, тобто заборону займати посади держслужбовця. А наче й ні за іншими нормативними актами. Втім, Зеленський вже заявив, що одразу звільнить Богдана, як тільки Конституційний суд нарешті внесе ясність щодо законодавства про люстрацію.

Підставою для люстрація Богдана називають його роботу в уряді часів Януковича, тобто уряді регіоналів, очолюваному Азаровим. Подібна публіка стосовно деяких посад потрапляє під люстрацію.  Богдан в часи регіоналів займав посади  уповноваженого уряду з питань антикорупційної політики і аж цілого заступника міністра. Що ж, люструймо.

Але тоді вже треба ж люструвати й тих, хто займав у ті ж  часи не менші,  а то й більші посади. Наприклад, один  політик з березня по грудень 2012 року, цебто в розпал правління регіоналів, за Указом Януковича працював уже цілим міністром у регіоналівському уряді. Це Петро Олексійович Порошенко. Що  не завадило йому невдовзі обратися Президентом, не піти з посади після ухвалення закону про люстрацію і спокійно балотуватися вдруге на  главу держави.

Але знову про  Коломойського, власне,  загалом про тих, кого ми лаємо терміном «олігарх».

 Як нам обирали Президентів    

Уже перший Президент України Леонід Кравчук був позбавлений цієї посади дочасно, всього через два з половиною роки президентства, хоч тоді каденція була нехай і не 5, а все ж 4 роки. Влітку 1994 року в країні намалювалася політична і економічна криза. Як тепер виглядає пост-фактум, не така й глибока порівняно з наступними катаклізмами. Тим не менше, пристрасті в парламенті, під стукіт касок страйкуючих (чи псевдострайкуючих) шахтарів Донбасу  (он  ще коли була проба сил цього регіону) призвели до відставки Кравчука і дочасних виборів. Юридично  — за постановою Верховної Ради.

Новим Президентом був обраний Леонід Кучма, з отого корпусу радянських «червоних директорів». Якщо ми, знов-таки аналізуючи вже пройдене, стверджуємо, що саме при Кучмі постав наш олігархат, то логічно визнати, що цього другого Президента нам обрали  саме новонароджувані олігархи, з тих же директорів та спритних недавніх компартійних і комсомольських функціонерів. Між іншим, і Кравчука теж.

Кучма правив два терміни. Не проти був балотуватися і втретє. Такого нема в нашій Конституції, але спритні «юристи завзяті» (цитуючи класика) якраз через ухвалення нової Конституції пробували довести нам, що 3 = 2, тобто що це буде знову «другий термін».

Ця арифметика провалилася. Відтак, олігархи спробували обрати нам наступника Кучми — Януковича. Завадив перший Майдан, Помаранчева революція. Втім, багаті ніколи «не плачуть», всупереч відомому серіалу. Вони підтримали Ющенка.

Пройшло ще 5 років. Ахметов та інші олігархи обрали нам того таки Януковича. Справу дуже полегшили ганебні 5-річні чвари переможців першого Майдану. А відтак — реванш регіоналів, який так дорого нам обійшовся.

Через кілька років, уже дочасно — через 4, олігархам, яких дістав «безпрєдєл» регіоналів, довелося знову йти на вибори. Фірташ та інші олігархи обрали нам Порошенка, до речі, й самого — з обойми  олігархів. Обрали знову під супровід Майдану, вже другої революції і, на превеликий жаль, уже на крові.

Пройшло ще 5 років. Нині кажуть, що Коломойський та інші олігархи обрали нам наступного Президента — Зеленського. Очевидно у обраних «обиральників»  були на це свої резони. Наскільки вони співпадуть з інтересами держави України, її народу — скоро побачимо.

Резюме. Так що тут, власне, нового у тому, що олігархат обирає нам чергового Президента?

Нічого нового, бо в Україні, на жаль, все ніяк не сформується нормальне громадянське суспільство.

 Де воно, це громадянське суспільство? 

А ніде. Все той же партійний цирк з його 352-ма партіями, це ще на початок року. Причому, згідно закону, якщо  якась партія 10 років не брала участі у парламентських і президентських виборах, вона знімається з реєстрації, тобто ліквідовується. Таких юристи нарахували понад сотню. І це вже питання до державних структур, насамперед Міністерства юстиції , якому просто треба виконати норму закону. А до співгромадян  питання щодо того,  скільки ж можна тримати своїм членством цей партійний цирк?

І плодяться все нові партії. Ось створив нову партію співак Святослав Вакарчук. Взагалі, строго кажучи, він її навіть не створив, а купив, тобто купили ті, хто за цим політпроектом.  Оскільки це проект відверто на оголошені вже парламентські вибори, а нові партії не можуть брати в них участь, довелося домовитися з одною з партійок, яка поступилася своєю реєстрацією новітній партії «Голос».

Варто нагадати, що Вакарчук уже був депутатом парламенту, як обраний восени 2007 року за списком партії Президента Ющенка «Наша Україна — Народна Самооборона».  Пробув співак депутатом ледве більше року, а вже у грудні 2008-го добровільно поклав мандат депутата. Це доволі рідкісне у нас явище сам Вакарчук пояснив тим, що наочно побачив, яка у нас брудна політика. Очевидно, нині співак вважає, що за ці 11 років наша політика стала чистішою.

Не кращими від партій є і громадські організації: товариства, спілки, і т.д. Здрібнілі, якщо не сказати — деградовані, прислужники політикуму і того ж олігархату.

 Все ж, ми — народ

Нехай і з дуже інфікованою чварами так званою національною елітою. Цій інфекції — цілі століття, від заколотів проти гетьманів до давніх чвар у церкві. Але все ж, ми — народ, якщо не ділитимемо себе на розумних і сіру масу.

Тому, всупереч сказаному вище, що світом керують гроші, не можна не зважати на народ. Українці довели це двома Майданами, нехай навіть попри те, що цими революціями, як і вчить історія, спритно скористалися негідними, а в людей нині колосальне розчарування в тих Майданах.

Врешті, «Все буде добре», як співає не політик, а чудовий співак Святослав Вакарчук.

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»
Чернігів
04.06.2019

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × two =

Копіювати заборонено!