Головна > Україна > Історія й Політика > Своєчасність дієвої історіософії Пантелеймона Куліша. До 200-ліття

Своєчасність дієвої історіософії Пантелеймона Куліша. До 200-ліття

«…Історія обману довша, якби її списати, од історії щирої правди…»

«Правда з Неправдою ходять поміж миром обняв­шись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них якзвати»

«Якби я знав, що я неправий, то зразу спалив би свої папери й поламав перо, а оскільки правих людей не бачу, то краще один залишусь із своєю правдою, аніж пристану до «стоустого непорозуміння»

Пантелеймон Куліш

 

Тут був родовий хутір Кулішів – Гуків хутір.

 

СВОЄЧАСНІСТЬ ДІЄВОЇ ІСТОРІОСОФІЇ
ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША
в цілісності української світоглядної традиції

 

Подвижник правди

Правда – основна категорія дієвої, життєвої філософії або мудрості. Правда – це істина, осягнута в особистому досвіді. Жити по правді – жити істинно, справедливо, мудро. Мудрість життя полягає в дотриманні вселюдського морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Цей принцип моральної зрілості людини – дієвий чинник філософії природи або хутірської філософії Пантелеймона Куліша (1819–1897) й усієї глибинної української світоглядної традиції як основи життєвої філософії національної культури. Бо моральна зрілість забезпечує культурний саморозвиток людської особистості й «збірної особи народу» (П. Куліш). Звідси моральний імператив Куліша: «…єдиними устами і єдиним серцем» трудитися над пробудженням суспільно-національної свідомості в Україні.

Ця моральна світоглядна позиція Пантелеймона Куліша перегукується з такою ж позицією Станіслава Оріховського (Роксолана) (1513–1566) – найвизначнішого гуманіста в українській і польській культурах доби Відродження, філософа, історика, публіциста, оратора, полеміста, який звертався з настановами до правителя середини ХVІ століття, наче сьогодні: «Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди й справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою». І в середині ХІХ століття найбільший наш філософ права й глибинний педагог Памфіл Юркевич (1827–1874) нагадує, що моральність законів і влади забезпечують люди дотриманням одвічної ідеї правди й справедливості, яка не залежить від зовнішніх, мінливих чинників історії: «…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо… поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Взаємність, як і справедливість, становлять основу держави». А ось безвічний дієвий досвід великого й неосягнутого філософа-практика, педагога-новатора Григорія Сковороди (1722–1794): «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею». І досі будить нас до діяння в ім’я правди подвижницький дух титанічного мислителя-енциклопедиста, громадсько-політичного діяча Івана Франка (18561916): «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, та все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства».

Надзвичайно своєчасні ці моральні імперативи С. Оріховського, Г. Сковороди, П. Куліша, П. Юркевича, І. Франка, бо 500, 300, 150, 100 років тому й нині так багато дурнів, невігласів, лицемірів і так мало мудрих, освічених, правдивих і справедливих людей. Хоч ці люди й нечисленні, та вони свідомі свого подвижницького покликання в Білому світі. Люди подвижницького духу забезпечують нескінченність передачі світоглядної традиції національної культури – єдиної непроминущої реальності, яка забезпечуює культурний саморозвиток людської особистості, «збірної особи народу» й культурний добір людства.

Серед світоглядної цілісності українського подвижництва особливою є феноменальна постать Пантелеймона Куліша. «Серед безлічі прославлених батьків народу, якими обдарувала нас історія ХІХ ст., є одна постать самітна, яка не зазнала благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитности ні за життя, ні по смерті, дарма що ся постать висока і далеко перевищує пересічного національного святого всіх українських земель. Це П. О. Куліш. Людина найменше популярна, найменше оцінена і, мабуть, найменше зрозуміла в усьому українському письменстві. Наче другий Іван із Вишні, анахорет за життя, радо промовчуваний по смерті.
…В Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себто сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові…», так проникливо-правдиво охарактеризував феномен Пантелеймона Куліша основоположник державницького напряму в українській історіографії Степан Томашівський (1875–1930) у статті «Куліш і українська національна ідея» (1922).

 

Джерельна основа світогляду й історіософії

Пантелеймон Олександрович Куліш – унікальна постать, «першорядна звізда» (І. Франко) в літературному й громадському житті України ХІХ століття. Він яскраво виявив себе в різноманітних сферах української культури як прозаїк, поет, драматург, історик, філософ, історіософ, перекладач, публіцист, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, критик, соціолог, педагог, художник, видавець. У цілому – це великий український мислитель-енциклопедист, генератор української національної ідеології, провідник української нації, подвижник культурного саморозвитку народу й суспільного самоврядування волею національного духу.

Народився Пантелеймон 26 липня (7 серпня за новим стилем) 1819 року в родовому хуторі біля містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Шосткинський район Сумської області) в родині нащадків старовинного козацького роду. Тут, у живому народному культурному середовищі, збереженому за часів Гетьманщини, козаки-хлібороби плекали духовно-господарську традицію прадавньої Сіверії (так любовно називав свою материзну П. Куліш). Мати, Катерина Іванівна, й батько, Олександер Андрійович, мали аристократично-величні постави, були дуже мудрі. Але мати, на противагу палкій, суворій батьковій натурі (за цю особливість Кулішів прозивали «Гарячі»), мала розважливу, лагідну вдачу. На відміну від батька, який «був серед сусідів Аристотелем», вона була неписьменна, «уміла розмовляти тільки українською мовою й, що мала в голові, все те взяла не з книжок, а з живої народної речи. …Не було кращого голосу ні в кого, як у Кулішевої матері; ніхто не співав таких давніх пісень, як вона. Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями», – згадував П. Куліш в автобіографії. Всі ці скарби народної пам’яті (старовинні пісні, думи, казки, приказки) від мами засвоїв син, і вони стали джерельною основою його світогляду, педагогіки й історіософії, де фундаментальними є архетип материзни й ідея святого материнства. Поняття материзна П. Куліш незмінно вживає замість загальноприйнятого поняття батьківщина і вбачає в материнстві провідну суспільну силу. Він переконаний, що тільки чисте материнське серце спроможне народити й виховати оновлену людину. Особливу надію в вихованні нового молодого покоління педагог-мислитель покладає на матерів: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу. Бо у вихованні дитини провідним є почуттєво-сердечний чинник: «Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою». Саме в родинному вихованні закорінені моральні принципи етнопедагогіки: «Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата – перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх …з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом… Тільки тому буде праведна користь із шкільної …науки, хто вийшов із хорошої хати».

Початкову освіту Пантелеймон отримав удома, потім навчався в Новгород-Сіверській гімназії (18311836), на філософському й правничому факультетах Київського університету (18391840). З 1841 року П. Куліш викладав історію й російську мову в Луцькому, Києво-Печерському, Києво-Подільському дворянських училищах та в гімназії в Рівному. З 1845 року викладає російську мову для студентів-іноземців у Петербурзькому університеті й допомагає Петрові Плетньову (1791–1866) редагувати журнал «Современник». П. Плетньов, який видавав журнал після О. Пушкіна, готував П. Куліша на посаду редактора цього часопису. В 1847 році Петербурзька Академія наук відрядила П. Куліша за кордон для вивчення мов, історії, культури, мистецтва слов’янських народів. Того ж року він одружився з Лесею (Олександрою) Білозерською (старшим боярином у них на весіллі був Тарас Шевченко).

Невдовзі П. Куліша й брата його дружини Олександри Білозерської – Василя Білозерського заарештували у Варшаві за підозрою в зв’язках із Кирило-Мефодіївським братством. П. Куліш, як і Т. Шевченко, організаційно не належав до братства, але контактував із братчиками, застерігаючи їх від усякої псевдополітичної марноти: «Хвалитесь мені словами, – та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й инших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова упадуть стіни єрихонські». П. Куліш передусім плекав моральну дієвість істинної думки, яку вже потім являв у правдивому слові. Тому для Куліша мова, позбавлена правдивості й моральної дієвості, – «ледача мова», а ті, які нею послуговуються в омані народу – «ледача інтелігенція».

Хоч слідство й не довело Кулішевої причетності до братства, та йому вирекли суворий присуд за «чрезмерную любовь к родине», яку він проповідував у своїх працях, особливо за антикріпосницький український дух та за утвердження природного права й політичної волі корінної людності в «Повести об Украинском народе» (1846), яка «могла производить тем больший вред, что сочинена для детей старшего возраста». П. Куліша засудили до ув’язнення в Петропавлівській фортеці й потім заслали до Тули з забороною друкуватись, а всі його книжки вилучили з продажу та бібліотек і знищили. Після п’ятимісячного ув’язнення в Петропавлівській фортеці й трирічного заслання до Тули П. Куліш повернувся в Петербург, де був на чиновницькій службі. У 1857 році заснував у Петербурзі власне українське видавництво з друкарнею. Тут він видав альманах «Хата» (1860) замість запланованого однойменного журналу, а в 18611862 видавав разом із В. Білозерським журнал «Основа», розгорнув широку книговидавничу діяльність. Це дуже посприяло розвитку українського літературного процесу й суспільної думки.

 

«Головний двигач українофільського руху в Галичині…»

Матеріальна скрута змусила П. Куліша податись на державну службу: в 18641868 роках працював у Варшаві директором департаменту духовних справ та членом комісії з перекладу польських законів. Тепер він багато уваги звертає на Галичину і всіляко намагається підсобити українській справі: «…Постійно був зайнятий убогими русинами… жертвував значні для мене гроші на львівські видання й на підтримку тружденних бідняків, які зверталися до мене за порадами» (з листа до Л. Жемчужникова). Особливо багато сил і коштів П. Куліш віддав на видання заснованого за його допомогою львівського наукового й літературного тижневика «Правда». П. Куліш не тільки фінансує цей народовський часопис, а й стає «духовним керманичем «Правди» (І. Франко) очолює народовське рушення в Галичині. Як головний редактор часопису «Правда» (від початку 1869) Куліш формує його концепцію, впроваджує нові правописні норми на основі власно винайденого й запровадженого ще в Петербурзі питомо українського фонетичного правопису, який галичани назвали кулішівкою й противились його застосуванню, а нині це офіційний український правопис. Знаний літературний майстер широко знайомить галичан із східноукраїнським письменством, віддаючи багато сили літературному редагуванню (саме П. Кулішу завдячував своїм літературним становленням І. Нечуй-Левицький). Куліш друкує в «Правді» й свої твори, а публікація автобіографії «Жизнь Куліша», яку він написав від другої особи, значно посприяла утвердженню його морального авторитету, хоч він і так мав великий вплив на галичан як патріарх письменства й національний ідеолог: «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років» (І. Франко).

Одначе П. Куліш сам-один не міг розворушити тогочасну галицьку інтелігенцію, яка мало вболівала за народну справу, плутаючись у далеких від життя церковних, партійних і правописних суперечках (хіба не те саме відбувається з нинішньою псевдоінтелігенцією?). Великий подвижник українства опинився в суперечливій ситуації: працюючи в державній структурі, яка провадила русифікацію, він намагався об’єднати патріотичні зусилля наддніпрянської й галицької інтелігенції. Скінчилося тим, що російський уряд, довідавшись про Кулішеву участь в українських справах, зажадав, аби він публічно зрікся цього в пресі. П. Куліш навідріз відмовився й звільнився з державної служби.

З 1868 по 1871 П. Куліш жив у Львові й Відні. Наприкінці 1871 року повернувся до Петербурга, а з 1877 оселився на хуторі Мотронівка (тепер куток села Оленівка Борзнянського району на Чернігівщині) – родовій садибі своєї дружини Олександри Михайлівни Білозерської-Куліш (відома в літературі під псевдонімом – Ганна Барвінок).

Маючи що провістити людям, П. Куліш шукає можливості вийти на широкий суспільний загал. Наприкінці 1881 року він їде за кордон, у Галичину, й намагається заснувати у Львові політичний журнал. Куліш зближується з польською аристократією й умовляється про фінансову підтримку видання журналу задля просвіти галицької молоді. Спонукаючи українську й польську інтелігенцію до співпраці заради розвитку своїх культур, видає у Львові «Крашанку Русинам і Полякам на Великдень 1882 року» («Се христосування з друзями й ворогами бідолашний автор, стоячи між Сциллою й Харибдою, благоговійно присвячує свободженим од нашої великої туги мученикам чоловіколюбства Тарасу Шевченкові і Адаму Міцкевичові»), де закликає обидва народи до злагоди в ім’я майбутнього. Проте ні поляки, ні українці не сприйняли святої ідеї примирення, й на провісника правди знову посипалися злостиві нападки з боку галицьких народовців і церковників-москвофілів та російських православних клерикалів (ці погрожували йому Сибіром) за нібито Кулішеве «полонофільство». Досі своєчасним лишається Кулішеве одкровення в «Крашанці…»: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обняв­шись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати».

В цю пору П. Куліш орієнтувався на Західну Європу, зокрема на культурну Австро-Угорську монархію. Наскільки серйозні плани мав Куліш можна судити з того, що він вийшов із російського підданства й готувався прийняти австрійське. 9 березня 1882 року Пантелеймон Куліш пише зі Львова у Відень своєму учневі й молодшому колезі, видатному фізикові й філософові Іванові Пулюєві (1845–1918): «Австрійське підданство треба мені, любий друже наш, і для того прийняти, щоб мені можна було видавати і «Нову Основу» та нею підняти молодіж червоноруську, а ближчих людей запомогти і духовно, і економічно, даючи їм сотрудницьку роботу в руки. Тут не бачу такого чоловіка, щоб умів журналом орудувати на користь науковому і соціальному чи лучче сказати громадянському проґресові. (Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено)». Та поляки лукавили: умовляючись із Кулішем, вони водночас готували закон, на догоду папі Римському, про передачу галицьких василіянських монастирів єзуїтам. Довідавшись про це, П. Куліш порвав усі стосунки з поляками й виїхав до Відня, де видрукував німецькою мовою брошуру на опротестування того закону. Але австрійська влада конфіскувала брошуру.

 

Усамітне­не хутірське життя завзятого духовного подвижника

Розчарований П. Куліш повернувся 1883 року додому й подав прохання повернути йому підданство. Це відбулося тільки в 1891 році, а тим часом поліція вела за ним пильний нагляд як за нелояльним.

Після тієї невдалої місії Пантелеймон Олександрович безвиїзно живе в Мотронівці, яку перейменував на Ганнину Пустинь, поруч із вір­ною Олександрою Михайлівною. Провадить старосвітський спосіб життя: оре землю своїми улюбленими волами, сіє жито, столярує, пише й малює – господарює й працює духовно, як давній ратай-хлібороб за плугом з молитвою до Сонця (в ратайстві Куліш убачав високий духовний  смисл і взяв собі літературний псевдонім – Павло Ратай). Скром­не хутірське життя невгамовного духовного подвижника нагадує схимництво завзятого вояки-запорожця. «В хатах хуторного двора була всюди простота, достойна угодників божих. Не було там жадної городської роскоші, панської пихи або якої непотреби» (І. Пулюй. «Мотронівський хутір»). Куліш усамітнився на хуторі від лукавого миру й самовіддано працював задля вищих цінностей української культури, та все одно не полишав надії достукатися до людей зі своїм осягненням істини – зі своєю правдою.

П. Куліш глибоко переживав розбрат слов’янських народів, що до нього призвели людей вищі ієрархи християнства та постійно підбурювали ксьондзи й попи. Духовний подвижник зазнавав світоглядного розходження з лукавим римо-католицьким, уніатським і російським православним духовенством, з таким же самим польським, австрійським, російським державним чиновництвом та з українськими суспільно-політичними течіями – консервативними москвофілами й ліберальними народовцями. П. Куліш переконався, що через різні конфесії людей роз’єднують захланні вигоди кліру; там стільки ж віри, як і в церкві, підпорядкованій імперським інтересам. Звідси його своєчасний висновок: «…Немає віри ні руської, ні грецької, а є віра царська…».

Тому П. Куліш глибоко зацікавився дієвою моральною силою ісламу з його традицією особистого духовного досвіду в осягненні Істини. Глибинну моральну суть ісламу розкрив його основоположник Магомет: «Пошуки знання – релігійний обов’язок кожного мусульманина»; «Покликання мусульманина – пізнавати істину й жити в ній». У духовній традиції ісламу «знання» слід розуміти як «сакральне знання», «істинне знання», «знання серця», яке людина осягає в духовному досвіді й завдяки дієвості якого досягає щастя в житті. Дієвість сакрального знання є сутнісною ознакою ісламу як світогляду й як життєвої практики, що й становлять систему культури. Поняття «сакральне знання», «знання серця», «корисне знання» тобто дієве знання поширене в суфійських подвижників, ним користуються й Г. Сковорода, П. Куліш, П. Юркевич, Ф. Ґюлен, підкреслюючи практичну, дієву суть внутрішнього, глибинного знання в культурному житті людини.

Яскравим плодом духовних пошуків П. Куліша в цьому напрямі стала поема «Магомет і Хадиза», яку він написав у Відні 1882 р. Наприкінці цього року Пантелеймон Куліш повідомляє в листі до свого молодшого колеги Михайла Драгоманова: «Мне хотелось бы напечатать скорее поэму… Может быть, некоторые из моих мыслей послужили бы руководством для новых деятелей украинской идеи в антипоповском и антидеспотском духе». Видавши поему у Львові 1883 р., П. Куліш сповіщає М. Драгоманова, що вона є «тільки прелюдією до кількох інших поем», у яких він планує «змалювати найвиразніші прояви арабо-магометанської культури, до її занепаду в перевазі над нею варварства, з одного боку, азіятського, з другого – європейського». Поет сподівається, що читач «у поезії чужої жизні відпочиватиме духом од польсько-єзуїтського, москово-російського і нашого козако-українського фанатизму…, одчинятиме собі двері на Восток, звідкіля прийшли найвищі наші ідеали, найкращі перекази нашого духа».

В поемі «Магомет і Хадиза» поєднались духовно-філософські й психологічно-особистісні мотиви. П Куліш подарував примірник поеми своїй дружині – талановитій українській письменниці Ганні Барвінок із віршем-присвятою, де порівнює її самовідану любов із самовідданою любов’ю Хадизи. На думку українського філософа й літературознавця Дмитра Чижевського, в поемі «Куліш розвиває романтичну філософію любови». Поема «Магомет і Хадиза»  належить до найвищих здобутків ліро-епічної поезії.

У своїй глибинній культурософській практиці П. Куліш звертається до культурних набутків Сходу, зокрема до морально-світоглядної основи ісламу, закоріненої в світлосповідній традиції зороастризму й суфізму. Найближчий Кулішеві був особистий духовний досвід вільної людини в суфізмі. Філософія й духовна практика суфіїв як осягнення Істини через просвітлення серця Любов’ю надзвичайно близька староукраїнському ясновідному духовному досвіду й заснованій на ньому практичній філософії серця, найменованій Кулішем  філософією природи – хутірською філософією. Духовні засади староукраїнського ясновідного світогляду й суфізму найчіткіше простежуються в П. Куліша у «Бесіді Старого Розума з Недомислом» – інтерпретації поетичної частини біблійної Книги Іова. Недомисел – властивість людей, які розумні чужим розумом. Тому Недомисел вдається до уявного спілкування з вигаданим і неіснуючим, аби впливати на Старого Розума.

У своїй самовідданій подвижницькій праці для відродження рідного народу П. Куліш покладається на основоположні духовні цінності української культури – ясновідний світогляд і звичаєву традицію та на вселюдський моральний принцип, суть якого розкривається в триєдності істинного думання, справедливої дії й правдивого висловлення. Українці-аграрії в ясновіданні своєму дотримувалися звичаю, а не писаного закону, бо в звичаї безпосередньо виявляється моральний закон Усеєдиного Ладу як дієва сутність Рода (Всеєдиного), який, за Кулішем, «є повсюдний Дух, і хто сповідує його в духові й істині, той і є справжній сповідник його». Для Куліша природно-світоглядна релігія – це передусім духовна практика, живе чуття безособової й безвічної духовної сутності Всеєдиного в чистому людському серці, просвітленому любов’ю: «Релігія – це наша стара няня, яку не можуть цінувати й любити сторонні». Звідси Кулішів моральний імператив: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили»; «…всяк має свого царя в голові і свого суддю в серці – їх нехай і слухає».

Це зосередження на внутрішній сутності людини зближує Пантелеймона Куліша з суфійським поетом і філософом Джалоледдіном Румі. Покликання людини на Землі Румі вбачає в саморозвитку власного внутрішнього світу й удосконаленні довколишнього світу. Джерело сили духу людського – в чистому серці: «Мудрий той, хто володіє власним світильником», а основа моральної зрілості людини – в триєдності істинного знання, справедливої дії й правдивого слова.

В останні роки завзятий подвижник майже виключно зосередився на перекладах із чужих мов, аби вивести рідну мову на світові обшири. П. Куліш переклав тринадцять драм Шекспіра (перший том вийшов 1882 р. у Львові за редакцією І. Франка), перекладав поеми й поезії Байрона, Ґете, Шіллера. Переклав Біблію, працюючи над її інтерпретацією з 1860-х років і публікуючи частинами в періодиці. Непросто давалася Кулішеві праця над перекладом Біблії, що нею він зайнявся головно заради узаконення української мови в християнському цивілізаційному просторі. Іван Франко, аналізуючи в «Поемі про сотворенє сьвіта» (1905) джерела й ідеологічну сутність книг іудаїзму та з позиції науки спростовуючи біблійне твердження про створення світу й богообраність іудеїв, критично підійшов до Кулішевої праці: «…Мушу тут з жалем зазначити, що той Кулішів переклад святого письма зовсім не оправдує надій, які покладав на нього сам небіжчик Куліш та й широкий загал українців». Та й сам Куліш ще наприкінці 1878 року писав Пулюєві з Парижа: «Я спалив Старий Завіт і через те ще, що не так треба було його перетовкмачувати, а таки простісінько з Лютера, потроху зазираючи в православне». Скептичний погляд стосується не тільки мовно-смислових сутностей перекладу тексту Біблії. Франко й Куліш, як Сковорода й Гоголь, усвідомлювали глибинну відчуженість біблійної доктрини іудаїзму й мертвих церковно-конфесійних догм християнства від духовних прагнень живої української душі й знаходили традиційні світоглядні первені в забутому природному ясновіданні, яке розкрилось у філософії серця.

Наприкінці 1885 року на хуторі в Куліша сталася пожежа (підпалив орендатор «лях Заленский», діставши за своє погоріле збіжжя страховку). А в Куліша згоріли всі господарські будівлі й скромні матеріальні статки. Та найбільша втрата – у вогні загинула бібліотека, яку П. Куліш збирав ціною всього свого дбання, та багато рукописів. Три роки вони з дружиною жили в сусідській хатині, доки поставили нову хату. І знову він з тим самим завзяттям заходився коло літературної й наукової праці: на основі вцілілого після пожежі укладає поетичну збірку «Хуторні недогарки», пише й видає в 1888–1889 роках тритомну історіографічну працю «Отпаденіе Малороссіи от Польши». До останнього подиху дбає про українську періодику: прибуток від збірки «Дзвін», яка вийшла в Женеві 1893 року, віддав на видання галицького журналу «Народ» (редактори І. Франко й М. Павлик) та першої на Наддніпрянщині україномовної газети «Хлібороб».

Отак на хуторі, майже забуті безпам’ятним громадянством, доживали віку двоє умиротворених просвітлених людей. У січні 1897 року подружжя Кулішів відсвяткувало своє золоте весілля. А невдовзі Пантелеймон Олександрович застудився в холодній хаті й захворів на запалення легенів…

Помер Пантелеймон Куліш 2 (14 за новим стилем) лютого, на Стрітення, 1897 року на хуторі Мотронівка, де його й поховали за козацьким звичаєм, у власному садку, на місці, яке він сам обрав.

Великий подвижник українського духу відійшов із цього світу по-праведницьки: до останнього подиху виводив рукою письмена в повітрі, бо пальці від холоду й знемоги вже не тримали олівця й паперу.  

Іван Пулюй відгукнувся на відхід старшого побратима проникливим словом: «Друже Пантелеймоне!.. Ти стояв вірно не по стороні сильних світа сього, а по стороні підневоленого і гнобленого народу. Ти гордував ласкою і почестями тих, що держать людей в темноті духовній і в безвихідній бідоті. Знаючи з історичного досвіду, як вставали упавші нації, заповідав ти українському світу, що дика сила викликає дику силу, а темрява темряву, так, певно, як любов множить любов, а наука піддержує науку. Ти заповідав, що не декрети та й не писане право, а культура нищила і нищить рабство народів. Ти поставив наше національне знамено на високих баштах науки і гуманности. Ти не кликав людей на криваве діло, на грабанє чужої предківщини, на топтанє під ноги чужих святощів. Ти закликав і збирав докупи українську розпорошену і розсіяну сем’ю до наслідування предківського рідного слова, до наслідування його скарбів правом науки і словесности…».

 

«Тільки його можна вважати за справжнього європейця…»

Кулішева смерть примусила зниділе українське громадянство схаменутися й згадати свого ідейного проводиря, його самовіддане подвижництво й  духовну велич, його феноменальну працьовитість. У 20-х роках ХХ століття, в короткий період національного відродження, Кулішеві ідеї знову стали провідними для української інтелігенції. Як обґрунтовано засвідчив видатний вчений-літературознавець Василь Щурат (18711948): «Куліш сам-один написав більше, ніж усі його попередники, почавши від Котляревського, а ідейних горизонтів створив більше, ніж судилося опанувати їх зором духа всім українським письменникам до найновішої доби». Інший видатний вчений-літературознавець Олександер Дорошкевич (18891946) так означив подвижництво П. Куліша: «Мабуть, я не помилю­ся, коли скажу, що в тодішній українській літературі ми не знай­демо твору поезії, белетристики, публіцистики, де б так повно, з такою силою переконання було окреслено завдання ук­раїнського національного відродження. Куліш ідеолог і тво­рець української нації в її шляхетських елементах, Куліш консолідатор розпорошених прошарувань української дрібномаєткової інтелігенції, Куліш організатор національної культури…». Та на ту саму пору припадає й сумна констатація: «На жаль, Куліш до цього часу лишається архівним письменником. Більшість його літературної спадщини, особливо листів, переховується в архівах, малодоступних для нефахівця» (Віктор Петров, 1894–1969).

Майже за сто років мало що змінилося. Із запланованого в 30-х роках багатотомного видання Куліша вийшло кілька томів, і більшовицька ідеологія табуювала цю титанічну постать на довгі роки. Тільки в 60-х роках вийшов двотомник вибраного та в 90-х з’являлися поодинокі видання окремих творів, хоч був замір 10-томного популярного видання. І ось у 2005 році Редакція журналу «Український Світ» опублікувала окремою книжкою під назвою «Моє життя» три малознані (два з них були заборонені й знищені) твори П. Куліша: «Повість про Український народ», «Моє життя» («Жизнь Куліша»), «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» (в моєму упорядкуванні, перекладі, редакції, з моєю передмовою й примітками). Того ж року Інститут критики взяв на себе велику відповідальність здійснити Повне зібрання творів Пантелеймона Куліша в 35 томах і вже випустив перші два томи листів.

Минуло майже ціле століття замовчування, іґнорування подвижницького духу Пантелеймона Куліша, що він сам передбачив у «Хутірській філософії…»: «Мене вбиватимуть самим іґноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті творів». Та хоч як заздрісники, недоброзичливці, вороги іґнорували й таврували Кулішеві осягнення, та не вдалося порушити цілісності його світоглядної системи й дієвої життєвої практики, об’єднаних потужним особистісним духовним осердям. Кулішів творчий дух,

Кулішеві ідеї незнищенні й незабутні, вони самі доводять свою правоту. Істинність Кулішевих осягнень переконливо підтвердив ідейний провідник українського відродження 1920-х років Микола Хвильовий (1893–1933): «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента…».

 

Енциклопедист, історіософ-новатор, рушій національної культури

Багатогранна творчість Пантелеймона Куліша в усьому новаторська: перший почав писати українською народною мовою наукові праці (історичні, історіософські, філософські, літературознавчі, етнологічні, фольклористичні, соціологічні, педагогічні), заклавши основи української наукової мови; запровадив новий і дотепер діючий український фонетичний правопис. Куліш зібрав докупи 36 літер – старий алфавіт і додав нові літери. Старі літери (Ы, Э, Ъ, ять, фіту, іжицю) зберіг, бо вони є в церковних книгах, уривки з яких подавав у своїй «Граматці» (1857, 1861), однак не використовував для написання українських текстів. Відсутні літери Є і Ґ передає літерами Е та G. В такому вигляді кулішівка вживалася з 1857 до 1876 (заборонена Емським актом). Після зняття заборони в 1905–1914 Кулішеву абетку трохи змінив Борис Грінченко: прибрав церковні літери, додав Ґ, Є, Ї. Тепер ми користуємося грінченківкою – Грінченковим варіантом  кулішівки.

Пантелеймон Куліш – перший вимогливий і доброзичливий критик та редактор Тараса Шевченка (1814–1861) (за свідченням сучасників, Куліш знав українську мову так досконало, як ніхто з тогочасних українських письменників, за винятком Шевченка; Кулішеве поетичне редагування справило значний вплив на розвиток образно-світоглядної системи Шевченкової поезії, наприклад, Кулішеві належить знаковий образ «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…»); перший біограф, текстолог, упорядник і видавець найповнішого на той час шеститомного зібрання творів Миколи Гоголя (1809–1852) – генія світового письменства з українським серцем; перший перекладач українською творів Шекспіра, Ґете, Байрона; перший перекладач по-українськи Біблії. П. Куліш – батько українського роману й один із фундаторів російської історичної романістики: свою знамениту «Чорну раду» видав у російському (1845) та українському (1857) варіантах.

Особлива, початкова сторінка історіософії Пантелеймона Куліша – віднайднення, ідентифікація й видання Літопису Самовидця. П. Куліш критично підійшов до «Истории руссов», яку видали в Москві, про що пише в листі до М. Погодіна (той мав великий вплив на видавничі справи в «Императорском Обществе…»): «Видел я чтения Вашего общества Истории…Не понимаю только, зачем исторические малороссийские источники начаты с Летописи Кониского, тогда как мы имеем источники в более строгом значении этого слова, т. е. сочинения не прагматические. Нельзя ли мне как-нибудь примкнуть к Вашему Историческому обществу? Я приготовил бы для печати один украинский современный мемуар о войнах Хмельницкого и междоусобицах, бывших в Украине по его смерти. Эта летопись, напечатанная вслед за Кониским, была бы лучшим объяснением «Истории руссов». На основании этих двух сочинений можно будет многое сказать не только о фактах истории Украины, но и о напрвлении, принятом этою историею в смысле науки…» (1846, марта 23). Через місяць М. Погодін доповів про Кулішеву пропозицію на засіданні «Императорского Общества…», де було прийнято рішення розглянути пропозицію й доручено О. Бодянському як секретареві «Императорского Общества…» й редакторові «Чтений…» розпочати підготовчу роботу. У відповідь на лист О. Бодянського П. Куліш через місяць надіслав йому початок Літопису Самовидця, а через тиждень було вирішено опублікувати пам’ятку в двох книгах за списком і з передмовою Пантелеймона Куліша. П. Куліш знайшов цей козацький літопис на Київщині ще в 1840 році, переписав, розшифрував, підготував до друку й дав назву – Літопис Самовидця. Цей козацький літопис написав очевидець подій, вихідець із Війська Запорозького, добротною тогочасною українською мовою, близькою до народної. Це одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини й Руїни в Україні. Літопис Самовидця – унікальне джерело з української історії, правдиве й позбавлене тенденційності, якою пройнята публіцистична «История руссов». (Слідом за анонімною «Историей руссов» пропагує тотожність русів і українців 10-томна монографія Михайла Грушевського, яка справила хибний вплив на формування української історіографії новітнього часу).

Орієнтуючись на достовірність Літопису Самовидця, П. Куліш написав першу в українській історіографії глибоку й ясну історіософську працю «Повесть об Украинском народе». 1846 року дитяча письменниця Олександра Ішимова (1804–1881), яка видавала для дітей старшого віку журнал «Звездочка», замовила П. Кулішеві, за рекомендацією П. Плєтньова, нарис про історію України для підліткового читання. Цього ж року він написав і опублікував у «Звездочке» та окремою книжкою «Повесть об Украинском народе», де вперше явив історіософський, погляд «на минуле, а відтак і на теперішнє України в головних фактах і значних моментах». Замість поодиноких героїв, славлених і переславлених істориками, та політичних авантюристів, які відчужені від народу й ворожі йому, П. Куліш показав людей – «правосильних членів нації», на яких раніше не звертали уваги. Це передусім селяни-хлібороби, які найдужче страждають під час історичних руїн, але вони лишаються становим хребтом нації, бо забезпечують основу розвитку народу й передачу багатовікової звичаєвої традиції корінної людності. Як природжений мудрий навчитель П. Куліш апелював не до механічної пам’яті й масової свідомості молодого покоління, а спонукав до особистих роздумів, до глибинного осмислення історичного знання як основи формування збірної суспільної свідомості.

Історик показав тут, що українське політичне життя лише на коротку мить було відродилося з-під чужинського гніту в «добу хмельниччини» і явило потужну силу національного духу в природно-звичаєвому праві – волі. Та недовго правувала в Україні всенародна воля, яка пробудилась від хмельничанського революційного збурення: «Через ослаблення демократичної партії Московські вельможі здобули великий вплив на справи України й, тримаючи в залежності від себе негідних її представників, чинили з цією бідолашною країною все, що хотіли. Відтоді починається те затуманення простого люду Українського, те невідання  про відносини його з іншими станами, в якому бачимо ми його і в наш час. За Богдана Хмельницького судові закони жили в устах людей, які вирікали присуди, коли скликали їх на невеликі ради в селах і на важливі в містах; кожен знав тоді, що він правосильний член нації, кожен обертав у своїй голові політичні ідеї; не обмежувався тільки своїм домом, своїм селом, містом; думка його була така широка, як широка Україна, і все, що запроваджувалося в Україні, було кожному добре відомо… – все це проходило через усі голови, проникало в усі душі. …і якби протримався лад, заведений Богданом Хмельницьким, в Україні цивілізація так само тривко розвинулася б із власних первенів, як і в західних країнах Європи. Але удар чола Брюховецького й породжене ним владарювання одного стану разом із владарюванням воєвод ослабили розвиток в Україні політичного тіла в самісінькій його молодості, а потім що далі, то більше народ ставав безсилим, безголосим і нарешті безтямним!..». Починаючи з «чорної ради» Брюховецького, в Україні запроваджено московську політтехнологію. Так українське традиційне самоврядування самостійною волею народного духу підмінено обіцянками запроданців, які вислужувалися перед царем заради особистих вигод. І на зміну давньоукраїнському вічовому праву з законом волі, де нерозривно поєднувались права, обов’язки й відповідальність громадян та їхніх повноважних виборних представників, прийшов охлократичний безвідповідальний парламентаризм. Тож моральні й політичні мертвяки, зазомбовані на захланне існування для самих себе, наввипередки продаються самі, запродують свій народ, свою країну. Тодішні «чорні ради» з приборканою, безтямною «черню» перейшли в нинішні «виборчі кампанії» з прирученим, ошуканим усякими партіями «статистичним електоратом», у результаті чого не маємо ні представницької демократії, ні демократії за участю. Є тільки тотальний популізм – цинічна форма тоталітарної наруги над людською особистістю й цілим суспільством. Куліш уперше в нашій історії розкрив у «Чорній раді» технологію охлократії. Показав те, що є й нині: мічена кольоровими стрічками партійна належність, підкуп одних, підпоювання інших, обіцянки, залякування. Це технологія збурювання несвідомої маси, коли безтямні люди побивають одне одного, не  знаючи за що.

Періодично з несвідомою людською масою відбувається те, від чого застерігав П. Куліш: «Біда, як велика сила деспотства та викличе велику силу рабства» й що підтвердив Ф. Ніцше: «Бунт – геройство рабів». Ми пересвідчились у цьому в недавній історії й пересвідчуємося нині. Людьми маніпулюють нелюди, перед тим доводячи їх безтямства. Ще в середині ХІХ століття Гоголь застерігав од політичної омани: «Все, не выключая даже государственных людей, пребывает покуда на верхушке верхних сведений, то есть пребывает в том заколдованном круге познаний, который нанесен журналами в виде скороспелых выводов, опрометчивых показаний, выставленных сквозь лживые призмы всяких партий, вовсе не в том свете, в каком они есть».

У своїй найголовнішій тритомній праці «Исторія возсоединенія Руси» (1874–1877) П. Куліш систематизував власні історіософські погляди на українську історію, здійснив критичну переоцінку всіх історичних джерел, зокрема літописів, яким сліпо вірили дослідники. Тодішня історія, за визначенням самого Куліша, була «не що инше, як доладно розказана казка». Тому свою чесну працю історіософ починає із застереження: «Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми раби, позбавлені самосвідомості (в чому, власне, й полягає рабство); доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…». Мислитель розглядає історію українського народу в цілісності всіх йо­го суспільних верств і, на противагу романтичній поетизації ко­зацтва, показує виродження військової верстви українського суспільства, виокремленої з цілісної етнічної соціальної структури заради самозбереження й утримання своїх верствових привілеїв, у «диких по-восточному представителей охлократии». І те виок­ремлення неминуче призвело до занепаду самого козацтва й усьо­го українського аграрного суспільства, позбавленого захисної вій­ськової сили. Розглядаючи й оцінюючи козацтво як історичне явище з позиції українського державотворення, П. Куліш розкрив руїнницький характер козацьких революцій, зокрема козацько-старшинської революції Хмельницького, яка зрештою призвела Україну до поневолення Московщиною й до Руїни (такої позиції дотримувався й В. Б. Антонович). Крім того, П. Куліш дав історіософський ключ до розуміння етнополітичних стосунків підневільної України з царською Московщиною й шляхетською Польщею (продовжує цю тему в пізнішій тритомній праці «Отпаденіе Малороссіи от Польши», 1888) та рокрив «чужоїдну» суть «держави в державі», керованої «собирателями земель русских» – колонізаторами й лихварями. Ті представники «фінансового племені» під прикриттям «проґресу, цивілізації, вітчизняних інтересів» випереджають у «собирании земель руських» і «самих Иоаннов московських», а в самостійній силі корінної людності вбачають загрозу для своєї паразитарної «держави в державі». П. Куліш виголосив інвективу «собирателям земель русских», «провідникам прогресу»«цивілізаторам»: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбыт и потребленіе на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…» («Листи з хутора», 1861).

У філософсько-публіцистичній праці «Хуторская философія и удаленная от света поэзія» (1879) мислитель послідовно розвиває свою історіософську концепцію: обґрунтовує вплив рідної землі на формування «народного духу», вплив моральності на визрівання «збірної особи народу»; розкриває суттєву різницю між двома країнами (Україною й Московщиною), які «несхожі одна на одну, хоч і належали до одного й того ж царства», насамперед різницю в їх народах – «передусім у їхньому способі життя й праці», через що між ними «споконвіку існував… антагонізм», зумовлений «любовю хліборобити» одного та «торговим і войовничим характером» другого, який існував за рахунок «збагачення чужим добром». Оте «збагачення чужим добром» і є суттю «держави в державі».  Викрита Кулішем «держава в державі» процвітає й досі, тримаючись на облуді й визиску чужого колонізаторам люду та на сервілізмі (психосоціальному рабстві) запроданців, із яких формується догідлива вірнопідданська еліта – «ледача інтелігенція» й колоніальна адміністрація та покірна імперська маса.

Суть національної ідеї в Кулішевій історіософії полягає в тому, що сам народ зобовязаний стати збірною особою з самостійною волею національного духу та свідомим самостійним субєктом культурного саморозвитку для здійснення життєвої програми своєї збірної душі й організації системи питомого суспільного ладу – самостійної національної держави. Тоді народ не піддається облуді чужих політичних догм та не стає «безсилим, безголосим і … безтямним» знаряддям усяких пройдисвітів і запроданців, а зберігає свою самостійну силу – волю національного духу. Тому кожен громадянин зобов’язаний стати «правосильним членом нації».

Історію неможливо змінити, треба тільки мати відвагу знати правду й осягати в історії непроминущу, безвічну істину, що становить суть минулого й нинішнього. Лише тоді можна змінити нинішню жорстоку реальність. Ще можна… Бо істина не лишається в минулому, істина живе в нас, і її світло попереду нас. І ті просвітлені люди, які осягнули святу істину й жили в ній, також попереду нас. Та щоб осягнути безвічно живильне світло істини, необхідно продертися крізь морок доморощеного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії – в славі й неславі її героїв і антигероїв, лицарів і боягузів, незрадливих і запроданців, невідступно прямуючи шляхом правди, що його несхибно пройшов Пантелеймон Куліш.

У 18441845 роках П. Куліш зібрав, упорядкував, а в 18561857 роках випустив у світ два томи фольклорно-історіографічного й етнографічного зібрання «Записки о Южной Руси» безцінного джерела з українського народознавства.

З 1852 по 1856 П. Куліш написав і видав шість біографічних праць про М. Гоголя, а в 1857 році, на прохання Гоголевої матері, Марії Іванівни, здійснив перше повне зібрання творів великого земляка – «Сочиненія и письма Н. В. Гоголя» в шести томах, власноручно скопіювавши для набору в друкарні всі рукописи. Свій гонорар за це видання Куліш уклав у розвиток українського видавництва й друкарні в Петербурзі – так Гоголева спадщина працювала на розвиток української культури.

У 1857 році нарешті вийшла довгоочікувана «Граматка» перший на Наддніпрянщині український буквар і читанка для навчання українських дітей рідною мовою. Куліш уперше застосував тут власний український фонетичний правопис і покладав на «Граматку» велику надію в освіті народу. Поширювалась «Граматка» в Україні за символічною ціною; на Лівобережжі – безперешкодно, а на Правобережжі польська шляхта домоглась заборони, мовляв книжка пробуджує давній козацький дух. Дуже високо поцінував «Граматку» Т. Шевченко: «Це перший вільний промінь світла, спроможний проникнути в здавлену попами невільницьку голову».


Хутірська філософія – філософія природи, дієва філософія серця

У 1879 році, саме в розпал імперської політичної реакції, П. Куліш випустив у світ унікальну працю «Хуторская философія и удаленная от света поэзія». Вона й нині вражає своєчасністю, щирою сповідальністю й глибиною проникнення в сутність культурної й політичної сфер людського життя, в природу міжетнічних стосунків українців і росіян, у першопричину занепаду духу народу та його політичної волі. Саме цим і пояснює Куліш виникнення чужоїдної «держави в державі», яка тримається облудою й насиллям над волею чужого для неї народу та рабською догідливістю продажного громадянства. Одразу після виходу книжку конфіскували й знищили (дивом збереглося з півдесятка примірників), і вона донедавна лишалася маловідомою, найрідкіснішою пам’яткою української філософської й суспільно-політичної думки. З одного боку, Кулішевій «Хутірській філософії…» чинили жорстокий опір офіційні ідеологи Російської імперії, які й нарекли духовного подвижника ідеологом українського націоналізму. А з інших сторін, на «Хутірську філософію…» накинулись осквернителі: зайшлі прогресисти-космополіти й доморощені демоліберали та позитивісти-матеріалісти, які обізвали першорядного мислителя ідеологом хуторянства.

Чим же Кулішева «Хутірська філософія …» викликала таку шалену реакцію? Теорію й практику хуторянства засновано на природній стабільності хутірського, хліборобського, життя, на природному й звичаєвому праві, на моральній основі аграрної культури. Хутір для Куліша – живий образ духовного осердя земного життя, де людина досягає просвітлення й набуває внутрішньої сили й стійкості супроти зовнішньої агресії. В Кулішевій хутірській філософії, філософії природи явився багатовіковий духовний досвід українців-аграріїв, якого народ набув у процесі взаємодії з природою рідної землі й розвитку на основі законів природи морально-світоглядних принципів своєї питомої культури.

Ясність Кулішевої думки можна порівняти то з осяйним грозовим зблиском, що розтинає затхлість забуття й завмирання, то з живодайним сонячним світлом, що звільняє народ від мороку чужої схоластичної науки, страшнішої від незнання. Він нещадно картає «ледачу інтелігенцію», яка розтлівається в розкошах на руїнах славно-безславного минулого: «Майже з відчаєм у душі, я тільки на рівні неграмотности та на рівні найвищого розумового розвитку бачив людей, не скалічених розумово й морально». Справді, сердечної мудрості й святого розуму за гроші не купиш. На жаль, досі лишається правочинним Кулішів осуд: «Професорські голови були коморами для зсипки зерна, але не полями, які відроджують зерно сторицею. …Дитина на руках у матері більше знає істини, ніж цілі школи, синагоги й академії мудреців». Чужа, штучна, схоластична освіченість зіґнорувала скарби народної пам’яті, високу моральність народних звичаїв, святість законів природно-звичаєвого права – ці явища національного духу, вона призвела до розтління моралі й занепаду духовності, до правового нігілізму й беззаконня.

Мудра, гостра, дотепна філософська публіцистика на диво своєчасна нині. «Хутірська філософія…» досі зберігає надзвичайну ясність і свіжість Кулішевих осягнень. Сила духу не пропадає!

Пантелеймон Куліш як мислитель-практик створив оригінальну філософську систему – хутірську філософію або філософію природи. Світоглядна суть хутірської філософії – зорієнтованість на природну силу рідної землі й на морально-духовні цінності хліборобської, аграрної культури. Цим самим П. Куліш відродив давньоукраїнську, орійську, світоглядну основу агрокультури, що ґрунтується на нерозривній єдності людини й Природи, на взаємодії господаря зі своєю «землею-матір’ю». Ця природна зорієнтованість є первинною основою українського традиційного світогляду, і в філософській літературі означується як антеїзм. У вільній продуктивній праці на своїй землі, у взаємодії з природою людина закладає моральну основу життя й розвиває свою культуру. Взаємодія з природою, взаємообмін енергією – вияв любові людини до землі, а суть моральності хлібороба в тому, що він спершу дає землі свою силу, наснажуючи її в праці, а потім уже бере від землі продуктивний приріст. Отже, філософія природи з її антеїстичною основою закорінена в моральній основі українського агрокультурного світогляду й стала осердям української національної ідеології, яку перший явив своєму народові П. Куліш.

Згодом великі українські вчені-природознавці, філософи Сергій Подолинський (1850–1891) і Володимир Вернадський (1863–1945) теоретично розвинули моральні засади українського агрокультурного світогляду в екологічних вченнях про природообумовлений економічний розвиток і космогенний розвиток суспільства, про біосферну діяльність аграрія (взаємодія з природою) й ноосферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий продукт культурного саморозвитку народів.

Суттю філософії природи є внутрішня моральна воля людини та збереження людиною своєї самостійної сили й природної основи земного життя. Доки народ вільно працює на рідній землі, доти він має власний ресурс самостійного життя. Кулішеве хуторянство – не марґінес українського життя, як намагається й досі його тлумачити певна категорія «ледачої інтелігенції». Хутір для Куліша – живий образ осердя земного світу, де людина досягає духовного просвітлення й «людське серце творить шанувитий побит»: «Роблю я добро, шануючи себе самого, бережусь лихого діла…  Треба угождати тілько Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божим, і з його тілько благість і милосердіє». Зрілий дух у чистому серці породжує справедливу реальність людського життя, а моральна воля як мірило самостійної сили людської особистості й «збірної особи народу» – запорука справедливого суспільного ладу.

Кулішева філософія природи стала надзвичайно своєчасним світоглядним орієнтиром для подолання загроз третього тисячоліття, коли розрив між людиною й природою, між цивілізацією й культурою дійшов критичної межі, коли людина губить волю власного духу та перетворюється на безвольне пожиточне знаряддя техногенного суспільства – породження фінансової цивілізації.

Сам Пантелеймон Куліш ніколи не ставав знаряддям чиєїсь сили, а за будь-яких обставин лишався самостійним, маючи власну моральну опору в духовній волі свого чистого серця й справедливій дієвості свого ясного розуму. Це становило сутність його духовного типу. Ось Кулішів моральний імператив: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили»; «…всяк має свого царя в голові і свого суддю в серці – їх нехай і слухає». «Щастя нашого, що живе в нас у серці, не одніме в нас ніяка лиха доля; а воно ж то й є суть нашого життя», так підтверджує подвижник свою життєву позицію принципом українського світогляду.

А до лихої долі, до іґнорування завжди був готовий і передбачував у «Хутірській філософії…», що його «вбиватимуть самим іґноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті творів». Лишалося тільки іґнорувати, бо спотворити, перебрехати, перекрутити суть Кулішевих осягнень неможливо, як неможливо порушити цілісності його світоглядно-філософської системи, його національної ідеології й дієвої життєвої практики, об’єднаних потужним особистісним духовним осердям. Тому по смерті його піддали забуттю, намагаючись знепам’ятити. Та Кулішів подвижницький дух, ясний світогляд незнищенні й незабутні, вони самі через сто років доводять свою правоту. Секрет життєвості Кулішевого етосу як системи цінностей – у його високому духовному ідеалізмі й глибокій правдивості: «Якби я знав, що я неправий, то зразу спалив би свої папери й поламав перо, а оскільки правих людей не бачу, то краще один залишусь із своєю правдою, аніж пристану до «стовустого непорозуміння». П. Куліш усе життя високо й гордо ніс через непорозуміння, незгоду незрілого, обмеженого й ледачого громадянства високий ідеал рідної культури – «цей народний стяг, який ніколи не понижується на очах у політичного ворога й переходить, в усій своїй величі, у спадок далеким нащадкам». Ця культурна спадкоємність поколінь народу забезпечує безвічність національного духу

Світ національної культури – функція національного духу. А провідники-маяки національного духу – подвижники. Це люди потужної внутрішньої духовної сили, які самовіддано працюють в усіх сферах суспільного життя, лишаючись при цьому малозрозумілими сучасному їм суспільному загалу.

Серед них вирізняються митці, мислителі, філософи й мудреці. Митці володають символами національної культури, її духовними кодами, й від них зародилось мистецтво – ірраціональна система втаємниченого, сакрального, внутрішнього знання, заснована на первинних архетипах і символах національних культур. Мислителі володають загальнолюдськими поняттями, й від них зародилась наука – раціональна система відкритого, зовнішнього знання, заснована на загальнолюдських поняттях. Філософи як любителі мудрості, працюючи в різних сферах людської діяльності, знають суть дійсного, й від них зародилась філософія – любов до мудрості, знання істини, принцип життя в істині. А мудреці володають утаємниченим, внутрішнім, істинним знанням і вміють жити згідно зі своїм правдивим знанням, і від них зародилась мудрість – дієве знання істини, практична філософія культури, система життя в істині, по правді. Мудрецями стають люди подвижницького духу, які власним прикладом навчають інших жити мудро – істинно.

Усі ці внутрішні можливості особистого людського духу та розуму цілісно й найповніше реалізуються в житті збірної особи народу – в його культурному саморозвитку, в напрацюванні й передачі духовно-господарської традиції на основі законів питомої природи й загальнолюдської моральності з внутрішнім провідництвом духовних подвижників. Духовні подвижники найповніше уособлюють неповторність духовного типу рідного народу та особливість національної світоглядної традиції й здійснюють своє покликання – суспільне провідництво в культурному саморозвитку своїх народів та в культурному доборі людства.

Культура, за Григорієм Сковородою, – це «друге, духовне, народження людини» через осягнення нею «заповітного, священного в собі». Звідси глибинний смисл практичної філософії культури або культурософіїосягнення й здійснення духовної суті особистості й збірної особи народу.

Як людина покликана народитися вдруге, духовно, й жити самостійною силою – моральною волею духу в серці, так і народ покликаний народитися вдруге, в своїй духовній збірності, й жити власним правом, яке є явищем національного духу, власною політичною волею – бути не безвольним об’єктом, а вольовим суб’єктом історії. Й воля особистості, й воля народу набувають моральної дієвості, коли й особистість, і «збірна особа народу» досягають моральної зрілості й являють у собі Всеєдиний моральний закон. Політична самосвідомість народу й самостійна політична воля визрівають зі світоглядного осердя на основі питомої культурної традиції. Культурна традиція народу – продукт його збірного духовно-господарського досвіду, вияв моральної зрілості його як збірної особи. Традиція завдяки своїм основним механізмам культурної еволюції безперервно прилучає людину до першопочатків духовного народження й культурного життя, до дієвого духовного досвіду, єднає людей однієї культурної системи в етнічну спільноту. В процесі культурного самоздійснення «збірної особи народу» визріває національний дух – осердя самостійного культурно-господарського життя. Феноменальним явищем національного духу є природно-звичаєве право, яке владовує всі сфери народного життя: «Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю» (Памфіл Юркевич. «Філософія права»).

Витоки філософії природи й історіософії Пантелеймона Куліша – в живій народній мудрості, у сповнених духом позачасовості, безвічності кобзарських думах і в народній поезії, яка є «прамати історії, а отже й філософії». У віддаленні од світської метушні, в усамітненні природного, хутірського життя людина подвижницького духу осягає правду-істину безпосередньо в її первинності й відкриває людям. Суть Кулішевої хутірської філософії – збереження людиною питомої природної основи земного життя й розвиток, зміцнення волі духу в серці. Бо тільки так людина здійснює свою суть, життєву програму своєї душіпороджує тонкоенергетичне інформаційне поле як продукт власного культурного саморозвитку, в чому й полягає смисл її біологічного й духовного народження та плідного життя в Білому світі.

 

Провісник західного екзистенціалізму
й послідовник східного містицизму

Чи не перший в українській і загальноєвропейській філософії визначив внутрішню, екзистенційну, сутність людини Григорій Сковорода: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині».

Слідом за Григорієм Сковородою провісником європейського екзистенціалізму стає Пантелеймон Куліш. П. Куліш заклав етно-соціальну світоглядну основу екзистенціалізму й надав цій новітній філософії життя індивідуальної й суспільної дієвості, яку живить воля людського духу – мірило самостійної сили людини й народу. «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили» – цей моральний імператив П. Куліша є ключем до осягнення суті людського життя. Людина становить собою самостійну силу, коли керується прагненням душі жити – здійснює власною волею свою життєву програму, свою духовну мету, свою сутність. А коли послуговується тільки потребами організму бути, вона приймає засіб за мету й легко стає знаряддям чужої сили. Люди, які залежать від шматка хліба в прямому й переносному розумінні, не мають самостійної сили й волі, і ними легко маніпулювати як засобами, бо вони позбавлені гідності. Тільки самостійна людина, внутрішня сила якої спрямована на здійснення прагнення душі й не залежить від потреб організму, має власну гідність, моральну волю й здатна саморозвиватися.

Ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку запропонував великий український педагог, основоположник народної школи й педагогіки як мистецтва виховання, реформатор шкільної освіти в Російській імперії Костянтин Ушинський (1824–1870). У своєму «Досвіді педагогічної антропології» К. Ушинський дав ясний світоглядний орієнтир: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення. Розглядаючи людину як предмет виховання, педагог-мислитель з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути. Це органічне прагнення до буття відбивається в душі безліччю вроджених для нас органічних прагнень, але не становить сутності душі й не абсолютно обов’язкове для душі людської, яка може відкинути й придушити ці органічні прагнення, якщо вони суперечать її власному прагненню до життя». Отже, головна функція людського організму, найвища мета його буття – це забезпечення здійснення життєвої програми душі, безвічного життя духу, бо «…Для людини буття має тільки відносне значення як засіб життя, а отже і всі потреби, що зумовлюють буття, є тільки засобами для життя, тобто для задоволення …душевного прагнення до життя». Потреби організму бути – це природні потреби людини в самозбереженні, біологічній безпеці. А прагнення душі жити – це духовне прагнення людини до культурного саморозвитку за програмою своєї душі. Коли потреби організму – засоби життя душі, то прагнення душі – програмна духовна мета людського життя. Душа є первинною і найвищою цінністю людського єства, а духовне прагнення душі є волею серця –  внутрішньої сутності людини, її внутрішньої гідності. Ми осягаємо життя тільки у внутрішньому переживанні його в душі, бо «…душа наша живе й поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається, і в ті проміжки часу, коли цей процес у ній на час припиняється. …Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково». І це внутрішнє переживання життя в душі відбувається в процесі реалізації нашої еволюційної програми, бо душа – це, власне, і є особиста програма саморозвитку людини.

В антропологічному вченні К. Ушинського про мету виховання провідною засадою є особиста воля людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер, а завдяки моральній волі людина цілком реалізує життєву програму своєї душі: серцем людина безпосередньо сприймає вищий сенс життя, розумом осмислює його й приймає рішення, а завдяки волі здійснює рішення просвітленого розуму. Цей принцип К. Ушинський ставить в основу формування характеру: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Так формується, визріває моральне осердя людини, що забезпечує їй внутрішню гідність.

За моральним вченням великого німецького філософа Іммануїла Канта (1724–1804), внутрішня гідність гарантує людині бути метою в собі, а не засобом. Цю екзистенційну ідею І. Канта розвивав П. Юркевич: «Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність».

Так постає необхідність моральної відповідальності людини за духовну мету власного життя, за власну сутність, яку вона зобов’язана розвинути сама в собі у власній життєвій практиці, в процесі «другого, духовного, народження» й здійснити в самостійному культурному житті. Практика тут має не західний, раціональний, смисл, а східний, ірраціональний, як внутрішній містичний, духовний досвід, що передбачає моральну зрілість і моральну вольову дієвість. Тобто практична філософія культури – культурософія власне є дієвою моральною силою людського духу, мудрістю. У відповідь на запитання одного з учених, що таке філософія, Григорій Сковорода проникливо визначив її дієву, моральну суть: «Головна мета людського життя… Голова людських справ є дух людини, думки, серце. Кожен має мету в житті, та не кожен має головну мету, тобто не кожен займається головою життя. Один займається черевом життя, тобто спрямовує всі свої справи, щоб дати життя череву; інший – очам, інший – волоссю, інший ногам і іншим членам тіла; інший же – одягові й іншим бездушним речам; філософія, або любов мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія». Так наш навчитель істинного життя став основоположником культурософії – духовної практики осягнення людиною сакрального в собі та культурного самоздійснення в «другому, духовному, народженні». У XVIII ст. Григорій Сковорода власним духовно-філософським досвідом і життєвим прикладом відкрив людям практичне, дієве знання того, як кожна людина може пізнати свою духовну сутність, свою життєву програму і здійснити її в культурному житті. Як істинний вчитель він запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у вродженій – улюбленій праці, що є засобом самопізнання людини й здійснення нею життєвої програми своєї душі, свого покликання.

До первинних питомих чинників дієвої філософії української культури (культурософії) належать український природно-ясновідний світогляд, український духовний тип, українська національна ідея-програма, моральна воля національного духу. На їх основі розвиваються система самоладування (самоврядування) українського суспільства, українська державницька ідеологія, стратегія й тактика національного розвитку. Усе це разом становить культурософську систему визначальних дієвих чинників саморозвитку особистості й збірної особи народу та організації національної держави. Підсистемами культурософії є геософія – пізнання народом природної сутності рідної землі (природа рідної землі істотно визначає життєдіяльність, вдачу, історичну долю корінного народу) та історіософія осмислення народом смислу своєї історії й осягнення непроминущого в ній. На цій триєдиній основі людина осягає комплекс життєво необхідних дієвих знань і досягає життєвої мудрості – моральної зрілості, й відповідно етнічна спільнота народжується вдруге, духовно, визріває в збірну особу народу та волею (правом) національного духу самоорганізовується в систему питомого суспільного ладу – самостійну державу.

Сковородине «друге, духовне, народження людини» стало первинним принципом культурного життя й відповідно філософії культури, дієвим чинником яких є моральна воля духу особистості. Згодом цю життєву філософію данський філософ Серен К’еркегор (1813–1855) назве екзистенціалізмом, а розвиватимуть його німецькі філософи Фрідріх Ніцше (1844–1900), Карл Ясперс (1883–1969), Мартін Гайдеґґер (1889–1976) та інші західноєвропейські мислителі. Основним положенням екзистенціалізму вони визначили постулат, що екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Видатний французький філософ-екзистенціаліст Жан Поль Сартр (19051980), спростовуючи обмежені й помилкові тлумачення екзистенціалізму, так пояснює в праці «Екзистенціалізм і людські емоції» (1957) цей основоположний принцип: «Що це означає – «існування передує сутності»? Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі й тільки потім вона визначається, знаходить себе.

Для екзистенціаліста людина тому не надається визначенню, бо первинно нічого собою не являє. Людиною вона стає тільки потім, причому такою людиною, якою вона робить себе сама.

…Та якщо існування справді передує сутності, то людина відповідальна за те, що вона є. Таким чином, передусім екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її життя й покладає на неї цілковиту відповідальність за існування.

…Наша теорія – єдина теорія, яка надає людині гідності, єдина теорія, яка не робить із неї об’єкта. Будь-який матеріалізм призводить до розгляду людей, у тім числі й себе самого, як предметів, тобто як сукупності певних реакцій…А стосовно нас, то ми саме й прагнемо створити царство людини як сукупність цінностей, відмінну від матеріального царства».

Екзистенціалізм визначає людину за її справами й нагадує, що її доля в ній самій – у волі її духу, що всі сподівання в її діях, що тільки дієвість дозволяє людині жити.

Згідно зі світоглядним принципом української філософії культури та педагогічної антропології, людський індивід народжується вдруге, духовно, й розвивається в людську особистість, стає культурною людиною, коли у внутрішньому самопізнанні розрізняє серцем «прагнення душі жити й потреби організму бути» (К. Ушинський) та осягає життєву програму своєї душі й визріває морально – являє особисту моральну волю. Така людина несе моральну відповідальність за свої думки й дії. Згідно з дієвою філософією П. Куліша, такий самий шлях осягнення своєї життєвої програми-ідеї й моральної зрілості та культурного становлення в духовному народженні й збірності проходить і народ. У цьому етнокультурному аспекті й полягає особливість Кулішевої екзистенційної концепції.

Особливість Кулішевої екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається не тільки внутрішня самостійна сила (воля) духу людської особистості, а також внутрішня самостійна сила (воля) духу «збірної особи народу»: «Український народ зазначується між народами тим, що дух його не терпить касти, що підклонявсь він доброхіть під один громадський суд, і громаду вважав за єдиний розумний образ життя політишнього» («Нарис істориї словесности русько-української»). Звідси суть Кулішевої історіософії: кожен народ повинен розвивати свій суспільний лад власною політичною волею, що є виявом його самостійної моральної сили. Свою концепцію «української національности й духовної волі» П. Куліш ґрунтує на глибинному осягненні універсального, Всеєдиного космічно-природного принципу, який визначає і вселюдський моральний принцип життя: «…Народи живуть по Всеєдиному закону, по закону Природи, і вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись. Тим же то і наш мизерний, знівечений і незгідний нарід український має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою» («Історичне оповіданнє»).

Кулішева екзистенційна концепція, в якій нерозривно поєднані внутрішня воля людської особистості й воля «збірної особи народу», розвінчує ліберальну диктатуру прав і свобод людини, на чому тримаються антинародні політичні режими фінансової цивілізації, зокрема новітньої фінансової імперії – Європейського Союзу. Облудні «європейські цінності» (толерантність, політкоректність, гендер, мультикультурний расизм) підмінюють духовні цінності національних культур та засноване на принципі культурного саморозвитку народне самоврядування комерційною вигодою ключових персоналій ієрархічної піраміди антинародного глобального мережевого політикуму з його анонімною владою.

На світоглядній засаді моральної відповідальності людини за свою діяльність у соціумі, Природі та Всеєдності, що зближує українську філософію серця, філософію природи, дієву філософію культури (культурософію) зі східним містицизмом і західним екзистенціалізмом, розвинувся антропокосмізмоновлене світорозуміння, засноване на філософії життя, світла, радості, що є суттю світоглядної традиції культур аграрних народів. Основоположником антропокосмізму як світоглядної системи, що спрямовує до саморозвитку на моральній основі людський дух, розум і волю, став видатний український біолог і філософ Микола Холодний (1882–1953). Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Світової Всеєдності, яка через свою духовно-інтелектуальну дієвість несе моральну відповідальність за все, що відбувається на Землі й у Всесвіті: «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі» (Микола Холодний. «Думки натураліста про природу й людину»).

І хоч Сковорода, Куліш, Холодний, Сартр дотримуються принципів антропокосмічного світогляду, а в Канта і Юркевича присутні елементи і антропокосмізму, й антропоцентризму, в них багато спільного в осягненні людської волі й дієвої суті людини у світі та її моральної відповідальності за своє життя.

Українські духовні подвижники у своїй спрямованості на внутрішню людину мають багато спільного як із західноєвропейською екзистенційною філософією, де також головною в людині є її внутрішня сутність – екзистенція, так із східною філософською традицією, зокрема з містичним досвідом суфізму

В українців, як і в народів Сходу, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як на Заході. У суфійській системі самовдосконалення серценематеріальна світлоносна субстанція, розташована між духом і душею, завдяки чистоті якої людина осягає істину й живе істинно.

Це зосередження на внутрішній сутності людини зближує Пантелеймона Куліша з суфійським поетом і філософом Джалоледдіном Румі. Покликання людини на Землі Румі вбачає в саморозвитку власного внутрішнього світу й удосконаленні довколишнього світу. Джерело сили духу людського – в чистому серці: «Мудрий той, хто володіє власним світильником», а основа моральної зрілості людини – в триєдності істинного знання, справедливої дії й правдивого слова.

Суть педагогічної концепції П. Куліша: передусім необхідно виховати нове покоління матерів, які народять і виростять покоління нових, освічених і дієвих, людей, здатних створити нове, культурне життя – справедливий суспільний лад.

Педагогічна діяльність Пантелеймона Куліша перегукується з засадами світоглядно-просвітницького руху сучасного турецького педагога й суспільного реформатора Фетхуллаха Ґюлена. Ф. Ґюлен основну увагу приділяє вихованню й освіті молоді, бо покращення світу можливо досягти тільки через покращення людини – виховання нового покоління людей.

Моральність і духовність, вільно осягнуте у внутрішньому самозаглибленні сакральне дієве знання – це основний зміст життя на Сході, зокрема в духовній практиці суфізму. А на Заході на перший план вийшли розум і наука, які користуються десакралізованим знанням – зовнішньою інформацією, сприйнятою на віру духовно незрілим, нечистим, прагматичним розумом, на відміну від чистого, духовного розуму (так класифікував розум  Іммануїл Кант). Та коли Кант убачає вроджену цінність людини в її розумності, а закони моралі розглядає як наслідок раціональності людей, то українська філософія серця, не заперечуючи раціональної природи моральності, убачає основу цінності людини в її внутрішньому сакральному знанні, осягнутому серцем, у волі людського духу в серці, у життєвій мудрості, в любові як первинному принципові, моральній основі Всеєдиного Життя. Цю ціннісну основу істинного життя людини стверджують своїм ясним світоглядом і життєвим досвідом українські духовні подвижники – сповідники філософії серця.

Провідною силою філософії серця, питомо української філософії кордоцентризму, є моральна воля людського духу в серці, що в Данила Туптала (1651–1709) розкривається у вченні про внутрішню людину з її індивідуальною долею, в Григорія Сковороди – у філософії мудрого серця, в Миколи Гоголя – у філософії персоналізму, в Пантелеймона Куліша – у хутірській філософії або філософії природи, в Тараса Шевченка – у життєвому принципі щирого серця, в Памфіла Юркевича – у філософії утаємниченого серця людини та сакральній педагогіці серця, в Костянтина Ушинського – у вченні про особисту волю людини, закорінену в серці.

Саме внутрішня воля духу в серці людини зближує українську світоглядну традицію з традицією східного містицизму й новоявленим західним екзистенціалізмом. Пантелеймон Куліш у своїй хутірській філософії, філософії природи перший в Україні заклав етно-соціальну світоглядну основу екзистенціалізму, надавши дієвості цій новітній філософії життя. На ідейно-правовій основі екзистенційної концепції П. Куліша, що передбачає духовну волю особистості й «збірної особи народу», ідеолог державної самостійності України Микола Міхновський (18731924) сформулював основні принципи української національної ідеології, яка поєднує цінності особистості й нації, волю особи й громади та яка спрямована на утвердження українцями культурної самобутності й здобуття державної самостійності, національного суверенітету, що взаємозалежно поєднує народний і державний суверенітети. Вся сила народу й запорука суспільного ладу – в моральній зрілості людей, у взаємності людських сердець, у взаєморозумінні й взаємодії, в збірності національного духу. Збірний національний дух породжує й зберігає народні звичаї та вічовий принцип волі, що становлять собою морально-правову основу природно-звичаєвого права. У звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними» (Микола Гоголь). На живій звичаєвій основі народної традиції ґрунтується неповторність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї найперші закони» (Піфагор, 570 до н. е. – 495 до н. е.). Звичаї є психосоціальними моральними чинниками взаємодопомоги людей і самоладування (самоврядування) суспільства, у процесі чого духовно народжується й саморозвивається збірна особа народу. Культурний саморозвиток збірної особи народу, як і особистості, відбувається з ресурсу внутрішньої самостійної сили, мірилом якої є моральна воля духу.

Внутрішня самостійна сила – основа саморозвитку всіх живих структур Всеєдності. П. Куліш знав цей Всеєдиний закон життя й наполегливо воскрешав у пам’яті свого народу одвічну й непроминущу традицію життя за цим законом: «Боже мій! та ж ти, по суті, створив тільки один закон… один закон правди, один закон природи, один закон життя…».

 

Провідник національної ідеї, ідеолог української нації

Дві проблеми заважають українцям стати «збірною особою народу»: втрата зв’язків між поколіннями (кожне нове покоління змушене починати з нуля) і втрата взаємодопомоги як показника моральної зрілості суспільства.

Що ж є основою саморозвитку збірності народу? Цією основою є безперервність світоглядної традиції й духовно-господарського досвіду та моральна воля національного духу.

Аби людській особистості здійснити життєву програму своєї душі, а збірній душі народу – свою національну ідею-програму, передусім необхідно мати ресурс самостійної сили, явленої в волі особистого духу людини й волі національного духу народу. А для результативного застосування самостійної сили необхідно мати власну опору. Такою опорою для самостійної сили – волі духу людини й народу є світоглядна традиція й духовно-господарський досвід. Ясний світогляд – це вихідна позиція, основа основ культурного людського життя. А для ясного бачення свого майбутнього – перспективи культурно-соціального поступу необхідно мати світоглядні духовно-соціально-правові орієнтири національної ідеології. Національна ідеологія – це не що інше, як світоглядне вчення про національну ідею. Світоглядна система національної ідеології – це вестибулярний апарат у єстві збірної особи народу. Моральні ціннісні орієнтири національної ідеології визначають поза всіма життєвими цілями найвищу мету людського життя в культурному саморозвитку – духовне довершення. Ця духовна мета є метою в собі самій і виявляється в радості людського духу в серці, виповненого щастям. Щастя – програмна мета людського життя.

«Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя», – вістує Григорій Сковорода. За Сковородою, джерело особистого й суспільного гаразду – «природжена праця». Г. Сковорода є духовним батьком української національної ідеї й національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя народу визначає самоусвідомлення ним своєї священної духовної єдності, а національний дух пробудженого народу є джерелом його природного права й передумовою державного відродження України на основі культурно-соціального саморозвитку.

Слідом за Григорієм Сковородою Пантелеймон Куліш став провісником національної ідеї, ідеологом і рушієм відродження української нації.

Кулішева філософія природи, історіософія, українська національна ідея й національна державницька ідеологія нероздільні. Хутірська філософія, філософія природифілософія серця стала символом української національної ідеї. А національна державницька ідеологія стала природним виявом духовно-господарської, соціально-правової традиції української аграрної культури як системи саморозвитку збірної особи народу.

Та нині національну ідею в нас уже вкрай забалакали й сприймають її як абстракцію. А національна ідея – конкретна дієва сутність, першопочаток, основа й мета культурного життя суспільства. Національна ідея – це життєва програма саморозвитку неповторної збірної особи народу, нації з власних первенів самостійною силою й моральною волею. Завдяки національній ідеї, своїй життєвій програмі, народ самоорганізовується, саморозвивається з власних первенів самостійною силою – моральною волею духу. Кожен народ має свою життєву програму. Коли національна ідея – це життєва програма культурно-соціального саморозвитку й духовного самоздійснення збірної особи народу, то національна державницька ідеологія – це система духовно-соціально-правових орієнтирів на шляху здійснення народом своєї національної ідеї й творення питомого суспільного ладу – національної держави.

У Кулішевому осягненні здійсненя української національної ідеї розраховане не на усереднену масову свідомість, а на людей сильної моральної волі. Тому довкола нашої питомої ідеї люди гуртуються не в механічно змішаний колектив на чолі з партійними зверхниками, а в громаду морально зрілих, духовно сильних, вільних людей, що й становлять збірну особу народу. Духовно-соціально-правову концепцію української національної ідеології П. Куліш ґрунтує на законах природи й на духовно-господарській і світоглядній традиції рідного народу та на універсальних космічних законах. Ґрунтуючи свої міркування на Пулюєвій науковій концепції «непропащої сили» (збереження енергії), Куліш робить життєствердний висновок щодо перспективи української нації: «Національна й соціальна динаміка підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини»; «Дійшовши, з проґресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь­кої національности і духовної волі. …Та нема такої безодні, з котрої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, неоправданої философиєю природи. …Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичню темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпіралась на єдину философию, достойну свого імени, на философию природовідання» («Зазивний лист до української інтелігенції»).

На такій світоглядній засаді філософії природи ґрунтує свою природничо-філософську й наукову позицію Володимир Вернадський. У праці «Наукова думка як планетне явище» (1938) В. Вернадський розкриває той протиприрод­ний стан, що в ньому опинилась вітчизняна наукова праця під гнітом офіційної матеріалістичної філософії, яка стала ідеологією більшовицького тоталітаризму, працюючи на «минущі соціальні, державні уявлення, що грубою си­лою охороняють себе від можливих сумнівів у їх неодмінності»: «Наука в соціальному житті різко відрізняється од філософії й релігії тим, що вона по суті єдина, однакова для всіх часів, соціа­льних середовищ і державних утворень… Але в нашій країні… наукова думка перебуває в становищі, яке заважає правильній її науковій праці. В цьому випадку наша наукова думка стикається з обовязковою філософською думкою… історичний досвід не був урахований офіційними філософами нашої країни, і вони при всій своїй прямолінійності й недостатній науковій грамотності увійшли в різке зіткнення з науковою думкою й працею… Наші філософи-діалектики на цю галузь наукового знання не повинні були робити замаху для своєї ж користі. Бо тут їхня спроба на­перед приречена на невдачу. Вони тут борються з наукою на її одвічному ґрунті».

Згадаймо Кулішеву позицію: «…Вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись».

У «Зазивному листі до української інтелігенції» П. Куліш подає глибокий історіософський аналіз українського життя під руйнівним гнітом Московського царства, що є дуже своєчасним у нинішніх геополітичних реаліях: «Аж два царювання сплямовано вже гашеннєм нашого духа. І хіба ж його вгашено? Хіба ми злились ув одну націю з «православним» Московським царством? Не тілько не злились, а стали від нього, через те насильство, ще дальше, ніж були колись від Польського католицького королівства». Але «через те насильство й тиранство», через «піддобрювання москалеві» українці втратили безліч «неоплатимої сили»: «…Не маємо вже і своїх сановників… Не маємо ні свого українського трибуналу, ні свого звичаєвого права. Не маємо ні такої церкви, яка підлягала б суду громадської совісті, ні такої школи, яка виховувала б наших дітей згідно з духом нації. Не маємо навіть рідної преси, яка не давала б національній мові миршавіти під напливом чужої… Одно тілько наше зосталось при нас – живе українське слово… Закинене серед чужої нам громадянщини, серед чужоплемінного і чужоядного натовпу, слово наше ховалось тільки по невмирущих піснях та в тайниках наших сімей – у тайниках, недоступних політичній інспекції. Викликаємо його тепер з останнього сховища на ширшу просторінь. …То ж воно служило в боротьбі сили мускульної з мускульною. Тепер наступив для нього час боротьби духа з духом…».

Духовне подвижництво П. Куліша стало правдивим героїзмом серед тогочасної української суспільної руїни, коли «історія, здавалося, застигла й перетворилась у географію» (М. Гоголь). Традиційну структуру соціального ладу в Україні в цілому було зруйновано, а джерела національного духу, природного й звичаєвого права животворили тільки по хуторах – невеликих вільних поселеннях серед багатої української природи, заснованих нащадками «могутнього колись козацтва»«козаками-селянами»: «Вони утворюють численний стан і відрізняються від інших Українців чистотою народного типу, що його в вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення» («Повість про Український народ»).

Національне для П. Куліша – природна даність, закономірна основа, запорука духовно-соціальної самореалізації людини. Він не замикається на зовнішніх виявах етнічного, а домагається, щоб у національній формі зростала й постійно її употужнювалась духовна суть і моральна воля. Будучи сам природним українцем і аристократом духу, П. Куліш усе в своєму житті наповнював духовною суттю, употужнював моральною волею й правдивістю, що є найсуттєвішими українськими рисами – єдиною й найціннішою спадщиною предків, і спонукав до цього своїх одноплемінців. У цьому він убачав найвищий сенс життя, і цьому підпорядковував усю свою культурницьку діяльність на полі національного відродження. Тому й українська національна ідея в Куліша вивірена праведністю його особистого життя й стала необхідною дієвою передумовою саморозвитку нації й становлення національної держави.

Заглиблюючись у суть Кулішевих творів, мудра, правдива людина переконується, що Куліш зовсім не суперечливий, як намагаються й досі трактувати його представники тієї самої «ледачої інтелігенції», а на диво послідовний у своїх високих духовних спрямуваннях; тільки мало хто годен збагнути далекосяжність його замірів, бо ледачому розуму важко виходити за межі свого недомислу й своєї пихи. Тим паче, правдиві помисли Куліша неможливо виміряти хибними мірками облудних суджень; його грандіозні задуми, які долали тодішні умови й умовності та виламуються з нинішніх, можна осягнути тільки перспективним, ясним мисленням. Куліша не можна збагнути, трактуючи його мудрі думки на рівні ледачого, стуманілого недомисла –  Кулішів феномен належить осягати чистим серцем і просвітленим, ясним розумом.

П. Куліш справив визначальний вплив на весь подальший розвиток української національної ідеї – державницької програми життя нації. Він перший провістив про необхідність самоорганізації національною ідеєю «збірної особи українського народу». А Іван Франко поставив перед українцями величезну, дійову задачу – «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя» («Одвертий лист до гал/ицької/ української молодежі»). Які стислі й потужні визначення нації: «збірна особа народу» і «суцільний культурний організм»! Збірна особа народу, як і людська особистість, народжується «вдруге, духовно» завдяки своїй самостійній силі й волі та вищій меті свого культурного саморозвитку, орієнтованій на духовний ідеал. Тому саме народність, національність – вища форма й зміст гідного людського життя, його визначальна цінність у моральному, духовному, культурному сенсі, а не тільки в економічному чи політичному.

Запорука моральної основи майбутнього культурного життя – культурний саморозвиток наційзбірних осіб народів, суцільних культурних організмів самостійною життєвою силою – волею національного духу. Бо як внутрішньо переконливо визначив Микола Гоголь: «Справжня національність перебуває… в самому духові народу».

Для успішного культурного саморозвитку народу й творення української національної держави необхідно осягнути ідейно-світоглядні засади подвижницької праці наших визначних попередників та запровадити стратегію розвитку, створену на засадах української національної ідеї й ідеології. Інакше нам загрожує повторення трагічних помилок минулого. Нагадаю застереження П. Куліша: «Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми раби, позбавлені самосвідомості (в чому, власне, й полягає рабство); доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…».

Кулішева філософія природи, хутірська філософія стала надзвичайно своєчасним світоглядним орієнтиром для подолання загроз третього тисячоліття, коли розрив між людиною й природою, між цивілізацією й культурою дійшов критичної межі, коли людина губить волю власного духу та перетворюється на безвольне пожиточне знаряддя техногенного суспільства – породження фінансової цивілізації, втрачаючи основу свого культурного саморозвитку. Культурному саморозвитку суспільства заважають його мертводушні утворення з еклектичною ідентифікацією, які подібні до ракових утворень в організмі. Як у Сковороди (мотив живої смерті) й у Гоголя (мертві душі), в Куліша «мертві душі» – дегенеративні сутності з паралельного світу: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

Культура за суттю своєю – це система саморозвитку. А саморозвиток можливий з джерела власної сили. Говорячи про культуру, люди мають на увазі переважно її зовнішні прояви. А культура – принцип розвитку. Людська культура як система розвинулася з агрокультури, з її моральних засад: перше ніж узяти в природи, людина має докласти до природи своєї сили. І тоді отримає результат своєї праці. Це і є суть культурного розвитку. Цей принцип культурно-природної взаємодії Куліш знайшов у хутірському житті й сам жив цим життям. Тільки на хуторі, серед природи, людина може бути вільною, самостійною. Але самому Кулішеві це давалось нелегко, бо довкола було недоброзичливе соціальне середовище вірнопідданого імперському режимові панства, яке втратило відчуття волі. Дух волі, народний духовний тип ще жив у козаках-селянах, які дотримувалися природного світогляду й підтримували лад самостійного хутірського життя. Куліш покладав на цей природний лад, на самоорганізацію козаків-селян великі суспільні сподівання.

Істинність соціальної позиції Куліша на засаді хутірської філософії, філософії природи, заснованої на ясновідному світогляді української духовно-господарської традиції, підтвердилась несподіваним, дивним чином у парадоксальному для Російської імперії явищі – Столипінській аграрній реформі, яка скасовувала обов’язкові форми російської «земельної общини» й спрямована на вивільнення селян із земельних общин у самостійні хутірські господарства. Та в цій парадоксальності розкривається світоглядна основа агрокультурної стратегії Петра Стлипіна, закорінена в його козацькому родоводі. За законом, що його провів 1906 року через Державну Думу голова Ради Міністрів Росії Петро Столипін (1862–1911), кожному селянинові надавалось право вийти з «общини», виділити свою землю у повну власність в одному масиві – «відрубі» й зовсім виокремитися з житлом у хутір. Державно-поміщицька експлуатація сільської общини показала, що при врівняльному землекористуванні виснажуються поля, розоряються господарства й занепадає сільськогосподарський і загальнокультурний рівень усієї країни. Столипін думав так: «Якщо земля перестає годувати людей, то необхідно змінювати державний устрій. Не можна доводити людей до нелюдського способу життя». Суть аграрної реформи полягала в тому, що почуття особистої власності таке ж природне, як будь-яка природна властивість людини. Тому кожному працелюбному господареві необхідно допомогти збудувати власне господарство, а він у вільній праці набуде статків. А там, де статки, там освіта й воля справжнього культурного життя. У своїй реформаторській діяльності Столипін сподівався «не на себе самого, а на збірну силу духу вільних господарів». Скориставшись кредитами Селянського Земельного Банку, тільки за неповні чотири роки дії цього закону з «земельних общин» в Україні вийшли 25 % господарств, а до 1917 р. в руках у селян було 65 % усієї землі. Засади духовно-господарської традиції агрокультури, за проповідування яких у «Хутірській філософії…» на Пантелеймона Куліша жорстоко напали офіційні імперські ідеологи та полярні їм космополіти, ліберали й попередники більшовиків – позитивісти-матеріалісти (теоретики комунізму), лягли в основу ідеї «поета державної справи» Петра Столипіна – запровадити основну реформу державного устрою Російської імперії, спрямовану на розвиток сільського господарства й культури сільського господаря. Далі П. Столинін планував здійснити курс соціально-політичних реформ, зокрема децентралізацію – поділити імперію за етногеографічним принципом на 13 реґіонів із земським самоуправлінням. Децентралізація  відкривала простір місцевим силам для саморозвитку й запровадження в різних місцевостях різних систем виборів на традиційній національно-територіальній засаді суспільного ладу, а також обмежувала русифікаторську політику й залучала до управління областями місцеві кадри.

На Столипіна, як свого часу на Куліша, накинулися з усіх боків: обільшовичена Державна Дума, яка стала «філією російської революції», звинувачувала в порушенні прерогатив «народних обранців»; праві нападали за порушення верховних прерогатив царя, а сам недолугий імператор просто заздрив популярності прем’єр-міністра; ліві боялися, що реформа позбавить їх можливості здійснення революції для запровадження соціалізму, й тому просто стріляли в Столипіна, аж доки досягли свого; кадети й ліберали нарікали, що реформа порушує кругову поруку общинного колективізму. Зрештою, Столипіна застрелили й скористалися з результатів його реформи, яка лише за п’ять років вивела народне господарство й усю Російську державу на пік економічного розвитку. Більшовики вчинили державний переворот, пограбували суспільство, нажились на результатах Столипінської реформи, зруйнували хутірське життя, загнали людей, як худобу, в колгоспні стійла й піддали забороні й шельмуванню філософію природи – хутірську філософію.

Революція не зробила людям нічого доброго, бо головне завдання революції – зміна паразитарної політичної еліти на тлі самовбивчої громадянської війни народу. В революції й громадянській війні більшовики зруйнували моральну основу людності, систему народної культури, земське самоврядування, кооперацію, знищили господарів і насильно, через репресії й голодовки, провели колективізацію та запровадили комуни й колгоспи. Більшовики реанімували російську общину в формі комун-колгоспів – механічно змішаних колективів, дуже ефективних для експлуатації, й насильно загнали в них селян. Надто жорстоко все те вдарило по Україні, яка була світоглядною й господарською основою Столипінської реформи. Одначе, проводячи аграрну реформу по суті на традиційних засадах української агрокультури, Петро Столипін утверджував федеральну державницьку політику, тим самим обмежуючи український сепаратизм, що його підігрівала революційна пропаганда. Це викликало в українському ліберальному середовищі відповідну негативну реакцію. Згодом цим скористалися більшовики, перетягнувши на свій бік ліберальну люмпенізовану інтелігенцію й пролетаризованих селян та зробивши їх своїм знаряддям в інспірованому ними держаному перевороті й самовбивчій громадянській війні. Облудність «диктатури пролетаріату» виявилась у реальній диктатурі більшовиків над пролетаріатом, який став їхнім безтямним знаряддям руйнування агрокультури й знищення селянства – середнього стану вільних господарів. Сталося те, від чого застерігав П. Куліш: «Біда, як велика сила деспотства та викличе велику силу рабства» й що ствердив Ф. Ніцше: «Бунт – геройство рабів».

У листах до віденського професора Івана Пулюя Пантелеймон Куліш проникливо розкрив руйнівну антинародну суть поширюваної тоді комуністичної ідеології: «Сим комунизмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде – ні в Галичині, ні в Україні. …Усі шляхи перегороджені початками культури. …Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено».

Так само й Михайло Драгоманов, обстоюючи «громадівський», «етичний соціалізм», піддає критиці марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського політичного життя. Іван Франко, розвінчуючи «соціал-демократичні конструкції будуччини», застерігає від запрограмованого російськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою». Те саме стверджує Фрідріх Ніцше в праці «Воля до влади»: «Соціалізм – як до кінця продумана тиранія найнікчемніших і найдурніших, поверхово мислячих, заздрісних і на три чверті акторів – є в дійсності остаточним результатом сучасних ідей і їх прихованого анархізму, але в теплуватому повітрі демократичного благополуччя слабшає здатність робити висновки і навіть взагалі приходити до якогось певного кінця. Тому в цілому соціалізм – це безнадійна і невтішна справа… У вченні соціалізму погано приховується «воля до заперечення життя». Це мусять бути якісь нездалі люди й раси, що видумали це вчення. І доказано, що в соціалістичних суспільствах життя саме себе заперечує, саме підрізає свої корені». Тобто паразитарна соціалістична «держава в державі» доводить народ до самознищення – автогеноциду. Істинність позиції Куліша, Драгоманова, Франка, Ніцше підтвердила історія: соціал-демократи, надто їх ліворадикали більшовики, й не збирались будувати соціалізму, а використали комуністично-соціалістичну доктрину для жорстокої експлуатації одурманеного, заневоленого люду. Хоч зараза комунізму й не пристала до господарів, та більшовики виморили їх репресіями й голодовками. Народна культура не витримала руйнівної навали винародовленої, деморалізованої, озлиденілої маси під диктаторським вождівством більшовицьких «цивілізаторів». А «письменні дурні» стали служити нелюдам на лихо людям.

Оскільки подвижництво Куліша як національного ідеолога мало потужний вплив на українське суспільство, то його піддали майже столітньому забуттю ідеологи й культуртреґери більшовизму (спадкоємці Кулішевих осквернителів часів Російської імперії), споганюючи хутірську філософію, філософію природи ідеологічною лайкою – «українське хуторянство», запустивши її в масову свідомість як інтелектуальний вірус для профанації сакральної сутності світоглядної основи багатовікової традиції української агарарної культури.

Побратим П. Куліша Т. Шевченко, цілковито уособлюючи високу совісливість, моральність українського духовного типу, так проникливо охарактеризував людей агрокультури – українських селян: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено саму суть безвічності народного духу та українського духовного типу.

Ось тому ще європролетаризатори – представники фінансового племені ставили завдання звести селян зі світу: «Крестьянство реакционный класс по отношению к пролетариату, потому, что хочет искусственно сохранить себя» (Ф. Енгельс). А К. Маркс порівнював селян із картоплею, тому їх і треба весь час тримати зав’язаними в мішку, як картоплю, щоб не дати порозсипатись і повростати в землю. Ще в 1846 р. Микола Гоголь першим забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина від землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…». Гоголь далі розпросторює свій проникливий погляд на Європу: «…Там никто еще этого вполне не видит. Все, не выключая даже государственных людей, пребывает покуда на верхушке верхних сведений, то есть пребывает в том заколдованном круге познаний, который нанесен журналами в виде скороспелых выводов, опрометчивых показаний, выставленных сквозь лживые призмы всяких партий, вовсе не в том свете, в каком они есть. …В Европе завариваются теперь повсюду такие сумятицы, что не поможет никакое человеческое средство, когда они вскроются…»; «Уже ссоры и брани начались не за какие-нибудь существенные права, не из-за личных ненавистей, – нет, не чувственные страсти, но страсти ума уже начались: уже враждуют лично из-за несходства мнений, из-за противоречий в мире мысленном. Уже образовались целые партии, друг друга не видевшие, никаких личных отношений еще не имевшие – и уже друг друга ненавидящие. …– уже одна чистая злоба воцарилась наместо ума. …Дьявол выступил уже без маски в мир. …Что значат эти странные власти, образовавшиеся мимо законных – посторонние, побочные, влияния? Что значит, что уже правят миром швеи, портные и ремесленники всякого рода, а Божии помазанники остались в стороне? Люди темные, никому неизвестные, не имеющие мыслей и чистосердечных убеждений, правят мнениями и мыслями умных людей, и газетный листок, признаваемый лживым всеми, становится нечувствительным законодателем его неуважающего человека! Что значат все незаконные эти законы, которые, видимо, в виду всех, чертит исходящая снизу нечистая сила, – и мир это видит весь, и, как зачарованный, не смеет шевельнуться? Что за страшная насмешка над человечеством!…».

«Диявол рушив уже без маски у світ. Дух погорди з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє не послухатись. …Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують думками розумних людей. Що означають усі ті незаконні закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…? Що це за страшна насмішка над людством? У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство лідер більшовиків і «вождь світового пролетаріату» Бланк-Ульянов-Ленін та його поплічники, ненавидячи селян за самостійність, за вірність традиції, за господарське дбання. Ідеологічною доктриною знелюднення стали «нові завіти» більшовицьких вождів: «Крестьяне – собственники, и с ними приходится бороться»; «Мелкие собственники – это наши противники. Мелкособственническая стихия – самый опасный наш враг»; «И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы – борьбы с крестьянством»;  «Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе»; «В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас» (В. Бланк-Ульянов). «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…» ( Л. Бронштейн-Троцький). Згідно з тією «новозавітною» доктриною більшовики з затятою люттю нищили українських селян колонізаторською війною й виморювали голодом 1932–1933-го.

Руська колонізаторська держава – історичний трансформер, форми якого змінювались від Руського каганату до Руського князівства, Руського царства, Російської імперії, більшовицької Росії й до нинішньої необільшовицької імперської Росії. А паразитарна суть руського владарювання залишається незмінна. Як незмінною лишається й аморальна суть більшовизму – російського комунізму, екстремістського угруповання в російському соціал-демократичному русі. Нелюдську суть більшовизму розкрив Микола Бердяєв: «Більшовизм – це синтез Івана ІV (Грозний) з К. Марксом». Саме більшовики-нелюди породили масову деморалізацію суспільства. Нелюдство більшовиків проникливо охарактеризував видатний російський публіцист Всеволод Никанорович Іванов (18881971) у книжці політичних нарисів «Огни в тумане»: «Кипучее сердце большевизма радовала затаенная гражданская война… Русский русскому стал врагом, русский русскому стал волком, – а если одна стая волков исстребит другую стаю, то ведь останутся не ангелы – откуда ангелам взяться? – а останутся те же волки… Для преодоления революции нужна была совесть, а совести-то и не было. Ни в красном, ни в белом стане».  Революція й громадянська війна якраз і стались через винищення совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму, нелюдству більшовиків – трансформерів історичних русів-колонізаторів, що керуються лише паразитарною доцільністю пожирального інстинкту сарани й садистською нещадністю виродків. Нинішні необільшовики трансформувались у чекістів-капіталістів, які володіють 1/6 частиною Землі й посягають колонізувати сусідні країни…

Тому Росію не трансформувати необхідно, а кожному підневільному народові очиститись од зарази «русскости» – руського рабства й пробудити в собі волю глибинного етнічного духу. Витравивши з себе заразу «русскости», легше буде ліквідувати саму химеру «рассеян» – «рассеянных по всему миру» покручів під виглядом слов’ян. Так можна системно ліквідувати антисистему руського колоніального владарювання в Україні, де урядує колоніальна адміністрація, яка утворила на національному ресурсі свою «незалежну» олігархічно-паразитарну державу в державі.

Призвідцем масової деморалізації й громадянського розколу суспільства стала аморальна, бездіяльна еліта, що призвела народ до занепаду й самопобиття. Великий патріот України академік Володимир Вернадський, приїхавши в 1918 році до Києва для створення Української академії наук, із глибоким розчаруванням констатував у щоденнику, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, але обмаль моральних людей і більшість бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці, балакають і нічого не роблять». Саме таких Пантелеймон Куліш називав «ледачою інтелігенцією».

Тоді було мало моральних людей, а нині їх ще менше. Тож нинішня ситуація в суспільстві – повторення в гіршому вигляді того, що сталось майже 100 років тому.

Нині людство переживає кризу паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли матеріальні та фінансові ресурси перетворюються з засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього фінансового племені. Торг і споживання тяжіють над духовно-природним прагненням людської душі жити, перекриваючи духовну перспективу самоздійснення людини в системі питомої культури. Ще в 1861 р. Пантелеймон Куліш у «Листах з хутора» виголосив інвективу «провідникам прогресу»«цивілізаторам»: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбыт и потребленіе на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…». Нині, в морочну добу споживацтва й розваг, світ обплутала павутина глобального антисистемного фінансово-технократичного панування новітніх «цивілізаторів». За конституюванням глобалізованого соціуму стоїть новий транснаціональний панівний клас – транснаціональна адміністрація, яка володіє глобальним світом через місцеву компрадорську владну еліту й призводить до фінансово-економічної колонізації життєвих світів національних культур. Компрадорсько-клептократична владна еліта (зрощена з криміналітетом реґіональна партноменклатура) – спадкоємиця більшовизму привласнила колективно надбаний за 74 роки в імітативному соціалізмі (насправді держвному) колосальний усенародний капітал і узаконила беззаконням свою паразитарну «державу в державі». Але як більшовики не збиралися будувати соціалізму для людей, а зробили з країни трудовий соціалістичний табір, що забезпечував партійні розподільники всім необхідним для розкішного, по суті комуністичного, життя партноменклатури, так і необільшовики не збиралися й не збираються будувати незалежної України для українців, а зробили свою паразитарну «державу в державі» (з функціями колоніальної адміністрації), незалежну від українського суспільства. Досі українське суспільство туманіє в ілюзії незалежності, по суті перебуваючи під визиском необільшовиків, неоколоніалістів, самоназваних олігархами. Вся політична еліта, всі політичні партії, всі, що одурманюють народ ілюзією державної незалежності, вкрай деморалізовані самі й поширюють моральну деградацію в суспільстві. Знетямлена частина суспільства рятується від безвиході міґрацією. А необільшовики торгують людьми, природними ресурсами й національними інтересами на догоду транснаціональному панівному класові. Тепер патріотами вважають себе ті, які оптом спродують країну через велику пристрасть до її неподільного багатства. А люди владним паразитам не потрібні, їм потрібна тільки влада над людьми й власність на національні ресурси. Егоїстичні чинники паразитарної фінансової цивілізації позбавлені ознак національної культурності й загальнолюдської моральності. А що ж «ледача інтелігенція»? Нагадаю проникливу характеристику Магатми Ганді: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу».

Люди неясно, неусвідомлено хочуть змін на краще, а як досягти того кращого, не знають, бо не мають відчуття самостійної сили, не мають внутрішнього ясного бачення основи й напряму свого розвитку. Тому й опускаються в своїй деградації слідом за морально деградованою елітою, одержимою паразитарною пристрастю збагачення за рахунок людей. Групи паразитарних еліт змагаються між собою за фінансові інтереси, використовуючи людську масу, одурманену декларативною демократією – виборами та майданними революціями. Тож людям необхідно передусім навчитися відрізняти власні життєві й суспільні, національні інтереси від паразитарних інтересів груп еліт, які змагаються за владу над людьми. І тоді людям враз стане ясно, що ніякі політичні ошуканці не приведуть їх до кращого життя, а тільки самі вони зможуть гідно жити збірною волею самостійного духу.

П. Куліш учив покладатись тільки на збірну силу свого народу: «…Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держіться. Тоді з вас будуть люде як слід, тоді з вас буде громада шановна, і вже на  таку громаду ніхто своєї лапи не наложить». Бо культурний саморозвиток народу має безвічну духовну мету, а цивілізаційний прогрес виявляється в межах проминущих матеріального багатства, технологічних засобів і суспільних формацій. Ще в середині ХІХ століття Микола Гоголь розкрив першопричину глобальної світоглядної кризи, марнотності захланного людського існування: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного». Все, що «для себе» – проминуще, все, що «для Всеєдиного» – безвічне. В понятті «для себе» вміщується сфера засобів для життя, а поняття «для Всеєдиного» передбачає безвічну мету людського життя – «…із віку в вік…».

 «І буде дух його із віку в вік сіяти, серця зцілющою водою покропляти, і рани гоїти і сльози обтирати», – було викарбувано, з волі Олександри Білозерської-Куліш, на брамі до саду, де упокоєно прах її чоловіка. Після десятиліть руїни відновлено браму пам’яті й ці слова, що нагадують про безвічність Кулішевого духу.

А на примогильній стелі викарбувано Кулішів моральний поклик до всього українського люду: «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем працювали над пробудженням суспільно-національної свідомості в Україні й поступалися б одне одному в тому, що дороге для нашого самолюбства, але шкідливе для успіху справи» (з листа до дружини, 1864). Це моральний принцип взаєморозуміння і взаємодопомоги між людьми у «збірній особі українського народу».

Що найдужче заважає людям порозумітися? Користолюбство, пиха і обман. Як справедливо констатував П. Куліш: «…Історія обману довша, якби її списати, од історії щирої правди…». Та він нагадав і народну мудрість про первинність і безвічність правди: «Правда всюди нівечицця, а все колись визначицця». Бо правда – мати українська, тож нам належить шанувати нашу єдину правду-матір, належить плекати силу духу в серці – нашу моральну волю.

Семе моральною волею самооновлюється людська особистість і здійснює програму своєї душі. Так і збірна особа народу самооновлюється збірною моральною волею національного духу та здійснює свою національну ідею –  програму свого саморозвитку з власного ресурсу. «…Нема ніяких т. зв. об’єктивних перепон до вивищення і утвердження наново великого народу, що мав поразку. …Призначення України тільки в ній самій, її доля в її людях та в їх моральних і матеріальних засобах» (Юрій Липа, 1900–1944).

Українці – давній аграрний народ, який нині болісно переживає наслідки винародовлення та кризу свого оновлення й саморозвитку через нестачу самостійної сили й моральної волі. Та про можливість подолання занепаду незмінно нагадує нам дух Миколи Гоголя: «…Ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній». Своєчасне й Кулішеве застереження: «Духа не угашайте! Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові».


Олександер ШОКАЛО,
культурософ

© О. А. Шокало

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + six =