Головна > Блоґи > СКАЗАННЯ ПРО ТЕ, ЧОМУ АНАТОЛІЙ КРИВОЛАП ХОДИТЬ У ВИСОКІ ГОРИ…*

СКАЗАННЯ ПРО ТЕ, ЧОМУ АНАТОЛІЙ КРИВОЛАП ХОДИТЬ У ВИСОКІ ГОРИ…*

Переднє слово

У всі віки були люди, що відмовлялися приймати ті обмеження, які традиційно визначали зміст життя в цьому світі… Щоб задовольнити свої устремління до істини (або до віднайдення свого стилю письма), вони здійснювали пошуки за межами визначених їм кордонів. Вони ізолювали себе від світу, себто усамітнювалися від суспільства, і, мабуть… відкидали багато з того, чому їх вчили. Іван Андрусяк наголошував: «У мовчання свої закони». І тоді в їх житті траплялося дещо дивовижне і прекрасне…

Ми будуємо своє життя на переконаннях, на тому, у що віримо. Маючи доступ до тієї сили, яка затаїлася всередині нас, міркувати, що переконання важливі для життя, – означає значно зменшувати їх значення. Наші переконання то і є саме життя, вони його пальне. Дуже часто у бутті переконання відіграють важливу роль.

 

Ядро тексту

Верх і низ, горішнє і долішнє,  гори і долини… Що притягує окремих людей у гори і на їх вершини? Є чимало банальних тлумачень. Хоча, стверджувати одне можна точно, – гори мають магічну силу… Підіймаючись угору випробовуєш не лише власні фізичні і моральні сили, несвідомо прямуєш до чогось незбагненного, але дуже жаданого. Чим вище у гору, тим важче йти, чи не є це одним із шляхів до самого себе?…

18 квітня цього року вдалося реалізувати доволі давнішню домовленість з живописцем. Колись я запитав пана Анатолія: «Чи можна потрапити у Ваше житло в горах Закарпаття і описати побачене, та відчути дух місця?». Він відповів: «Я Вас запрошую…».

… Зустріч в Ужгороді, швидке подолання дороги з обласного центру у напрямку – Перечин, Великий і Малий Березний, а далі, далі – їх величність Гори… Вони забарвлені у світло зелені кольори, де-не-де видніються білі плями квітуючих диких черешень, а вдалині – на вершечках сніг лежить… Ще вище гірську дорогу долаємо спеціальною автівкою, це джип для важких шляхів, інший транспорт не проїде. І ось, стоїмо на нерівному плато, озираєшся довкруж, бачиш пасма гір близькі і далекі, внизу в долині хатки розкидані асиметрично, згори вони видаються кольоровими плямами, завдяки різнобарвним дахам.

 

А. Криволап.”Село Княгиня”. 2017

Перебуваючи у таких місцях, які іменують МІСЦЯМИ СИЛИ, подорожуючий переживає метафізичний стрибок у незвідане, з’являється не тільки нове бачення, а й нове сприйняття…, а додолу повертаєшся уже інакшим. Мовчкома постояли, кожен думав про щось своє, а тоді Анатолій промовив: «Вітер гуляє, а я тут медитую».

Іван Андрусяк, унікальний поет і прозаїк, чи не про такі ж незвичні місцевості поетичним словом запевняє нас:

«Без гайворонів

Стелиться повітря

Попри самісіньку землю

Де-не-де

Судомно оминаючи дерева».

І ще

«Порипує смерека –

Прокинулась ачей

І кості розминає

Ох і застоооялися за зиму…».

Карпати, Верховина, це для нього не просто географічна точка на карті. Це ті місця, де митцеві просто добре, він там свій, ВЕРХОВИНЕЦЬ НА ВЕРХОВИНІ. Пан Анатолій сказав: «Це моя друга мала Батьківщина». Тут він вдома, як і в Яготині. Ці місця сприйняли і прийняли його як свого…

 

А. Криволап. “Ніч у Карпатах”. 2008 

 

З монологу А. Криволапа, уривок перший

«Народжений в Яготині, батько – залізничник, мати займалася вихованням синів. Так, нас троє братів, митець я один… Із далекого дитинства врізалася у пам’ять жовта смуга, то поле, і темно синя вода, на полотнах є така кольористика… Родом з дитинства і – вечірні рожеві і сині тіні, та світлі пасмуги…

А щодо Закарпаття, то спочатку відпочивав і працював поблизу Сваляви, потім приїжджав ще і ще раз, по справжньому з цим краєм мене познайомив і показав його – Юрій Небесник, мій добрий приятель. Відчув потребу приїздити щороку, захотілося мати майстерню, жити тут захотілося…».

Тарас Возняк дуже проникливо і переконливо писав: «Отож, місце рятує нас від від-чуження не лише від самого місця як такого, але і від від-чуження від нас самих, нашої неповторної сутності. Місце, містячи-нас-у-собі, рятує нас задля нас самих. Але як воно рятує – нас-задля-нас-самих? Через при-четність до місця воно не лише від-криває нас у нашій неповторності, але водночас і у-тримує нас у цій неповторності. Тому ми є, власне кажучи, собою, неповторними самостями у часі та місці, а не абстрактними буттями. Ми маємо неповторну сутність. Ми живемо у неповторюваний час. Ми живемо у неповторній місцині. Через цю при-четність ми є самими собою…».

В одному з гірських поселень у районі Великого Березного у Анатолія Криволапа є своя дерев’яна садиба, невелика, але усе там достосоване для творчого буття. Подвір’я як такого немає (у звичному розумінні), внизу його території біжить потік, правіше – ставок…

 

Уривок другий з монологу художника

«Вода для мене №1, вона красива і цікава., буває тихоплинна і не дуже, має свій настрій, багато настроїв. Вода реалізує забаганки довкілля, вітер дме – брижі йдуть, сонце світить, віддзеркалює відблиски променів… Життя розмаїте і захоплююче у будь-яких проявах».

Вода, ріки і річечки, потоки; вода вривається, вгризається у земельні ділянки суходолу… І два береги, наприклад річки, вони об’єднавчі чи роз’єднуючі? По різному буває… А потік внизу садиби митця не шумить, ні, він виводить мелодію водної стихії, то заспокійливу, а то і тривожну. Геніальний О. Довженко писав: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя…».

Годиться почути ще раз мелодію вірша І. Андрусяка:

«Усе отут – ні солодко ні близько

Усе як є – хоч сутемінь пряду

Саме життя – тоненьке ніби плиска –

Летить на воду – себто до води».

 

А. Криволап. “Карпатський пейзаж”. 2009-2012

 

Уривок третій з монологу художника

«Усамітненість важлива у будь-якій роботі, бо створює позитив… В житті воно як, спочатку людина може бути щасливою в особистому, згодом – у своїй діяльності, зміни відбуваються різні, як же без змін…

У Архипа Куїнджі є картина «Вечір», саме на цій роботі я побачив те, що відчував коли мені було років 15 – 16… В мистецькому плані художники однодумці – це Т. Сільваші. О. Животков, М. Кривенко, нас об’єднує Колір…

Йде передача відчуттів через колір, фактуру. Я і колір – це важливо, ні соцреалізм, ні фантазійні мотиви мене не цікавили. ХУДОЖНИК НЕЩАСНИМ БУТИ НЕ МОЖЕ, – ЛЮБИТИ ЖИВОПИС І БУТИ НЕЩАСНИМ??! Я рвався до експериментів з кольором. Вивчав усі напрямки, від ікони, від епохи Відродження, мав знати, чим оперують, щоб щось своє вибудувати… Пройшов крізь усамітненість, це по-чоловічому. Акторствування, як на мене, це недостатня любов до професії. А картина, вона говорить, або ні… Не треба надіятися, що всі тебе зрозуміють і будуть у захваті. Треба вивчати історію мистецтва і долі художників, як складаються… Якщо не готовий до випробувань і поразок, кидай це заняття, шукай інше.

ТРЕБА ЗАПРОПОНУВАТИ ЩОСЬ ТАКЕ, ЧОГО НЕ ПРОПОНУЮТЬ ІНШІ, А ДО ТОГО – ТРИВАЛА ПІДГОТОВКА І ПРАЦЯ КОПІТКА…».

Анатолій Криволап фанатично любить те, що робить, він творить, а творчість повністю поглинає творця. Як же впливають його картини на споглядаючих? Радше по різному, але вплив могутній! Для з’ясування цього питання зробімо відступ від ядра тексту…

В 1950 році дослідник Ален Гірбрант примандрував у ліси, розташовані в басейні рік Оріноко і Амазонка, захопивши з собою деякі музичні записи. Він мав намір дати їх послухати племенам, які сподівався там виявити. Серед записів була Симфонія фа мажор В. А. Моцарта. У книжці про експедицію Гірбрант занотував: «Вона (симфонія) справила на індіанців магічну дію. Навіть молоді жінки не могли встояти перед нею. Долаючи страх, вони одна за одною з’являлися зі своїх хижок і всідалися слухати. У музиці Моцарта присутнє невловиме чаклунство, причому в прямому розумінні, вона діє як таємниче зілля, якому не в силах протистояти ні одна людина. Для них цей запис набув заспокійливого ефекту, так само, як і на нас: тіло стає розслабленим, і, здається  ДИХАЄ САМА ДУША… Його музика не приводить людей у заціпеніння. Вона відкриває найпотаємніші глибини вашого буття. Це бальзам…».

Не знаю, чи слушна думка, що музика або живопис – це мова, що зрозуміла багатьом… Можна твердити інше, завдяки живопису або музичній мелодії можна перекинути місток над прірвою непорозуміння… Живопис Анатолія Криволапа може розбурхати єство будь-кого, але це обов’язково мусить бути небайдужа особа, – до багатства і пишноти, яку містять у собі барви, і той підтекст смисловий, і звісно ж, відчуття!… Картина його авторства може струсонути мешканця котроїсь із країн Південної Америки, просунутого у сфері ІТ японця, навіть прагматичного американця, не кажучи вже про аборигенів Західної Європи, тим паче – представника Центральної чи Східної…

 

А. Криволап. “Засніжена полонина”. 2016

 

Дуже стисле післяслово

Повернувшись із тритижневого вояжу західноукраїнськими землями, почав упорядковувати зібрані матеріали про художників; вражень, емоцій, спогадів безліч, ледь не всі додатнього характеру. 28 квітня День народження відомого живописця Полтавщини, теж Анатолія, Лавренка. Привітав теплим словом, а на запитання: «Яка ж зустріч, чи подія, вразила тебе найбільше?». Я відповів: «Фортуна цього разу була доброзичливою до мене, бачився і спілкувався з Анатолієм Криволапом». І почув наступне: «А Криволап…, так він геній…».

 

Андрій Будкевич-Буткевич, історик мистецтва, брендолог

*Цей текст (дещо змінений) був опублікований у газеті «ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА» №21 (5754), від 31 травня 2018 року.

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × two =

Копіювати заборонено!