Головна > Українська трудова міґрація > Загроза нацбезпеці > АГОВ! ДЕ ТИ, УКРАЇНСЬКИЙ СЕРЕДНІЙ КЛАСЕ?

АГОВ! ДЕ ТИ, УКРАЇНСЬКИЙ СЕРЕДНІЙ КЛАСЕ?

Де український середній клас?

Розвиток духовно-розумових, культурно-соціальних, виробничо-господарських ресурсів нації забезпечують морально зрілі, освічені, професійні люди, які становлять енергопродуктивну основу суспільства – його середній клас. Середній клас є джерелом самостійної сили нації, який власним волевиявом забезпечує волю цілого суспільства. Бо тільки морально зрілі, освічені й професійні громадяни у вільних і відповідальних взаємовідносинах формують морально здорове й соціально структуроване суспільство.

В Україні традиційно моральність і совісливість, освіченість і професійність, справедливість і відповідальність цінувалися як найвищі чесноти, що уможливлювало людині зростання в культурно-соціальному статусі через освіту, незалежно від суспільної верстви.

Нинішні аморальні, неосвічені й непрофесійні магнати-олігархи, які збагатились на злочинстві, видають себе за українську еліту, руйнують морально-світоглядну основу українського суспільства й ліквідовують національний середній клас, підмінюючи його своєю обслугою – менеджерами, депутатами всіх рівнів, суддями, прокурорами, поліцейськими й криміналітетом. Усе те агресивне скопище є ліквідаційною бригадою, яка ліквідовує Українську державу, підмінюючи її власною паразитарною корпорацією. Усі вони разом складають специфічну категорію гомінідів, позбавлених людських якостей: совісті, почуття співпереживання, чуття правди, справедливості й відповідальності перед суспільством, та сповнених нахабства, цинізму й зневаги до людей. По суті це покручі, деґенерати, яких у будь-якому суспільстві не більше 1–2 %. Науковці називають їх соціопатами, асоціальними типами, а люди – нелюдами, недолюдками. Справді, за критерієм моральності, соціопати позбавлені моральних людських ознак, хоч і не позбавлені прагматичного інтелекту, спрямованого на отримання матеріальної вигоди, фінансового зиску. Та їхній корисливий інтелект межує з олігофренією – аномалією, що характеризується моральною недорозвиненістю всієї психіки, в тім числі й інтелекту. У правових державах такі виродки-соціопати сидять по тюрмах, ізольовані од суспільства, а в Україні сидять на верхах влади й визискують суспільство, зневажаючи його.

Професійно діагностує українських політиків Семен Глузман – лікар-психіатр, відповідальний секретар Асоціації психіатрів України: «Переважна більшість українських політиків – люди пороку. Вони не знають, що таке моральність. Але це не з галузі психіатрії, це не шизофренія або якісь інші захворювання. Вони – здоровенькі. Цих моральних виродків вибираємо ми. Отже, і з нами щось не в порядку». А ось його діагноз «порочності президента»: «Він живе в якійсь іншій Україні. Він не бачить нас. Його Україна – десь там, окреслена охороною, друзями по чарці або друзями, з якими він ділить наші гроші й гроші західних партнерів, до речі, теж. Думаю, що це його основна проблема. Він – розумний, досить рішучий і насправді міг би поводитися трохи інакше». А це про нинішню владу з погляду безперспективності молодого покоління українців: «Я часто виступаю перед молоддю, перед тими, хто ще не виїхав, і багато хто з них про це задумується. Я їх розумію. Будь-які зміни зупиняє жадібність і сліпота нашої влади. І справа не тільки в одному прізвищі, тому що це не путінський режим. Справді, можна м’яко обдурити людей, пообіцявши щось, а виконати не все вдасться, але хоча б частково, і для цього не треба ж віддавати свої мільйони і мільярди. Мене дивує і обурює те, що вони цього не розуміють. Як сказала одна журналістка в розмові зі мною: «Вони нас просто зневажають». І я зрозумів, що вона каже правду. Влада навіть не намагається нас обдурити – вона нас зневажає».

Як могло статися таке приниження народу, визначальними рисами якого завжди були гідність і дух спротиву?

Справді, владарювання порочних політиків над народом – це симптом тяжкої соціальної недуги всього етнічного єства. Така патологія українського суспільства спричинена його терпимістю, яку протягом тисячоліття нав’язували нашому людові релігійна догма про «покору Богові» й релігійно-політична доктрина про «владу од Бога». Так в етнічному єстві вкрай занепала воля духу – виснажилось джерело його права. І в результаті нинішні владарюючі соціопати-паразити отримали готову жертву. І відповідальність за свої аморальні дії проти народу звалюють на сам народ – свою жертву.

Безвольна частина суспільства вбачає причину всіх наших бід у відсутності національної еліти й закликає вирощувати ту еліту. З’ясуймо, що таке еліта й чому вона досі не порятувала, не ощасливила нашого народу, хоч вік її сягає понад тисячу літ? Бо еліта – нахлібники, які потребують для свого збагачення покірних підданців.

Нинішня еліта – ізольована паразитарна каста магнатів-можновладців, так званих олігархів, і корумпованого високопосадового чиновництва. Елітарна каста заневолює суспільство, визискує його і в кінцевому наслідку прив’язана до награбованого багатства.

Характерні ознаки нинішньої еліти – корумпованість і злочинна кругова порука. Еліта апріорі не може бути національною, бо вона як реґіональний фінансовий клан належить до фінансового інтернаціоналу й є космополітичною. Еліти пов’язані між собою міжнародною корупцією – фінансовим інтернаціоналом і торгують інтересами націй. Кожен народ, кожну країну в світі, контролюють внутрішні й зовнішні фінансові еліти, які містифікують людей своєю зверхністю й месіанською винятковістю та паразитують на природних і людських ресурсах, посилюючи цим свою паразитарну владу і вкрай заневолюють народи.

Отже, біди наші спричинює якраз паразитарна еліта – оті 1–2% нелюдів. Тож українцям для гідного життя не потрібно вирощувати еліту – вона множиться сама й деґенерує все суспільство. Нам необхідно звільнятись од омани елітаризму й відроджувати свій середній клас – самостійних, вільних людей, які становлять собою основу відкритої соціальної системи, що розвивається на основі взаємодопомоги.

Паразитарна псевдоеліта, визискуючи суспільство, провадить тотальну політику геноциду та позбавляє людей професійних засобів життєзабезпечення й самореалізації в «спорідненій праці», що є джерелом їхньої самостійної сили: «Відняти від душі споріднене діяння – означає позбавити її живності своєї. Ця смерть є люта. Знаю, що збережеш тіло, але вбиваєш душу» (Г. Сковорода).

У пошуках засобів для фізичного виживання, самозбереження український середній клас нехтує вродженими здібностями й береться за низькопрофесійну роботу, втрачаючи свої духовні, інтелектуальні, освітні ресурси й перспективу гідного життя. Коли людина починає заробляти, де завгодно й чим завгодно, вона постає перед загрозою втрати людської сутності й перетворення на біоробота. Біороботизацію пришвидшують тренованість і  неосвіченість. Бо «треновані, але неосвічені робочі кадри» (Фетхуллах Ґюлен), носії «муштрованого убогого розуму» (Василь Симоненко), нездатні до культурного саморозвитку й самостійного професійного життя, вони легко піддаються контролю зовні й стають слухняними виконавцями в глобальних ринкових тенетах.

Міґраційні процеси мають глибокі негативні  наслідки морально-психологічного й  соціального характерів. Один із них – відтік за кордон висококваліфікованих спеціалістів, передусім  наукових кадрів. Україна через це втрачає понад 1 млрд. доларів США на рік. Адже підготовка одного фахівця з вищою освітою технічного та природничого профілів коштує близько 10 тис доларів США, а в розвинутих країнах ці витрати в 10 разів більші. Таким чином, Україна інвестує свій неоціненний духовно-розумовий капітал в економіку практично всіх розвинутих країн світу на шкоду собі.

За четверть століття міґраційні процеси призвели українське суспільство до глибоких руйнівних наслідків у внутрішній, морально-психологічній, і зовнішній, етносоціальній, сферах життя. Величезних культурно-соціальних втрат ми зазнаємо через відтік за кордон висококваліфікованих спеціалістів, передусім наукових кадрів – ядра нашого середнього класу. Щороку з України виїздять 50 тисяч фахівців з вищою освітою.

Четверту хвилю міґрації й еміґрації з України становлять переважно фахівці з вищою та середньою спеціальною освітою. Нині, за даними аналітиків Міжнародного кадрового порталу, 80% випускників вишів і 90% кваліфікованих українських спеціалістів хочуть працювати за кордоном через невдоволення економічною й політичною ситуацію та через відсутність перспективи розвитку. Так представники українського середнього класу вимушено посилюють власним ресурсом інші суспільства.

Середній клас становить 20–25% суспільства, його продуктивне ядро, яке визначає розвиток усіх сфер суспільної цілісності. Ця дієва частина українського суспільства вимушено трудиться за кордоном. Бо влада спровадила український середній клас з України, аби ці активні громадяни не заважали їй владарювати.

С. Глузман називає український середній клас «громадянським суспільством»: «Громадянське суспільство в Україні – ті люди, які приймають серйозне рішення. Вони їдуть за кордон. Залишають свою країну не тому, що ненавиділи її з дитинства. Чи не тому, що їх так виховали батьки. Вони залишають Батьківщину, тому що при цій владі ще раз переконалися, що тут не потрібні. А десь там вони знайдуть себе».

Марно середньому класові тікати од нинішньої влади й ждати приходу іншої, бо так непомітно мине неповторне життя. Необхідно самим ставати вдома провідною суспільною силою й виводити Україну зі сліпого кута на шлях розвитку.

Український середній клас є тією великою духовно-розумовою, професійною силою, якій належить працювати на розвиток України. Адже всі найрозвиненіші держави досягли власного успіху саме завдяки згуртованості й дієвості свого середнього класу, який не марнував сил по чужинах, а розвивав свою країну.

Аби убезпечити українців од знеособлення й винародовлення, а Україну од знелюднення, необхідна консолідована воля середнього класу – осердя цілого українського суспільства. Та основна проблема консолідації в тому, що українське етнічне єство неповне – позбавлене середнього класу й розчахнуте на материкову й закордонну частини. В українського народу не вистачає критичної маси й морально-розумової енергії середнього класу для динамічних якісних змін.

Де ж подівся український середній клас?

За роки так званої незалежності Україна набула статусу країни-донора трудових та інтелектуальних ресурсів і стала п’ятою державою в світі за кількістю тих, хто шукає кращого життя за кордоном (більше виїхало тільки з Мексики, Індії, Росії та Китаю). Участь українців у глобальних світових міґраційних процесах вражаюча – близько 10% від загальної чисельності міґрантів у світі, яких налічується понад 100 мільйонів. Сукупна кількість українських трудових міґрантів та еміґрантів, відносно до загальної чисельності українців у світі (близько 60 млн.), найвища, порівняно з іншими народами – майже половина українського люду опинилася за межами своєї рідної землі. А четверту частину українського суспільства, яка покинула Україну за останні чверть століття, в основному складає середній клас.

Саме середній клас, який становлять до 25 % соціуму, є тією критичною масою й морально-розумовою силою, що спроможна раптово якісно змінити все суспільство.  Дієвим чинником відновлення нашого середнього класу й самоорганізації нашого самостійного життя має стати ідеологема: «Українці – для України!», яка явилась як результат багаторічної праці в міґраційно-еміґраційній сфері.

Апологети ліквідації українського середнього класу намагаються прикрити своє злочинство доктриною світового донорства України: «Місія України – бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич і її національна ідея».Проповідування світового донорства України підриває життєву силу українців, традицію рідної культури, духовний тип і національну гідність особистості й збірної цілісності народу. Якби наш людський ресурс і самостійну силу середнього класу реалізовувати не на чужині, а в Україні, ми мали б першорядне суспільство у світі.

Українська ідея не в донорстві, не в безславності змарнованої людської сили. Українська національна ідея – це життєва програма українського народу, програма самоздійснення його збірної цілісності волею середнього класу з ресурсу власної самостійної життєвої сили.

За 25 років «реформування зверху» не принесло суспільству бажаного результату, бо воно не зачіпає основ старої колоніальної моделі владарювання, а стосується тільки персональних перестановок в ізольованій структурі влади для задоволення особистих вигод магнатів-олігархів у приватизації національних ресурсів і розподілі суспільного доходу в інтересах владної вертиикалі. В Україні замість системи управління країною впроваджено антисистему володіння національними ресурсами корпорацією олігархів, яка становить собою паразитарну «державу в державі». Тому всі спроби громадського сектора налагодити взаємодію з так званими державними органами для розв’язання спільними зусиллями соціально-економічних проблем в Україні виявились марними. Бо у владній вертикалі сидять менеджери олігархії, які не зацікавлені в оновленні політикуму й упровадженні нової моделі управління країною.

Україні вкрай необхідна інноваційна стратегія соціально-економічного реформування з метою підвищення якості людського життя. Суть цієї стратегії: інноваційні соціально-економічні реформи мають відбуватися на новій природоорієнтованій і національноорієнтованій світоглядній основі для забезпечення культурного саморозвитку українського суспільства. Це біосферно-ноосферний базовий принцип саморозвитку, взаємодії відкритих систем земної природи й людської культури, які обмінюються енергією й речовиною, всупереч ізольованим антисистемам соціальних паразитів, які нічим не обмінюються, а тільки споживають чуже – паразитують на людській праці й природних ресурсах.

Весь комплекс проблем масової трудової міґрації з її соціально-економічними причинами й наслідками можна подолати тільки на чіткій ідеологічній засаді інноваційної стратегії соціально-економічного реформування в Україні.

В основі цієї стратегіїнова система суспільного самоуправління за цілями й результатами. Суть цієї системи в тому, що людина робить свою фахову справу в інтересах цілого суспільства й отримує гідну заробітну плату, а суспільство як збірна цілісність отримує у своєму саморозвитку синергічний результат, який вимірюється не ВВП, а людським індексом щастя – «коефіцієнтом щастя». Кожна людина зацікавлена в гідній зарплаті й якісній суспільно значущій діяльності. За нової системи управління замість знеособленого масового перевиробництва все суспільство бере участь у виробництві суспільно необхідного продукту, а критерієм його цінності є природна й соціокультурна доцільність.

Ці інноваційні реформи відбуватимуться не зверху, а на горизонтальному рівні взаємодії, взаємодопомоги, і в них будуть зацікавлені й братимуть участь усі продуктивні сили, які самі розподілятимуть національний доход в інтересах цілого українського суспільства. Справедливий розподіл національного доходу стане гарантом суспільного достатку – основи культурного саморозвитку та соціально-економічно-політичної самостійності України.

Нову стратегічну модель управління Україною здатний упровадити тільки середній клас на основі власної самоорганізованості, самоуправління та взаємодії, взаємодопомоги всіх складових українського суспільства.

Олександер Шокало, культурософ, публіцист

 

 

Середній клас у політиці: чому досі не вийшло

Український середній клас у ЗМІ часто згадується як рятівник, що врешті-решт повинен витягти країну з теперішнього болота.

Мовляв, доки цей прошарок громадян не зможе організуватися і взяти владу у свої руки, жодного прориву не буде. Такі розмови ведуться вже років двадцять. Власне, відтоді, коли в суспільстві намітилися перші контури цього самого середнього класу. Але бодай якогось значного прогресу в цьому напрямі так і не відбулося. Український середній клас досі не зміг стати суб’єктом прийняття рішень у політиці.

Політичні сили, які претендували на представництво інтересів середнього класу, з’являлися в Україні регулярно, але істотних успіхів не досягали. 2006 року в парламентських виборах брав участь нашвидкуруч створений політпроект «Віче» на чолі з Інною Богословською. У своїх тодішніх інтерв’ю вона наголошувала, що збирається працювати в інтересах середнього класу й розраховує зібрати його голоси. Однак замість очікуваних 8% партія набрала лише 2%. Власне, ту саму «платівку» намагалася використати «Команда озимого покоління» ще на виборах 2002‑го. Цей молодіжний проект олігархічного капіталу на чолі з Валерієм Хорошковським та Інною Богословською також підтримало до 2% виборців. Чи то надто помітним було дириґентство олігархів, чи то клас іще був не надто численним…

Пізніше, у 2010-х, в Україні з’явилося відразу кілька партій, які стали претендувати на роль виразників інтересів середнього класу. У 2010-му виник Демократичний Альянс, творці якого оголосили, що не випрошуватимуть фінансування в олігархів, а натомість збираються будувати якісно нову політичну силу, яка житиме тільки на пожертвування своїх прихильників. Так, як це заведено в цивілізованих країнах. Через кілька років зі схожою мотивацією група ентузіастів створила ще один політичний проект під назвою «Сила людей». Але незважаючи на те, що на вигляд обидві партії вийшли цілком симпатичними, домогтися істотних успіхів їм поки що не вдалося. В їхньому активі поки що лише кілька десятків депутатів у місцевих радах, яких вдалося провести на виборах у 2015-му. Ці локальні успіхи, на жаль, не можна порівняти з результатами тих самих олігархічних партій, боротьбу з якими проголосили своєю метою нові політики.

Утім, у 2014-му «Самопоміч», яка також позиціонувала себе як партія середнього класу та йшла на вибори з гаслом «Візьми і зроби», домоглася значного успіху й сенсаційно посіла третє місце. Найкращий результат політсила здобула в Києві, де зі зрозумілих причин концентрація успішних та політично активних громадян вища, ніж деінде в Україні: тут за неї проголосували 21,4% виборців.

КЛАСИЧНИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СЕРЕДНІЙ КЛАС В УКРАЇНІ ПРОСТО ЩЕ НЕ СФОРМУВАВСЯ В КІЛЬКОСТІ, ДОСТАТНІЙ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВИЗНАЧАТИ ПОЛІТИКУ ДЕРЖАВИ АБО РЕАЛЬНО НА НЕЇ ВПЛИВАТИ. ТОМУ ПЕРШІ МІСЦЯ У ВСІХ ПОЛІТИЧНИХ РЕЙТИНГАХ СЬОГОДНІ ПОСІДАЮТЬ ПОПУЛІСТИ

Якщо врахувати, що до 2014 року про «Самопоміч» узагалі мало хто чув, це було вражаюче досягнення. Однак далі ентузіазм виборців суттєво згас. Якщо 2014-го середній клас і повірив у партію Андрія Садового, то в наступні роки, очевидно, неабияк розчарувався в ній. Сьогодні рейтинги «Самопомочі» балансують на межі прохідного бар’єра до Верхов­ної Ради, тож у майбутній парламент ця сила може вже не потрапити. Ймовірно, причина такого охолодження в недостатньо якісній парламентській роботі. Фракції вдалося уникнути серйозних корупційних скандалів, але й суттєвими успіхами вона навряд чи може похвалитися.

До парламентських виборів 2019 року питання про те, хто ж представлятиме в країні інтереси середнього класу, знову актуальне. Найімовірніше, на цьому полі конкуруватиме одразу кілька політичних сил, які поки що ведуть переговори про об’єднання, але не факт, що в результаті домовляться. Набір претензій один до одного в політиків стандартний: хтось не може поступитися особистими амбіціями, когось не влаштовує репутація потенційних союзників або окремих людей у їхніх рядах, хтось боїться, що в новому об’єднанні виявиться на других ролях. Але навіть якщо таке об’єднання й відбудеться, вже тепер зрозуміло, що воно не стане класичною партією середнього класу, яка утримувалася б на пожертвування людей із цього прошарку. Успіхи на ґрунті краудфандингу в тих, хто вирішив іти цим шляхом, поки що вельми скромні. І навряд чи ситуація зміниться в найближчому майбутньому. Культури фінансових пожертв на політику в Україні немає. А це означає, що захищати інтереси середнього класу на майбутніх виборах кандидатам, найімовірніше, знову доведеться за гроші великого бізнесу.

І тут настав час поставити головні питання: а що таке середній клас в Україні? Кого можна зарахувати до нього? Наскільки він численний? З цього приводу існують різні думки. Наприклад, у нещодавньому дослідженні Центру Разумкова йдеться, що людей, яких умовно можна зарахувати до середнього класу, у нас близько 25%. Інші соціологи називають цифри 10–15%, а то й менше. Виходить, що дані різняться в кілька разів.

Звідки береться така різниця? Річ у тім, що різні експерти користуються різними критеріями оцінки. Якщо враховувати тільки рівень доходу людей, то ситуація видається не такою вже сумною. Однак якщо оцінювати не тільки рівень доходу, а ще й соціальну активність, освіту та громадянську позицію, то картина не надто райдужна. Виходить, що середній клас нібито і є, але його вплив незначний. Відстоювати свої інтереси і тим більше брати владу ця категорія населення поки що не навчилася. У кращому разі її вистачає на масовку (таке в новітній історії України відбувалося вже двічі: у 2004-му та 2014-му).

На виборах умовний середній клас (або ті, хто себе до нього зараховує) цілком може голосувати за партію, яка найпереконливіше обіцятиме діяти в його інтере­сах. Але створити та профінансувати власну політсилу він поки що не здатний. Що досить просто пояснити. В Україні, на жаль, не існує середнього класу в європейському розумінні цього терміна, тобто як єдиної спільноти людей з однаковими інтересами та особливим світоглядом. Український середній клас неоднорідний. Понад те, цілі та завдання різних груп, які до нього належать, часто суперечать одне одному.
На практиці виявляється, що багато з тих, хто сьогодні має в Україні високий рівень доходів і номінально може вважатися «середняком», вбудовані в різні корупційні схеми, є представниками армії чиновників або правоохоронців чи пов’язані з олігархічними компаніями.

Такі приклади відомі кожному. У більшості районних центрів і невеликих містечок найбагатші особняки аж ніяк не в бізнесменів, а в голів місцевих адміністрацій, суддів та прокурорів. Таких людей важко назвати агентами змін. Вони зацікавлені радше в тому, щоб усе в країні залишалося так, як раніше. Тому розраховувати на те, що вони вимагатимуть оновлення політикуму чи нової якості політичного життя, не варто. Такий «середній клас» хоча і їздить на автомобілях люкс-класу, відпочиває за кордоном і має рахунки в банках, але завжди підтримуватиме політиків старого гарту.

Зате є безліч прикладів, коли небагаті люди беруть активну участь у політичному житті держави, займають активну громадянську позицію та перераховують пожертвування політикам, у яких вірять. Є такі навіть серед пенсіонерів, яких назвати середнім класом не зважаться навіть невиправні оптимісти. Тож варто констатувати очевидне: класичний європейський середній клас в Україні просто ще не сформувався в кількості, достатній для того, щоб визначати політику держави або реально на неї впливати. Тому перші місця у всіх політичних рейтингах сьогодні посідають популісти, які працюють на найбіднішу та найчисленнішу аудиторію.

Визнавати цей факт не дуже приємно, особливо тим, хто не полишає спроб створити класичну, правильну партію європейського зразка, яка змогла б жити на пожертвування. Однак сувора реальність така. Мріяти про консолідацію середнього класу поки що передчасно, а успіх на виборах очікує насамперед тих, хто навчиться правильно працювати з широкими масами й бути, як кажуть у таких випадках, ближче до народу.

Тиждень.UA

 

Класовий підхід. Новий тренд української політики

Кого рятуватимуть наступним

Про нього зненацька згадали. Ним раптом зацікавилися чи не всі політичні сили, обіцяючи подбати про його світле майбутнє. Хтось хоче дотягти його чисельність у країні до 50%, а хтось і до 60%, як у Європі. Наразі він досить нечисленний і дотягувати буде непросто. Утім, якщо треба тягнути, то можна. Перед виборами кожна хороша обіцянка та свіжий хід на вагу золота.

Чому в політиків ураз серйозно зріс інтерес до середнього класу? Що таке трапилося в їхніх головах? Чому вони раптом почали змагатися за тих, кого роками не помічали й кому заважали жити? Не за люмпенів, ціна яких банка ставриди в томаті й два кіло гречки, або, як еквівалент, 200 грн. Не за увагу олігархів, які зазвичай і визначали перебіг виборів, і розкладали яйця в різні кошики. А саме за середнячків, представників того класу, якого в нашій країні так і не навчилися нормально ідентифікувати. Приписують до нього то вчителів із лікарями, то продавців гумових тапочок на ринку, то власників квартир і автомобілів. Можна й так. Але це якщо поверхово брати до уваги західні стандарти, не вдаючись у їхню суть.

Проблема ж у тому, що у світі, до якого ми прагнемо вломитися та рівня життя якого так бажаємо досягнути, тонкощі мають значення. Професія, сфера діяльності, наявність квадратних метрів чи можливість їх винаймати, звісно, беруться до уваги. Але там представниками середнього класу зазвичай вважають тих, хто може собі дозволити не лише булку з маслом та айфон у кредит на останні гроші, а ще й час від часу подорож за тридев’ять земель (не на заробітки, звісно), навчання дітей у хорошій школі (за гроші), на пенсію відкладати в банку (не трилітрову). І щоб ще залишилася так із третина або й половина зарплати. Ну й бізнес сякий-такий провадити без проблем, без масок-шоу, без рейдерів, хабарів, відкатів… Ясна річ, більшість українців дозволити собі цього не може. Але парадокс у тому, що майже половина громадян таки схильна зараховувати себе до середняків. Соціологи пояснюють таке явище дуже просто. Ці люди мають досить чіткі уявлення про класичний середній клас і розглядають його як нормативний взірець, бажаний і реальний статус, якого вони готові досягти власними зусиллями й працею. Тож демонструють характеристики, якості й прагнення, що наближають їх до зазначеного нормативного взірця та виокремлюють у певну соціально-класову групу.

Власне, ця група й зацікавила зненацька політиків. Не одномоментно, звісно. Така тенденція простежується ще від Революції гідності й із часом лише набрала відповідних обертів. Саме тоді для більш-менш розумних громадян стало зрозуміло, хто є істинним носієм змін у країні та справжнім рушієм революції. Саме їм, тим, кого можна умовно віднести до середнього класу, стали приписувати чи не ключову роль у поваленні Януковича. Так це чи ні, але вже тоді численні малопомітні партійки повписували підтримку та сприяння розвитку середнього класу до своїх маніфестів. Особливої погоди це не зробило. Але за ними потяглися й більші політсили, як-от «Народний фронт» і «Самопоміч». Остання взагалі тему середнього класу взяла на озброєння й спробувала закласти її в основу власного формування. Утім, за усієї щирості намірів із цього нічого не вийшло.

Розвиток середнього класу в країні, де балом заправляють олігархи, себто мультибагата меншість, неможливий. І приклад «Самопомочі» тут показовий. Від початку вони намагалися себе позиціонувати як партію представника середнього класу: побудова структур, праймериз, залучення активних успішних людей. Усе це добре, але зустріч із великою вітчизняною політикою розвіяла всі романтичні марення. По-перше, позиціонування та спосіб ведення діяльності на загальному тлі в наявній політкухні себе не виправдав. Тут не працює довіра, чесність, принциповість, відкритість, а лише підкилимні домовленості та шантаж. По-друге, м’яко кажучи, нетрадиційна кадрова політика дала збій уже на початковому етапі. До партії потрапили досить специфічні персонажі на кшталт Семена Семенченка, присутність яких явно не додає балів. Та й узагалі різномастість публіки, схоже, виявилася серйознішою проблемою, ніж здавалося на початку. Створити дієву структуру, яка унеможливлювала б діяльність специфічних людей, мала б якийсь відбір і могла б уникати розмитості, не вдалося. Ну й брак чіткого ідеологічного позиціонування теж відіграв свою роль. Усе-таки ідеологія має значення. Зібрати когорти людей під прапор добрих намірів лише за рівнем статків чи соціальної активності можна хіба ситуативно. Коли їх об’єднає якийсь спільний нагальний інтерес, як це було на Майдані. Але як єдиний механізм вони довго не працюватимуть. Навіть маючи загальну мету проголосити покращення їм усім (цьому конкретному суспільному прошарку) життя вже сьогодні. Як результат — середній клас, на який розраховувала партія, не те щоб відсахнувся, але швидко до неї збайдужів. Про що, власне, і свідчать соціологічні рейтинги.

Так чи інакше цей шлях, а відповідно ту саму помилку, нині повторюють й інші політсили-новотвори, які позиціонують себе партіями середнього класу. Легкоолігархічна «Основа» Сергія Тарути, УКРОП, «Рух нових сил» Міхеїла Саакашвілі, «Українській дім», «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, «Рідна країна» Миколи Томенка тощо. Усі вони торочать про середній клас, про те, що він основа успіху країни та єдиний здатен вивести її з глухого кута, але все це звичайне бла-бла-бла. Істина, звісно, у таких тезах є, тут не посперечаєшся. Тільки, на жаль, в українській версії середній клас — це дуже ефемерне явище. Він не просто неоднорідний і немонолітний, а його межі настільки розмиті, що казати про нього як про щось конкретне немає сенсу. Та й ті, кого справді можна було б до нього зарахувати, зазвичай, хоч не завжди, зовсім іншого поля ягоди.

«Якщо на Заході типовими представниками цього прошарку є адвокати, лікарі, викладачі, менеджери середньої ланки, то в Україні до середнього класу (за майновою ознакою) потрапила так звана обслуга олігархів: заангажовані працівники мас-медіа, корумповані чиновники, продажні юристи й менеджери різноманітних інофірм, елітарних розважальних закладів, салонів краси та фітнес-клубів. Причому цей прошарок не має ні освітнього, ні морального рівня для того, щоби бути носієм державницької ідеології, основою політичного й економічного розвитку». Це цитата з висновків дослідження «Середній клас в Україні: уявлення та реалії», проведеного центром Разумкова та оприлюдненого наприкінці революційного 2014 року. Точніше важко сформулювати, і якби політики хоч іноді цікавилися напрацюваннями науковців, то мали б точно взяти собі цю тезу на озброєння.

Але питання насправді не в бажанні комусь у чомусь допомогти й навіть не в прагненні змінити та підняти країну. Насправді політиків налякали рейтинги. Ну не те щоб налякали, але змусили переглянути звичні для них концепції зомбування мас і трохи покреативити. Звісно, частина електорату все ще вірить їхнім байкам і їй можна вішати на вуха будь-яку локшину. Таких людей легко купити обіцянками. Ще частина далі готова брати гречку й консерви, і тут також немає проблем. Проблеми з’явилися з тими, хто зневірився або не бачить спасителя в жодному з наявних месій. Їх кількість критично зросла. І якщо певна частина легко голосує ногами (завдяки безвізу ця процедура тепер спрощена), то більшість просто відмовляється грати за чинними правилами. Себто йти на вибори й голосувати за тих персонажів, чий вигляд дедалі частіше викликає блювотні рефлекси.

Значна частина населення країни не бачить, за кого голосувати серед величезної армії політиків. Це правда. Кажуть, що не хочуть брати участі у виборах або що не визначилися. Але справжня суть у тому, що громадяни не вірять у можливість політиків змінити себе та щось у країні. Хто ті мільйони зневірених? Плюс-мінус це і є той середній клас, тобто вони потенційно можуть ним стати, якщо виникнуть сприятливі обставини. Такі люди вміють думати, вони відносно суспільно активні, хай навіть на рівні власного двору, не складають рук і за будь-яких обставин намагаються жити, на практиці знають цінність обіцянок «вершків суспільства» та їхнього обслуговувального персоналу. Про якість цієї категорії можна сперечатися, вона, як уже зазначалося вище, надто різнорідна, але купити її популізмом уже не можна. Цю технологію вона розкусила та більше не проковтне. І тут з’являється конечна потреба знайти хоч якийсь замінник, той гачок, на який клюне велика рибина, що втомилася битись об лід, залягла на дно й спостерігає.

Зміна риторики радикального Олега Ляшка з креном у бік середнього класу, зокрема пропозиція проводити політику економічного націоналізму, це якраз про те. Псевдоінтелектуальний спіч про ІТ-принтери від Юлії Тимошенко теж доволі виразний маркер. Рефлексії щодо цього вже сиплються на голови чи не від усіх бодай трохи поважних політиків, але за гучними гаслами не проступає нічого, що могло б надихнути. Варто лише проглянути, чиї вуха стирчать за спиною глашатаїв, — і все стає зрозуміло. Де Ляшко з його спонсором Ахметовим і де економічний націоналізм? У чиїх інтересах він можливий? Де Тарута й де середній клас? Яким боком Юля Володимирівна раптом зацікавилась ІТ-технологіями? Передивилась «Аватар» і «Матрицю»? Звісно, вона завжди намагається скреативити, щоб перетягти на свій бік трохи свіжого електорату. То солідаризм, то ще якась маячня… За це її, власне, і люблять ті вірні 10–13% адептів. Тільки поки країною керує групка олігархів, зацікавлених лише у своєму збагаченні, ні про який розвиток середнього класу не може йтися, і Юля Володимирівна про це чудово знає. Тому й усі ці маніпуляції зі свідомістю — звичайні виборчі технології, мета яких насправді одна — пролізти якнайглибше у владу.

 Роман Малко

Тиждень.UA

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × two =

Копіювати заборонено!