Головна > Закордонне українство > Діаспора > Подорож до південноамериканських українців

Подорож до південноамериканських українців

Чернігівський мандрівник Олександр Волощук 9 місяців подорожував Латинською Америкою. За час перебування на материку він побував у шести країнах – Аргентині, Парагваї, Бразилії, Болівії, Чилі та Перу.

Відомий мандрівник-автостопник, журналіст і письменник Олександр Волощук – єдиний житель Чернігівщини, який відвідав 55 країн світу, водночас досліджуючи при цьому теми сталінських репресій та життя української діаспори за кордоном. Мандрівку в Південну Америку чоловік не планував (надто далеко й дорого), та фортуна повернулася так, що він отримав таку можливість. Поштовхом стало відкриття у столиці Аргентини Буенос-Айресі мандрівницького “Дому для всіх”, де можна було зупинитися. Туди чернігівець і “направив свої стопи” наприкінці лютого 2018 року. Два літаки, 30 годин часу – і 13 тис. кілометрів подолано.

Латинською Америкою Волощук подорожував 9 місяців. За час перебування на материку він побував у шести країнах – Аргентині, Парагваї, Бразилії, Болівії, Чилі та Перу.

На одній із зустрічей зі своїми шанувальниками в Чернігові Олександр поділився враженнями про життя на далекому континенті та побаченого там. Кореспондент Укрінформу чула й записала ту цікаву розповідь.

Аргентина, місто Апостолес
Аргентина, місто Апостолес 

АРГЕНТИНЦІ – ЛЮДИ ВЕСЕЛІ

Зі слів мандрівника, аргентинці є дуже веселими людьми, які люблять влаштовувати всілякі акції, мітинги, демонстрації. Всі заходи в них супроводжуються музикою, петардами, барабанним боєм, асадо (щось на зразок наших шашликів), навіть акції протесту проходять весело. Буває так, що на одному кінці площі збираються прихильники якогось суспільного явища, а на іншому – противники, на сусідній вулиці протестують таксисти, десь – іще якесь дійство, – і скрізь весело. Там нема ніяких заворушень, і поліції фактично не видно.

Проживаючи в “Домі для всіх”, Волощук мав можливість знайомитися з Буенос-Айресом, Аргентиною в цілому та її жителями, і, перш за все, – з колишніми нашими співвітчизниками.

Аргентина, вулиця Івана Франка в м. Ланус (Великий Буенос-Айрес).
Аргентина, вулиця Івана Франка в м. Ланус (Великий Буенос-Айрес). 

Українській громаді Аргентини ­– вже понад 100 років. Перша хвиля переселення українців сюди була наприкінці 19-го століття, коли жителі, здебільшого – Галичини, їхали на вільні землі. Вони були дуже важкими для освоєння – під лісом (субтропічною сельвою з отруйними зміями й комахами), який треба було вирубувати. Багато людей тоді загинуло й померло, але ті, хто вижив, відвоювали у природи землю, створили власні господарства, облаштувалися й асимілювалися – і живуть досить непогано. Володіють плантаціями мате (південноамериканського чаю), тютюну, рису… Через високий вміст міді земля там має коричнево-червоний колір, але при цьому вона дуже благодатна для ведення сільського господарства.

У Буенос-Айресі є кілька українських громад, які займаються, переважно, культурною роботою. Раніше було кілька газет, зараз уже немає жодної.

Аргентина, місто Апостолес
Аргентина, перший український цвинтар на аргентинській землі (с. Трес Капонес, провінція Місьйонес) 

– Як мені сказав один із очільників української громади в Аргентині, до 1991 року діяльність громад була спрямована на отримання Україною незалежності. Після 1991-го року мета зникла, і в українській діаспорі Аргентини виникла якась внутрішня криза, – розповідає Волощук.

Четверта хвиля еміграції українців була в період президентства Леоніда Кучми. Під час візиту в Південну Америку він домовився з тодішнім президентом Аргентини Карлосом Менемом про те, що ця країна прийматиме наших співвітчизників і надасть їм роботу. Кількасот людей ризикнули переселитися, однак Аргентина не змогла їх забезпечити ані роботою, ані житлом. Допомогу українцям тоді надала греко-католицька церква, яка розселила їх на своїх площах. Та згодом багато людей виїхало до більш благополучних європейських країн.

– Під час перебування в Аргентині я зустрічався з майже десятком емігрантів 4-ї хвилі (1990-2000 роки) – і жодної людини, яка була б задоволена тим, що вона емігрувала туди, мені не трапилось. Перша-друга-третя хвилі – задоволені, але тоді Аргентина була іншою. А зараз це країна перманентної економічної кризи, яка триває 25 років, і українцям там не дуже добре живеться, – зауважив мандрівник.

Під час перебування в Аргентині Волощук здолав частину шляху героїв роману Жуля Верна “Діти капітана Гранта”, які йшли від Тихого океану до Атлантичного по 37-й паралелі. Великі аргентинські рівнини, Патагонія, спека…

– Я побачив Аргентину, якою вона була, мабуть, 150 років тому. Дуже багато худоби – корів, овець, вся земля приватна, обгороджена парканами, вільних ділянок майже немає. На великих рівнинах населення дуже мало, дороги ґрунтові, я їх долав де пішки, де автостопом, дістався Атлантики й уже звідти повернувся до Буенос-Айреса, – розповів Олександр.

Через 2 місяці Олександр залишив “Дім для всіх” і вирушив у самостійну подорож. На півночі Аргентини провідав нащадків тих українців, які вирубували сельву, і поїхав далі.

Паргвай, департамент Ітапуа
Паргвай, департамент Ітапуа 

ВОЛОЩУК: ВЛАДА ПАРАГВАЮ НІКОЛИ НЕ ЗАВАЖАЛА ЛЮДЯМ ЖИТИ

У Парагваї Волощук побачив такі ж, як і в Аргентині, червоні ландшафти. Найбільше українців – 2 тисячі родин – проживає у південній частині країни, в департаменті Ітапуа. Парагвайська діаспора, зазначив Волощук, дуже відрізняється від бразильської, аргентинської і чилійської тим, що туди група переселенців прибула тільки в другій половині 30-х років минулого сторіччя. Це були вихідці з Волині та Галичини, які відчували наближення війни й не хотіли залишатися між фашистами та більшовиками. Тоді Волинь була під Польщею, а в Парагваї якраз закінчилася кровопролитна Чакська війна. Втрати були великі, і уряд Парагваю домовився з владою кількох європейських країн про організоване переселення людей для компенсації людських втрат. Були укладені угоди з Німеччиною, Польщею, Італією, Швейцарією, Австрією – і багато людей переселилося.

– Сьогодні у Парагваї живуть діти й онуки тих українців, які переїхали сюди 80 років тому. І ці люди створили тут таку Україну, про яку мріяли їхні діди й батьки. Особливість Парагваю в тому, що його влада ніколи не заважала людям жити. У влади тут свої інтереси, у людей – свої. І тому Парагвай – унікальна країна. Емігранти (українці, поляки, німці, швейцарці, навіть японці) займалися сільським господарством, і держава ніколи не душила їх податками. Після Чакського конфліку ніяких війн чи революцій у країні не було.

Із того, що побачив мандрівник, він зробив висновок – основою тамтешньої економіки є контрабанда – доходи від неї складають 60% економіки держави (за усталеними енциклопедичними даними, Парагвай — аграрна країна, один з найбільших у світі виробників сої, є однією з найвідсталіших країн Південної Америки. За номінальним ВВП на душу населення в 2015 році, за даними МВФ, займав 105-е місце у світі, Україна – 133-є, – ред.). Якщо при Стресснері (колишній лідер держави) переважала контрабанда наркотиків, тютюну й алкоголю, то зараз це – електроніка й одяг. Народ вирощує продовольство, держава його купує – і всі цілком пристойно живуть.

Памятник у Фрамі на честь 200-ліття нез Парагваю 20-річчя нез України
Парагвай, пам’ятник у Фрамі на честь 200-річчя незалежності Парагваю та 20-річчя незалежності України 

Українці навіть зберегли ту мову, яка була на Волині в 30-х роках. Вони не дуже мене розуміли, тому що багатьох слів, які ми вживаємо зараз, тоді не було. Наприклад, слів “працювати” або “здійснювати” вони не знають – кажуть “робити”. Замість сучасного “ремонтувати” кажуть “лагодити”. Ловити рибу – це “лапати” рибу. “Радіо впіймало американську радіохвилю” – “радіо злапало Америку”. Мова там законсервована, бо ніяких впливів на неї немає. Адже після цієї хвилі переселенців з України більше не було. І ось ті українці не тільки стали багатими людьми, а й зберегли поміж себе дружні родинні стосунки і завжди приходять на допомогу одне одному. Це те, чого нема в Аргентині, – розповів Волощук.

За словами мандрівника, неофіційною столицею українців у Парагваї вважається містечко Фрам у тому ж департаменті Ітапуа. Волощук приїхав туди, аби зустрітися з українським консулом Андресом Троцюком – найвпливовішим там українцем. Він, каже, Олександр, – дуже багата людина, підтримує українську культуру і завдяки йому зараз між Україною і Парагваєм – безвізовий режим. Ще до зустрічі з Троцюком мандрівник познайомився з іншими представниками української діаспори, зокрема, Іреною Савчук з Івано-Франківська. За два місяці вона організувала земляку 40 зустрічей із українцями різних поколінь і різного соціального статусу – і з впливовими людьми, і з простими хліборобами. Ці контакти допомогли Олександрові значною мірою пізнати “українську історію Парагваю” і зібрати стільки матеріалу, що відразу можна писати книгу.

Парагвай, українець-хлібороб Григорій Ребрук
Парагвай, українець-хлібороб Григорій Ребрук 

– Отже, в Парагваї українці живуть добре. По-перше, як я казав, тому, що влада їм ніколи не заважала, а по-друге, тому що туди їхали хлібороби, які хотіли працювати на землі. І тому там люди на своєму місці. Вони мають десятки гектарів землі у власності. Я гостював у простих українських хліборобів – у родині Григорія Ребрука, який має у володінні 250 га землі. А загалом, простий українець у Парагваї тримає 20-30 корів, має комбайн, пару тракторів, кілька машин і щорічний дохід 300-400 тис. доларів США. Українські селяни можуть тільки мріяти про те, як живуть їхні співвітчизники у Парагваї. Там люди створили ту Україну, про яку мріяли їхні діди і батьки, їдучи на парагвайську землю. Декому з них вдалося з’їздити в Україну, побувати в місцях, де жили їхні предки, а коли вони поверталися, то йшли в церкву і дякували Богові за те, що привів їхніх пращурів на землю Парагваю.

1
Бразилія, водоспад Іґуасу 

У БРАЗИЛІЇ УКРАЇНЦІВ ОБ’ЄДНУЄ ЦЕРКВА

У Бразилії Волощук був тільки в одному департаменті – штаті Парана, де живе найбільша кількість українців. А їх там – приблизно 400 тисяч. Це – нащадки тих, хто переселився у Бразилію наприкінці XIX – на початку XX століття, в основному, з території нинішніх Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей. Там людей об’єднує греко-католицька церква, де працюють ченці Василіанського ордену. Служба у храмах правиться українською мовою і лише частково – португальською. В одному з міст – Прудентополісі, яке було засноване українцями і яких і зараз там більшість, є навіть двомовна українська газета “Праця”. Функціонують у місті також три українських храми. Поза межами церкви мало хто з українців говорить рідною мовою, діти її вже взагалі не знають.

Серед наших колишніх співвітчизників у Бразилії, додав Волощук, теж чимало людей, яким пощастило стали заможними.

ПОВІТРЯНЕ МЕТРО ТА ІНДІАНЦІ

Повернувшись до Парагваю, Олександр перетнув його зі сходу на захід і в’їхав до Болівії. Спочатку ця країна планувалася як транзитна, та коли мандрівник потрапив туди, вирішив приділити їй більше часу – настільки вона виявилась незвичайною і красивою. Дуже гарна природа – болівійські гори Анди, найбільший у світі солончак Уюні площею 10 тис. кв. км і дуже багато індіанців, традиційно вбраних у національний одяг.

Боліві, на Дорозі смерті
Болівія, краса “Дороги смерті” 

– Мені Болівія дуже сподобалась, тому я пробув там майже місяць. Змінив свій маршрут і заїхав до столиці – Ла-Паса. Це унікальне місто, розташоване у кратері величезного, погаслого мільйони років тому вулкана. Над Ла-Пасом прокладена система “повітряного метро” – кілька ліній канатних доріг, які виконують функцію метрополітену. І коли ти піднімаєшся над Ла-Пасом, то бачиш, що місто справді розміщується у кратері й майже по колу оточене скелями. У моїй мандрівницькій практиці – більше тисячі міст, але такого я ще не бачив! – захоплено зауважив Волощук.

Болівія, місцева жителька
Болівія, місцева жителька 

Українців у Болівії він не знайшов, принаймні, – об’єднаних у громади. Чув лише про старовірів, які емігрували з Російської імперії. Їхнє середовище асиміляції не піддалося, вони повністю відсторонені від суспільства і зберегли свою мову. З ними Олександр не зустрічався, зате в одному з населених пунктів – Ель Чорро – випадково потрапив на свято індіанців племені кечуа. Коли припорошений снігом мандрівник із великим наплічником несподівано постав перед юрбою, та від несподіванки завмерла. Коли ж отямилися і підійшли до нього, а він їм ламаною іспанською назвався, місцеві розказали, що в них велике свято – день святого апостола Сантьяго. Вони запросили іноземця до гурту, одягнули йому на шию намисто з м’ясом лами, шматочком моркви, часником…

1
Болівія, “Дорога смерті” 

З індіанцями Волощук танцював ритуальні танці, пив місцевий напій, уперше в житті скуштував м’ясо лами… Про Україну жителі Ель Чорро ніколи раніше не чули.

– Мені пощастило, що я потрапив до них. Це було дуже атмосферно і дуже цікаво – побувати на індіанському святі в Болівії. Ніяка турфірма тобі такого не організує. За що я й люблю такі вільні мандрівки – за те, що всі рішення тут ти приймаєш сам і потрапляєш до тих людей, для яких ти є справжнім гостем і які виявляють до тебе справжню гостинність. Не за гроші, як у туризмі. І це взаємно цікаво, – зазначив мандрівник.

1
Болівія, Ель Чорро 

Пройшов Волощук і відомою болівійською “дорогою смерті” (ель каміно де ля муерте), яка пролягає між містами Ла-Пас і Коройко. Вона була прокладена полоненими парагвайцями під час Чакської війни. Це майже прямовисна скеля з вирубаною “поличкою” для проїзду машини. Протяжність дороги – 28 км, і вона дуже небезпечна. Майже на кожному повороті там висять хрести або таблички з написами про те, що хтось зірвався тут у прірву й загинув. Ущелина там – сотні метрів углиб, шансів вижити нема. Водночас, зауважує оповідач, дорога дуже красива, і додає, що за всі роки мандрів таких гарних доріг іще не бачив. Їздять нею тільки місцеві, і то дуже повільно – машинами або велосипедами. Хоча для зручності й безпеки років 30 тому в тих краях більш-менш нормальну дорогу таки збудували.

Болівія, статуя Ісуса Христа над Ла-Пасом
Болівія, статуя Ісуса Христа над Ла Пасом 

“Болівія – надзвичайно красива країна, і туди варто їхати. Як і в Перу”, – наголосив мандрівник.

Перу, щоправда, він проїхав транзитом, бо часу на огляд країни не мав. Побував лише на знаменитому озері Тітікака та острові Сонця древньої цивілізації інків.

ЧИЛІЙЦІ ДУЖЕ ЛЮБЛЯТЬ УКРАЇНОК

Наприкінці серпня Волощук в’їхав до Чилі – ще однієї унікальної (за географією) країни Латинської Америки, протяжністю 5 тис. км з півночі на південь, із гарною природою і прекрасними людьми. Одразу він потрапив у найсухішу на Землі пустелю Атакама. Вона – мертва і безплідна, там немає води, комах, ніяких звірів, там десятки років, а в деяких місцях і сотні, не було дощу. Це тому що з обох боків пустеля заблокована Андами з 5-6-тисячниками та Чилійським прибережним хребтом, тож ніяка волога в неї не потрапляє. Пустелю мандрівник проїхав автостопом по діагоналі.

У Чилі він пройшов іще одну ділянку 37-ї паралелі – від Тихого океану до кордону з Аргентиною, всього 270 км. У порівнянні з аргентинською частиною шляху дітей капітана Ґранта, зазначив Олександр, чилійська була значно гарніша й цікавіша.

Чилі, озеро Лаха на 37 паралелі
Чилі, озеро Лаха на 37 паралелі 

– Місто Консепсьйон, наприклад, не раз було зруйноване землетрусами. Потужні землетруси з цунамі та руйнаціями в країні відбуваються раз на 25 років. Великий чилійський землетрус був у 1960 році, наступні – в 1985 і 2010, тепер чекають у 2035-му, – поділився інформацією мандрівник.

Із Консепсьйона він пішов у бік Анд, до вулкана Антуко та озера Лаха. Там, сказав, – повне безлюддя, тиша й неполохані тварини і птахи…

Відвідав він також епіцентр Великого чилійського землетрусу 1960 року, який вважається найпотужнішим у світі за всю історію сейсмічних спостережень. Тоді загинуло багато людей, а хвиля цунамі дійшла до Японії та американської Каліфорнії.

Чилі, вулкан Антуко
Чилі, вулкан Антуко 

Епіцентр виявився не в горах, як хтось, можливо, уявляє, а на горбистій рівнині з лісами і двома поселеннями – містечком Лумако і селом Капітан Пастене. В останньому живуть етнічні італійці, які переселилися сюди в 1908 році. Епіцентр припав якраз на південно-західну околицю цього села. Місцеві казали, що тоді лише трішки змінився ландшафт і було зруйновано кілька кам’яних будівель, хоча 9 балів – це дуже серйозно. Міста, розташовані за кількасот кілометрів від епіцентру, були зруйновані вщент, а от епіцентр майже не постраждав.

Українська діаспора Чилі дуже відрізняється від тих, що сформувалися в інших латиноамериканських країнах. Перш за все тим, що вона – наймолодша. У ті часи, коли в Південну Америку з України їхали тисячі людей, безземельна Чилі мало кого цікавила. І тому перші наші емігранти з’явилися там лише в 1990-2000-х роках. Зараз їх у Чилі 400 чоловік. Це або жінки, які вийшли заміж за чилійців, або ж ті українці, які поїхали туди працювати і там залишилися. До речі, чилійські чоловіки, зауважив Олександр, люблять українських жінок. Вони визнають їх дуже вродливими і знайомляться через Інтернет.

Чилі, вулкан Вільяріка
Чилі, вулкан Вільяріка 

За сприяння дипломатичної місії України в Сантьяго, мандрівник мав велику зустріч із представниками української діаспори в Чилі. На неї прийшло майже 20 чоловік, і серед них (о, диво!) був давній товариш Волощука, з яким вони в молодості грали у футбол, Валентин Зозуля.

– Я про Валентина нічого не чув років із 20. І от зустрівся з ним у Чилі – за 14 тис. км від Чернігова, на іншому кінці Земної кулі! Це лише зайвий раз доводить: наскільки тісний світ! Він живе у Чилі з 2011 року з дружиною, і в них там уже народився син, – розповів мандрівник.

За його словами, у Чилі також проживає онук відомого чернігівського письменника Олекси Десняка – Олексій Руденко-Десняк. Зустрітися з ним Олександрові не вдалося, але земляки активно спілкувалися телефоном та через інтернет.

– Олексій – як ходяча енциклопедія – про Чилі знає все, – зауважив оповідач.

Волощук на поромі в Чилі
Волощук на поромі в Чилі 

ДРУЖНІ СОБАКИ ОСТРОВА ЧИЛОЕ

Прагнучи оглянути країну повністю, Волощук вирушив на південь, зокрема, – на найбільший острів чилійського архіпелагу Чилое. Там йому запам’яталися 100-200-річні дерев’яні храми, які навіть на ніч не зачиняються, гостинні люди і… дружелюбні пси.

– Навіть собаки на острові Чилое видалися мені добрішими, ніж на материку. Справа в тому, що чилійці дуже люблять собак і дозволяють їм усе. Бездомні пси на вулицях міст живуть зграями, люди їх підгодовують. У Сантьяго на мене, людину з наплічником, вони кидалися не раз. На Чилое ж цього не було, вони там спокійні, флегматичні. Після зустрічей із материковими цих собак мені цілувати хотілося, – зізнався мандрівник.

Особливе враження на нього справила триденна поромна подорож на південь країни уздовж берегів Чилі – від Пуерто-Монта до Пуерто Наталеса. Квиток на пором коштував 400 доларів США і це за весь період мандрівки чернігівця була найбільша витрата (не рахуючи квитків на літаки). Але побачене, зазначив він, було того варте. Дика природа, фіорди, гори, які постають із води… Кити, пінгвіни, котики, морські леви на берегах. Куток справді незайманої природи. Протяжність маршруту становила півтори тисячі кілометрів.

Від Пуерто-Наталеса Волощук автостопом дістався найпівденнішого міста Чилі Пунта-Аренаса (колись воно мало статус найпівденнішого міста світу, але тепер таким є аргентинська Ушуайя). Звідти він збирався дійти до найпівденнішої точки материка – мису Фроуорд. Але дорога виявилась настільки важкою, що забрала значно більше часу, ніж очікувалось.

– Це, мабуть, єдине в цій мандрівці, сприйняте мною за особисту поразку – те, що я втратив стежку, заблукав, втратив час і можливість дійти до мису.

Але якщо я колись знову, дасть Бог, побуваю в Південній Америці, то мис Фроуорд у мене буде на першому місці, – сказав Олександр.

Із Пунта-Аренаса – знову на поромі через Магелланову протоку Волощук дістався міста Порвенір острова Вогняна Земля, відкритого Магелланом у 1520 році. Звідти без зупинок 5 днів їхав до Буенос-Айреса – 2800 км вісімнадцятьма машинами. А 2 грудня повернувся до Києва. У столиці спеціально затримався на один день, аби побити свій же рекорд тривалості мандрівки, який на той час становив 288 днів. І от тепер він має новий – 289 днів далеких мандрів.

Загальний кілометраж, який Волощук здолав у Південній Америці, становить 22 тис. 700 км. Із них 1140 км він пройшов пішки. Причому, в одній лише парі взуття – у чоботах зі свинячої шкіри, придбаних на базарі в Чернігові. Півроку вони витримали без проблем, а потім вимагали постійного ремонту.

Купити ж нове взуття у Чилі чернігівець дозволити собі не міг, тому що це – економічно найуспішніша і найдорожча країна Південної Америки.

Наталія Потапчук, Чернігів
Фото надані мандрівником
УКРІНФОРМ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − 1 =

Копіювати заборонено!