Головна > Україна > Історія й Політика > Незалежність від здорового глузду: перетворення Радянської України на Укроолігархат

Незалежність від здорового глузду: перетворення Радянської України на Укроолігархат

МОВНИЙ ВЕКТОР ПОЛІТИЧНИХ ЗМАГАНЬ В УКРООЛІГАРХАТІ

(ВІД НЕЗАЛЕЖНОСТІ ДО “ДРУГОГО МАЙДАНУ”)

В 1998 р., завітавши перед черговими виборами до Одеси, автор відвідав установчі збори місцевої філії проросійського об’єднання «СЛОН». В понад мільйонному, традиційно російськомовному місті такий захід обіцяв бути велелюдним, однак гостей виявилося порівняно небагато й переважно – не таких, на яких розраховував оргкомітет. Замість аматорів «русского мира», зал заповнили українські активісти, які зірвали підступний задум русифікаторів. Облаштувати в Одесі черговий осідок російщення (тоді) не вдалося, проте… На її вулицях, у громадських місцях тощо все виглядало й звучало достоту так, ніби злощасний «СЛОН» не лише успішно провів своє збіговисько, але й устиг втілити в життя всі до останньої його настанови!

Цей епізод добре віддзеркалює загальну картину громадсько-політичних змагань довкола мовного питання в Україні. Маючи віддалене відношення до реальних проблем українського слова, на його подальше згасання такі змагання впливають слабо. Прихильники українізації вміють організовуватися й виявляти короткочасну активність в окремі критичні моменти, тоді як їхні численніші візаві є назагал пасивними й слабо організованими (почасти через відсутність реальної загрози їх мовному комфортові), проте доволі дієвими бізнесово, творчо й медійно. Перші завдячують окремими здобутками своєму активізмові, другі ж у прагненні зберегти статус-кво спираються на величезну силу інерції й, звісно, підтримку відомих зовнішніх чинників. При тому географічні й соціальні кордони між двома таборами з плином часу залишаються напрочуд стабільними.

В перші роки незалежності економічна руїна та ідейна дезорієнтація стали такими потужними імперативами національного життя, що на їхньому тлі не ходило про жодні активні змагання в царині мовної політики*. Адепти української ідеї сподівалися, що демократія й реформи дадуть їм змогу поступово розширювати свій куций попервах елекційний плацдарм, проте чергові вибори раз за разом виявляли сталість політичних уподобань територіальних спільнот. Еволюція відбувалася радше в іншому напрямку: партії «проукраїнського» спрямування потрапляли під контроль олігархічних угруповань і ставали бізнес-проектами – або ж опинялися на маргінесі політичного життя й відходили в політичне небуття.

Президентські вибори 1994 р. продемонстрували можливість приходу на найвищу посаду людини, яка не володіє українською мовою, чим вивели на яв приховані до часу мовні негаразди новопосталої держави. Перший серйозний бій довкола мовного питання відбувся в рамках підготовки нині чинної Конституції України. Процес виявися затяжним, гостро конфліктним, нераз драматичним – у підсумку в 10-й статті документу був чітко прописаний статус української мови, як державної, підтверджений та конкретизований в 1999-му спеціальним рішенням Конституційного Суду. Проте після прийняття Конституції в країні не настала очікувана стабілізація – розбудова олігархату вже йшла повним ходом, перемелюючи в своїх жорнах найкращі заміри та сподівання. Потужніші гравці цинічно й сливе відкрито порушували десятки положень Основного Закону включно з його мовною складовою.

Основним фронтом боротьби за мову стала в цей період освіта – райвно й облвно бадьоро рапортували, що на підзвітних їм територіях 70…80…90% шкіл перейшли на українську мову навчання, що російських шкіл вже не лишилося зовсім і т. ін. Гуртові власники країни могли лише насміхатися над цими «досягненнями» українізації. Вони натомість будували медійні та шоу-бізнесові імперії, важливим чинником потужності та прибутковості яких була їх повна відкритість до неозорого російсько-есенгойського ринку. Ці крутелики швидко збагнули, що світ вступив в інформаційну еру, коли запорукою необмежених можливостей стає маніпулювання потоками інформації. З усвідомленням цих нових реалій сильно запізнилися українські активісти, які довший час продовжували, а нераз продовжують дотепер мислити категоріями окремо виданої книжки чи вдало проведеного телеефіру**. Відтак на цьому повороті нас обійшли з величезним відривом, якщо не відкинули геть на узбіччя!

В свідомості молодого покоління українців сформувалася стійка асоціація російської мови з блискучими «глянцями», розкрученими телешоу, попсовими «зірками», «елітними» ресторанами й тусовками, принадами неозорого віртуального світу тощо, а, відповідно, української – з зашуганою й закомплексованою «учілкою» в секондгендівських «обновках», дебільними рекламними вставками під час демонстрації російських серіалів та програмами новин, де диктори навперебій запевняють глядачів, що «все пропало»… Здавалося, при таких розкладах адептам російщення варто лише спокійно перечекати зо кілька років, допоки чергова комбінація на політичному кону дозволить юридично запровадити «двомовність» – із подальшою еволюцією ситуації за білоруським сценарієм. Але в них уже вкотре «не склалося»!

В 2002 р. низкою екс-комуністичних держав, включно з трьома колишніми «республіками СРСР» стали повноправними членами Євроунії. На старті декомунізації ці держави не мали видимих переваг перед Україною, тож їхній приклад наочно демонстрував, наскільки іншою могла бути українська доля, якби еліта нації керувалася власними національними інтересами. Звабливість цього прикладу посилювала та обставина, що саме тепер на політичному кону країни нібито з’явилися фігури можливих реформаторів… Але водночас Кремль визначився з наміром грати самостійну політико-цивілізаційну гру й почав вкорочувати поводки, на яких вів за собою союзників.

За таких розкладів особливого значення для проукраїнських сил набували ті чинники (прямо скажемо: доволі нечисленні), які окреслювали відмінність між Україною та Росією – й власна мова, безперечно, була одним із таких чинників. Тому публічна україномовність та демонстрування проукраїнських інтенцій перетворилися на відмітні риси єврореформаторського табору, елекційні угіддя якого на поч. 2000-х вийшли далеко поза межі Галичини, охопивши майже цілий історичний ареал традиційного українства. Тепер кияни, волиняни, подоляки, мешканці Середньої Наддніпрянщини тощо голосували синхронно з галичанами, хоча зазвичай і менш одностайно. Натомість Південь і Схід далі виявляли непохитну вірність проросійським силам, яку не спромоглася підважити навіть та обставина, що на поч. 2000-х їх улюбленців-комуністів грубо посунула на другий план відверто олігархічна Партія Регіонів.

Схожий процес відбувся й на Заході, де олігархічні «Наша Україна» й БЮТ майже розчинили в собі колись потужний Рух. «Родзинкою» тамтешнього політичного процесу стало зростання популярності правонаціоналістичного ВО «Свобода», яке активно педалювало мовну тематику, вбачаючи однак спосіб розв’язання мовних проблем радше в насадженні авторитарних засад, ніж в опануванні високих технологій національного відродження.

Тим часом московських аналітиків зачаровувала очевидна схожість між російськими та українськими краєвидами: тут і там – роздовбані дороги, скособочені «хрущовки» спальних мікрорайонів, знахабнілі «мєнти», олігархічна влада, російська мова на вулицях, російська попса в ефірі, російські зірки на телеекранах… Здавалося, що досхочу «обкуренные своей нэзалэжнистю»малороси вже цілком дозріли до того, щоб країну очолив керований з Кремля «авторитет», який розпочне відвертий демонтаж їхньої бутафорської державності. Ця зваблива перспектива так захопила уяву ідеологів «русского мира», що на президентських перегонах 2004-го вони почали надто цинічно втілювати в життя одвічний принцип КГБ – «опустить» свого ворога, перш ніж його знищити. У відповідь дістали Майдан.

… Як забути підсвітлені юпітерами натхненні обличчя провідників Майдану, потужно підтримуваних велелюдною «помаранчевою» громадою! Цей образ ввів в оману багатьох світлих і чесних людей. Не вірилося адже, що діячі, які стрімко виросли до масштабів замало не дантонів і робеспьєрів революційного українства не мають ні виробленого плану відродження країни, ні, тим більше, волі до втілення такого плану в життя. Але не встигли розійтися по домівках «переможці революції», як заворушилися «реалісти», почалися нескінченні «договорняки» й щодалі то більше стали паношитися ті сили, які після Майдану мали би піти в небуття.

Величний задум Помаранчевої революції був приречений від того моменту, як її очільники вирішили уникати посуттєвих змін. Благо що народний здвиг вкотре не породив політичних потуг, здатних ЩОДЕННО підштовхувати реформи «знизу» – на авансцені далі тусувалися майже виключно олігархічні партії та блоки. Кадрова та інформаційна політика нової влади виявилися відверто провальними, а «діалог зі Сходом» звівся до того, що стратегічно важливі регіони були полишені в опіці антиукраїнських сил***. В стольному Києві за непорушного застою в україномовному секторі ледве не щотижня стартував черговий масштабний культурно-інформаційний російськомовний проект… І вже не знати чому, але чим більше загострювалися соціально-економічні проблеми та ставало явним фіаско В. Ющенка в якості лідера нації, тим частіше чули українці з його уст тиради й проповіді про національні цінності. Можливо, ці сентенції продовжували розчулювати декого з галичан, але в мешканців решти регіонів вони викликали цілком протилежні почуття.

Килимову доріжку для тріумфального сходження В. Януковича у найвищий фотель простелили самі ж його «помаранчеві» опоненти! За прямою вказівкою з Москви було призначено низку членів нової владної команди, включно з міністром освіти й науки Д. Табачником, знаним зі своїх проросійських уподобань та сливе тваринної ненависті до українства. Крім того, вперше за історії Укроолігархату його прем’єром стала людина, яка відверто не володіла українською! Під такі «новації» проштовхувалася «законодавча база» у вигляді регіонального статусу російської мови і, як вишенька на торті деукраїнізації України – сумнозвісний «закон КаКа», прийнятий із цинічним порушенням правових норм та «присмачений» обіцянками його авторів домогтися в ближчому часі законодавчого закріплення «двомовності».

Деморалізована гучною поразкою та приголомшена судовою розправою з частиною своїх лідерів проукраїнська опозиція довший час не знала, з якої ноги ступити. Непроведені за кращих для неї часів реформи тепер дозволили «регіоналам» швидко сформувати абсолютно керовану владну вертикаль, яка зберігатиме їм вірність до останнього подиху цієї політичної потуги. Внутрішні негаразди українства супроводжувалися дедалі частішими, цинічнішими, провокативнішими випадами кремлівського режиму, який демонстрував готовність до «остаточного розв’язання» української проблеми.

Луб’янка так і не спромоглася зрозуміти, що українці не є росіянами й у «роботі» з ними тактика «опускання» дає цілком протилежний результат. Тим часом «нагорі» паханський підхід «гаранта» до розподілу «смотрящих» над регіонами й ресурсними потоками викликав щодалі то більше невдоволення серед основної маси олігархів, а «внизу»… Непомітно дозріло нове покоління українців, які не встигли надто болісно пережити розчарування підсумками «першого Майдану», зате добре затямили, що народ є силою, спроможною змусити рахуватися із собою. Йшлося до «другого Майдану»! Деякі аналітики провиділи його не цілком мирний характер, проте реальний хід подій приголомшив геть усіх.

* Зазвичай мовне питання постає на політичному кону «запакованим» у комплекс інших гасел та вимог, порівняно нечасто набуваючи самостійного політичного звучання. В Україні сталими супутниками «політичної україномовності» є ідеї суверенізації, соборності, європеїзації, ринкових реформ, а відповідно російщення – «євразійства», «братньої дружби з Росією», федералізації, «православності» тощо.

** Автор пригадує видавця-патріота з Дрогобиччини, який десь у сер. 90-х рр. щиро тішився тим, що йому вдалося «передати на Схід» 300 примірників книжки про (здається) УПА… О Боже, яке досягнення – цілих 300 примірників! Саме у той час, коли важка артилерія російськомовного медіа-бізнесу розгорталася для відкриття масованого «вогню по площах», ми тішилися окремим випущеним снарядом!!!

*** У розпал «помаранчевих» подій, коли постала реальна загроза розколу країни, на одному з прихильних до проукраїнського табору телеканалів було розпочато серію прямих діалогів між представниками східних і західних регіонів. Ефективність саме такого формату можна оспорювати, однак безперечно це був крок у правильному керунку, проте… Все миттєво припинилося, щойно елекційна перемога В. Ющенка стала доконаним фактом! Відпала потреба в діалозі? Не стало проблем для обговорення?.. Так чи інакше, різні відлами українства продовжили варитися кожний у власному соку, гіркі наслідки чого ми вповні скуштували в 2014-му.  

Влодко
UaМодна
28.05.2019

 

 

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ

(мовний аспект перетворення Радянської України на Укроолігархат)

Під час проведення референдуму про незалежність Україна стрімко котилася в кризову безодню. Магазини були порожніми, гроші втратили покупну спроможність, транспорт ходив із перебоями, починалися зупинки виробництва й т. ін. Багатьом здавалося, що гірше бути вже не може й далі падати просто нема куди. Між тим за майже 30 наступних років незалежного розвитку Україні ні разу (!) не пощастило піднятися до того рівня добробуту, яким вона тішилася в 1991 році… Перехід до ринку, демократії й суверенного стану зруйнував національну господарку гірше, ніж Друга світова війна – хіба деяким країнам Африки довелося заплатити схожу ціну за своє унезалежнення.

Духовна криза була ще більш спустошливою, ніж матеріальна руїна. Нова доба виявила ідейне банкрутство ентузіастів «реформування країни». Собі на біду, молода нація почала будувати деідеологізоване суспільство, відтак численні удари долі, – закриття підприємств, підвищення цін, відключення енергії, розгул злочинності тощо, – постаючи в очах загалу позбавленими будь-якого сенсу й мети (сенсами, як відомо, займається саме ідеологія), трощили в душах людей рештки моральних постулатів. Поглиблювалася й виходила на яв соціальна нерівність, втрачали ціну фахова майстерність і сумлінна праця, порушення законів ставало необхідною запорукою життєвого успіху… Батьківщина дедалі перетворювалася на злу мачуху для своїх рідних дітей.

Протягом лічених років Україна з її успадкованими від СРСР потужною індустрією та високим рівнем освіченості населення стала державою «третього світу»! Для відродження мови така метаморфоза сама по собі була вироком, що не підлягав оскарженню. Однак виняткова суворість цього випробування немов рентгеном висвітлила внутрішні проблеми проукраїнського табору – ситуація всередині його виявилася вкрай тривожною, щоб не сказати критичною…

Неочікувано успішні демократизація та суверенізація парадоксальним чином не посилили, а послабили позиції очолюваних екс-дисидентами українських демократів – нечисленної верстви громадянства, найактивнішої в обстоюванні україномовного статусу нації. Ці незламні бійці, загартовані в нерівній боротьбі з тоталітаризмом погано розуміли суспільство «по той бік табірної огорожі», слабо відчували соціальні реалії омріяної незалежності; їхні моральні засади виявилися неефективними за посткомуністичної доби. З її настанням колись полум’яний протест цих людей проти несправедливості став звучати мляво й невиразно, аналітична думка ніби завмерла, діяльність зосередилася на символічних чи вузькофахових питаннях. Вчорашні «в’язні сумління» швидко заплуталися в «коридорах влади», нераз виявивши дитинне невміння відрізняти добро від зла, аби невдовзі або підпорядкуватися інтересам інших, не переобтяжених моральними проблемами діячів, або випасти з «чортового кола» української політики й завершити буремне життя майже в цілковитому забутті.

Між тим економічна криза поволі минала. Відтак від сер. 90-х рр. як гриби після дощу почали виникати нові «українські» ЗМІ – «Киевские ведомости»«Бульвар»«Факты»«Сегодня»«2000»«Наше радио», «Русское радио», «1+1»«Интер»ICTV… За одинокими винятками, мовою цих медій була російська; їм «поспішала на допомогу» потужна когорта московських мовників та видань з поміткою «в Украине» – «Известия»«Труд»«Комсомольская правда»«Московский комсомолец» тощо. Це все скидалося на правдиву окупацію вітчизняного медійного простору, в україномовному сегменті якого не спостерігалося жодних ознак масовізації та розросту.

Прожиті автором цих рядків у Львові перші 19 років незалежності були наповнені відчуттям кафкіанського контрасту між політичними гаслами та життєвими реаліями. На політичному рівні буяла «українізація», а в реальному житті медійний та книжковий ринки опанувала російськомовна продукція; в маршрутках, кав’ярнях, на забавах і в людських оселях переможно звучала російська попса; нові суспільні практики (бізнес, рекет, сутенерство, мультимедійні сервіси, цифрові комунікації тощо) поставали одразу як російськомовні. Ці практики агресивно вторгалися в повсякденне життя – й невдовзі розмовна мова галицького довкілля, яка у відносній чистоті перетривала лихоліття радянської доби, почала рясніти русизмами… Часом виникало відчуття, ніби від переможного наступу «русского мира» саме тут, у «бандерівській столиці» України нема де сховатися.

Про людську спільноту свідчать, як відомо, не лише ті справи, які ця спільнота робить, але не менше й ті, які вона вперто уникає робити. Хоча було очевидно, що повнофункціональні україномовні преса, телебачення, кінематограф, інтернет навряд чи здатні постати десь поза межами Галичини, не робилося видимих спроб «оселити» на місцевому ґрунті такі інституції. Ідея перетворення регіону на прапороносця економічного й соціального поступу (що посилило б його впливи на решту України) так само виявилася чужою для місцевих еліт – галицькі області «сиділи на дотаціях», бізнес тікав звідти, а україномовне населення, цей безцінний капітал національного відродження мусило шукати кращої долі по засвітах і, не в останню чергу, в Росії. Попри очевидну яловість мовчанівської «Просвіти», ніхто не намагався замінити або «підперти» її якимись більш дієвими формаціями. Словом, український націоналізм галицького розливу вповні виявляв свою хуторянську, меншовартісну, просякнуту ідеями радше ХІХ-го, ніж ХХІ ст. сутність.

Чверть століття пахано-олігархічної незалежності в мовному сенсі ознаменувалися трьома основними «досягненнями», які підтверджували креольський характер новопосталого держутворення. Першим з них було законодавче закріплення офіційної монополії української мови й, як наслідок, імітаційна українізація деяких публічних практик – переважно в освіті та органах держуправління. Другим, уже неімітаційним досягненням креолізації стало розмивання того єдиного острівця живого українського слова, який ще зберігався в Галичині. З переходом галичан на неоковирний побутовий суржик «у парі» з російськомовними модерними практиками (телебаченням, інтернетом, соціальними мережами) мова Кобзаря ставала безхатченком вже в цілій Україні, а відтак і в цілому світі.

Й про третє досягнення… Як ми вже зазначали, за радянської доби було розбудувано доволі потужну інфраструктуру українського слова – інститути, видавництва, театри, медії тощо. Переживши не одну кампанію «поборення українського буржуазного націоналізму», ця інфраструктура виявилася безпорадною за умов комерціалізації. Чимало закладів припинили своє існування (як-от більшість «товстих журналів» радянської доби), а інші поринули в таку відчайдушну боротьбу за самозбереження, що про їхню націєтворчу місію вже не ходило. Тож коли, приміром, ми дізнаємося, що аж три установи НАНУ визначені регуляторами української мови, кортить спитати представників цих поважних установ: «Панове, а як ви її регулюєте? Опишіть процес… а ще краще – покажіть хоч якісь його результати!»

За ринкових умов більшість видавництв скоротили редакторів, а ті, хто залишився взяли на озброєння гасло «Як нам платять – так ми редагуємо!» Наслідком стало катастрофічне падіння якості друкованої продукції – почуте авторами в їх неукраїномовному довкіллі тепер безперешкодно виливається на папір; в електронних ЗМІ схожий процес набув іще більшого розмаху*. Переважно стихійно, але від того не менш послідовно все робиться для того, аби незіпсуте й неспотворене українське слово, яке пересічний українець уже не годен почути на вулиці чи в стінах батьківської хати не прорвалося, боронь Боже, до нього з якихось інших джерел, щоб між ним і національною мовою постав непробивний мур відчуження.

Колись львівський журналіст і редактор О. Романчук розповів історію своєї невдалої спроби поширити в київській школі українські переклади творів Ж. Верна. «Наші діти читають ці твори в оригіналі!» – почув він невдоволену одповідь високопосадової педагогині. «Французькою?» – спитався п. Олег, ошелешений високим рівнем мовної підготовки школярів. «Російською» – роздратовано відповіла педагогиня… Цю трагікумедну історію автор пригадав собі, кілька років тому купивши три нововидані книжки, перекладені відповідно зі шведської, англійської й не пам’ятаю якої ще мови. В кожній за українським перекладом проглядав російський «оригінал» – хтось із перекладачів уклав його у власній голові, хтось вочевидь писав російською робочі чернетки, а хтось можливо тримав паперовий варіант біля свого  робочого столу! Добросовісний редактор подбав би усунути такі хиби, але про редакторів – див. вище.

Як бачимо, переконана в меншевартості українського слова педагогиня не була аж такою дрімучою ретроградкою – сьогодні без російського «оригіналу» українське слово майже не звучить. А колись, прочитавши в українському перекладі роман К. Симонова «Живі й мертві», я з жодного речення чи звороту не відчув, що першотвір був написаний російською… Які ж то жахливі випробування пережило українське слово за клятих совітів!

Гаразд, а як же «працюють» за таких несприятливих умов 10-та стаття Конституції, мовні квоти та інші засоби «укранізаційного» тиску? Мудрий український народ розмаїто, винахідливо й назагал успішно чинить цьому тискові спротив. Найпростішим і найпоширенішим способом такого спротиву є банальне ігнорування мовних законів і приписів. Українську мову ігнорують на всіх рівнях та в усіх усюдах – олігархи та олігархині з їхнім найближчим оточенням; залежні від них депутати, чиновники, силовики, мери й губернатори; власники медій та видавництв; продюсери, «зірки» й «просто артисти»; медики й педагоги; автори розмаїтих текстів, постів і блогів; підприємці, фахівці, службовці, продавчині, і прості громадяни, яких «достала уже эта мова» й яким «в облом» користуватися нею замість «всем понятного языка». Роздратування останніх великою мірою є «перенесеним», відбиває їх невдоволення загальним станом справ у країні – тільки мові від того легше дихати не стає…

Способом більш складним і, сказати б, «витонченим» є формальний перехід до україномовності, здійснений настільки штучно й неоковирно, що це зводить самий процес до повного абсурду.

Одного разу я захотів був отримати рідною мовою інформацію про вправи з гантелями. Хоча такими вправами займаються десятки тисяч україномовних громадян, серед яких є змагуни високого рангу, тренери, методисти, пошук в інтернеті приніс на диво скромні результати, а декілька знайдених текстів виявилися вкрай низькоякісними «машинними» перекладами з російської. Обставини появи цих перекладів уявити неважко: прийшла, приміром, у криворізький фізкультурний технікум указівка про українізацію – ось вам ВАША українізація, тільки відчепіться! Між тим болгарські, словацькі, литовські любителі залізної гри попри свою відносну нечисленність активно спілкуються в мережі рідними мовами… Приклад із гантелями є звісно довільним – просто в інших царинах діяльності ситуація з їх україномовним інформаційним забезпеченням виглядає здебільшого так само.

Довший час популярними засобами дискримінації українського слова були витискання його на периферію мовленнєвого простору, представлення накладеними на російський текст «машинними» титрами, або ж кількома репліками ведучого на початку та в кінці ефірного дійства. Постала вбивча для певних функцій мови практика ефірної «двомовності», коли українське мовлення постійно переривають російським, подають в обов’язковому супроводі російського тощо**. Зрештою, в «чисто українських» ефірних продуктах глядач дедалі частіше чує замість рідної мови потворний суржик, причому вельми ймовірно, що в багатьох таких випадках російськомовний редактор або режисер просто не помічає підміни.

Об’єктами поборення стають не лише українська мова та пов’язані з нею практики, а й живі носії українського слова. Винаймаючи таксі чи, приміром, оселю на березі моря, ви маєте бути готовим сплатити вищу ціну, якщо при тому розмовляєте українською; оператор авіалінії може в схожій ситуації «подбати» про перенесення вашого вильоту на пізніший рейс і т. ін. Образливі зауваження на вулицях і в публічних місцях, брутальне переривання розмов українською, цинічні відмови в обслуговуванні державною мовою, цькування україномовних осіб та родин, акти насильства над носіями мови, аж до вбивства таких людей (І. Білозір, М. Чайка) – все це є на жаль повсякденням креольської України. Особливу жорстокість до україномовних спонтанно виявляють підлітки, а організовано – натовпи, під’юджувані певними владно-політичними чинниками (як-от у випадку із родиною Сапункових у с. Розквіт на Одещині).

Абсолютно новим порівняно з радянськими часами явищем стали антиукраїномовні заклики та висловлювання з вуст офіційних та публічних осіб, що такими за роки незалежності відзначилися міністр Д. Табачник, мер Одеси О. Костусєв, секретар Донецької міськради М. Левченко, головред «Кримської правди» М. Бахарєв, телеведуча О. Марченко та ін.

Як бачимо, переважна більшість громадян України своїми діями та бездіяльністю в розмаїті способи підтверджують креольський статус Укроолігархату, що такий передбачає більш чи менш болісне, проте в усіх випадках послідовне вилучення тубільних мов із різних сфер ужитку, аж до їх повного зникнення. З цього приводу не існує принципових розбіжностей між елітою й простолюдом, або між представниками різних територіальних відламів українства. Розбіжності існують у способах і рівні підтвердження креольського статусу, але справжні колізії виникають тоді, коли цей останній намагаються закріпити, сказати б, на офіційному рівні. Перебігові політичних змагань довкола української мови ми присвятимо наступний пост – останній в нашому розлогому, проте абсолютно необхідному мовно-історичному екскурсі.

* Відома телеведуча О. Фреймут в одному з інтерв’ю розповідала, як, їдучи на перший запис нового україномовного шоу, в метро (!) повторювала українські фрази, які мали знадобитися їй під час передачі. Себто для опанування мови за новітніми «стандартами» достатньо однієї поїздки в метро! Порівняймо, як за радянських часів диктори довгі місяці займалися з фахівцями постановкою правильної вимови, шліфували лексику й т. ін.

** В принципі публічна інтерференція мов є однаково небезпечною для обох мов-«партнерів», проте російська, диспонуючи неозорим полем повноцінно одномовних практик, незрівнянно меншою мірою наражена тут на небезпеку, яка для обмежено вживаної української може виявитися без перебільшення смертельною.

Влодко
UaМодна
20.05.2019

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 + seventeen =

Копіювати заборонено!