Головна > Світогляд > Життєва позиція > «…НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ»: ІВАН ФРАНКО В НИНІШНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ РЕАЛЬНОСТІ. 162-ЛІТТЯ

«…НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ»: ІВАН ФРАНКО В НИНІШНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ РЕАЛЬНОСТІ. 162-ЛІТТЯ

                                                    Довершилась України кривда стара, –
                                                    Нам пора для України жить.
                                                                                                              Іван Франко 

Цей провіденційний заклик Івана Франка відомий усім українцям. І він має стати засадничою парадигмою нової епохи нашого життя волею національного духу в громадській взаємодопомозі. Ми повинні Правдою змити «кривду стару» й оновити своє життя. Правда є священною духовною зброєю і гіркими ліками. У Правді живе спасенна Істина.

Іван Франко (1856–1916) – український митець і вчений-енциклопедист, один з найбільших провісників спасенної Правди для свого народу: Правди-гіркоти, Правди-Істини й Правди-зброї. Франка за життя одні побожно любили, інші боялись, а ще інші ненавиділи (така доля геніїв). Коли Франків дух перейшов у інший вимір, люди стали менше знати його через замовчування Правди, яку він відкривав їм. Найсокровенніші Франкові праці прирікали на забуття, інші піддавали ідеологічному кривотлумаченню.

Пригадую, в 1977 році випускниця-заочниця філологічного факультету  Київського державного університету захищала дипломну роботу за працею Івана Франка «Література, її завдання і найважливіші ціхи»,  яку порівнювала зі статтею Леніна «Партійна організація і партійна література». Озвучуючи настанови свого керівника, «звихнутого» на «логіці Ленінського трактату», вона в захваті добалакалась до того, що Франко написав свою працю під впливом Ленінської статті. Студенти й викладачі ніяково позирали одне на одного й мовчки слухали далі. А далі не витримав письменник, літературознавець, професор Микола Сиротюк і ввічливо спитав у дипломниці: «Скажіть, будь ласка, в якому році написав свою статтю Ленін?». «У 1905», – швидко відповіла та. «А Франко в якому році написав свою працю?». Дипломниця з несподіванки задумалась, а тоді принишкло промовила: «У 1878». «Так про що ж тоді стільки говорити?!» – підсумував професор. І молода аудиторія враз полегшено звільнилася од того туману. Отакий ефект Правди.

У пору тотального гніту більшовицької ідеології І. Франка трактували як натхненного партійними ідеями «Вічного революцьонера», Великого Каменяра. Бо інакше ж як мали пояснити появу його поетичного циклу «Думи пролетарія» (1876–1886) тодішні біографи, які писали, що «й сам термін «пролетарій» вперше був введений в українську літературу Франком, бо й сам письменник зазнав долі пролетаря». Згодом такий підхід названо вульгарним соціологізмом.

Хай то було тоді, за партійного тоталітаризму. Але тепер, коли в нібито незалежному, демократичному, багатопартійному (точніше – демоліберальному) українському суспільстві скасували тоталітарно-партійну ідеологію (хоч і не спромоглися ще на українську державницьку), в освоєнні феномену Івана Франка – мислителя й митця світового рівня запанувала німа пауза.

Тим часом, творча спадщина генія Франка не вивчена й на половину, а налічує вона понад п’ять тисяч літературних творів та наукових праць загальним обсягом понад 100 томів. Понад 40 років Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений – літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, філософ і економіст, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог. Більшість текстів Франко написав українською мовою, а також вільно писав польською, німецькою, болгарською, чеською, російською та перекладав з 14 мов. Він один з перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею. За життя Франка вийшло понад 220 книжок і брошур, у тому числі понад 60 збірок оригінальних і перекладних творів різних жанрів.

Хоч потужний духовно-інтелектуальний потенціал Франка, його правда, його ідеї, зокрема ідея культурної, духовної єдності нації, надзвичайно своєчасні, але в час ілюзорно-позірної незалежності їх не задіюють у фондування національної державницької ідеології та в українське державотворення.

Національну державницьку ідеологію можливо витворити, тільки осягнувши національну ідею – конкретну дієву сутність, першопочаток, основу й мету культурного життя суспільства. Національна ідея – це життєва програма культурного саморозвитку неповторної збірної цілісності народу, нації з власних первенів самостійною силою й моральною волею. А національна ідеологія – вчення про національну й державницьку ідеї, світоглядна система традиційних духовно-соціально-правових програмних орієнтирів, яка забезпечує націєтворення й державотворення на основі культурного саморозвитку людини й народу.

Перший про неминучість консолідації «збірної особи українського народу» на основі культурного розвитку провістив митець-мислитель, історіософ Пантелеймон Куліш (1819–1897). А Іван Франко поставив програмне ідейне завдання: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна, дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй…». Які стислі й потужні визначення нації: «збірна особа народу» і «суцільний культурний організм»! Збірна особа народу, як і людська особистість, народжується, за Григорієм Сковородою, «вдруге, духовно» у власній культурності завдяки своїй самостійній силі й волі та вищій меті свого культурного саморозвитку за вродженою програмою своєї душі, орієнтованою на духовний ідеал. У здійсненні життєвої програми збірної душі народу – суть національної ідеї. Національна ідея у Франковому розумінні – не лише світогляд і рідна мова у їх первинності, а головно воля національного духу, морально-соціальна справедливість у суспільному житті й економічна самостійність народу. Це і є визначальні прикмети української національної ідеї. Національну ідею у нас уже вкрай забалакали й сприймають її як абстракцію. А національна ідея – конкретна дієва сутність, першопочаток, основа й мета культурного життя суспільства. Національна ідея – це життєва програма культурного саморозвитку неповторної збірної цілісності народу, нації з власних первенів самостійною силою й моральною волею. Кожен народ має свою життєву програму. Осмислення І. Франком національної ідеї та ідеології відкриває перспективу українського націєтворення й державотворення, орієнтованого на культурний саморозвиток на основі суспільного ідеалу.

Проте багатогранна Франкова спадщина зараз малодоступна не тільки широкому загалові, а й фахівцям, які безпосередньо працюють у сфері культурно-соціального розвитку – в освіті, економіці, політиці й прагнуть знати Правду й «Правді служити». Адже навіть те, що було опубліковане в строго цензурованих 20-томному зібранні творів у 50-х роках та в 50-томному у 80-х роках ХХ століття, охоплює тільки половину Франкової спадщини й лишається малодоступним через обмежені наклади.

Нарешті до 150-річчя від народження І. Франка вийшли 51–54 додаткові томи, один довідковий том та покажчик купюр до Зібрання творів у 50-ти томах, куди увійшли вилучені (переважно з ідеологічних міркувань) частини текстів і подаються коментарі до купюр. Одначе це ще далеко не охоплює всієї безцінної Франкової спадщини, не задіює в сьогодення його націєтворчого й державотворчого потенціалу. Світу ще не побачили його найсокровенніші праці, які лежать в архівних сховищах. Парадокс, але цензурні купюри й замовчування Франкової спадщини тодішньою ідеологічною й нинішньою безідеологічною владою в Україні мають одну причину – намагання приховати Правду.

 

Франкова Правда

Що ж то за Правду приховувано за замовчуванням та за поверховим тлумаченням енциклопедично багатющої творчо-наукової спадщини Франка? Хто й досі притлумлює та не дає вивільнитись титанічній духовній потузі національного генія, натхненного Істиною й духом волі до боротьби за Правду й справедливість, за щастя  свого народу на рідній землі? Що стає на заваді Правді: ніяковість, страх, прислужницька запопадливість? На ці питання дає відповіді сам Франко. Тільки вдумаймося в них із заувагою, що його світогляд еволюціонував од раціоналізму й позитивізму до ірраціональних засад.

Звернімося спершу до читаного й перечитаного і погляньмо на нього не втупленими в минуле очима, а з погляду сьогодення в перспективу безвічності, позачасовості, де ладує тільки Істина, а все інше, що має короткочасну вартість, минає разом з обставинами й умовами, які його спричинюють і від впливу яких звільняється  свідомість прозрілої людини. Бо Франків дух не в минулому, він попереду нас і розкриває нам очі на нинішнє безщасне існування й будить до гідного життя, яке ми самі повинні вибороти, орієнтуючись на свій суспільний ідеал.

Поетична збірка «З вершин і низин» (1887), яка напругою своєю сягає рівня Шевченкового «Кобзаря», розпочинається гімном «Вічний революцьонер», що разом із «Каменярем» став символічним найменням Франка. Хоч нині ці символи в їх колишньому пролетарському тлумаченні й сприймаються до певної міри як анахронізми, але за своєю непроминущою духовною сутністю вони далеко за межами догм примітивної революційної ідеології:

                     Вічний революцьонер –
                     Дух, наука, думка, воля,
                     Не уступить пітьмі поля…

Франків «вічний революцьонер» – це дух особи, що незмінно спонукає людину до вищих сфер пізнання, до світла, до гідного життя.

Чи не найпроникливіше розкрив І. Франко своєю Правдою низини людської захланності й вершини устремління людського духу в циклі «Думи пролетарія» з цієї збірки. Найлютіше роздратування викликали в «народовської» та «москвофільської» клерикальної інтелігенції рядки, спрямовані проти «основ» і «стовпів» галицького суспільства:

                     Ллєсь темнота, не ясний світ…
                                                               («На суді»)

                     Під пнем перегнилим в болоті гнилому
                     Вертяться, клубляться дрібні черв’яки…
                     … сни свої черви складали в системи
                     З заключенням: там є найліпше, як є;
                    Читали промови, співали поеми
                    Про гарне, щасливе в болоті життє.

А коли:        … дійснеє Сонце вказалось з-за мгли:
                    На Сонце те глянули черви й померли
                    І, мручи, убійчеє світло кляли.
                                                              («Ідеалісти»)

Галицькі фарисеї влаштували Франкові тотальну обструкцію: не обрали до Наукового товариства імені Т. Шевченка, не допустили до професорської посади на кафедрі історії української літератури й мови Львівського університету, усували від редагування провідних українських газет і журналів, що змусило його десять років (1886–1896) працювати в редакціях польських журналів і газет. Але він використовував і чужомовні видання для провіщування Правди. Тільки в 1899 р. І. Франко завдяки підтримці М. Грушевського (хоч і той свого часу перешкоджав Франкові, наче приставлений до генія страж) стає дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка й цілком віддається науковій праці.

                          Смішний сей світ. Неробів горсть мала
                          Себе вважає світом, паном всеї
                          Землі і ціллю всього, що на світі! – констатує  Франко з мудрим сумом.

Смішний він і досі цей світ, де владарює псевдоеліта, яка уособлює національне безчестя, національну ганьбу. Вона панує на українській землі й «любить» її за той зиск, який дістає, спродуючи національне багатство, спроваджуючи на заробітки в чужину український люд, «любить» за українське сало й горілку – за все, що можна продати з вигодою. І що більша вигода, то більша «любов». Владна каста «неробів», відмежована від народу тією особливою «патріотичною любов’ю» до «неньки», не любить тільки української правди, української душі, українського серця. Хіба не про це сказав Шевченко: «Ви любите на братові шкуру, а не душу!»? Так само реально в сьогоднішньому дні відлунює Франкова інвектива «Сідоглавому»:

                            Ти, брате, любиш Русь,
                             Я ж не люблю, сарака!
                            Ти, брате, патріот,
                             А я собі собака.
                            Ти, брате, любиш Русь,
                            Як хліб і кусень сала, –
                            Я ж гавкаю раз в раз,
                            Щоби вона не спала…
                            Я ж не люблю її
                            З надмірної любови.

 Те, що нині переживає українська душа в контексті глобального світового абсурду, нагадує «біль, тугу й боротьбу», що її з геніальною проникливістю передав І. Франко в збірці поезій «Зів’яле листя» (1896), де його глибоко особисті душевні переживання невіддільні від високого устремління духу. І коли М. Коцюбинський одразу сприйняв у «Зів’ялому листі» «надзвичайну світлу силу», то галицька фарисейсько-аристократична псевдоеліта не сприйняла його поетичних одкровень і звинуватила Франка в декадентстві, що викликало в нього справедливе обурення:

                      Який я декадент? Я син народа,
                      Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Франкові душевні муки формально вписувалися в контекст тогочасних кризових явищ, душевного розладу європейської поезії, що на них відбилися тотальні переживання епохи згасання культури як сутності людського життя, та в них промовляло передусім глибоке чисте серце сина України, яке сприймало всі болі людські й несло в собі пломінь світла й волі до життя. Вслухаймося в його поетичні шедеври, які стали народними піснями: «Безмежнеє поле в сніжному завою», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти, дубочку, кучерявий», «Ой жалю, мій жалю». Яка глибина почуттів і висота духу народного ясніє в них!

А є поезії, сповнені містичного переживання, що споріднює їх з перською суфійською лірикою («Не знаю, що мене до тебе тягне», «За що, красавице, я так тебе люблю», «Що щастя? Це ж ілюзія»). Перед нами відкриваються нові, не пізнані ще рівні осягнень І. Франка. Підтвердження його пильного зацікавлення духовною практикою й поезією суфізму, зокрема Гафізом і Сааді, знаходимо в листуванні з А. Кримським у 1890–1896 роках. Кримський назвав суфізм явищем глибоко демократичним, бо згідно з суфійськими принципами найостанніший злидар з його безсмертною душею такий же великий, як і сам володар. Суфій означає – просвітлений, чистий. Суфії як рушії культурного саморозвитку несуть духовне світло іншим, просвітлюють і вчать просвітлюватися Всеєдиною Любов’ю в чистому серці. Коли в месіанських релігіях, які є ідеологіями паразитарних політичних систем, панує марновірство й страх перед Богом, а відповідно й перед земними владарями, то в суфізмі ладує ясновідне, духовне знання й найвища сутність життя – любов. У суфійській поезії в образах чуттєвої любові являються глибинні духовні осягнення. Суфії сповідують ірраціональне осягнення Істини й єднання з Усеєдиним (Абсолютом) у процесі «другого, духовного, народження» у власній культурі (Г. Сковорода), через просвітлення серця всепроймаючою силою Всеєдиної Любові. З цього погляду смерть ліричного героя «Зів’ялого листя» сприймається як містична сутність – його духовне народження.

Світоглядний ключ до «сєї збірки ліричних пісень, найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття» (І. Франко) й до всієї драми Франкових шукань у контексті тогочасного українського суспільного життя прочитується в оцих рядках:

                          Я не тебе люблю, о ні,
                          Люблю я власну мрію,
                          Що там, у серденьку на дні,
                          Відмалечку лелію.
                           …За неї смерть собі зроблю,
                          За неї одурію.

Чисте серце і дух, що живе в ньому, – ось спонука Франкових шукань і вболівань в інтимній і суспільній сферах. Ірраціональне осягнення Істини  чистим серцем є суттю вчення й духовної практики суфізму, суттю «філософії мудрого серця» Г. Сковороди, «філософії персоналізму» М. Гоголя, «філософії природи» П. Куліша та «філософії утаємниченого серця людини» П. Юркевича. Провідний моральний принцип суфізму й української звичаєвості – сердечність і взаємодопомога людей – послідовно сповідував у своїй творчій, теоретичній і суспільній праці І. Франко. Сердечність і взаємодопомога є головною психо-соціальною ознакою українського духовного типу, нашою світоглядною засадою, моральною основою українства.

Франко осягає «мовою серця» всі вияви людського життя: від глибоко особистого драматизму до народних тривог і злигоднів. Усе в нього сповнене прагненням Істини, Правди: і особистий життєвий шлях, і громадянська позиція, і літературні твори, і наукові дослідження феноменальних явищ національної культури та пекучих соціально-економічних проблем. Серед першорядних провісників Правди Франко потужно прорікає її рідному народові й людству.

Франкове «зів’яле листя», Стефаникові «кленові листки», «викинуті українці» Олени Пчілки – споріднені образи нашої трагічної недолі. «Га, така наша доля. Розсипаємося, як кленове листя…», – печалився І. Франко у 1907 році з приводу масового від’їзду українців за океан. Відтоді минуло сто років, а все нові еміґраційні хвилі викидають наш люд на чужину. І досі українці покидають свій рідний Український світ, знесилені й зневолені, опадаючи зів’ялим листям з дерева національного життя, чи то відлітаючи на чужину, чи передчасно лягаючи в рідну землю. І надзвичайно своєчасним лишається Франків імператив: «Волаємо ми ще раз до всіх, хто може у цій справі щось сказати або порадити. Шукайте головні причини еміґрації й усувайте їх!».

 

Воля українського духу

Переживши глибокі почуття й ідейні захоплення – перегорівши-перехворівши жагою до коханої жінки, запалом до соціалізму, очистивши серце й употужнивши дух, Франко стає на шлях радикалізму – невідступної боротьби з «можними світу сього», які чинили «всякий утиск, усякий визиск і всяку облуду» («Семітизм і антисемітизм у Галичині», 1887), з їхніми прислужниками, з «народними провідниками», які рядилися й досі рядяться в «батьки нації», прикриваючи свої шкурні інтереси партійно-клановими ідейками, відстороненими від прагнень народу до гідного життя.

Заснувавши в 1890 р. разом із М. Павликом, під визначальним впливом М. Драгоманова, першу українську політичну партію – Русько-українську радикальну партію, І. Франко був до 1898 р. першим її головою. Одначе він не став партійним догматиком чи функціонером. У 1899 Франко публічно заявив: «Я почуваюся насамперед українцем, а потім радикалом». Хто з нинішніх партстатистів спроможеться на таку радикальну заяву? Списочні партійці, від радикалів до лібералів, сидять у нинішньому одіозному парламенті на проплачених олігархами місцях і озвучують розписані їм монологи з політичного шоу. І куди ж приведуть вони Україну своїм «парламентарним шахрайством»? Остаточне виродження репрезентативної демократії, яка ще не встигла й розвинутися, відбулося через відсутність в Україні національної стратегії розвитку й державницької ідеології. А  демократії за участю, яка виявляється в безпосередній причетності суспільства до державних справ – у перебиранні громадськістю владних повноважень, ми тільки вчимося. Збірна цілісність українського суспільства може розвинутися тільки на моральних засадах взаємодопомоги, що є суттю традиційного громадівського життя українців.

У статті «Радикали й жиди» («Громадський голос», № 22, 01.10.1898) Іван Франко проникливо розкриває суть українського радикалізму: «Радикали кличуть і гуртують народ. Не против жидів, а против жидівського дармоїдства і визиску, против жидівської бути і збиткування. Та ні, не против самого жидівського дармоїдства, але против усякого дармоїдства і визиску, обрізаного й необрізаного, хрещеного й нехрещеного, против усякої бути і збиткування, чи вони ходять у халаті, чи в мундирі, чи в реверенді. І виступаючи против жидів, радикали вміють добре розрізнити і знають, що той жидівський лапсердак з пейсами в халаті з цибуляним запахом є далеко меншим ворогом хлопа, ніж той цивілізований, уфрантований і уракрований жидівський фінансист, мільйонер, спекулянт та гуртівник, що обертає мільйонами, ходить попідруки з графами та міністрами, якому з любим усміхом стискають руку біскупи та митрополити! Проти тих великих п’явок виступають радикали найсильніше. Вони б’ють на державні й громадські порядки, що позволяють тим п’явкам поживитися і запевняють їм не тільки повну безкарність, але в додатку ще всякі почесті, пошану і ордени» (цитовано за виданням: Р. Горак, Я. Гнатів. Іван Франко. Книга 7. Протистояння. – Львів, 2006, с. 407).

У передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1898) Франко застерігає від партійного догматизму й «парламентарного шахрайства»: «Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби. Признаюсь, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всього людського майбутнього, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої «світлої будуччини» (цей текст не ввійшов до 50-томного видання).

У статті «Огляд української літератури за 1906 рік» І. Франко проаналізував видання українських соціал-демократів: «Є ще одна глибока хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, – вони не уявляли собі гаразд цього національного характеру, не відчули того, що вони ж наперед українці, а потім соціал-демократи, трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі, і тому й не зуміли в свою публіцистику вложити душі та захопити нею ширші маси читачів» (Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Львів, 2002, с. 172).

Так і філософ, історик, громадсько-політичний діяч Михайло Драгоманов (1841–1895) підпорядковує радикальний рух етичній зорієнтованості української духовної традиції. Обстоюючи «громадівський», «етичний соціалізм», він піддає критиці російське народництво й марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського суспільно-політичного життя. І. Франко чітко означив громадівську позицію М. Драгоманова: «У своїх листах, як і в статтях, до соціялізму й соціялістичних теорій Драгоманов доторкався дуже рідко, завсігди заявляючи, що він не почуває себе компетентним входити в деталі. Навпаки, він нераз остерігав молодих, гарячих соціялістів не надто діймати віри соціял-демократичним конструкціям будуччини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости» (М. П. Драгоманов. Документи і матеріали. Львів, 2001, № 321, с. 576). У статті «В десяті роковини смерти Михайла Драгоманова» (1905) І. Франко підтвердив цю позицію: «Се й була причина, задля якої він не любив соціял-демократів, хоч сам був щирим соціялістом. Він не любив їх головно за їх жидівську догматичність та певність себе в мальованні будущого соціялістичного раю і за те, що вони, маючи нібито в руках рецепту на все людське лихо, з погордою дивилися на всі инші партії і всі инші змагання, що не вміщувалися в рамки їх партії. Се була, на його думку, прикривка для духового лінивства, пережовування все одних чужих думок, річ дуже небезпечна для культурного розвою всіх людей» (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Покажчик купюр. К., 2009, с. 189). І свою власну позицію Франко висловив так само однозначно: «За кожною з партій – соціялістичною, ліберальною, я бачу хитрий писок жида» (Нескорена нація, 1998, ч. 56). Згадаймо також Гоголеве застереження про «облудні призми всяких партій» і «пролетаріатство». Микола Гоголь (18091852) у публіцистичних «Вибраних місцях з листування з друзями» ще на початку 1947 (за рік до виходу в світ Маніфесту комуністичної партії – першого програмного документу європейського  комуністичного руху, який проголосив невідворотність загибелі капіталізму від рук пролетаріату) перший забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі: «Що означає, що вже керують світом геть усякі швачки, кравці й ремісники…?». Гоголь внутрішнім зором проникливо бачить у європейському «пролетаріатстві» початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу: «…Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває досі на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому зачарованому колі пізнань, яке накреслили журнали у вигляді скороспілих висновків, необачних свідчень, поданих крізь облудні призми всяких партій, зовсім не в тому світлі, в якому вони є. …У Європі заварюється тепер усюди таке сум’яття, що не допоможе жоден людський засіб, коли воно викриється… Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують судженнями й думками розумних людей, і газетний листок, що його всі визнають брехливим, стає нечутливим законодавцем для людини, яка не поважає його! Що означають усі ті незаконні закони, які, очевидно, на виду в усіх накреслює нечиста сила, що шириться знизу, – і весь світ це бачить, і, як зачарований, не сміє ворухнутися? Що за страшна наруга над людством…! …У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, з місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре й розумно». Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ цього вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться в Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

За зовні ідейними партійними ширмами приховуються меркантильні корпоративні інтереси дармоїдів, що їх вони домагаються економічними важелями: податками, митом, іншими засобами визиску й збагачення.

На тверде переконання Франка, соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими й фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті. А в знаменитій праці «Поза межами можливого» (1882) Франко різко поставив питання про «економічний прогрес» і «соціальний супокій», що є «найкраща гарантія для п’явок – виссати їх жертви»: «…Великі соціальні п’явки, нассавшись хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися…». Він домагався повної рівноправності – «проти насилля верховодців, проти несправедливої майоризації та визискування». Завважуючи, що «для Маркса і його прихильників історія людської цивілізації, то була поперед усього історія продукції», Франко ставить необхідність ідеалу «повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації»: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. …Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію… Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою «іманентною» силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належать сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дії. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина» (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Том 45. Філософські праці. К., 1986, сс. 281, 283–285).

 

Звільнення від «інтернаціонального» капіталу»

Український вчений-металург, громадський і політичний діяч Іван Фещенко-Чопівський (1884–1952) в «Економічних нарисах України» (1918) застеріг: «Коли національні сили не згуртуються, коли не скристалізується національний дух, – тоді можемо сміло слово Україна замінити словом: міжнародний ринок з «інтернаціональним» капіталом…, єврейським, московським… – і все це буде зватися «Україна». Його тривожне застереження справдилось через 100 років як моторошна реальність. Україну окупував «інтернаціональний» капітал» (фінансовий інтернаціонал) і перетворює на безіменну країну, утверджуючи свою підступність гаслом: «Єдина країна – Единая страна». Нинішній стан України нагадує наше минуле, що його проникливо охарактеризував Микола Гоголь: «Тоді історія, здавалося, застигла й перетворилася в географію: одноманітне життя, що ворушилося в частинах і було нерухоме в цілому, могло вважатися географічною належністю країни».

Наведу застереження ще одного подвижника українського духу Пантелеймона Куліша: «Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…». І його непроминущий моральний імператив: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили»; «…всяк має свого царя в голові і свого суддю в серці – їх нехай і слухає». Куліш як духовний подвижник і національний ідеолог мав великий вплив на українське суспільство, за що його по смерті також піддали майже столітньому забуттю. Хоч би за таку, однодумну з Франком, позицію. У листах до свого молодшого колеги, віденського професора Івана Пулюя (1845–1918) Пантелеймон Куліш проникливо розкрив руйнівну антинародну суть поширюваної тоді комуністичної ідеології: «Сим комунизмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде – ні в Галичині, ні в Україні. …Усі шляхи перегороджені початками культури. …Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено». П. Куліш проніс через усе життя високий народний ідеал – «цей народний стяг, який ніколи не понижується на очах у політичного ворога й переходить, в усій своїй величі, у спадок далеким нащадкам». Істинність Кулішевої позиції підтверджує саме життя.

Нині нам загрожує повторення трагічних помилок минулого. Для відродження українського народу й організації свого суспільного ладу – національної держави необхідне вивчення світоглядних засад подвижницької праці своїх визначних попередників та убезпечення українського національного ідеалу від облудних підмін.

Іван Франко в праці «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) розвінчує «соціал-демократичні конструкції будуччини» й застерігає від запрограмованого російськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою». Франко дійшов висновку, що «марксистські ідеї, під покришкою соціал-демократизму, для українства гірші, ніж навіть російське самодержавіє», бо «коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає їх від праці на рідному ґрунті». В таких інтернаціональних справах,  як соціалізм «здорові органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту»; «А все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» (Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Львів,  2002, сс. 370–399).

У праці «До історії соціалістичного руху» (1904) І. Франко проникливо розкриває облудність соціалізму: «Проклямований зразу як філантропія, як постулат християнської любові й справедливості супроти бідних і покривджених, він у ХІХ віці робиться філософією найлівішого крила гегеліянців, світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонових мас, робиться могутнім двигачем політичного та соціального розвою, окликом боротьби, для одних – найвищим ідеалом, метою поступу, з осягненням якої кінчиться властиво історія, а для інших – грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу». Тут же критично розглядаючи «Комуністичний маніфест 1848 року», появу якого іронічно прирівнює до «уродження Христа, коли вірити Енгельсові і всім іншим історикам соціалізму з соціал-демократичного табору», Франко констатує «наглий і швидкий розвій нового феодалізму, феодалізму промислового та грошового, …причому рівночасно щезають або бідніють середні класи. З сього не може вийти ніщо інше, як загальне поневолення… …«однакова примусова праця для всіх, заведення промислових армій, особливо для рільництва». …Та й загалом всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках К. М., в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовим життям». Аналізуючи програмні позиції Маркса й Енгельса, викладені ними у «Комуністичному маніфесті», Франко стверджує, що «оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді  у життя міг би стати великим загальним гальмом розвитку або джерелом нових революцій» (Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Львів,  2002, сс. 400–423).

Те саме стверджує визначний німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) в праці «Жадання влади» (1890): «Соціалізм – як до кінця продумана тиранія найнікчемніших і найдурніших, поверхово мислячих, заздрісних і на три чверті акторів – є в дійсності остаточним результатом сучасних ідей і їх прихованого анархізму, але в теплуватому повітрі демократичного благополуччя слабшає здатність робити висновки і навіть взагалі приходити до якогось певного кінця. Тому в цілому соціалізм – це безнадійна і невтішна справа… У вченні соціалізму погано приховується «жадання до заперечення життя». Це мусять бути якісь нездалі люди й раси, що видумали це вчення. І доказано, що в соціалістичних суспільствах життя саме себе заперечує, саме підрізає свої корені». Саме через цю непоступливу світоглядну позицію Ніцше німецькі націонал-соціалісти, а за ними й більшовики, профанним способом зробили з мислителя ідеолога німецької «надлюдини» (Übermensch). Та передбачення Ніцше стало реальністю: паразитарна соціалістична «держава в державі» (П. Куліш) доводить народ до самознищення – автогеноциду.

Істинність позиції Куліша, Драгоманова, Франка, Ніцше підтвердила історія: соціал-демократи, надто їх ліворадикали – більшовики, й не збирались будувати соціалізму, а використали комуністично-соціалістичну доктрину як декорацію для одурманення й жорстокої експлуатації заневоленого люду. Хоч зараза комунізму й не пристала до хліборобів, та більшовики виморили їх репресіями й голодовками. Народна культура не витримала руйнівної навали винародовленої, деморалізованої, озлиднілої маси пролетарів під диктаторським вождівством більшовицьких «цивілізаторів». А «письменні дурні» стали служити нелюдам на лихо людям.

За зовні ідейними партійними ширмами приховуються конкретно прагматичні корпоративні інтереси соціальних паразитів, що їх вони досягають економічними важелями: податками, митом, іншими засобами визиску й збагачення.

В економічних працях, поданих у 44 томі 50-томного зібрання творів, І. Франко, піддає глибокому науково-статистичному аналізові фінансово-господарську й соціальну сфери Галичини. Зокрема пише про небезпеку для селян і для підприємців грошового капіталу, лихварства, що загрожує їм втратою землі й руйнацією виробництва («Фінансове положення Галичини», 1883; «Фінансові справи українських інституцій», 1886; «Земельна власність у Галичині», 1887), про міжнародні митні зловживання («Тернопільська» моральність», 1887).

Тодішня ситуація в Галичині вражаюче нагадує руйнування грошовим капіталом, юдейським лихварством основ агрокультури в античні часи і в наше сьогодення. Лихварство зруйнувало природну систему господарювання й весь суспільний лад античного світу. Стародавні римляни застерігали: «Лихвар гірший за вбивцю». Проникливо охарактеризував руйнівну суть лихварства видатний український вчений-економіст Михайло Туган-Барановський (1865–1919): «Боротьба з грошовим капіталом, в особі лихварів, поруч боротьби проти великого землевласництва, складає головний зміст внутрішньої історії Греції й Риму. Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великі, то позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свого боргу разом з відсотками, що на йому виростали, і не тільки все майно його переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі й ставав рабом свого кредитора. Таким, власне, способом, велика сила грецького селянства позбувалася своєї землі. Це доводило до постійних повстань у стародавній Греції. Повстання ці часто кінчалися перемогою народу, при чому лихварів вигонили з держави або навіть карали на смерть, майно їх конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку грецького світу, – по скінченні революції лихварство знову відживало, і ті самі економічні стосунки поновлювалися в попередньому вигляді» (М. І. Туган-Барановський. Політична економія. Курс популярний. К., 1994. с. 131–132). Така історія нескінченної боротьби греко-римського світу з юдейським лихварством.

Відтоді протягом 2000-літньої історії тривають перманентні народні повстання з провідною ідеєю всіх визвольних селянських рухів – земля і воля. На цьому життєвому прагненні людей весь час спекулювала й далі спекулює паразитарна еліта, підмінивши всенародні визвольні рухи революціями-переворотами, які змінюють тільки форми панування над народами владарюючих паразитарних еліт, але не звільняють народів. «Інтернаціональний» капітал» владарюючих еліт проникав через грабіжницьке лихварство у господарську й політичну сфери народів агрокультури, посилюючи соціальне паразитство й руйнуючи суспільний лад ізсередини.

Для втихомирення марновірством непокірного, пограбованого лихварями люду синедріон як найвища юдейська релігійна, судова й політична інстанція доручив своїм ідеологам сформулювати доктрину модерної юдейської релігії – християнства. Облудною ідеологією спасительства християнство відволікає людей од реальності несправедливого існування в ілюзорність надії на краще життя «в раю», «на тім світі» та спонукає до терпіння і всепрощенства.

А нестримну протестну енергію людей конкуруючі партії соціальних паразитів спрямовують у революції-перевороти, які відбувалися й відбуваються під ілюзорними, облудними гаслами. Такою оманою стала комуністична ідеологія, яка обіцяла «світле комуністичне майбутнє» – райське життя на Землі. Суть зовні полярних ідеологій християнства й комунізму одна – обман людей «облудними призмами» всяких релігій і партій. Бо в християнства й комунізму одне джерело – юдаїзм.

Український мудрець Григорій Сковорода називав основу юдаїзму – Біблію світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («Ізраїльський змій»). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства  ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (18441900) у своїй філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму».

Підтвердженнями історіальної нісенітності християнства є давня баптистська трактовка Ісуса Христа як «першого комуніста» й недавня коронація його на «короля Польщі». Та найпереконливішими виявились «одкровення» необільшовиків. Президент Росії В. Путін порівняв комунізм із християнством, а мавзолей більшовицького вождя Леніна – з ушануванням мощів святих. Про це він розповів в інтерв’ю для пропагандистського фільму «Валаам» (2018): «…Ця віра завжди нас супроводжувала… Були ж зовсім жорсткі богоборчі роки, коли нищили священиків, руйнували храми. Але ж водночас створювали нову релігію. Комуністична ідеологія – насправді, дуже споріднена з християнством. Свобода, братерство, рівність, справедливість – це ж усе закладено в Священному писанні, це все там є. А кодекс будівників комунізму? Це сублімація, це примітивний витяг з Біблії, нічого нового не придумали. Леніна поклали в мавзолей – чим це відрізняється од мощів святих для православних, та й просто для християн?». А тим, хто сумнівається в відсутності такої традиції в християнському світі, Путін пропонує поїхати на Афон і подивитися там на мощі святих: «Тобто, по суті, нічого нового тодішня влада не придумала, вона просто пристосувала під свою ідеологію те, що людство вже давно винайшло». Таку заяву президента підтримали російські комуністи. Перший заступник голови ЦК КПРФ, перший віце-спікер Держдуми І. Мельников відзначив: «Ці слова президента дуже корисно й аргументовано згладжують гострі кути навколо теми мавзолею, і в цьому плані оцінка цих тез може бути тільки позитивною» та додав, що лідер КПРФ Г. Зюганов «також давно й ґрунтовно розвиває тезу про зв’язок цінностей християнства і комунізму». Водночас Мельников зауважив, що «для комуністів «моральний кодекс будівника комунізму» не може бути «примітивним витягом з Біблії», бо цей кодекс націлений на будівництво справедливого суспільства тут і зараз». Суттєве уточнення, адже християнська віра обіцяє «рай на Небі», а комуністична віра – «рай на Землі».

Усе це свідчить, що християнство й комунізм – дві полярні крайнощі однієї облудної доктрини юдаїзму. Прикриваючись фальшивим піклуванням про людей, ідеологи християнства й комунізму підбурюють марновірних на протиборство за чистоту своїх віровчень. Християни обзивають комунізм сатанинством, а комуністи християнство – мракобіссям. І водночас християнство й комунізм – дві обоюдні релігії однієї ідеологічної доктрини юдаїзму.

Юдаїзм як підвалина біблійної догматики став основою комуністичної доктрини Маркса, який отримав спеціальне посвячення в юдейській школі рабинів і, перебуваючи в тенетах талмудично-кабалістичних понять, повною мірою явив юдейське віровчення в комуністичному віровченні. Комуністична доктрина – це варіант Талмуду, оскільки в ній є лише товарно-грошові відносини й немає місця для морально-духовного, культурного саморозвитку людей. Юдео-комунізм прирікає людей на закабалене існування з рабською повинністю – обслуговувати ієрархію дармоїдів, соціальних паразитів. Біблія як план світового рабовласництва передбачає клас рабовласників і клас рабів: рабовласники володіють рабами як своїми речами. Звідси дві взаємопов’язані релігії: юдаїзм – релігія для утвердження рабовласників, і християнство – релігія для вирощування рабів. Юдаїзм і християнство формують два протилежні психотипи: рабовласника й раба.

У марксистській доктрині комунізму поєднано юдейську релігію рабовласників і християнську релігію рабів. Комуно-марксизм вирощував рабовласників – комуністів і плодив рабів – пролетарів. Для утвердження своєї ідеологічної монополії комуно-марксизм заборонив юдаїзм і християнство як два конкуруючі з ним віровчення. І насадив замість них світську, комуністичну релігійність руками більшовиків – представників крайнього, екстремістського напряму комунізму. Так постала більшовицька теократична імперія СРСР з символом віри – «світлим комуністичним майбутнім», у якій владарювали комуністи-більшовики – марксисти-ленінці під ширмою «диктатури пролетаріату». Більшовицьку імперію СРСР, як і Хозарський каганат, побудовано за юдейською ідеологічною доктриною. Більшовицьке віровчення про комунізм і соціалізм стало ідеологією тоталітарного режиму владарювання юдейської еліти. Після розділення СРСР місцева комуністична еліта почала сповідувати місцеві релігійні культи. А після скасування світської (комуністичної) релігійності в пострадянських суспільствах відбувається засилля церковної (християнської й ісламської) релігійності. Це свідчення кінця політичної доктрини комуно-марксизму й глибокої кризи аврамічних месіанських релігій.

Релігія – спосіб маніпуляції натовпом, який керується безтямною схильністю йти, куди його ведуть. Натовпи винищують один одного за свої релігії, що підтверджують релігійні війни: хрестові походи на ісламський світ і комуністичний терор проти християнського й ісламського світів. І все це є логічним наслідком розіп’яття юдеями месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою розіп’ятого Христа богом. Тут доречно з’ясувати, що таке бог? Доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012) відповів на питання «Чи є бог?» просто і ясно: «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця». Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму й один з найвизначніших поетів античної літератури, автор національного римського епосу «Енеїда» переконливо ствердив: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, придумуючи собі богів, кумирів, люди програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів. Бога-творця, вершителя людських доль видумали й нав’язали підневільному людові повелителі, а одурманений люд вірою в того бога-владику став виправдовувати свою слабкість, безвольність, безтямність. А коли люди моляться розп’яттю, вони самі себе програмують не на життя, а на смерть. Бо розіп’ятий бог – то вже подоба бога-творця, опудало смерті. Бог-жертва є суттю релігії смерті, яка змінює людську долю – перепрограмовує вроджену, природну програму людської душі з повносилого життя на передчасну, жертовну смерть. Починаючи з культу поклоніння розіп’ятому Христу, юдохристиянство стало утверджувати культ мучеництва. З одного боку, мучеництвом заохочують бузувірів до страждань в ім’я Христа, а з другого боку, через співчуття до мучеників маніпулюють суспільною свідомістю: вину за фіктивне вбивство «богообраних» перекладають на неугодних юдохристиянству, на тих, хто викриває його облудність. Юдохристиянство як аврамічна релігійна доктрина з культом персоніфікованого бога підмінює моральні людські чесноти персоніфікованими образами мучеників, а піддаючи їх мукам, тим самим нищить ті моральні чесноти. Так юдохристиянство масово нав’язує людям культ смерті.

Життєвий досвід людський підтверджує Істину: чим більше людина думає про смерть, тим менше вона живе. Сама Природа визначила людині жити в Істині й не думати про смерть. Зачате на смерті християнство як новітня юдейська релігія зробило культ месії Христа декорацією – ширмою для прикриття відсутності істинного, духовного знання, яке спрямовує людину на здійснення життєвої програми своєї душі в спорідненій праці, а замість цього насаджує поклоніння Христовому розп’яттю й марновірство в потойбічне життя. Той еґреґор-розп’яття припинає до себе легковірних бузувірів, які перестають чути Істину й знати свої душі, а всю психічну енергію, розумову й духовну сили віддають божеству-еґреґору. Так припиняється процес морально-духовного, культурного саморозвитку людей, народів, людства. Облудне аврамічне месіанство, яке юдеї нав’язали всьому світові через християнство, іслам і тоталітарну комуністичну ідеологію, припинило еволюцію людства в морально-духовному плані. Під ширмою єдинобожжя юдаїзм зробив головним божеством «золотого тільця» (золоту плоть), що став символом віри фінансової цивілізації. Фінансова цивілізація заснована на месіанізмі біблійної цивілізації, що й спричиняє глобальні кризи. Саме проти темних церковних ритуалів і грошолюбства постав Григорій Сковорода, явившись передвісником кінця біблійної цивілізації, кінцевою формацією якої є нинішня фінансова цивілізація з її владарюючим фінансовим інтернаціоналом – груповою стратегією світового владарювання.

Іван Франко розкриває агресивну групову стратегію юдейського капіталу, застерігаючи од групової стратегії комуно-марксизму й далі – од більшовицької диктатури й нинішнього необільшовицького монополізму. В праці «Що значить солідарність? Із статистики більшої посілості в Галичині» (1886) І. Франко один з перших відверто виступив і аргументовано розкрив правду про злочинну щодо українців економічну політику організації юдейських націоналістів «Alliance Izraelite»: «Коли порівняємо старинну історію завоювання Канаана через жидів, як нам оповідає її книга Судіїв, з теперішньою історією завоювання жидами Галичини, то мусимо признати, що за тих пару тисяч літ… жиди багато навчилися і поступають тепер далеко систематичніше та успішніше, ніж колись. … Тоді забирали села, не тикаючи укріплених міст, убивали селян із їх жінками, дітьми а навіть худобою; тепер розпочали завоювання міст, а переходячи на села, навіть не думають відразу вбивати селян, а висисають їх економічні соки, аби мати з них, із їх жінок, дітей та худоби якнайліпших і найчисленніших слуг» (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Том 44. Книга 1. Економічні праці (1878–1887). К., 1984, с. 459). Ось вам готові пролетарі! І ця нескінченна пролетаризація триває в Україні по сьогоднішній день.

Американський психолог Кевін Макдональд (1944) з позиції своєї теорії еволюційної психології розглядає «групову еволюційну стратегію» як визначальну ознаку юдаїзму. Вчений обґрунтовує це в праці «Народ, який живе сам по собі: Юдаїзм як групова еволюційна стратегія» (1994). Групова селекція юдаїзму тримається на його крайньому етноцентризмі. Юдаїзм – нерозривна єдність релігійних і етнічних ознак: юдаїзм – належність до єврейства, а єврейство – належність до юдаїзму. К. Макдональд також привернув увагу до центральної ролі юдеїв у посиленні масової імміґрації в США й Західну Європу, вказуючи на «організовані юдейські кагали» як на найвпливовішу групу, що сприяє необмеженій імміґрації в США, а також наголошував, що ця група діє винятково «у власних інтересах», не звертаючи уваги на інтереси інших американців. Аргументуючи свою позицію, Кевін Макдональд цитує Леонарда Глікмана з Товариства Допомоги Юдейським Еміґрантам: «Чим більш поліетнічне американське суспільство, тим у більшій безпеці перебувають юдеї».

Американський економіст і соціолог Мансур Олсон (1932–1998) у праці «Влада й розквіт: звільняючись від комуністичних і капіталістичних диктатур» (2000) розвинув концепцію «осілого грабіжника». Він порівняв «осілого грабіжника», який зацікавлений у збереженні на підконтрольній території стимулів для виробництва благ, частину з яких він привласнює, з експлуататорською державою й протиставив його «кочовому грабіжникові», стратегія якого полягає в тотальному пограбуванні й руйнації. Таким чином, постійний, «осілий грабіжник» переймає на себе одвічну функцію уряду – захист його громадян і власності проти тимчасових, «кочових грабіжників».

В українській історії такими «кочовими грабіжниками» були руси, що являли собою не народ, а воєнно-торгове угрупування. Руси як винародовлений, різномовний конгломерат складалися з маси степових кочовиків – раші-расія, що були нащадками туранців-туруджів; морських кочовиків (піратів) з південної Європи – рузі-рус та юдейських торгових груп, «комерційних компаній» з Близького Сходу – расія, які еллінізувалися в Північному Причорномор’ї (саме юдеї-расія й стали комерційним, фінансовим ядром того конгломерату). Отже, русь, руси – збірне поняття на позначення безземельних, без етнічних ознак грабіжницько-кочових, воєнно-торгових угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з тюрксько-іранських, кельтсько-фризьких та юдейського етнотериторіальних середовищ. Тому в тих безземельних, винародовлених химер така невтоленна жадоба до чужих земель і патологічна ненависть до корінних народів. Руси, русь – не народ, а професія: грабіж, війна, торгівля, визиск.

Колонізувавши українські землі, руси стали «осілими грабіжниками» й своїх підданців назвали руськими. Руси – соціопатичний тип «кочового грабіжника», який, ставши «осілим грабіжником», почав наймати на службу інших «кочових грабіжників» – варягів, вікінгів, що спричинило до ототожнення русів з варягами, норманами, хоч руси як винародовлений конгломерат не мають нічого спільного ні з варягами, ні зі слов’янами. Руси садовили на престоли своїх каганів, а самі мали статус військової дружини при них. Коли «кочові грабіжники» стають «осілими грабіжниками», вони утворюють у підкореному соціумі владарюючу касту й відповідну паразитарну структуру – «державу в державі» та декоруються етнічними найменнями корінних народів.

Нинішня олігархічна «держава в державі» провадить в Україні політику винародовлення. Коли у ХХ столітті Українська нація була нацією депортованих, то в ХХІ столітті стала нацією міґрантів. Україна ще не подолала наслідків депортаційних та голодоморних геноцидів, а вже гибіє від новітнього винародовлення. Знелюднення України, вигнання українців з рідної землі має далекосяжну мету: на землю без народу неминуче прийдуть чужинці-колонізатори без землі. Тож надзвичайно своєчасне Франкове «волання»: «Шукайте головні причини еміґрації й усувайте їх!».

«Осілі грабіжники» наживаються на експлуатації людей і природних ресурсів колонізованих країн. Паралізуючи страхом і геноцидними технологіями життєву волю корінного народу, паразитарний режим «осілого грабіжника» визискує природні й людські ресурси України. Земля, продуктивна людська праця, національний капітал – три основні чинники самостійності національної економіки, вільної від експлуататорів.

У праці «Соціалізм і соціал-демократизм» І. Франко піддає критичному аналізу Марксову доктрину соціал-демократії: «Соціал-демократи дуже багато говорять про свій «науковий соціалізм», немовби був надто ще якийсь соціалізм неуків – таких неуків, як Сен-Сімон, Оуен, Прудон і Чернишевський» та викриває «виключну монополію» марксистського «соціал-демократичного державного соціалізму». Франків коментар щодо основної форми визиску робітника й збагачення капіталіста – «присвоєння незаплаченої праці» наводить на думку, що нинішній «податок на додану вартість» (ПДВ) є такою самою цинічною формою визиску й свідчить про панування в Україні звироднілого, периферійного капіталізму на тлі рецидивів феодалізму. Цю працю  опубліковано у виданні «Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах» (Львів,  2002, сс. 374, 377, 393).

 

«Ми ж, Сонця ясного діти»

Морочну завісу замовчування Франкової спадщини роздирають, певною мірою, поодинокі видання маловідомих праць. Унікальну наукову працю «Поема про сотворенє сьвіта» вперше опубліковано 1905 р. у львівському часописі «Новий громадський голос», і того ж року редакція часопису видрукувала її окремим виданням накладом кілька сотень примірників. Але весь наклад скупили й спалили зацікавлені в приховуванні правди про старозавітну історію. Один примірник того видання українські еміґранти вивезли до Канади й там у 1918 р. перевидали стараннями О. Сушка й І. Ковалюка, а в 1984 його перевидав С. Яворський.  У 1982 р. «Поема…» увійшла до 50-томного видання (т. 35), але лишилась майже непоміченою через обмежений наклад. 1993 р. працю перевидано у Львові, а  2003 – в Києві. У цьому науковому дослідженні І. Франко проаналізував біблійні тексти, простежив джерела й ідеологію першокниг юдаїзму – розкрив сутність найбільшої в світі релігійної містифікації, яка породила всі подальші ідеологічні й політичні містифікації, засновані на месіанізмі. На жаль, мало хто з галичан сприйняв тоді осягнення свого земляка, як і нині мало хто з українців сприймає ясновідання всеукраїнського генія Франка.

Від гніту релігійних та політико-ідеологічних догм, від марновірства й магічного поклоніння надприродним силам людина й народ оберігають себе моральною зрілістю, духовним, культурним саморозвитком і самостійним думанням. Спрямування моральній зрілості людини й її духовному, культурному саморозвитку забезпечує сонячно зорієнтований, ясновідний моральний світогляд. Цим сонячним, ясновідним духом сповнена поезія Івана Франка «В дорогу!» (1884):

Сонце по небу колує,
Знають і хмари свій шлях;
Вітер невпинно мандрує
По України полях.
Ми ж, Сонця ясного діти,
Мали б сидіти-нидіти,
Мали б в дорогу не йти?
Гей же в дорогу,
В ясную путь,
Скинути з серця тривогу,
Вольним повітрям дихнуть!

Ця музично озвучена світлоносна поезія стала маршем українського юнацького пластового руху.

Цей Франків славень Сонцю співзвучний зі Сковородиним славленням «Нетлінного Духу» в образі Сонця«архетипу», «джерела» всього сущого. У своїй завершальній праці – діалозі «Потоп зміїний» філософ-мудрець Григорій Сковорода вістує кінець мороку всесвітнього, «зміїного», потопу й утвердження Світла: «Прощай, вогняна безодне! … Хай буде Світло – і це було Світло! Хай настане Сонце й Місяць! Хай настане й утвердиться! Хай світить навіки вічні! І це настало Сонце й Місяць! Новий Місяць і Сонце…

Сонце всіх оберігає,
Райдугою утішає.
Серця глибочінь, прокинься!»

Іван Франко назвав Григорія Сковороду «національним філософом», «предтечею нової епохи», який явив глибокі й сутнісні духовні цінності нації й став «цілком новим явищем в українській літературі з позиції освіти, широти поглядів і глибини думок». Франко як філософ, поет і культурно-освітній подвижник лишився послідовним сковородинцем.

«Ті духові вартості, які вніс Іван Франко в наше громадянське життя, в нашу літературу й науку, такі великі, що сміло можна назвати його найбільшим сином України свого часу й поставити побіч Шевченка та Драгоманова між найбільшими історичними постатями України.

…Ненаситна цікавість до всього людського, в усіх часах і землях, – се одна з духових підойм Франка. Другою була невтомна роботящість.

Нема в історії нашого народу прикладу подібної роботящості, як Франка. Та й історія людства знає тільки дуже небагато подібних прикладів. То була праця як зміст життя, праця як звичайний насущний хліб, праця як непоборний, в крові й кості вселений інстинкт.

Дивний самітник! У суспільності, де так мало духових інтересів, – такий спрагнений пізнати старе й нове. В країні, де так мало духово працюється, такий беззатомний духовий робітник! …

Інстинкт праці так всевладно володів істотою Франка, так безвідклично бився в усіх нервах його, в усіх кутках його мозку, що не спинила його навіть страшна недуга…» (з жалобної статті в провідному часописові Галичини «Діло» за 30 травня 1916 р., ч. 135).

«Я завжди дотримувався думки: хай зникне моє ім’я та хай росте й розвивається український народ» – таке життєве кредо Івана Франка.

Ясновідний подвижницький дух І. Франка будить нас до діяння в ім’я Правди: «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства».

Олександер Шокало,
культурософ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

sixteen + five =

Копіювати заборонено!