Головна > Блоґи > Культура й політика: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури»

Культура й політика: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури»

Ми постійно говоримо про політику й стурбовані невідповідністю її нашому прагненню в житті. При цьому зовсім забуваємо про культуру. Нагадаю істинне твердження український вченого-економіста й державного діяча Михайла Туган-Барановського: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури».
Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про власну культуру – про свій саморозвиток. Значення поняття культура з латини – розвиток, освіта. За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини». 

 

Нація це передусім культура

Всі живі структури Світової Всеєдності самоорганізовуються на основі самостійної життєвої сили за Всеєдиним Законом життя. Так і людський світ самоорганізовується, самовладовується, саморозвивається, самореалізується самостійною силою моральної волі духу особистості й збірної цілісності народу за законом природи й законом культури, які є виявами Всеєдиного Закону Життя. І ця система самоорганізації, саморозвитку людського світу зветься культура.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів coloладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; звідти й сulturаладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття культура означало – розвиток людського світу на природній основі. У ХVІІІ – ХІХ століттях поняття культура увійшло в європейські мови. Отже, культураспосіб морального, духовного життя, система саморозвитку людського світу в усіх сферах життєдіяльності.

«Культура, – за Г. Сковородою, – це «друге, духовне, народження» людини з духовного зародку в серці через осягнення нею «заповітного, священного в собі».

Духовно народжена людина саморозвивається силою внутрішньої моральної волі й породжує світ власної культури згідно з життєвою програмою своєї душі.

Так удруге, духовно, народжується й «збірна особа народу» (Пантелеймон Куліш) – «суцільний культурний організм нації» (Іван Франко). За Пантелеймоном Кулішем, «збірна особа народу» саморозвивається згідно зі своєю життєвою програмою-ідеєю з ресурсу самостійної життєвої сили. За Іваном Франком, перед українцями стоїть величезна, дійова задача – «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя».

Саморозвиваючись власною волею, народ-нація породжує світ питомої культури – самостійне культурне життя, свій питомий суспільний лад.

Друге, духовне, народження людини як процес самонародження світу власної культури в питомому природному середовищі є суттю природно-духовного добору людства й необхідною умовою забезпечення цілісності людського світу в нерозривності з земною природою й Світовою Всеєдністю.

В культурному саморозвитку людського світу, що поєднує індивідуальні й етнічні культурні світи, виявляється цілісність самоподібної безлічі Світової Всеєдності. Культура стає моральною основою, духовним осердям, що забезпечує духовну зрілість людини – головну мету духовного народження й саморозвитку особистості, збірної особи народу й людства.

Культура як система самоорганізації долає станові, класові, партійні, конфесійні й інші форми самообмеження й штучного розмежування, знеособлення, винародовлення, нівеляції й антагонізації людей. Культурний саморозвиток людини, суспільства – це безупинне розширення духовних прагнень і збільшення своїх духовних можливостей через духовну практику, філософію, мистецтво, освіту, науку, через дієвість традиційних моральних засад життя. А міжособистісну, міжетнічну взаємодію забезпечує міжкультурний діалог – послідовна співпраця на засадах уселюдського морального закону.


Право – моральна культура інтересів

Коли національна культура – система самоорганізації, саморозвитку, самореалізації збірної особи народу, а безкультурна політика – антисистема зовнішнього керування знеособленою людською істотою й винародовленою людською масою, то національна культурна політика – система забезпечення життя суспільства на ладовій основі національної культури, система дотримання природного права народу й Усеєдиного морального закону та забезпечення на цій непорушній правовій основі уладованого суспільного життя.

Великий український філософ права Памфіл Юркевич (1826–1874) визначив «право як явище національного духу»: «Початком права є ідея справедливої віддяки… Право зовсім не йде услід за інтересами як тінь за тілом, а навпаки це їхній суддя, воно є моральною культурою інтересів. Воно або підтримує інтереси, або припиняє їх життя, якщо інтереси не мають внутрішньої гідності. Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність. Певна національність дається взнаки як потужна влада всі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що слід визнати правом і що слід відкинути». За П. Юркевичем, право, як і совість, – це внутрішній суддя окремої людини й збірної особи народу. Право як моральна культура інтересів забезпечує життя суспільства за законом моральної волі або самовладою. Національність виявляється як потужна влада через самовладу, коли народ керується волею власного національного духу як найвищим моральним законом і викидає за межі національного права будь-яке узаконене беззаконня.

А також збірна особа народу не дозволяє переступати будь-кому поріг совісті: ошуканці можуть задурювати, принижувати народ до певної межі й коли ту межу переступають, народ перестає їм вірити й викидає їх зі свого єства навіки, як здоровий організм самоочищається від паразитів і змертвілих клітин. Народ – не біомаса, а збірне людське єство зі своїми душею, серцем і розумом. Народом можна гордувати, але неможливо відняти в нього прагнення душі жити, совісті, самовладання, почуття любові чи нелюбові й волі духу в серці.  Збірна особа народу плекає в собі високі ідеали й моральну основу, чим і тримається він за будь-яких політичних режимів, які суперечать його культурній традиції. Суть традиційної української влади – самовлада, тобто дотримання волі – закону, що його одностайно приймала громада на вічовому зборі. Воля передбачає право, обов’язок і відповідальність кожного громадянина перед усіма й усіх перед кожним. Моральна воля як провідний чинник природного права забезпечує єдність збірної особи народу й є внутрішнім суддею кожної людини. Духовно-соціально-правові орієнтири індивіда й суспільства забезпечує система етнічної (національної) культури.


Духовні орієнтири культури

Культура як система традиційних духовних орієнтирів і процес самоорганізації людського світу є моральною основою й духовним осердям його саморозвитку в розмаїтті етнічних самовиявів. Позаетнічних (позанаціональних) культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства.

На рівні взаємодії національних культур не буває незгод, конфліктів, воєн. Усі незгоди й нещастя між людьми –  через їхнє безкультур’я та агресивність релігійних і політичних організацій, які роз’єднують етнічне єство й народи.

Немає природних перепон для взаєморозуміння, взаємодії між людьми й народами. Має бути лише одна передумова – дотримання законів Природи і Всеєдиного морального принципу та духовної перспективи в культурному саморозвитку людини й збірної цілісності народу.

Людська культура – це як культура саду, квітника, виплекана дбайливою людською працею, де в розмаїтті видів кожне дерево, кожна квітка, кожна рослина зберігає свій цвіт, свої пахощі й дає свої плоди.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Євразії. Як система ціннісних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за несприятливих умов бездержавності під натиском кочівників і міґрантів, а також васальної й колоніальної залежності та владарювання паразитарно-кланової держави в державі. Що ж забезпечувало стійкість самій системі української культури? Можна однозначно стверджувати – загальнолюдський моральний закон і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й сформувалися висока моральність і стійкий духовний тип корінного народу з його етнореґіональними особливостями.

Духовний тип розвивається на природній основі етнічного генотипу, що є носієм генетичної інформації та спадковою базою індивідуального людського єства й генофонду збірної особи народу, та на засаді етнічної духовної традиції. У духовному типові найповніше виявляється прагнення людської душі жити, що, власне, є первинною ознакою наявності в людському єстві еволюційної програми культурного саморозвитку.

Відсторонення дезорієнтованого соціуму від загальнолюдського морального закону й звичаєвої духовної традиції національної культури призводить до його денаціоналізації, винародовлення й остаточного занепаду. Провідна функція в культурному саморозвитку народу та в його культурній взаємодії в загальнолюдському світі належить національному духові. Сучасний турецький мислитель, просвітитель Фетхуллах Ґюлен, відводячи національному духові провідну роль у процесі діалогу культур, особливо акцентує, що спілкування в умовах глобалізації повинно відбуватися через «фільтри» національного духу»: «Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу «фільтри» національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча». Саме «фільтри» національного духу забезпечують рівновагу й чіткість функціонування світоглядних систем національних культур.

Першорядне завдання національної культурної політики України – захист унікальних національних культурних надбань в усьому їх розмаїтті та забезпечення безперервності процесу культурного саморозвитку на основі субетнічних традицій і духовно-світоглядного орієнтиру корінної української нації.

В національній культурі культурний розвиток субетнічних груп і етнічних спільнот (національних меншин) складають унікальне розмаїття. Національна культура поєднує субетнічні групи й етнічні спільноти в перспективі духовного саморозвитку, надаючи міжетнічним відносинам націєтворчо-державотворчого спрямування. Так відбувається самоусвідомлення культурно-політичної ідентичності української нації, українського духовного типу з розмаїтою природною адаптивністю в цілісному культурному просторі України –  питомому середовищі для всіх, хто обрав цю благодатну землю для свого культурного життя.

Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного розвитку в Україні  полягає передусім у тому, що за попередні 120 років понад третину українського народу опинилося з різних причин за межами  Батьківщини, перейшовши в статус закордонних українців – громадян інших держав. За роки незалежності з України мігрувала за кордон п’ята частина українського народу. Як наслідок український етнос майже розполовинений на материкову й закордонну частини, а в українському культуротворчому процесі утворилися дві паралельні течії: одна – в  Україні, інша – за кордоном (на українських етнічних землях та в діаспорі), які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар’єрами. Національна культурна стратегія у цій сфері має забезпечити долучення української закордонної культури до цілісного культуротворчо-націєтворчого процесу.

Культура – це водночас і процес самоорганізації, саморозвитку людини в її моральній зрілості й другому, духовному, народженні, й еволюційна програма її душі, й творення в процесі самореалізації індивіда й збірної особи народу системи традиційних духовних орієнтирів та моральних принципів, що становлять собою традицію етнічної культури. Тому культуру можна визначити і як духовно-енергетичну систему, і як процес самоорганізації, саморозвитку людини й збірної особи народу на основі питомої духовно-господарської традиції. Крім того, культура як система традиційних духовно-морально-правових орієнтирів виконує функцію національної ідеології в творенні народом свого питомого суспільного ладу – національної держави.


Воля – мірило самостійної сили культуротворення й державотворення

Внутрішнім чинником культуротворчого процесу самоорганізації людини є воля – моральне мірило її самостійної сили. Моральна воля розвивається з серця людського й стає спрямовуючим духовним осердям культурного саморозвитку людської особистості й збірної особи народу. Культура не об’єднує людей, як партійна ідеологія, у механічно змішану масу, бо так можуть бути об’єднані й раби. Культурна самоорганізація, саморозвиток і культурно-ідеологічна внутрішня самоорієнтація забезпечують людям природну цілісну єдність у збірній особі народу зі спільним духом у серцях, спільним зрілим розумом  у головах, спільною програмою (національною ідеєю) в душах і всенародною моральною волею, яку український народ за своїм природнім вічовим правом одвіку приймав як дієвий закон, узаконюючи в волі свої права, обов’язки й відповідальність.

Національна культура – це динамічна система й процес самоладування, саморозвитку, самореалізації етнічного світу моральною волею індивідуального духу особистості й національного духу збірної особи народу з власного духовного первеня й ресурсу самостійної життєвої сили на основі традиційного ясновідного світогляду й звичаєвої духовно-господарської традиції з духовно-соціально-правовими орієнтирами національної ідеології.

Культура не може бути вищою чи нижчою, культура або є, або її немає. Культура – внутрішня сила, воля духу людського єства. Культура функціонує завдяки вияву своєї духовної сутності в кожній дії людини. Функція культури в суспільстві подібна до функції центральної нервової системи в людському організмі. Національна культура як вища нервова, духовно-розумова діяльність збірної цілісності народу проймає, охоплює всі сфери його життєдіяльності.

Національна культура є функцією національного духу. А національна політика має бути функцією національної культури.

Практичною філософією культури є культурософія духовна практика осягнення людиною заповітного в собі й культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації в духовному народженні. Мета культурософії – самоорганізація й саморозвиток людиною світу власної культури силою особистого духу, а також досягнення системності в духовній самореалізації індивіда й народу як збірної цілісності. Як система істинного, дієвого знання культурософія становить собою системоутворюючу триєдність заповітної ідеї-програми особистого життя, ідеї-програми життя народу й національної державницької ідеології суспільного ладу на основі загальнолюдської моральності та є провідним чинником процесу культурної самоорганізації й саморозвитку народу й його суспільного ладу, який має забезпечувати національна політика – система самоуправління, самоврядування, народовладдя.

Рушієм національної політики є природне право – явище національного духу. Національна політика – це система самовладування суспільства на основі моральної волі – провідного чинника природного права. Національна політика – потужна самостійна сила творення народом питомого суспільного ладу – національної держави.

Тільки на функціональній ідеологічній засаді національної культури можливий розвиток національної політики – системи творення й забезпечення суспільного ладу в національній державі.

 

Національна політика – система творення й забезпечення суспільного ладу

«…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури», – ствердив видатний український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (18651919). Передусім політика й культура – неспівмірні сутності. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку суспільства. А політика (в ідеалі) – система управління суспільством і забезпечення суспільного ладу. Зріла політика формується на основі культурної зрілості суспільства, вона є підсистемою культури й забезпечує державний лад. Політизація культури призводить до профанації всього розмаїття виявів культурного життя, заснованого на самоорганізації людини й народу. І тільки на основі культурного саморозвитку можлива зріла політика – система самовлади, самоуправління суспільним ладом, що є суттю національної держави.

З цієї позиції стає осяжним глибинний смисл суспільної місії геніального мислителя Миколи Гоголя (1809–1852), що її проникливо охарактеризував видатний російський філософ Василь Розанов (1856–1919): «Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь». М. Гоголь убачав причину занепаду політики в занепаді культури – духовності й моральності: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного». Все, що «для себе» – проминуще, все, що «для Всеєдиного» – безвічне. В понятті «для себе» вміщується сфера засобів для життя, а поняття «для Всеєдиного» передбачає мету життя. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний прогрес виявляється в межах проминущих матеріальних, технологічних засобів і суспільних формацій. Політика, заснована на прогресі цивілізації, позбавленої духовної суті культури, призводить до регресу. Сам геній плекав свій дух у таємничому єднанні з Усеєдиним, подалі від політичного торжища: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у світі, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним». Застерігаючи суспільство від «облудних призм усяких партій», М. Гоголь покладається на ще нереалізовані природні сили свого народу – на збірну особу громади.

Досвід багатьох національних держав показує, що в загальносуспільній роботі провідна роль належить громаді, збірний дух якої формує свій моральний, природжений закон – волю, що передбачає рівні права, обов’язки й відповідальність усіх громадян. «Сама держава є не що інше, як здійснення у великих розмірах моральності й щастя. …Держава має моральну суть, як і людинаНе керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – це кінцева мета релігії й держави» (П. Юркевич). «Держава, багатша за своїх громадян, є ворожим культурі чинником» (Володимир Державін).

Отже, всю систему української політики необхідно формувати на моральних засадах національної культури. Адже й сам державотворчий процес не вичерпується раціональними засобами політики. Визначальними в цьому процесі життєдіяльності нації є ірраціональні ціннісні орієнтири культури – морально-вольове прагнення людини до самоорганізації, саморозвитку. У розумово-раціональній сфері людської діяльності (влада, бізнес) виявляється загальне для всіх людей прагнення керувати, володіти, що звільняє їх від моральної оцінки власних вчинків і робить їх у цьому однаковими. Тільки в духовно-ірраціональній сфері культуротворення виявляється неповторна душевно-індивідуальна творча первина, і серце як центр духовного життя людини й джерело її моральних почуттів (П. Юркевич) породжує унікальність особистості та  індивідуальну ідентичність духовного типу збірної особи народу.

Нині поширена констатація факту, що в Україні немає культурної й політичної еліти й чути волання: «Як народити фізично або виховати еліту?». Власну еліту повинен народити сам народ у своєму «другому, духовному, народження», адже «дух духа творить» (Г. Сковорода). За моральним імперативом Пантелеймона Куліша: передусім необхідно виховати нове покоління матерів, які й народять нових людей – творців суспільного ладу. Отже, передусім повинен самоорганізуватися у власній культурі народ як збірна особа, самоочищаючись від паразитарного й відмерлого, а вже в цілісній особі народу, як і в духовно зрілій людині, проявляються й вищі функції: дух, інтелект, воля. Ці вищі функції в суспільстві належать гідним представникам збірної особи народу – культурній і політичній еліті. Станіслав Оріховський (Роксолан) (1513–1566) – найвизначніший гуманіст в українській і польській культурах доби Відродження так навчав свою еліту: «…Наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля… Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди й справедливості…».

Політика тільки тоді може оптимально управляти суспільними процесами й забезпечувати справедливий суспільний лад, коли її ідеологія й стратегія ґрунтуються на засадах культурної самоорганізації нації, на моральній волі народу жити за природним правом – по справедливості.

Олександер ШОКАЛО, культурософ

© О. А. Шокало

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − six =

Копіювати заборонено!