Головна > Відео > Феномен Павла Муравського. До 105-ліття

Феномен Павла Муравського. До 105-ліття

Павло Муравський

Феномен Павла Муравського

До 105-ліття від народження

 

Павло Іванович Муравський належить до найвидатніших митців ХХ–ХХІ століть.  Його життя – вияв висоти людського духу, а творчість – органічна складова багатовікової традиції українського хорового співу.

З 1936 року  Павло Муравський стояв за дириґентським пультом! За цей час, а це понад сім десятиліть,  він явив усім нам органічну цілісність своєї особистості митця, педагога і громадянина. Як митець він витворив свій виконавський стиль, як педагог сформував цілу хорову школу, як громадянин завжди залишався відданим ідеям високого мистецтва, рідній національній культурі. І жодні ідеологічні чинники не змогли вплинути на сутність музиканта. Він жив і творив за будь-яких умов, утверджуючи істинне в мистецтві.

Осмислюючи феномен Павла Муравського, я збагнула, що народження особистості не є випадкове. Наша співоча традиція, як колективний набуток багатьох поколінь, завжди розвивалася й продовжувалася талантами геніально обдарованих митців, які в різні періоди історії воскрешали її з глибин пам’яті. Так і Павло Муравський упродовж життя своєю творчістю уособлював  позачасовість мистецтва співу. У спілкуванні з ним, ставало зрозумілим, що для нього не існувало якогось певного часу в житті культури й мистецтва – далекі й близькі часові полюси сходилися в миті високого натхнення. Його пам’ять міцно берегла живі образи культури, й незмінною лишалася жива пульсація цієї традиції, глибинні витоки якої своєрідно переплітаються з долею і творчістю дириґента.

Найціннішим історичним документом, який зафіксував традицію українського співу на батьківщині Павла Муравського ще в середині ХVІІ століття, є подорожні нотатки Павла Алеппського – особистого секретаря Патріарха Антіохійського та всього Сходу Макарія Третього. Шлях їхньої місії пролягав із сирійського міста Алеппо до Москви через Україну. Щоденникові записи з 1654 року дають нам уявлення про високий рівень культури й освіти, зокрема музичної, тодішніх земляків Павла Муравського. Перегорнемо кілька сторінок цього унікального історичного документу…

10 червня 1654 року, в суботу вранці Патріарх Макарій зі своїм почтом переплив через Дністер і ступив на українську землю. Першим поселенням було сотенне місто Рашків. У щоденнику Павло Алеппський записав: «До вечора ми прибули в місто на ймення Рашків… Тисячі-тисяч його мешканців вийшли нам назустріч. Ми помітили у цьому благословенному народові побожність та благочестя просто таки дивовижні. Ми дійшли до церкви Святого Димитрія… Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що виконувався від усього серця, в гармонії зі старшими. Справді спів цей тішить душу й відганяє журбу, бо приємний, іде від усього серця й неначе з одних вуст…» (Булос іб наз-Заїма аль-Халебі (Павло Халебський). Країна козаків. – К.,1995, с. 12–15).

А через 260 літ, і теж улітку, 30 липня 1914 року, в селі Дмитрашківка, яку перекази пов’язують з колишнім Рашковом, народиться Павло Іванович Муравський. За переказами місцевих жителів, коли мешканці міста верталися з далеких полів додому й побачили місто у вогні, вони закричали: «Димить Рашків!» Так, за легендою, виникла назва Дмитрашківка. Збереглася посеред села й стара дерев’яна церква Святого Димитрія, зруйнована вже більшовиками наприкінці 1920-х років. До цієї історичної церкви ще встиг малим хлопцем походити Павло Муравський і згадував так: «А найбільше я любив співати у нашому церковному хорі… Біля мене стояла жінка, яка мала чудовий голос. Вона читала ноти, а я уважно дивився на неї і наслідував її. Співали твори Леонтовича, Лисенка, Стеценка. Цей хор мандрував по найближчих селах із концертами. Співаками були селяни, але то були горді й красиві люди, тоді вони мали свою землю, були господарями на ній. Чомусь найбільше згадую зимові концерти… Білий сніг, п’ять чи шість підвід саней і білі кожушки на співаках… Яка то була краса! Цей спів хвилював мою юну душу і назавжди спрямував мою життєву дорогу» (з аудіозапису бесіди автора статті з Павлом Муравським).

І той український спів, який свого часу зачарував Патріарха Макарія й Павла Алеппського та малого Павла Муравського у Рашківській (Дмитрашківській) церкві, вже через багато років і вже в академічній інтерпретації захопив серце ще одного цінителя зі Сходу. Було це у 1981 році. До Київської консерваторії з Сирії, з того самого міста Алеппо приїхав ректор тамтешньої консерваторії Фашим Фанса. Він відвідав репетиції студентського хору, яким керував Павло Муравський, і залишив у книзі відгуків, що  зберігалася в домашньому архіві маестро, такий запис: «Слухав хор студентів Київської консерваторії, яким керує видатний музикант Павло Іванович Муравський. Він дириґував хором натхненно і з експресією. Він співпереживав музиці безупинно і постав для мене дириґентом світового рівня. Хор звучить прекрасно, він торкається глибин серця і є зразком високомистецького еталону…». Саме ця безперервна традиція, явлена видатними постатями  українського співу,  відкриває хорову культуру українців цілому Світові.

Поява яскравих постатей в українському академічному хоровому виконавстві має свою закономірність. Адже у житті діє невидимий, непроявлений назовні закон збереження творчої енергії, який забезпечує духовну спадковість у культурі, подібно як у Природі діє «закон розподілу й збереження енергії» (за Сергієм Подолинським).

Простежимо ці різночасові, але закономірні, духовні збіги в житті трьох унікальних митців: Олександр Кощиць, Нестор Городовенко й Павло Муравський.

1914 рік. Олександр Кошиць прийшов на дириґентсько-хоровий відділ Київської консерваторії як керівник хорового класу. Саме тоді народився Павло Муравський.

1930 рік. Нестор Городовенко очолив дириґентсько-хорове відділення Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Павло Муравський вступив до Київського музичного технікуму. Після вступних іспитів, того ж дня увечері, в переповненій залі Київської філармонії молодий Муравський уперше почув вражаючий спів капели «Думка» під орудою Нестора Городовенка. Первинність цього враження Павло Муравський зберігав упродовж усього життя: «Коли я підійшов до філармонії, то побачив дуже багато людей… Усі вони хотіли послухати «Думку», а кінна міліція їх розганяла, бо у залі не було місця…».

1936 рік. Нестора Городовенка несподівано звільняють з кафедри хорового дириґування Київської консерваторії, а також з посади художнього керівника капели «Думка». Павла Муравського, тоді ще  студента консерваторії,  направляють у «Думку» для проходження хорової практики. Як згадував Павло Муравський: «Ми тоді вперше зустрілися з Городовенком. Він мав прямий, сміливий і незалежний характер. Він не вмів пристосовуватися до ситуації часу, як це буває з багатьма дириґентами. Але при тому тоталітарному режимі такий характер викликав обурення партійних чиновників. Тому комуністи його так і не повернули назад у капелу…».

1944 рік. На далекій чужині, в Канаді, помирає Олександр Кошиць. А в 1948-у Нестор Городовенко переїздить до Канади. Того ж року Павло Муравський був призначений художнім керівником львівської капели «Трембіта». Тут він і розпочинав закладати основи свого індивідуального виконавського стилю.

21 серпня 1964 року в еміґрації помирає Нестор Городовенко. А вже 9 жовтня, цього ж року, Павло Муравський стає художнім керівником «Думки».

Про подібність творчих доль і виконавських стилів Н. Городовенка й П. Муравського свідчать, зокрема, й такі характерні збіги в їхній дириґентській практиці, про які згадував Павло Іванович. У 1979 році з Москви на Париж вели музичну передачу, присвячену 50-й річниці виступу капели «Думка» в столиці Франції. А озвучували цю програму записи концерту «Думки», який відбувся 1967 року у Великій залі Московської консерваторії під керівництвом Павла Муравського й який мав великий успіх. Почуте приємно вразило Павла Івановича, бо Нестора Феофановича він завжди сприймав як свого однодумця, дуже близьку за духом людину.

Так з глибини минулого століття перепліталися творчі й життєві стежки Олександра Кошиця, Нестора Городовенка й Павла Муравського, яких поєднує велика любов до української співочої традиції та спорідненість індивідуального виконавського стилю.

Прийнявши у січні 1948-го з рук Миколи Колесси капелу «Трембіта», Павло Муравський запровадив свій основний метод співу – а cappella, тобто спів  без супроводу. Він завжди був переконаний, що тільки на цьому шляху колектив може сягнути вершин майстерності. 1949 року в Колонній залі Київської філармонії, в присутності всієї музичної громадськості столиці України, в тому числі й викладачів та учнів Київського музичного училища, де Павло Муравський працював перед від’їздом до Львова, він провів свій перший концерт як художній керівник і головний дириґент «Трембіти». Цей колектив Павло Іванович очолював 17 років, його виступи завжди здобували найкращі відгуки тодішньої музичної критики.

У жовтні 1964-го Муравського призначають художнім керівником капели «Думка». Майже через рік Павло Іванович продириґує на сцені Київської філармонії звітний концерт колективу. Георгій Майборода у рецензії визначить якісно новий рівень виконавського мистецтва «Думки»: «…Те, що «Думка» виступила перед нами в новій художній якості, ми повинні завдячити її художньому керівникові Павлу Муравському… За порівняно короткий час він багато домігся в найголовнішому – чисто і музично виразно звучать голоси хору…» (Г. Майборода. Багатообіцяючий дебют // Культура і життя, 10 жовтня 1965 р.).

На виконавський стиль Павла Муравського за час праці в капелі «Думка» великий вплив мала робота з видатним українським співаком Борисом Гмирею. Обох митців поєднувало надзвичайно чутливе ставлення до вокальної інтонації та музичних образів. Капела «Думка» разом з Борисом Гмирею озвучили українську й зарубіжну хорову класику, записали на платівки українські пісні, які стали вершинами мистецтва інтерпретації.

Капели «Думка» й «Трембіта» явили слухачам зразки високого професіоналізму, стали еталоном чистоти хорового співу. Це був час високого художнього злету Павла Муравського. Його творчість знали й високо поціновували в усіх республіках тодішнього СРСР, він здобув найвищі похвали і відзнаки за свою діяльність.

У вересні 1969 року Павло Муравський став художнім керівником і головним дириґентом студентського хору Київської консерваторії (нині – Національна музична академія України) імені Петра Чайковського. Уже в 1970-х–1980-х роках у залі Київської філармонії студентський хор представив складні хорові програми у супроводі симфонічного оркестру – твори Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Йозефа Гайдна, Густава Малера, Олександра Скрябіна, Ігоря Стравінського тощо.

У 1990-х колектив часто виїздив за кордон, преса багатьох країн світу, де виступав зі студентським хором Павло Муравський, високо відзначала його талант. За змістом ці відгуки дуже близькі до рецензій на концерти хору Олександра Кошиця. Справжнім тріумфом став виступ хору Київської консерваторії на міжнародному хоровому фестивалі в Канаді 1993 року, де наші студенти вибороли перше місце серед 80 найкращих хорів світу. Канадська преса писала: «…У всьому і всюди українці співали, як ангели. Муравський продовжував дивувати виконанням українських пісень і тим самим продемонстрував уміння бездоганно відтворювати різні нюанси у музиці…» (Гемблетон Р. Хор Київської консерваторії здійснив надзвичайний подвиг // The Toronto Star, 20 червня 1993 р.). «Хор консерваторії є одним з найкращих у Світі… Інтерпретація творів настільки майстерна, що в них можна відчути дух народу. Муравський дириґує великою мірою, як маляр-митець малює… Він часто починає фразу і тоді слухає з руками, схрещеними на грудях» (Шмідт І. Надзвичайний виступ українців // Тhe Spektator, 21 червня 1993 р.).

Звукову естетику студентського хору під керівництвом Павла Івановича надзвичайно влучно й проникливо визначив у листі до нього професор Казанської консерваторії Сергій Козачков: «Какой у Вас замечательный хор!!! Какой очаровательный звук и манера пения!!! Оказывается, еще не погибло истинное пение и среди современного крика и бесцветного звуколупства, еще живы оазисы настоящего хорового искусства. Браво!!! Сейчас редко так поют. Все больше кричат, шумят, паясничают, то есть всеми силами вытесняют из звука живую музыку. Слушая Ваше пение, я получил огромное удовольствие и преисполнен искренней и глубокой благодарности».

Своєю натхненною працею й творчим життям Павло Муравський створив глибоко національний культурний феномен, ім’я якому – Хор Муравського, який за своїм мистецько-педагогічним значенням у хоровій культурі набув масштабів повноцінної виконавської школи – Хорової школи Павла Муравського. Творчим осердям Хору Муравського є індивідуальний художній стиль, що яскраво вирізняє постать митця у хоровій культурі ХХ–ХХІ століть і завдяки якому слухач упізнає його з перших звуків. Павло Муравський виробив своє неповторне хорове мовлення. Сприймаючи музичну мову, як дар, він через власне інтонування-мовлення виявляє творчу унікальність. Кожен дириґент уміє прочитати хорову партитуру. На те він і вчиться. Та лише індивідуальним мовленням, живою інтонацією майстер відрізняється від ремісника. У Муравського в процесі інтонування музична мова набуває нових смислових значень і почуттєвих нюансів. Як сам він влучно визначає: «написана музика – це ще не музика».

Найбільш вражаючим у художньому стилі Муравського є досконалість інтонації, точність настрою, що передається, і краса звуку – його своєрідний звуковий ідеал. Маючи оцей звуковий ідеал у внутрішньому передчутті й знаючи «мову почуттів» своєї питомої традиції, Павло Муравський забезпечує хоровому звучанню національну неповторність. Його індивідуальне виконавство несе в собі яскраві ознаки національного духу і тим самим набуває загальнолюдської мистецької цінності.

Творча особистість Павла Івановича увібрала духовну енергію тих митців, які впродовж життя допомагали йому, підтримували і раділи його успіхам. Це були композитори, дириґенти, співаки, які належали до різних національних культур, але духом своїм були споріднені з Павлом Муравським. Нині їх уже немає серед нас, та частка їхніх сердець живе й дотепер у творчості Муравського. Це – Нестор Городовенко, Борис Гмиря, Натан Рахлін, Станіслав Людкевич, Пилип Козицький, Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Анатолій Кос-Анатольський, Євген Козак, Іван Козловський, Сергій Козачков, Владислав Соколов, Клавдій Птиця, Григорій Ширма, Роберт Шоу.

Так, наприклад, великий вплив на формування Муравського-музиканта мав видатний український симфонічний диригент Натан Рахлін. Якось у 1967 році, після успішного виступу капели «Думка» в залі Московської консерваторії Рахлін сказав Муравському: «А ви були моїм учнем». І це правда: навчаючись у Київській консерваторії, Павло Муравський відвідував кожну репетицію, кожен концерт оркестру під орудою Натана Рахліна. Цей дириґент був для нього зразком досконалості техніки дириґування і «магічної сили» впливу на оркестр. Методика Натана Рахліна згодом виявилася й у творчості Павла Муравського. Її головний принцип – від звуку до стилю, від чистоти однієї, окремо проспіваної ноти до чистоти й краси звучання цілого хорового твору.

Також Павло Муравський дуже часто згадує про те, що великий вплив на нього справив свого часу Хор Роберта Шоу. Йдеться насамперед про надзвичайно скрупульозний і дуже прискіпливий підхід Павла Муравського до вивчення хорових партій. Саме при зустрічі з Робертом Шоу у Львові 1962 року,  він остаточно переконався у правильності своєї методики. Роберт Шоу підтвердив Муравському, що запорукою професійності звучання його хору є те, що кожен співак має інтонаційно бездоганно проспівати свою партію не тільки як артист хору, а й як соліст. Кожен співак має цілком віддаватися музиці. Павло Іванович  у творчій праці з хоровими колективами завжди дотримувався  порад  видатного американського дириґента  Роберта Шоу.

Славетний Микола Гоголь якось констатував прикрий для нього факт, що кожен розуміє його творчість настільки, наскільки розуміє себе сам. Це твердження Миколи Гоголя можна віднести й до Павла Муравського. Павло Іванович – завжди зовні простий, доступний для всіх у спілкуванні. Та за цією зовнішньою простотою приховувалася істинна сутність митця. Вона виявлялася лише у миті внутрішнього осяяння – в його духовно-мистецькій практиці. Якщо наука пізнається в думанні, то мистецтво – у практиці. Феномен духовно-мистецької практики Муравського – це школа життя в Істині й Правді. Колись Григорій Сковорода для своїх сучасників був простим і дивним чоловіком. І лише нині, на порозі його 300-ліття, він постає як Велетень Духу. З такої історичної позиції маємо осягати велич тяжких і щасливих років життя-мистецтва Павла Муравського.

Ольга Бенч, кандидат мистецтвознавства

17.07.2019

 

 

Люди і долі

Автор – Галина Устенко-Гайдай

Філія НТКУ “Київська реґіональна дирекція”

 

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × two =

Копіювати заборонено!