Головна > Відео > 250-літ Івану Петровичу Котляревському – будителю “наново відродженого народу”

250-літ Івану Петровичу Котляревському – будителю “наново відродженого народу”

БУДИТЕЛЬ “НАНОВО ВІДРОДЖЕНОГО НАРОДУ”

Котляревський Іван Петрович (1769-1838) – письменник, драматург, перший класик нової української літератури. 
Творчість І. Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. З порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження.

Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменству.
Життя і творчість І.Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Невблаганна самодержавницька дійсність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу.
Поневірянням, визиском, кров’ю вписано у літопис історії українського народу сторінки немилосердного XVIII сторіччя, яке, за справедливим визначенням Пантелеймона Куліша, виявилося віком «розкрадання національної власності всіма пристойними зовні й зовсім непристойними способами». То був час, коли на історичному роздоріжжі народ міг втратити все — волю, традиції, культуру, майбутнє і, зрештою, себе.
Стихійні протести щораз захлиналися під безжальною силою і жорстокою сваволею царських сатрапів. Набирало розмаху кріпацтво з його аморальністю й антилюдськими законами. «Доборолась Україна до самого краю», — писав її геній Тарас Шевченко.
І раптом серед мертвої тиші лунає сміх — зневажливий, саркастичний, життєствердний сміх. Той сміх пробудив у душах людей не тільки почуття гідності, але й повернув віру в себе, у свою неповторність і значущість.
Мабуть, жоден народ у Світі не наділяє такими повноваженнями своїх митців, як український. Особливо це стосується літераторів. Слово завжди було в особливій пошані у нашої громадськості, а тому письменники й поети сприймалися громадською думкою майже як пророки.
Зрештою, осягаючи нашу історію й зупиняючись на реаліях сьогодення, ми переконуємося: в тому, що незалежна Україна відбулася, — найперша заслуга нашого письменництва.
Отже, розглядаючи І.Котляревського лише як літератора, годі й думати про повноту сприйняття цієї суспільної постаті. Тільки мірки громадсько-літературні здатні реально показати його масштабність і значення. Т. Г. Шевченко в поезії “На вічну пам’ять Котляревському” проникливо означив історичну місію свого великого попередника, який “Всю славу козацьку, за словом єдиним, Переніс в убогу хату сироти”:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки Сонце з Неба сяє,
Тебе не забудуть!
Ще сучасники Котляревського сприймали його «Енеїду» як своєрідну хрестоматію народного життя, панораму побуту й звичаїв.
Вергілій писав свій твір у той час, коли в Римській державі замість республіки поступово й цілковито утвердилася імперія. Необмежена влада зосереджувалася в одних руках Октавіана Августа. Будучи натхненним прихильником такої форми управління й самого імператора, поет змальовує владу мало не як милість, освячену вищими силами, а самого Октавіана Августа — напівбогом, виводячи його рід від міфічного сина троянського царя Анхіса і богині кохання Венери — Енея, який, за легендою, нібито після зруйнування греками Трої вирушив до берегів Італії і заснував місто Рим. Вергілієва «Енеїда» мала надзвичайно успішне, якщо не тріумфальне літературне життя. Популярність і довголіття поеми пояснюється звеличенням і утвердженням абсолютизму, влади монарха, що знаходило гарячу підтримку європейської аристократії. «Енеїда» Вергілія на довгий час стала зразком класичного твору.
І. П. Котляревський знав цей твір ще з семінарських часів у латинському оригіналі. Добре відома йому була й травестія М. Осипова та О. Котельницького «Вергилиева Энейда, вывороченная наизнанку». Опрацьовуючи сюжет свого твору, І.Котляревський узяв з поеми Вергілія лише основну сюжетну лінію та імена головних героїв.
«Щоб до ладу зрозуміти, чого вартий Котляревський в історії громадського руху в Україні, повинні ми якнайбільшу увагу звернути на три моменти в його творчості, а саме: стосунки Котляревського до того ґрунту, на якому зародилась його діяльність, силу його свідомості і, нарешті, її наслідки та вплив на формування національної ідеї й руху в Україні. Характеристика цих моментів і дасть нам відповідь на питання про самостійність, свідомість та вплив Котляревського», — писав про основоположника нової української літератури Сергій Єфремов.
Керуючись цим означенням, набагато простіше, зрештою, сприймати та осягати і славнозвісну поему нашого класика. Звісно ж, основним джерелом і натхнення, і поетичної матерії слугувала для митця тогочасна дійсність.
А найважливіше те, що письменник поставив перед собою досі нечуване завдання — передати все новими творчими методами:
“Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую, — Старих нехай брика Пегас”;
Мужича правда єсть колюча, А панська на всі боки гнуча”,— за таким дещо грубувато-спрощеним підходом криється могутня ідея оновлення. До неї письменник приступив з добрими намірами, що в кінцевому результаті дало багатий ужинок творчих здобутків. Українські типи, реалії побуту, несподівані ситуативні ходи й позиції письменник передавав і відтворював з граничною щирістю й виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність героїв поеми. За міфологічною ширмою чітко проступають обриси тогочасного суспільства, сповненого несправедливостями життя.
А національна особливiсть характеру українського народу — непоборна волелюбність, що здатна стерти всі перешкоди на своєму шляху. Цією світлою ідеєю пройнято всю художню структуру «Енеїди».
За визначенням Олександра Білецького: «Сила і причина довговічності цього твору — в єдності авторського задуму і стилю. Ця єдність — у надзвичайно життєствердному, оптимістичному стихійно-реалістичному світовідчутті, яким пройнято поему. Вона «стала першою друкованою пам’яткою української літератури, що немовби завершувала період довгого «підспудного» життя і в той же час відкривала перспективи нового розвитку, і, незважаючи на свою комічну зовнішність, була серйозною за своїм громадським значенням».
Іван Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг Івана Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову брилу, що, покотившись кам’яним схилом, викликала могутню лавину, яка залунала «дужче грому». Та могутня лавина й нині набуває нової потужності. І в цьому велич та історична заслуга Івана Петровича Котляревського, моральні імперативи якого особливо своєчасні тепер:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша від гармат…
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку —
Лети повинність ісправлять.

“Він зробив цю м’яку, виразну, сильну, багату мову мовою літературною, і українська мова, яку вважали тільки місцевою говіркою, з його легкої руки залунала так голосно, що звуки її рознеслися по всій Росії”
(Володимир Короленко)

“А тим часом фігура Котляревського в історії громадського руху в Україні справді епохальна, — така, що може з’явитись тільки на критичному переломі всього громадського життя, на межі двох епох, як синтез минулого й підвалина для майбутнього. Не одбившись од чистого літературного ґрунту, ніколи нам би не зрозуміти ні самої фігури цього письменника, ні оцінити його діяльність та заслуги, як вони того варті. Отож з міркою громадсько-літературною й повинні ми приступати до оцінки діяльності першого нашого письменника новітніх часів. Так — першого письменника і творця та батька новітнього українського письменництва, та й не самого письменництва… …Не бувши, як справедливо завважують, генієм, коли міряти світовим масштабом, Котляревський зробив, проте, величезної ваги, просто-таки геніальне діло, давши свідомий почин молодому свіжому письменництву і громадському рухові наново відродженого народу. А такі заслуги не забуваються, і коли український народ кладе й свого щось в загальносвітову скарбницю духовного надбання, то треба пам’ятати, що почалось у нас це з Котляревського” (Сергій Єфремов)

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kotlyarevskij-ivan/323-kotlyarevskij-ivan-biografiya Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

 

Іван Петрович Котляревський – велике серце України.
250 років від народження

9 вересня 1769 року – народився Іван Котляревський – український письменник. Його поема «Енеїда» стала першим в Україні літературним твором, написаним народною українською мовою. І. П. Котляревський – зачинатель нової української літератури, «енциклопедист життя українського народу», один із перших аматорів української драматургії. Він встиг за своє життя стати визначним письменником, самовідданим педагогом, талановитим режисером та здібним офіцером, членом масонської ложі.

Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Українське слово Котляревського 21.09.14

  1. Багато біографів схиляються до того, що саме через нещасливе кохання учитель Котляревський пішов в армію і до кінця життя так і не одружився. Коли 25-річний Котляревський працював домашнім учителем у пана в селі Золотоноша, закохався в 20-річну Марію – бідну родичку господаря. Батько її до Котляревського ставився добре, але Марія вже була обіцяна иншому, про що й сказали учителеві. Він негайно покинув і той маєток, і цивільне життя, й пішов в армію. У 27 років став кадетом Сіверського карабінерського полку. Із армії пішов капітаном, хоч міг дослужитися до вищих чинів.

Про Івана Котляревського – в програмі Ірини Фаріон з циклу “Велич особистости” (ВІДЕО)

  1. Віддав 25 років службі на посаді наглядача (директора) дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві. За це одержав від царя чин майора. Цар Олександр І приїхав до Полтави 1818 року та запитав, чи не нагородити за громадські заслуги відставного капітана Котляревського гідним цивільним чиновницьким титулом. Полтавські чиновники відказали що він смертельно образиться і краще дати йому чин майора. Із армії у відставку Котляревський пішов “с правом ношения мундира”. Це давало меншу зарплату, ніж у звичайного цивільного чиновника. Але він не хотів розлучатися з мундиром.
  2. “Енеїда” Котляревського була в бібліотеці Наполеона. Великий князь Микола Павлович — майбутній цар Микола І — попросив собі аж два примірники. А радянські дослідники підкреслювали, що “Енеїда” Котляревського була у Леніновій бібліотеці. “Енеїду” Котляревського російською перекладали тричі.

Програма “Голос історії”: день за днем (тексти, відео, аудіо)

  1. Краєзнавцям вдалося дізнатися, що в Івана Котляревського була таємна покровителька. На початку ХІХ століття в Полтаві створилося таємне «Товариство малоросійське». Одним з його членів і співавтором програмних документів був Котляревський. Після повстання декабристів у цій справі проводилося слідство, але Івана Петровича до відповідальності не притягнули. Знавець літератури Євген Руднєв знайшов в одному з сибірських архівів лист Сергія Волконського, де є такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила».

Науковці перебрали всіх мешканок округи і вирахували найбільш підходящу кандидатуру: Варвара Рєпніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, вони 17 років прожили в Полтаві та тісно спілкувалися з Котляревським. Микола навіть подарував письменнику свій портрет. А Варвара замовила йому переклад з французької роботи Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат – три томи по 500 сторінок французького чтива він перекладав 15 років.

  1. Прямих нащадків Котляревський не залишив. Перед смертю відпустив на волю кріпаків — шість душ. А дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові.Кажуть, у них був таємний роман. Так це чи ні — ніхто вже не дізнається.
  2. На його могилі в Полтаві на першому пам’ятнику було написано: «Майор Котляревский, сочинитель малороссийской «Энеиды»». Через 100 років пам’ятник оновили і згадка про військовий чин зникла.

Цікаві факти про «Енеїду»:

Обрані часом.Іван Котляревський

  1. Перше видання бурлескно-травестійної поеми було опубліковано в Санкт-Петербурзі у 1798 році без відома автора (сучасними словами, піратська копія).
  2. Спочатку поема мала лише три частини і називалася ««Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ».
  3. Повністю «Енеїда» (у шести частинах) вийшла в Харкові після смерті І. Котляревського в 1842 році під назвою «Виргиліевая Энеида. На малороссійскій языкъ переложенная И. Котляревскимъ».
  4. «Енеїда» – перша пам’ятка українського письменства, що укладена розмовною українською мовою.
  5. В «Енеїді» зафіксовано близько 7 000 слів.
  6. Текст насичений приказками і прислів’ями.
  7. У поемі згадано десь 175 традиційних національних страв. До прикладу, на полтавському гастрономічному енеївському фестивалі 2017 року гурманам пропонували двадцять із них.

6 фактів про візуалізацію «Енеїди»:

  1. Перша українська рок-опера «Енеїда» композитора Сергія Бедусенка.
  2. Культова літературна кав’ярня «Еней», що знаходилася біля Будинку письменників та тривалий час була осередком інтелектуального життя Києва відкрилась знов. 25 квітня 2019 року відбулося відкриття літературної кав’ярні «Еней» при Національній спілці письменників України.
  3. Опера за мотивами першої частини «Енеїди» (музика М. Лисенка, лібрето М. Садовського).
  4. Опера «Еней на мандрівці» (музика і лібрето Я. Лопатинського).
  5. Мультфільм «Енеїда» створений на студії Укранімафільм в 1991 р.
  6. Рок-гурт «Еней» створений наприкінці 1960-их років у Києві. http://knukim.edu.ua/vizualizatsiya-eneyidi-abo-pro-shho-rozpovidayut-artefakti/


“Наталка Полтавка”
— праматір нової української драми. Сюжет нібито й невибагливий, а її популярність не згасає вже майже 200 літ.

Ось , до речі, уривок з Наталки Полтавки (екранізація 1936 року, переддень масовим сталінським розстрілам і репресіям, що передували Другій Світовій)

Пік припав на Другу світову. “Наталку Полтавку” найбільше ставили за німецької окупації. “Наталку” ставили по обидва боки радянсько-німецького фронту, і то частіше — на окупованій території. Те, що коханого десь нема “вже четвертий рік”, діяло на публіку магічно.

У радянському театрі персонажів п‘єси вульгаризували. У Наталці підкреслювали “простоту”, а Возного грали як смішного дурня. Насправді ж Котляревський писав цю роль для себе і з себе. Та й не простого роду ні Наталка, ні Возний. Вона співає пісні Марусі Чурай, він — пісні на слова Сковороди — “Всякому городу нрав і права”. Отже, не рядовими особистостями були обоє. В історії нашого театру були спроби зробити Возного героєм-донкіхотом, філософом-сковородинцем. Але помітного успіху не мали.

Наталка Полтавка – М. Лисенко, Lviv Opera House

Бібліотека рекомендує:

250 років від народження Івана Петровича Котляревського – українського письменника

  1. Арабески до твору “Наталка Полтавка” // Шкільна бібліотека. – 2019. – № 3. – С. 5-6
  2. Іван Петрович Котляревський. 9 вересня – 240 років від дня народження письменника. : биография отдельного лица // Шкільна бібліотека. – 2009. – № – с.  3.
  3. Экземпляры: всего:1 – ЧЗ(1)
  4. Котляревський, Іван. Енеїда: Уривок / І. Котляревський // Шкільна бібліотека. – 2017. – № 6. – С. 1-7
  5. «Енеіда» І. Котляревського в ілюстраціях А. Базилевича//Шкільна бібліотека. -2012. – №№ 17/18. – с. 127.
  6. Історія української літературної критики та літературознавства [Текст] : хрестоматія. У трьох книгах. Кн. 1 / Ред. П.М. Федченко. – К. : Либідь, 1996. – 416 с.
  7. Котляревський, Іван Петрович.Твори [Текст] : художественная лит-ра / І. П. Котляревський. – К. : Держлітвидав, 1957. – 397 с. : портр., іл. – 20 000 экз. – 0.79 грн
  8. Котляревський, Іван Петрович. [Текст] : поезії / І. П. Котляревський. – К. : Радянський письменник, 1962. – 327 с. – 30 000 экз. – 0.53 грн
  9. Котляревський, Іван Петрович. Твори [Текст] : художественная лит-ра / І. П. Котляревський. – К. : Держлітвидав, 1957. – 397 с. : портр., іл. – 20 000 экз. – 0.79 грн
  10. Котляревський, Іван Петрович. Твори [Текст] / І. П. Котляревський. – К : Держ. вид. худ. літ., 1963. – 350 с. – 42 000 экз. – 0.61 грн.
  11. Котляревський, Іван Петрович. Енеїда [Текст] : поема / коментар уклав О. Ф. Ставицький ; художник А. Д. Базилевич. – К. : Радянська школа, 1989. – 286 с. : портр., цв. ил. – 200 000 экз. – 3.20 грн
  12. Котляревський, Іван Петрович Поетичні твори. Драматичні твори. Листи [Текст] / Іван Котляревський ; [редкол.: І. О. Дзеверін (голова) та ін. ; упорядкув. і прим. М. Т. Максименко ; передм. М. Т. Яценка]. – К. : Наук. думка, 1982. – 317, [3] с. : портр. – (Бібліотека української літератури. Дожовтнева українська література).
  13. На вічну пам’ять. 120 років тому в Полтаві відкрито першій в Україні пам’ятник Івану Котляревському // Шкільна бібліотека. – 2018. – № 8. – С. 95
  14. Степанишин, Борис Ількович.Українська література [Текст] : підручник для 9 кл. / Б. І. Степанишин. – 4-вид., перероб. і доп. – Київ : Освіта, 1997. – 336 с.
  15. Ткаченко Н.С. Іван Котляревський у школі: Посібник для вчителя/Н.С. Ткаченко, К.О. Ходосов. – 2-ге вид., перероб. І доп. –К.: Рад. Шк., 1977. -191 с.


Бібліотека Коледжу радіоелектроніки

Дніпро
09.09.2019

 

БАТЬКО «ЕНЕЇДИ» І БУДЖАЦЬКИЙ КРАЙ

9 вересня українці відзначатимуть 250-літній ювілей Івана Котляревського, автора славетної «Енеїди» і незабутньої «Наталки Полтавки», одного з фундаторів української літератури. Майже два роки він провів у Бессарабії та Буджаку. Як офіцер російської армії брав участь у російсько-турецькій війні 1806—1812 років.

Що змусило його піти до війська й чому після завоювання Буджаку штабс-капітан Котляревський, нагороджений за хоробрість орденом святої Анни, пішов у відставку? Про це, а також про інші цікаві факти з біографії ювіляра якраз і йтиметься нижче.

Народився майбутній класик української літератури 9 вересня (29 серпня за ст. ст.) 1769 року на околиці Полтави у родині нащадків козацько-старшинського роду. Іванів батько,  Петро Котляревський – дворянин за соціальним станом, чиновник міського магістрату. Мати, Параска Жуковська, походила з родини козака Решетилівської сотні. Родина була небагатою, іноді малому Іванові доводилося вдовольнятися шматком хліба й ходити босим, але весела вдача допомагала зносити домашні нестатки.

Дитячі роки Івана Котляревського пройшли поруч зі зруйнованими валами старої Полтавської фортеці. Разом з однолітками він слухав розповіді про поразку Мазепи під Полтавою, про криваву розправу в Батурині та на Січі. Коли хлопчикові було шість років, полтавськими шляхами повз його двір царські війська сунули руйнувати Січ. Він розумів ще дуже мало, та плач крізь стиснуті вуста запав йому в серце, заліг важким каменем, і поет, попри веселу вдачу, проніс його крізь усе своє життя, щоб вибухнути в іронічних творах. Змалечку в нього проявилася охота до читання і старанність у заняттях. Діставши початкову освіту у місцевого дяка, продовжив навчання у Катеринославській семінарії Полтави. Юнак вивчає стародавні, а також німецьку й французьку мови, знайомиться з античною літературою, зокрема з творчістю великого римського поета Вергілія. Ще в семі-нарії Іван Котляревський мав особливу пристрасть до віршів, умів до будь-якого слова дібрати дотепні рими, за що товариші звали його «римачем». Трохи згодом у цій семінарії навчався Микола Гнєдич, перекладач «Іліади» Гомера.

Після смерті батька Іван Котляревський у 1789 році залишає семінарію, хоча його, одного з кращих учнів, збиралися відрядити для подальшого навчання до Олександро-Невської семінарії в Петербурзі. Двадцятилітнім починає служити в Новоросійській канцелярії, що розташовувалася в Полтаві. Але одноманітна робота гнітила юнака, й він береться вчителювати у поміщицьких маєтках, зокрема в Золотоніському повіті на Полтавщині. Наприкінці XVIII століття це була досить небезпечна робота. Нерідко траплялося, що до кріпаків записували навіть домашніх учителів. Таке загрожувало і Котляревському. Щоб уберегтися, Іванові довелося заручитися документом про дворянське походження.

Молодий розумний красень-учитель, з чарівною усмішкою й свідоцтвом про дворянство, неодмінно мав полюбитися котрійсь із панночок. У той час, коли Котляревський займався вихованням панських дітей, молода і вродлива небога господаря Марія (Семикон) прибирала житло, виділене для вчителя. Частенько траплялося, що він повертався додому раніше й заставав дівчину в себе. Потроху почав навчати її грамоти, й невдовзі тямуща покоївка вже уміла читати. Котляревський цитував їй уривки з «Енеїди», планував освідчитися й жити з нею щасливо.

Будучи цікавою від природи, Марія інколи, за відсутності Івана, заглядала у шухляди його письмового столу. Якось наважилася взяти маленький аркушик паперу, списаний дрібним почерком. Прочитала написаний на ньому вірш і впізнала у тексті себе. Однак дівчина вже була обіцяна в дружини багатому панові… Дізнавшись, що звичайне людське щастя для нього заказане, на початку квітня 1796 року Іван утік до війська. Уже з полку послав Марії листа з проханням хоча б зрідка писати йому. До нього додав золоту каблучку з написом «На пам’ять від кадета Котляревського».

Проходив військову службу в Сіверському карабінерському полку. Невдовзі отримав перший офіцерський чин. Прапорщику Івану Котляревському, прикомандированому до штабу полку, доводилося частенько бувати в роз’їздах, чути розмови різних людей. Від когось дізнався, що з панського маєтку в Золотоноші якийсь гульвіса-поручик викрав красуню-кріпачку. Виявилося, що той баламут служив у Сіверському полку разом з Котляревським. Іван, розшукавши поручика, впізнав його: ще в часи учителювання Котляревського гульвіса часто приїздив до Золотоноші, брехливими обіцянками задурив поміщикові голову, і той вирішив видати за нього сироту-служницю. Відомо, що Марія, яка дуже любила свого Івана, сподівалася на його повернення. Коли ж стало зрозуміло, що господар затіяв справу з її заміжжям, у відчаї спробувала накласти на себе руки. Тільки випадок урятував життя дівчини. Горда Марія втекла в монастир і стала черницею.

Іван, довідавшись про гірку долю коханої, вирішив поквитатися з її кривдником: викликав поручика на дуель. Постріл суперника виявився невдалим, а Котляревський не промахнувся і тяжко поранив кривдника. За тогочасними законами молодого офіцера за участь у дуелі мали покарати, тож інспектор Дністровської та Кримської інспекції російської армії генерал Дотішамп викликав до себе дуелянта. Однак, дізнавшись про причину поєдинку, а також упізнавши автора щойно виданої «Енеїди», призначив його своїм ад’ютантом.

У 1806-у штабс-капітан Котляревський бере активну участь у російсько-турецькій війні, будучи ад’ютантом командира 2-го корпусу російської армії генерала Казимира фон Меєндорфа. Пройшов бойовий шлях від Умані через Балту, Дубосари до Дунаю (Кілія, Ізмаїл). Майже два роки Іван Петрович перебував на землях Буджаку та Молдови. Про це можна почитати в «Журнале военных действий», який він вів у цей час. Цей журнал спростовує міфи про подвиги росі-йського війська при штурмі фортець у Дубосарах, Бендерах тощо. (Автор особисто чув ці міфи, проходячи військову службу в Бендерській фортеці). Втрати росіян становили кілька тисяч рублів, які пішли на підкупи комендантів фортець та очі-льників місцевих татарських поселень. Єдина фортеця, яку довелося брати штурмом, — Ізмаїл.

Іван Котляревський особисто відзначився у воєнних операціях під Ізмаїлом, де «отличил себя, за словами генерала Мейєндорфа, неустрашимостью». Тоді ж, за дорученням командування, він, разом з бригадиром І.Ф. Катаржи, успішно провів переговори з буджацькими татарами, схиливши їх на бік Росії, за що отримав орден Анни 3-го ступеня. За результатами переговорів чотири повіти (понад 200 поселень) перейшли на російський бік.

У своєму «Журналі» автор підкреслює, що татари, «знали по разнесшимся слухам, с какою добротою и приязнью обращаются войска российские в Бендерах. И что, будучи властителями города, не входят ни в какое распоряжение противу обычая турков, однако же, а между тем от посланных услышав обещание дружелюбия, даже выгод тех, что войска за все взымаемое у татар будут платить наличными деньгами, согласились мало по малу к преклонению на российскую сторону». (Не було тоді ще німецького канцлера Бісмарка, який стверджував, що договір з москалями не вартий паперу, на якому він написаний.) Ще до початку бойових дій на найвищому рівні вирішили переселити тюркське населення з Буджаку в Таврійську губернію, на Приазов’я, в район річки Молочної.

Вже за рік від татар у Буджаку не залишилося й сліду, про що свідчать записи генерала від інфантерії графа Олександра Лонжерона: «Ця провінція була населена татарами, які могли б легко виставити до 30000 кінноти й не-

очікуваним швидким набігом зруйнувати Одесу». Одразу після приходу російських військ разом з донськими козаками почалися грабунки ногайських поселень. Частина ногайців переправлялася на південний берег Дунаю, інша переходила в Ізмаїл для подальшого опору росіянам. Штабс-капітану Котляревському було дуже соромно за ошуканих татар. Під час своїх подорожей по Буджаку, звідки вигнали татар, він бачив сумне видовище: покинуті житла з майном, худоба і птиця, що пропадали від голоду та спраги.

Не краще повелися «визволителі» і з задунайськими козаками, які перейшли на російську службу. Котляревський часто навідувався в Кілію, де була канцелярія майбутнього Усть-Дунайського козацького війська. Туди прибували козаки не тільки з південного берега Дунаю, а й з самої України. Зібравши більше чотирьох тисяч «задунайців», їх у примусовому порядку виселили на Кубань. Щоправда, до Краснодара дійшли лише 450 з них, решта розбіглася по Херсонщині, а дехто знову повернувся за Дунай.

Кризу козаччини Іван Петрович сприйняв як особисту драму. Перед цими подіями Котляревський зустрів на Дунаї козаків, які поцікавилися, чи це, бува, не він написав «Енеїду». Почувши ствердну відповідь, запорожці звернулися до автора: «Так це ти, батьку наш рідний! Іди до нас, ми тебе кошовим зробимо». Можливо, ця фраза стала відомою російському командуванню, бо через кілька місяців, 15 грудня (3 грудня за ст.ст.) 1807 року штабс-капітана Котляревського наказом нового головнокомандувача Прозоровського було переведено на нове місце служби — у Псковський драгунський полк, розквартирований у Віленській губернії, в місті Ліда. У люті грудневі та січневі морози він їде верхи більше 1500 верст, аби вручити новому командиру полку пакет з наказом про свою відставку. Такою була «подяка» за 12 років служби. Нещасна любов до бідної дівчини-сироти привела юнака до війська, а любов до України та козаків стали причиною відставки досвідченого офіцера.

Після відставки Іван Петрович поїхав до Петербурга з надією влаштуватися на цивільну службу, але, не знайшовши там посади, повернувся в Полтаву до матері. У Петербурзі Котляревський підготував до друку й у 1809-у видав поему «Енеїда» в чотирьох частинах. Наступного року обійняв посаду наглядача (керівника) Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян. Просвітитель за своїми переконаннями, він прищеплював вихованцям ідеї гуманізму, справедливості, постійно піклувався про їхнє матеріальне забезпечення. Серед його вихованців був Михайло Остроградський, майбутній видатний український математик, академік Російської академії наук.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревський відгукнувся на пропозицію генерал-губернатора Я.І. Лобанова-Ростовського взяти участь у формуванні на Полтавщині козацьких полків і за 17 днів сформував 5-й козацький кінний полк у містечку Горошині Хорольського повіту, за що згодом отримав військове звання майора. Під час формування цих військових з’єднань лунали обіцянки створити саме козацькі полки (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо), але цих обіцянок знову не дотрималися. Успішно впоравшись із дорученням, Котляревський повертається до своїх вихованців.

Працюючи опікуном будинку для дітей бідних дворян, Іван Петрович увесь вільний час віддає літературній праці й театральному мистецтву, зокрема керує аматорським театром, бере активну участь у постановці багатьох п’єс, «прегарно виконуючи комічні ролі». У 1818 році письменника призначають директором Полтавського театру. Тоді ж він познайомився з молодим талановитим актором Михайлом Щепкіним, який прибув до Полтави з Харкова у складі трупи Івана Штейна; Котляревський сприяв викупу Щепкіна з кріпацтва. У 1819-у на сцені Полтавського театру були поставлені щойно створені Котляревським п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» за участю Михайла Щепкіна.

Того ж року Котляревський вступив до полтавської масонської ложі «Любов до істини», заснованої одним з органі-заторів декабристського «Союзу благоденства» Михайлом Новиковим. В архіві декабриста Сергія Волконського знайдено загадковий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любить». Відомо, з якою жорстокістю Микола І розправлявся з декабристами (у списку значився й Іван Котляревський). Щоб урятувати приреченого письменника від каторги, треба було мати дуже вагомий авторитет в імператора. Саме такою ряті-вницею виступила Варвара Рєпніна — дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, одного з найвідданіших служителів престолу. Ми добре знаємо про її доньку, також Варвару, яка підтримувала і Тараса Шевченка.

У 1835 році І.П. Котляревський через хворобу вийшов у відставку, продовжуючи працювати на літературній ниві. Під старість він тяжко хворів, і на сімдесятому році життя тихо згас. 10 листопада (29 жовтня за ст. ст.) 1838 року Івана Петровича не стало. Поховано його у Полтаві на міському кладовищі під віттям тополі, як він і заповідав. Як свідчать дослідники, задовго до смерті Котляревський відпустив своїх селян, будинок разом з нерухомим майном заповів економці, а все інше майно роздав далеким родичам і приятелям.

На жаль, він не залишив після себе нащадків. Так вийшло, що його, знаменитого Котляревського, знали в усій Полтаві й за її межами, але його мрія про родину так і залишилася тільки мрією. Втім, його «діти» — Еней та Наталка Полтавка — ще довго прославлятимуть свого батька. У нашому краї ім’ям Івана Петровича Котляревського названі вулиці в Одесі та Білгороді-Дністровському, а в Ізмаїлі його ім’я носить центральна міська бібліотека.

Василь ВЕЛЬМОЖКО, краєзнавець
Чорноморські новини
Одеса
31.08.2019

Ювілей “веселого мудреця з Полтави”

У понеділок, 9 вересня, полтавці урочисто відзначили 250-річний ювілей свого славного земляка – Івана Петровича Котляревського.

Розпочалися урочистості на могилі класика української літератури, яка знаходиться майже в центрі Полтави – на перетині сучасних вулиць Європейської та Сінної. Колись тут, на Кобеляцькому шляху, був міський цвинтар. Іван Петрович заповідав похоронити себе тут, під кронами розлогої тополі. Ні тієї тополі, ні самого кладовища уже давно немає.

«Він підняв із заглибів нашу мову, знайшов найсокровенніші грані її, відшліфував і вивів на широку дорогу. Котляревський перший припинив тенденцію знущання і кепкування з рідної мови. Він почав писати мовою, якою говорило населення цілого краю. Сім тисяч слів видобув Іван Котляревський з надр нашої мови, створив неповторний словник, який є взірцем для сучасних лексикографів, створив шедеври української літератури, які стали прообразом нашого сучасного красного письменства», – сказав у своєму слові професор, ректор Полтавського національного педагогічного університету Микола Степаненко.

Духовенство на чолі з архієпископом Полтавським і Кременчуцьким владикою Федором відправили поминальну молитву за упокій душі раба Божого Івана. Присутні поклали квіти до підніжжя пам’ятника.

Далі учасники урочистостей перемістилися до пам’ятника Івану Котляревському, установленому на вулиці його імені в 1903 році. Тоді на відкриття погруддя письменника у Полтаві зібралося дуже багато відомого люду.

Нині ж атмосферу того часу створювали артисти полтавського аматорського театру «Малафея» – жінки у вишуканих довгих сукнях і капелюшках, а чоловіки у розкішних капелюхах і в жилетках поверх сорочок походжали поміж присутніх, про щось неголосно гомоніли поміж собою. Лунали українські мелодії у виконанні сучасних артистів і в записах народної артистки України Раїси Кириченко – ще однієї славетної землячки полтавців.

«Іван Котляревський – це явище дивовижне. Бо на відкриття цього пам’ятника з’їхалися вперше дві України – Наддніпрянська і Західна. І тут, у центральній Україні, вперше побували Василь Стефаник, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький. Його ж «Енеїда» – як прочитання нашої майбутньої долі. Котляревський мріяв про нову “Трою”, де буде мир і благодать, пануватимуть справедливість, добро і злагода. Еней мріяв побудувати нову й сильну країну. І в тому була закодована боротьба за волю України. Іван Котляревський тим і близький нам, що говорив про те, чим ми живемо зараз. «Енеїда» Котляревського – прототип нашої української долі», – зазначив у  виступі академік Національної академії наук, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Микола Жулинський.

Веселим мудрецем із Полтави назвала класика української мови і літератури провідний спеціаліст літературно-меморіального музею І.П. Котляревського Євгенія Стороха.

«Панич-дворянин наважився писати так, як ніхто до нього. Він сам жив свідомо й відповідально, з Богом у душі, і такі ж герої його творів, від яких віє добром і щирістю», – зазначила вона.

Після цього святкування перемістилося на Іванову гору, де пройшло все життя класика української мови і літератури. Тут ось уже 50 років діє музей-садиба Івана Котляревського. На подвір’ї гостей зустріли актори, які відтворили кілька сценок з життя родини письменника. Тут же, на садибі, відбулося спецпогашення марки, яку Укрпошта випустила до 250-річчя з дня народження Котляревського. Тираж марок та конвертів – близько 4 тисяч. Відучора їх можна придбати у відділеннях пошти.

До речі, у день відкриття музею-садиби тут так само гасили марки з портретом Котляревського до його до 200-літнього ювілею.

Поряд із музеєм-садибою артисти Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя на сцені під відкритим небом ставили безсмертну «Наталку Полтавку», а в самому приміщенні театру пройшов святковий концерт за участі Національного заслуженого академічний українського народного хору України імені Григорія Верьовки.

А надвечір полтавці знову зібралися на Івановій горі, де зведений хор з понад півтисячі людей виконав уривок арії із «Наталки Полтавки».

«Захотіли прийти всі, хто співає. Абсолютно з кожного хорового колективу. Бо це честь для кожної людини. «Наталка Полтавка» – головний твір письменника, який багатьма пізнається за першими рядками пісні «Де згода в сімействі». Така кількість співаків виконала її у Полтаві вперше», – розповіла директорка департаменту культури та туризму Полтавської облдержадміністрації Валентина Вождаєнко.

Сьогодні, 10 вересня, святкування ювілею Івана Котляревського продовжиться. Зокрема, у краєзнавчому музеї ім. В.Кричевського відкриється виставка «І. П. Котляревський та Полтавський театр. Інсценізація творів письменника».

Завершаться урочистості у п’ятницю, 13 вересня, фестивалем сучасних театрів «Нащадки Котляревського», який пройде у краєзнавчому музеї.

Ганна Волкова
Полтава
УКРІНФОРМ

Фото автора та Укрінформ
09.09.2019

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × two =

Копіювати заборонено!