Головна > Закордонне українство > Автохтонні українці > Голодомор – змова фінансового інтернаціоналу: геноцид українців і золотозаготівля на їхньому житті…

Голодомор – змова фінансового інтернаціоналу: геноцид українців і золотозаготівля на їхньому житті…

Голодомор – це не тільки 7 мільйонів життів, а й 66 тонн золота, 1439 тонн срібла, діаманти, антикваріат

Офіційні “міроприємства”-заходи по вшануванню жертв голодоморів і репресій уже пройшли. Похвалимо цілком щиро Віктора Ющенка за волю до правди і рішучість щодо тих, хто, “може не зрозуміє”. Так би частіше і раніше.

Саме цьогорічні такі заходи, здається, були найбільш переконливими і, можливо, навіть переломними в українській суспільній свідомості щодо осягнення масштабів, причин і наслідків того вселенського армагедону, який зійшов на нашу землю у 1932-33 рр.

Але: про що б люди не говорили, вони говорять про гроші, – гласить правило Мерфі.

Очевидно, хіба-що лиш страхіття голодомору здатні суперечити цій істині. Бо дійсно, – ніхто ще не сказав нам і всьому світові: голодомор 1932-33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, а й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей. Такою-собі золотозаготівлею, золотою лихоманкою по-комуністичному. Де жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби. Лиш би відстрочити голодну смерть. А, може, й вижити.

Зізнаємося, що і авторам статті ця думка явилася не відразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір’ю запитав, – а як вона і родина тоді врятувалися. З’ясувалося, – тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід – дворянин Кириченко, капітан корабля далекосхідного флоту.

Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку торгзіну, бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло.

Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуноімперського голодомору вимела з України? Переривши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі.

Торгзіни (в деяких джерелах – торгсини, від словосполучення “торговля с иностранцами”) під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту.

Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини торгзіну активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці – не з іноземцями, а з голодуючими селянами.

Постанову “Про утворення Всеукраїнської контори торгзіну” Українська економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06 1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що “мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю…”, що “побутове золото…необхідно зібрати за допомогою системи “торгзіну” і направити на службу интересам пролетарської держави”.

Чи випадкові ці дати і директиви?

Ми співставили по часу і змісту різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі торгзіну в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про “три колоски”, про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з “саботажниками” і т. д.).

І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) торгзін забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і торгзіну додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб хохли все-одно не вижили.

В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го р. – так звані заборні книжки, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: “не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів”.

Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих прямо у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх:

Ніна Перепада:

– Кожного ранку, будучи семирічним хлопчиком, Юрій Перепада спостерігав таку картину: по Хрещатику кілька разів на ранок їздили вози, запряжені кіньми; в них було по чоловіку, а двоє йшли пішки. Завдання їх полягало в тому, що вони … повинні були очищати вулицю від трупів, або ще живих людей, що дуже близькі до цього стану. Двоє піднімали трупи і клали їх у віз, накриваючи рогожею. Діти й дорослі проходили по вулиці у своїх справах, просто оминаючи ще не підібрані трупи. Розповідали, що тіла звозили у 3-й корпус “Октябської” лікарні,.. складали ярусами, а звідти у такому стані везли на Байкове кладовище, де кидали в ями і посипали хлоркою.

Він пам’ятає, що у будинку на вулиці Пушкінській (№6 чи №8) був комерційний хлібний магазин, де хліб був за дуже високою ціною, проте черга коло нього тягнулась аж до і через вулицю Прорізну. Часто люди помирали, просто стоячи в черзі за хлібом.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. – Том 2 )

Галина Назаренко:

– Звечора займали чергу на хліб-кирпичик, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували десятки, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто приходилось бувати в таких чергах.

Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в “Торгсин”, за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив: У трьох томах. / за ред. О .Ю. Мицика. – Том 2. – Київ: Вид. дім “Києво-могилянська академія”, 2004).

Андрій Опанасенко:

– В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли можна так назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Вони вже нічого не просили, а сиділи або лежали опухлими колодами під стінами будинків на Верхньому І Нижньому Валу на Подолі. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали.

Привозили й напівживих, що вже там помирали.

(Газета “Вечірній Київ”, листопад 1998.)

Федір Довгодько:

– Ми кололи лід на Дніпрі. Проїжджаючи набережною в бік Подолу, люди спостерігали страшну картину – на березі лежали десятки, сотні трупів. Багато людей падало прямо в нас на очах. Ніхто їх не забирав.

(Голод-геноцид 1933 року в Україні..: МІжнар. Наук.-теорет. Конференція.: Мат-ли. – Київ, Нью-Йорк, 2000.)

Лідія Кузнєцова:

– Очень хорошо мне запомнились очереди за хлебом. Иногда они тянулись до нескольких километров. Ещё солнце не встало, а очереди уже стояли. Те, кто занимал очередь ни свет ни заря, мог ли получить эти маленькие кусочки хлеба только поздно вечером. В основном приезжал люд из сёл…

Помню, как люди из села получали этот кусочек хлеба, садились в уголок и умирали прямо там, на улице.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. – Том 2 )

Часто біля магазинів торгзіну на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували “золотовалютчиків”, позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей просто гнали “в шию” чи закривали – для більшої гарантії їх кінця.

Галина Афанасьєва:

— Я добре пам’ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам’ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.

Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці І там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква…

На вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною… На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й обезсилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали…

В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєру смерті.

У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові і вся сім’я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок… Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти… В “торгсинах” було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів…

В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім’ю. Так “крутилися” всі кияни, щоб не вмерти з голоду

(Газета “Самостійна Україна”, жовтень 1999.)

Та найбільше сприяв смертності селян, навіть “ощасливлених” торгзіном, так званий “припек” – офіційно дозволений прибуток скупщика торгзіну, тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів зовсім інші.

“Припек” сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім “припеків”, отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники торгзіну все-одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система торгзіну платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно купувало на світових біржах.

Погоджуємося з д. і. н. В. Марочком щодо ще одного аспекту цих злочинних дій: побутове золото, яке ще називали “золотобрухтом”, було особливо небезпечною цінністю, тому що його обрядово-побутовий зміст торкався святого: сімейних реліквій, нагрудних хрестів, весільних заручин, хрещення, їх оберігали, передавали від покоління до покоління, єднаючи роди в націю та примножуючи духовність.

На жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини торгзіну, кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. – 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність.

Масштаби “золотої лихоманки” по-більшовицьки відповідали “графікам” геноциду: якщо в 1931 році через систему торгзіну до казни надійшло 6 млн., у 1932 р. – близько 50 млн., то у 1933 р. – 107 млн. валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали – золото, срібло, платина. Так званий “золотобрухт” становив 38%, монети царського карбування -18% від загальної суми валютних надходжень.

Якщо в 1932 році торгзін УСРР “заготовив” 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн. крб.) і 1420,5 тонну срібла (22,9 млн. крб.).

Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього порівняно з дореволюційними роками впала втричі. За 1 г срібла селянам давали 1 крб. 25 коп., тоді як на Нью-Йоркській біржі – 1 крб. 80 коп. Від такої “дельти” прибутки партії були колосальні.

Скупку діамантів уряд дозволив восени 1933 р., коли надходження золота до магазинів торгзіну значно впало (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт – у Харкові. За один карат діаманту з дефектами торгзіновські “фахівці” пропонували 12 крб., а за чисті – 260 крб. Здогадуєтесь, чому і для чого зробили таку велику різницю? Тільки за чотири місяці діамантових операцій торгзін зібрав діамантів на 600 тис. крб.

В 1932-33 р. за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 млн. інвалютних крб.

Торгзін не була єдиною машиною по забору цінностей у конаючого населення. Навряд чи хтось підрахує колись масштаби забраного у людей добра на нелегальних стихійних ринках, де ціни на хліб були в десятки разів вищі, ніж навіть у торгзінах. Чи просто пограбованого золота, яке владні рекетири викатовували в беззахисних селян-одноосібників. Типовий такий випадок описав інвалід війни Олексій Різник у статті “Золото для диктатури пролетаріату” (“Україна молода”, 23.11.06, с. 11):

“В 1931-32 рр. було розгорнуто широкомасштабну державну операцію щодо господарів… Їх групами возили до Вінниці в тюрму. Забрали і мого батька… Коли їх привезли в тюрму, кожному назвали суму викупу свободи в золотих рублях… Заходили міліціонери в камеру, хапали за волосся заручників, які стояли поруч, і стукали голову об голову, вигукуючи: «О, дзвенить золото!» Відібраних забирали на тортури, били, ламали пальці, затискуючи дверима… доки людина не назве суму золота, що влаштовувала катів… Брат сказав, що залишилось 35 (золотих – авт.) рублів. Міліціонери з радістю забрали ці гроші і відпустили батька”.

Втомилися від цифр? Тоді на завершення дамо слово ще одному свідкові:

Довгожителька Микал із села Пухівка на Броварщині:

– Була весна 1933 року. Мені йшов вісімнадцятий рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 чоловік, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світ за очі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі “Укркабель” спить вічним сном на столі. Винесли ми його І поховали на Лук’янівському кладовищі. І так ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні на вулиці Дикій, там готували якийсь суп — одна горошина в тарілці, а решта вода… Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога, аби ніхто її не вкрав або не загубити. Підеш у магазин, візьмеш свою пайку, вкусиш і нема, наче й не їла.

Один епізод залишився на все життя у моїй пам’яті. Був урок воєнізації… — тактичні заняття… за містом, біля Лук’янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли вбік… Був з нами хлопець з дитячого будинку — Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись… Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил… Це робилося вночі – привезуть, скинуть – і поїхали далі по людські душі.

Нас покликав воєнрук. А ми тремтіли й плакали, а особливо той хлопець з дитбудинку. Він сказав: “І мене жде така доля…”

(33-й: голод: Народна Кн. — Меморіал. /Упор. Л.Коваленко, В.Маняк. Київ, 1991р )

Якщо співвіднести число жертв українського голодомору із сріблом-злотом, викачаним імперським комунізмом з України в той час, вийде десь 5 інвалютних карбованців. Або 12 кг борошна. Така була ціна життя, вірніше, страшної смерті одного українця.

Якщо поділити ці майже 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібних на нас сущих, – вийде близько півтора грама золота і 31 грам срібла… До чого це? Та так, кожен подумає про своє.

Чи є ще місця для могил на цвинтарі розстріляних ілюзій?

Автори висловлюють подяку за допомогу при підготовці цієї статті доктору історичних наук В. Марочку, києвознавцю С. Вакулишину, кандидату біологічних наук Н. Суходольській, керівнику Київського “Меморіалу” ім. В. Стуса Р. Круцику та іншим небайдужим людям.

Олег Надоша, Володимир Гонський
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
05.01.2007

Історія, дипломатія і мораль

Два десятиліття тому у вашингтонському державному видавництві вийшла друком доповідь американської конгресово-президентської Комісії з дослідження голоду в Україні. Вона вирізнялася не тільки об’єктивним аналізом фактів, а й проведенням чіткої грані між катами й жертвами. У ній — вперше в історії на державному рівні — містилися два взаємопов’язані ключові висновки. Перший — «Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932—1933 рр.» Другий — «Американський уряд вчасно отримував достатньо інформації про голод 1932—1933 років в Україні, однак не визнавав цього публічно й по суті не реагував».

Автор цих висновків, як і майже всієї фундаментальної доповіді, — виконавчий директор комісії, найвидатніший дослідник Голодомору доктор Джеймс Мейс, який заслуговує на нашу вічну шану. Під гострий скальпель його людського сумління потрапили американська політика і дипломатія 30-х років ХХ століття. Так розвіявся міф про беззастережну відданість США і одного з найпопулярніших в американській історії президентів ідеалам свободи й демократії. Адміністрація Франкліна Делано Рузвельта, і передусім сам господар Білого дому, повністю знехтували мораллю і керувалися в ставленні до сталінського режиму суто прагматичним міркуванням — прагненням «опанувати безмежний радянський ринок». Водночас в умовах глибокої економічної кризи, що охопила Америку, ліві та ліберальні кола цієї країни сліпо захопилися «соціальним експериментом», який здійснювався в СРСР.

Історія не визнає умовного способу: що звершилося — тому немає вороття. Та до певного моменту хід подій не є фатальним. Тож, користуючись в історичній науці умовним способом, можна проаналізувати альтернативні шляхи розвитку, які були можливими допоки не відбувся кардинальний поворот. У даному разі — у найгіршому розумінні цього слова.Уявімо собі, що 32-й президент США, котрий увійшов в історію як великий реформатор у внутрішній політиці та архітектор «нового курсу», об’єктивно проаналізував тодішній стан радянської економіки і репресивну внутрішню політику СРСР. Тоді за логікою речей він від самого початку замислився б над тим, чи слід визнавати сталінський режим і до чого це може призвести.

Ф.Д.РузвельтОчевидно, що «прагматичні» міркування Франкліна Д.Рузвельта були не більше, ніж спробами видати бажане за реальне. Так, в аналітичній розробці, надісланій у грудні 1932-го консулом США у Парижі, наголошувалося: «Будь-які розмови про те, нібито СРСР, де сільське господарство розвалене, промисловість перебуває на межі розпаду, а населення вмирає з голоду, здійснить величезні закупки у Сполучених Штатах, не більше, ніж радянська пропаганда».

Держдепартамент, наголошується у доповіді комісії, отримував чимало об’єктивних матеріалів з різних джерел від американських дипломатичних представництв у Ризі, Афінах, Берліні, Варшаві, Відні, Гельсінкі, Парижі. Всі вони були доступними Білому дому. Однак президент США знехтував реальністю і купився на сталінську пропаганду. Внаслідок політичної недалекоглядності його сподівання «здобути» радянський ринок, виявилися ілюзією.

А що вже говорити про моральний бік справи! У згаданому паризькому дипломатичному пакеті разом з аналітичною розвідкою про стан радянської економіки містилися свідчення очевидців трагедії. В одному з них говорилося: «Нині в Україні пекло…». Подібними були й свідчення Гарета Джоунса — колишнього особистого секретаря британського прем’єр-міністра Ллойда Джорджа і репортера, який на початку 1933 року здійснив несанкціоновану поїздку в Україну. «Я сам обійшов села і дванадцять колгоспів. Люди всюди волали: «Немає хліба. Ми вмираємо», — писав він. Страхітливі масштаби національної трагедії відображені і в сумних словах іншого британського журналіста — Малколма Маггеріджа, який також побував в Україні: «Вони перетворили найродючішу в світі землю на мертву пустелю».

Та Франклін Д.Рузвельт покладався не на висновки експертів і не на свідчення журналістів-правдолюбів. Найбільшим авторитетом для нього був московський кореспондент New York Times Волтер Дюранті, який публічно свідомо заперечував існування голоду в Україні. Саме з цим «несусвітнім брехуном» (вислів М.Маггеріджа) він уперше порушив проблему дипломатичного визнання СРСР ще у той час, як обіймав посаду губернатора Нью-Йорка і готувався стати кандидатом у президенти від Демократичної партії. Дюранті був переконаний у необхідності встановлення дипломатичних відносин між Вашингтоном і Москвою і вважав, що задля цієї мети голод в Україні слід «усунути» як камінь спотикання. Тож будь-які принципи моралі від самого початку опинилися за бортом. Це засвідчує наведений у доповіді цілий масив історичних джерел, які зберігаються у Національному архіві США.

Показово, що листи й звернення по допомогу, які надходили до Білого дому особисто президентові, передавали у держдепартамент, а той відбувався відписками. Зворотним боком нехтування жорстокою правдою були закулісні переговори між державами. І те й інше прокладало шлях до дипломатичного визнання адміністрацією Франкліна Д.Рузвельта Радянського Союзу. Цей крок, здійснений у листопаді 1933 року — у найтрагічніший для України момент національної історії, відразу після Голодомору, — став індульгенцією сталінському режиму.

Широким планом у доповіді висвітлена діяльність у США, Канаді та в країнах Європи діаспори, яка протестувала проти курсу адміністрації Франкліна Д.Рузвельта на зближення зСРСР, його дипломатичне визнання й домагалася подання допомоги мільйонам голодуючих в Україні. На жаль, її зусилля виявилися марними через цілковиту байдужість тодішньої американської адміністрації до трагічної долі мільйонів українських селян, які стали жертвами геноциду. У доповіді комісії Конгресу визначено її роль як співучасника злочину: «Значною мірою з політичних причин, пов’язаних з рішенням ФДР (ініціали Франкліна Делано Рузвельта. — А.С. ) встановити й підтримувати добрі відносини з СРСР, адміністрація Рузвельта брала участь, хоча й не безпосередньо, у ймовірно найуспішнішому в історії запереченні геноциду».
Створивши у 1980-х роках за наполягання діаспори конгресово-президентську Комісію з дослідження голоду в Україні, Америка — на противагу авторитарній Росії — продемонструвала спроможність демократичного суспільства визнавати історичну правду, здатність до морального каяття на державному рівні. Висновки, співзвучні тим, що містяться у пропонованому нами матеріалі з розділу доповіді «Як Америка відгукнулася на голод», можна знайти в одному з останніх випусків електронного часопису держдепартаменту США «Зовнішня політика». «Росія Йосифа Сталіна, знекровлена жорстокими чистками, показовими судами та штучними голодоморами, — говориться у ньому, — була сумнівним союзником у поширенні принципів, запроваджуваних Рузвельтом». Це нагадування на часі у зв’язку з сумними 75-ми роковинами Голодомору в Україні та встановлення дипломатичних відносин між США і неіснуючим нині СРСР.

«Дзеркало тижня» пропонує читачам уривок з розділу Доповіді американської конгресово-президентської комісії Конгресу «Як Америка реагувала на голод (в Україні). Підзаголовки — редакції «ДТ».

Депеші за депешами, ефект — нульовий

Через відсутність дипломатичного представництва в СРСР до кінця 1933 року держдепартамент спостерігав за подіями у Радянському Союзі через офіційну радянську пресу та за багатьма іншими джерелами. Особливо уважно відстежувалися проблеми, пов’язані з виробництвом зерна, оскільки Америка та Радянський Союз безпосередньо конкурували як експортери пшениці на світовому ринку. Менше уваги приділялося подіям, пов’язаним з національною політикою, хоч інформації не бракувало і в цій царині.

Пошук та опрацювання даних про СРСР здійснювалися під керівництвом Роберта Ф.Келлі, який очолював відділ держдепартаменту у східноєвропейських справах з 1926 року до його ліквідації 1937-го. Надійна інформація вчасно надходила передусім з відділу у російських справах американського дипломатичного представництва у Ризі, що з 1922 року моніторив події у Радянському Союзі.

Ще 1931-го надмірна конфіскація сільськогосподарської продукції призвела у деяких місцевостях України до голоду. Першим показником труднощів, спричинених радянською державою, став потік біженців до Польщі й Румунії. Держдепартамент був поінформований про це належним чином. 1931 року до Вашингтона з Жашківа, теперішнього райцентру в Черкаській області, УРСР, несподівано надійшли два листи, адресовані «департаменту у місті Вашингтоні, округ Колумбія». Їх доправили до спеціальних уповноважених округу, а звідти переслали до держдепартаменту. Келлі охарактеризував перший лист як «надісланий, очевидно, з Росії стосовно нібито існуючого там становища». Аналогічно він зреагував і на другий лист, що стосувався «нібито існуючого становища», однак «в Україні».

Звіти про бесіди американських дипломатів з тими, хто побував у Радянському Союзі, також містили інформацію щодо швидкого зубожіння населення України й Північного Кавказу. 27 жовтня 1932 року з Риги надійшов запис розмови з одним з провідних американських експертів з радянських питань професором Семьюелем Гарпером, який після двомісячного перебування повернувся з СРСР з тривожними новинами. «У продовольчій сфері склалося надзвичайно серйозне становище. Якщо воно не поліпшиться, через рік може виникнути катастрофа, — свідчив він. — Найгірше становище на Україні, яку повністю видоїли надмірними урядовими хлібозаготівлями».

14 травня американське посольство у Варшаві надіслало переклад аналітичної розробки про радянське сільське господарство, підготовленої польським консулом у Києві. Отримана американцями з «цілком конфіденційного джерела», вона свідчила, що упродовж липня, серпня й вересня Україна виконала щорічний план хлібозаготівель лише на 28,6%. Будь-які сподівання впоратися з вимогами Москви й отримати достатньо зерна були нереальними. Місцеві посадовці й преса перебували у «депресивному стані» через «поганий стан речей» в українському селі.

Наступного дня Роберт Скіннер надіслав (з Риги. — Прим. перекладача.) до держдепартаменту своє перше повідомлення про те, що почався голод.

«Московська преса замовчує тему нестачі продовольства в Росії, — доповідав він. — Водночас інші інформаційні джерела вказують на те, що після нового врожаю становище з гострою нестачею зерна помітно не поліпшилося проти 1931 року. Німецький фахівець з сільського господарства в Росії Отто Аугаген у серпневому числі за 1932 рік добре поінформованого часопису Osteuropa характеризував умови у сільських районах України як… «голод у повному розумінні цього слова». Нові повідомлення підтверджували, що становище погіршувалося.

Після того як президентом було обрано Рузвельта, визнання Америкою радянського уряду стало реальною можливістю. Тож посадовці з держдепартаменту, які знали про справжнє становище в СРСР, посилили свою інформаційну діяльність. 16 грудня американський консул у Парижі Роберт Д.Мерфі з власної ініціативи надіслав доповідь, підготовлену колишнім російським міністром фінансів в уряді Керенського. Його метою було довести, що «будь-які розмови про те, нібито СРСР здійснить величезні закупки у Сполучених Штатах, не більше, ніж радянська пропаганда. Сільське господарство там розвалене, промисловість перебуває на межі розпаду, а населення вмирає з голоду».

Доповідь містила також свідчення про голод з емігрантської преси та з приватних листів. В одному з них, отриманому у серпні у Парижі, говорилося: «Нині в Україні пекло. Голод поширився на великі міста. Десятки людей щоденно вмирають у Києві. Голод викошує населення Одеси. Робітники тікають з верфей Миколаєва. У Полтаві —тиф».

27 січня 1933 року з Риги надійшло повідомлення про економічне становище у Радянському Союзі в останньому кварталі 1932-го. У ньому відзначалася «гостра нестача продовольства у багатьох районах і величезні вимоги до сільського господарства». З Риги було надіслано й коротке повідомлення про постанову від 24 січня 1933 року, в якій наголошувалося, що призначення новим правителем України Постишева вочевидь «було сприйнято без великого ентузіазму». Воно відображало погляд Москви, що КП(б)У «або неспроможна, або ж не хоче достатньо енергійно здійснювати політику щодо селянства».

1 березня Фредерік Секет надіслав з Берліна конфіденційну доповідну записку, підготовлену професором економіки університеут Д’юка Келвіном Гувером, який раніше вельми оптимістично оцінював події у Радянському Союзі. Тепер він висловлював думку, що Росія прямує до «безладдя й катастрофи». Келлі вважав цю доповідну записку настільки цінною, що через місяць передав її заступникові держсекретаря. У приписці до неї говорилося: «Якщо у держсекретаря знайдеться декілька вільних хвилин, гадаю, йому було б цікаво її переглянути». Очевидно, новий держсекретар Корделл Гелл так і зробив. Гувер посилався на те, що з 1930 року багато людей померло від голоду у Казахстані й повідомляв також про «гостру нестачу продовольства на Північному Кавказі й на Україні», про те, що на Північному Кавказі точиться партизанська війна, а декілька місяців тому численні повстання відбулися в Україні.

27 березня Роберт Скіннер повідомляв з Риги про страту 35 радянських посадовців-аграріїв та про тюремне ув’язнення ще сорока. Згідно з повідомленням ОДПУ, їх було покарано «за організацію контрреволюційного саботажу на машинно-тракторних станціях та в колгоспах ряду регіонів України, за зрив кампаній з посіву, жнив та обмолоту з метою погіршення матеріального становища селян і виникнення голоду в країні». Скіннер дипломатично стримано коментував:

«…Суворе покарання 75 урядовців видається актом залякування, вчиненим з подвійною метою — остаточно покінчити з критикою сталінської політики серед урядових виконавців і приховати справжні причини її провалу, покладаючи відповідальність з хворої голови на здорову».

7 квітня генеральний консул у Відні Ернест Гарріс надіслав переклади листів, отриманих служницею австрійської графині від її сестри в Україні. В одному з них, датованому 12 березня, вона прохала надіслати їй через торгзін хоча би долар:

«Тут усі голодують. Багато хто вже помер від голоду. Ми ще не вмираємо, та від Різдва я не пекла хліба… Вмирати голодною смертю дуже важко. Поки що у нас було трохи картоплі, та скоро її не стане. Якщо Господь не змилується над нами, ми помремо…»

Те, що в Україні у розпалі голод, підтверджувало й надіслане 5 травня з Гельсінкі повідомлення про бесіду з американцем, який постійно жив у Радянському Союзі. «Населення України, колишньої квітучої житниці Європи, переживає справжній голод, — свідчив він. — Становище тут стає гіршим. На базарі за буханку хліба доводиться платити 50 рублів. Насправді це не хліб. Якщо взяти ножа й відрізати скибку, неможливо визначити, з чого він випечений — з трави, попелу чи з чогось іншого. Не схоже, що зі злаків».

8 червня другий секретар латвійського дипломатичного представництва у Москві розповідав американцям у Ризі, що в Україні, Північному Кавказі й у Поволжі «усе населення недоїдає й переживає справжній голод. Найгірші умови в Одесі, Києві й Харкові».

27 серпня паризька Le Matin опублікувала розповідь американки українського походження Марти Стебало, яка щойно повернулася з України, пробувши там місяць. Американський консул у Парижі Роберт Мерфі так підсумовував її заяву: у людей виявляються зовнішні ознаки страждань від голоду (пухлі ноги, виразки, нариви, апатія тощо). Вона стверджує, що у селах поблизу Києва багато людей змушені їсти деревину й траву. Вартові стоять на вишках, охороняють поля і без попередження стріляють у «браконьєрів». На Поділлі місіс Стебало дізналася, що від голоду померли її батьки. У Писарівці, де мешкало 800 чоловік, з минулої осені померло 150. У повідомленні стверджувалося, що в Київській області, а також в Одесі звичайним явищем став каннібалізм.

Існування голоду підтвердив 4 жовтня й працівник латвійського дипломатичного представництва у Москві. Відповідаючи на пряме запитання, він сказав: «реальним фактом» є те, що «минулої зими й весни неодноразово відверто визнали перед членами дипломатичного корпусу у Москві офіційні представники комісаріату закордонних справ. Загалом дипломати у Москві вважають, що теперішній голод навіть масштабніший, ніж голод 1921—1922 років, а число померлих становить від 7 до 8 мільйонів. У той час, як хліба й іншого продовольства не вистачає по всій Росії, найгостріше нестача відчувається у південному хлібному поясі, тобто у північнокавказькому краї, на Україні і в Нижньому Поволжі. Там у колгоспи загнали практично усіх селян».

Білий дім за герметичною завісою

1933 року тема визнання Радянського Союзу жваво обговорювалася в адміністрації. Тож важко повірити у те, що президента не інформували про суть і причини голоду. Якщо ні, у Білого дому було й інше джерело інформації. Листи про голод надходили туди з перших днів перебування при владі адміністрації Рузвельта.

Серед перших американських (національних. — Прим. перекладача.) груп, що порушили це питання, були німці, які емігрували з Російської імперії та Радянського Союзу.

Поміж українських організацій першими до адміністрації звернулися Американські ветерани війни українського походження Нью-Йорка. 18 вересня вони надіслали декілька світлин і повідомлень преси міністру пошти й телеграфу Джеймсу Дж.Фарлею, який обіймав також посаду голови комітету Демократичної партії у рідному штаті Рузвельта (Нью-Йорку. — Прим. перекладача.). Лист пройшов через руки багатьох членів комітету, які відзначили, що він начинений «політичним динамітом». Після цього його відіслали до держдепартаменту, де він потрапив до Роберта Келлі. Ось його відповідь:

«Вашого листа, датованого 18 вересня 1933 року й надісланого міністру пошти й телеграфу разом з додатками — світлинами й газетними вирізками, що мають стосунок до страждань жителів України й до комуністичного руху у Сполучених Штатах, передано на розгляд держдепартаменту. Ми з цікавістю ознайомилися з ним і з додатками до нього».

Багато листів надходило від численної й активної української громади у Канаді. 2 жовтня її представники у м. Ворді, Манітобі, зверталися до президента Рузвельта з проханням «простягнути руку допомоги» й «підтримати» мільйони голодуючих на Україні та Північному Кавказі.

Того ж дня до нього апелювала Українська національна рада Канади. До листа було додано заклик і докладну заяву Марії Зук з Калмазівки, Одеської області, якій дозволили залишити Україну й воз’єднатися з чоловіком-фермером з Алберти. Американський генеральний консул у Вінніпегу отримав розпорядження інформувати керівників організації, що ці обставини «схоже, не зачіпають безпосередньо американських громадян чи інтересів США, тому держдепартамент
не в змозі вжити жодних заходів».

13 жовтня українська громада в м. Ошаві, Онтаріо, провела масовий мітинг протесту проти голоду й радянської політики, що до нього призвела. Його ухвали також надіслали до держ-
департаменту США. Однак консульство у м. Гамілтоні отримало настанову обмежитися підтвердженням того, що лист надійшов.

Натомість у датованому 20 жовтня прес-релізі Білого дому повідомлялося про обмін листами між ФДР і президентом СРСР Міхаїлом Калініним щодо нормалізації відносин. 16 листопада було офіційно визнано радянський уряд.

Ті, хто з гуманітарних міркувань був занепокоєний голодом, надсилали нові листи. Українці в усьому світі зверталися до президента і держдепартаменту. 28 жовтня Павло Скоропадський, який 1918 року був українським гетьманом, звернувся до ФДР із закликом не визнавати Радянський Союз або ж наполягати на визнанні ним «права США створювати на українській території комітети допомоги голодуючим». Жодної відповіді не надійшло. 29 жовтня Генрі Бейн з м. Едмонтона, Алберти, надіслав американському президенту написаного від руки листа з проханням про допомогу. 3 листопада українські депутати польського сейму послали телеграму, прохаючи його під час переговорів з Радянським Союзом «зважити на трагічне становище в Україні, населення якої вмирає від голоду». До посольства у Варшаві надійшла настанова підтвердити отримання листа тільки після визнання СРСР.

6 листопада Чехословацький комітет порятунку українців адресував листа президенту Рузвельту, в якому відтворювалося становище на Україні й Північному Кавказі. У ньому було прохання відрядити на Україну спеціальну американську місію, щоб вивчити радянську політику стосовно неросіян в СРСР. Жодної відповіді не зафіксовано. 11 листопада Комітет допомоги голодуючим українцям надіслав телеграму з Брюсселя з проханням відрядити до України американський комітет розслідувань. Консул США у Брюсселі отримав настанову дати стандартну відповідь — «попри співчуття до страждань тих, про кого йдеться, нині цей уряд, певно, не може вжити відповідних заходів, щоб полегшити їх».

У листопаді прохання вплинути на радянський уряд, змусивши його дозволити надсилати без оподаткування через торгзін пакети з допомогою, надходили навіть до Елеонори Рузвельт. Місіс Рузвельт відповіла: хоч вона й розуміє «велику потребу у цьому, та дуже шкодує», що нічим не може зарадити.

Радянський Союз робив усе можливе, щоб заперечити існування голоду. Коли лондонська Daily Express повідомила про те, що СРСР закупив за кордоном скромних 15000 тонн пшениці для полегшення нестачі хліба, «Правда» опублікувала 27 травня 1933 року гнівне спростування. Сталін заперечував існування голоду й продовжував експортувати зерно, щоправда, менше. 1931 року СРСР експортував 5,06 мільйона метричних тонн збіжжя. 1932-го цей рівень знизився до 1,73 мільйона, а 1933 року — до 1,68 мільйона.

Червоний терор на вулицях Нью-Йорка й Чикаго

У той час, коли мільйони українців на батьківщині гинули з голоду, українська громада Сполучених Штатів діяла. У листопаді-грудні 1933 року в багатьох містах відбулися марші протесту проти визнання Сполученими Штатами уряду, який масово виморював українців голодом. 18 листопада 1933 року 8 тисяч українців пройшли на знак протесту у Нью-Йорку від площі Вашингтона до 67-ї стріт. Натомість 500 комуністів бігли за учасниками маршу, вихоплювали в українців транспаранти, плювали на них і намагалися їх покалічити. П’ять чоловік було поранено. Лише присутність 500 поліцейських запобігла великій біді.

17 грудня в Чикаго декілька сотень комуністів влаштували масовий напад на передову колону 5000 українських американців, які брали участь у марші. Понад сто чоловік було поранено. New York Times назвала це «найгіршим заколотом упродовж декількох років».

«На учасників ходи полетіли град каміння, палиці, тухлі яйця та інші предмети з розташованої на підвищенні станції Гермітидж-авеню, що з’єднувалася мостом з Медісон-стріт. Відбулася вулична бійка. У хід пішли кастети, домкрати, кулаки, приклади рушниць, допоки дюжина поліційних загонів не відновила порядок.

Однією з найактивніших організацій в українсько-американській громаді була Українська національна жіноча ліга Америки. На федеральному з’їзді, що відбувся 12 листопада 1933 року, вона одностайно ухвалила меморандум Американському червоному хресту й заснувала надзвичайний допомоговий комітет. Його очолила Неллі Пелекович з Нью-Йорка. Вона надсилала листи президенту, його дружині, Корделлу Геллу, нью-йоркському єпископу Меннінгу, у редакції багатьох газет. Пелекович переконала скульптора Олександра Архипенка пожертвувати бронзове погруддя на перший приз лотереї, проведеної для збирання коштів і закупівлі через торгзін продуктів харчування.

Ліга видрукувала також брошуру і 3 січня 1934 року надіслала її до радянського посольства. Через місяць наді-
йшла відповідь від радника посольства Бориса Сквирського, в якій говорилося, що ідея про «навмисне знищення» радянським урядом населення України «повністю безглузда». Стверджуючи нібито упродовж останніх п’яти років українське населення щорічно зростало на 2%, він відкидав докази УНЖЛА як фальшивку. Висновок: смертність в Україні була «найнижчою з усіх республік Радянського Союзу» і «приблизно на 35% меншою, ніж за царату».

Тоді ж українсько-американська громада домагалася дій від Конгресу. 28 травня 1934 року Гамілтон Фіш — конгресмен від Нью-Йорка й один із найневтомніших критиків ФДР вніс на розгляд палати представників проект резолюції №399, в якій радянський уряд звинувачувався у виникненні голоду в Україні 1932—1933 років, висловлювалося співчуття американського народу і містився заклик до радянського уряду дозволити надавати продовольчу допомогу. Однак до голосування так і не дійшло.

Натомість у червні 1934 року дипломатичне представництво США у Ризі підготувало для держдепартаменту докладну аналітичну розробку обсягом 105 сторінок «Аграрна політика в Росії у 1932—1934 рр.» У ній говорилося: «За свідченнями закордонних спостерігачів (радянська преса вперто мовчала на цю тему), нестача продовольства у цих районах (на Україні та Північному Кавказі. — Прим. в оригіналі.) досягла стадії голоду».

Без морального алібі

Немає сумніву, що й держдепартамент, і Білий дім мали доступ до вичерпної й вчасної інформації про голод 1932—1933 років в Україні, та свідомо вирішили не тільки не реагувати, а й замовчувати це публічно. Значною мірою з політичних причин, пов’язаних з рішенням ФДР встановити й підтримувати добрі відносини з СРСР, адміністрація Рузвельта брала участь, хоча й не безпосередньо у, ймовірно, найуспішнішому в історії запереченні геноциду.

Американська адміністрація знала про становище в СРСР від своїх посольств і консульств в Європі. Вони надсилали докладні повідомлення, підготовлені на основі бесід з американськими робітниками, з тими, хто відвідав СРСР, з радянськими урядовцями, на повідомленнях преси, на бесідах з радянськими громадянами й іноземцями. Усі вони наголошували на цілковитій неефективності радянської системи, посередньому рівні місцевого господарювання в СРСР і ворожості селянства, що посилювалася. Задовго до встановлення дипломатичних відносин з СРСР працівники держ-
департаменту знали про те, що тисячі радянських громадян тікають до Польщі й Румунії, що на Україну для допомоги у збиранні врожаю відряджають вояків і цивільні бригади. До Вашингтона надходили листи навіть від українських селян, які прохали про допомогу. Офіційною відповіддю на усі запити стосовно жахів радянського життя було посилання на «нібито існуючі умови».

Про голод йшлося у дипломатичних повідомленнях ще в листопаді 1932 року. За місяць до того, як ФДР визнав радянський уряд, держдепартамент був завалений запитами та інформацією стосовно голоду, отримуючи підтвердження з Афін і Риги, що були американськими аванпостами у радянських справах.

До болісних, часом відчайдушних прохань втрутитися й допомогти жертвам голоду ставилися з ввічливою байдужістю. Відповіді держдепартаменту відображали частину угоди про визнання, де йшлося про взаємне невтручання у внутрішні справи. Оскільки це не зачіпало ані американських громадян, ані американські інтереси, не була можливою жодна акція, існував «великий сумнів, чи цей уряд може вжиті нині будь-яких заходів, що зарадили б справі».

Чим не вгодили посол Булліт й інші дипломати?

З погляду американської публічної політики тривожним наслідком неспроможності адміністрації Рузвельта розібратися з правдивою інформацією про голод була чистка «експертів з російських питань» у держдепартаменті, тотожня чистці «експертів з китайських питань» на початку 50-х років. Розчарований станом американо-радянських відносин, ФДР незлюбив деяких професійних дипломатів, особливо тих, які не поділяли його поглядів на Радянський Союз. Першим серед них був Роберт Келлі. Дотримуючись політики держдепартаменту не визнавати голод, він лишався гострим критиком радянського курсу та його методів і ніколи не був переконаний у тому, що Радянський Союз готовий відмовитися від своїх революційних цілей.

Вільям Булліт — перший посол Америки в СРСР покладав великі сподівання на встановлення дружніх відносин, та невдовзі розчарувався. До 1935 року він зображував СРСР як «державу, якою правлять фанатики, готові задля релігії комунізму пожертвувати собою й будь-ким». Булліт інформував держдепартамент, що «ані Сталін, ані будь-який інший лідер комуністичної партії анітрохи не ухилялися від рішучого наміру поширити комунізм по всій землі». За це його піддали остракізму як у Радянському Союзі, так і в держдепартаменті.

Рузвельт спробував поліпшити відносини з Радянським Союзом, замінивши 1936 року Булліта Джозефом Девісом і ліквідувавши наступного року за його наполяганням відділ у східноєвропейських справах держ-
департаменту та відрядивши Келлі у дипломатичне вигнання до Стамбулу. Статус відділу у російських справах дипломатичного представництва у Ризі було понижено. Та навіть це не вдовольнило радянського посла Олександра Трояновського, який і надалі скаржився на те, що усі працівники американської закордонної служби, які мають справи з СРСР, — «реакціонери».

Неймовірним винятком, звісно, був посол Девіс. Він зображував Сталіна «добропорядним, скромним, усамітненим» і «затятим демократом», який відстоював права свого народу, «ризикуючи навіть своєю владою і контролем над партією». Девіс ніколи не вірив у те, що показові процеси кінця 30-х років інсценував Сталін. У його останньому повідомленні з Москви стверджувалося, що «комунізм не загрожує Сполученим Штатам».

Зважаючи на відсутність визнаних на міжнародному рівні норм прав людини та прихильність адміністрації до встановлення тісніших зв’язків з Радянським Союзом, голод вважали внутрішньою справою СРСР, до нього ставилися скептично чи ним взагалі нехтували. Політики й ті, хто формував громадську думку, або не звертали увагу на влаштований Сталіним голод з кон’юнктурних міркувань, або ж співчували Радянському Союзу.

Це був лакмусовий папірець прихильності до «справедливішого ладу» у цій країні. Трагедія — у тому, що реальність масового голоду і колективне принесення в жертву стали настільки політизованими, що питання, чи був насправді голод, підпорядкували питанню особистих політичних цінностей. Так буває завжди, коли людські проблеми розглядають крізь призму прихильності правим чи лівим ідеям.

Головний урок цієї трагедії полягає в універсальності людських прав і страждань. Якщо вважати, що прагнення «більшого добра» чи боротьба проти «більшого зла» вимагає подвійних стандартів сліпоти щодо несправедливості й зла, вчиненого тими, хто претендує на роль наших політичних однодумців, на жертви несправедливості й зла, ніколи не зважатимуть.

Аркадій Сидорук
ZN.UA
11.07.2008

 

БЕЗХРЕБЕТНА ЕВРОПА


Ольґерд Бочковський
Український соціолог, політолог і етнолог
(1885-1939)


Публікуємо текст Ольґерда Іполита Бочковського 
“Europa Invertebrata” з книжки “Вибрані праці та документи”, яке приготували до друку журнал”Україна модерна” і видавництво “Дух і Літера”. Текст став реакцією публіциста на загальне мовчання більшості європейських інтелектуалів у 1933 році. Про Голодомор знали і мовчали.

Звичайно, мене цікавить тут Европа не як певне географічне, історичне, а навіть культурне поняття; ні – я маю на увазі Европу як певну громадсько-моральну спільноту та як певний ідеал емансипаційних змагань освіченого людства.

Таким поняттям для означення вищої мети людського поступу була Европа перед війною, коли справді існувало европейське сумління, до якого могли відкликуватися всі покривджені та поневолені.

Жодні ґеоґрафічні чи політичні кордони не існували тоді для прилюдного протесту Европи проти замаху на людські права.

Я міг би навести безліч фактів на доказ цього твердження, та згадаю лише кілька найяскравіших.

Стихійний протест усієї Европи в 1899 року проти замаху царського уряду на автономію Фінляндії. Масовий її протест у справі безвинно засудженого Дрейфуса.

Загальний засуд Австро-Угорщини, яка 1909 року аранжувала у Загребі відомий, провокаційний процес проти сербо-хорватської коаліції.

Обурення, з яким европейська громадська думка зреагувала на розстріл Фр. Фервера в Барселоні, що безвинно загинув як жертва клєрикального фанатизму старої Еспанії.

Кривди й утиски українського народу також знаходили відгук і симпатії в тодішній Европі, яку найкраще з морального боку характеризує славетне “J`accuse!” (“Я оскаржую!”) Е. Золі та живим втіленням якої булла незабутня постать норвезького барда – Б. Б’єрнсона…

Ця Европа як символ моральної та культурної солідарности, як аванґард духового паневропеїзму розпалася в жахливій пожежі світової війни.

Трагічним свідком її агонії був Р. Роллан, що залитий кров`ю білий прапор цієї Европи героїчно тримав “au-dessus delamêlée” (“над сутичками”) на нейтральному ґрунті Швейцарії.

Нова Европа, на якій тяжить страшна змора кривавого всесвітнього божевілля 1914–1918 років, чимало розгубила з духової спадщини своєї довоєнної попередниці. А передовсім, і помимо паневропейських змагань свого політичного ранку, вона не має всеевропейського морального патосу й солідаризму з-перед 1914 року.

Етика й сумління Нової Европи є, так би мовити, політично партикуляризовані: залежать від державних кордонів і політичних систем. Злочини, несправедливість, кривди розцінюються нею з погляду політичного утилітаризму та конюнктури.

Нова Европа не вміє ще стихійно й безпосередньо обурюватися й протестувати, як це робила довоєнна її попередниця.

Давніше Европа реагувала на те, що й як сталося. Тепер її цікавить передовсім, де й у кого щось трапилося.

Залежно від цього вона або мовчить, або реагує.

Злочин перестає бути злочином, кривда кривдою, утиск утиском, насильство насильством у зв’язку з тим, чи вони сталися, наприклад, у Москві або в Берліні, по цей чи по той бік совітського кордону.

Розкуркулені. Село Удачне на Донеччині поч. 1930-х років

Ніщо, мабуть, не може краще потвердити цю мою думку, як сучасне совітофільство та гітлерофобія Европи. Слід, отже, на цьому зупинитися зокрема.

Про большевизм як суспільну й політичну систему можна, звичайно, бути різних думок. Можна його приймати або відкидати. Можна ним захоплюватися або обурюватися. А інша річ – совєтська держава як спроба практичного здійснення большевицької доктрини, а особливо заходи й способи, якими червона Москва реалізувала та реалізує науку Леніна.

Аморалізм цієї політики є безприкладний в історії, бодай у новітній. Моральний її нігілізм є наявний. Відома єзуїтська засада – “мета виправдовує засоби” – знайшла в большевицькій політиці своє найкраще втілення.

Провокація була та є найголовнішим засобом совітської соціотехніки. Людожерчий масовий терор став побутовим явищем у СССР.

Ніколи й ніде людська гідність не були так принижені та збезчещені, як у сутінку большевицької ГПУ.

Ніде, мабуть, людські найелементарніші права не порушувалися з більшим глумом і цинізмом, ніж під совєтською диктатурою, де особиста й громадська воля є лише мітичним спогадом, де відновлено кріпацтво, де легалізовано примусову працю, де 9/10 населення є фактично поза законом узагалі.

А проте европейське сумління масово й стихійно ані разу не запротестувало проти дикунства та бузувірства большевицької політики.

Европейська наука, література, мистецтво не спромоглися на солідарний протибольшевицький виступ, що морально осуджував би злочинства совєтської Москви.

Не знайшлося в Европі нікого, хто слідами Е. Золі кинув би в обличчя большевицьким катам своє грізне: “Я обвинувачую!”.

Ольґерд Іполит Бочковський (1885–1939) був українським соціологом, який у міжвоєнному періоді створив теорію виникнення і розвитку націй, що випередила на кількадесят років класичні студії над націєтворенням. Він пропагував українську справу закордоном, був кореспондентом різних закордонних видань, як україномовних, так і іншомовних. Протягом 1933–1934 років Бочковський був співорганізатором акції допомоги голодуючим в Україні.  

Мовчала вперто Ліґа оборони прав громадянина й людини, яка не проминула ані одного випадку, коли треба було захистити когось із европейських комуністів, що опинилися під загрозою смерти.

Мовчав також Р. Роллан, забувши свою засаду “au-dessus delamêlée”, та одверто став на бік совєтської диктатури. А з ним майже вся поступова, демократична та соціялістична Европа.

Проти московського большевизму виступила тільки европейська правиця, протест якої саме з політичних причин не міг мати значного масового авторитету і в кожному разі не був голосом усієї Европи.

Через це саме й протест Ватикану не був висловом усеевропейського сумління, але голосом католицької церкви, що осуджував передовсім воюючий протирелігійний атеїзм червоної Москви.

Був, правда, час, коли Европа погрожувала большевизмові мілітарною інтервенцією. Але до цього її спонукали, з одного боку, страх перед світовою революцією, яку пропагував ІІІ московський інтернаціонал, а з другого – мотиви кон’юнктурно-політичного, а не морального порядку.

Назагал, отже, позиція Нової Европи до большевизму була “Моя хата з краю”, що на політично-дипльоматичному жаргоні облудно називалося засадою нейтральности.

Окремі мужні виступи декого з чільних европейців із моральним засудом большевицьких душогубств – це виїмки, що тільки стверджують попередню тезу.

Так само, як доводить це чимала совєтофільська европейська література, особливо ж різних очевидців і політичних туристів.

Для них совєтська держава – це свого роду соціяльна лабораторія, де большевики масово переводять свій суспільний досвід нового громадського ладу.

Европейські совєтомани, що з обуренням відкидають саму думку про можливість подібного політичного експерименту в себе, над своїм народом і над рідною країною, з майже цинічною байдужістю дивляться на нечувану жорстокість і нелюдськість большевицької соціотехніки.

Для них ця “соціяльна вівісекція” в СССР – це неминуче лихо, зовсім зрозуміле на тлі, мовляв, епохального революційного досвіду большевиків.

Їм імпонують совєтські плянетарні пляни та їх промислові ґіганти або хліборобські колхози.

Вони захоплюються тим соціяльним раєм, що має бути в СССР за 50 або 100 років, і не бачать того жахливого пекла, в якому тепер загибають і вимирають міліони совєтського населення.

Вертаючися звідти, побачивши СССР з вікон міжнародніх експресів або на кількох зразкових комунах чи установах, вони, як, наприклад, ґеніяльний безхребетник Б. Шоу, вихваляють у Европі нечувані досягнення.

Совєтська Москва для них – це Мекка майбутнього відновленого людства.

Одним словом, супроти большевизму сучасна Европа не спромоглася піднестися до моральних висот всеевропейського солідаризму.

Щобільше!

Вона не змогла просто по-людськи відчути кривавий жах совєтської дійсности та по-старому запротестувати проти большевицького терору стихійним “Не можна мовчати”!!!

Звичайно, цю моральну прострацію Нової Европи можна вважати за вислід світової війни, що приспала найкращі людські почування й розбудила найгірші атавістичні інстинкти людини.

Через це Нова Европа морально є, мовляв, безхребетною.

До певної міри таке припущення оправдане, але не зовсім. Бо й безхребетною сучасна Европа є також лише кон’юнктурно.

Вона мовчала на большевицькі душогубства, але стихійно відгукнулася на методи німецького гітлеризму. В цьому, власне, й найстрашніша моральна її депривація.

Бо ж ті самі люди, що ухилялися від протестів проти більшевиків або навіть виявляли своє совєтофільство, тепер стали на чолі міжнародньої акції проти гітлеризму, як, наприклад, славетний професор Айнштайн, що свого часу взяв назад свій підпис з-під протесту европейських учених проти провокаційного монстр-процесу у Москві, де безвинно засуджені були на смерть наукові спеціялісти.

Я питаю, як це можливо й через що так сталося?! Адже ж політичні методи гітлеризму нічим не відрізняються від большевицьких.

І нараз Европа, що 15 років мовчанкою реаґувала на большевицькі дикунства й криваве божевілля, тепер стихійно й масово повстала проти методів гітлерівського правління.

Гітлерійській Німеччині оголошено господарський й культурний бойкот.

По цілому світу відбуваються віча протесту, скеровані проти сучасного Берліна.

Вся світова преса таврує політичні методи цього режиму.

Величезна протестаційна проти гітлерівська література появилася вже на всіх культурних мовах.

Повстав міжнародний комітет із метою боротьби проти гітлеризму. Видано оце саме “брунатну книгу”, що є актом обвинувачення проти влади гахендовців. Незабаром має відбутися міжнародній суд у справі підпалу німецького парламенту.

Світова наука, література, політика, словом, уся еліта культурного людства, спонтанно й солідарно опинилася на одному протигітлерівському фронті.

Але 15 років це саме робили й роблять московські большевики.

Питаю, через що Европа з цього приводу міжнародно мовчала або в кращому випадку десь по закутках нишком протестувала?!

Питаю, чому европейська еліта все демонстративно трималася осторонь від цих протестів?!

Чи, може, гітлеризм розбудив приспане її сумління?

Може, таким чином сучасна Европа знайшла врешті свій моральний хребет?

Тоді протест її має бути спрямований не тільки проти Берліна, але й проти Москви. Адже ж там існують Соловки та заслання, а ГПУ, яку з таким захопленням оце саме похвалив М. Ґорький як найкращу школу перевиховання неслухняного совєтського громадянства, снує далі своє провокаційне павутиння.

Адже ж тим голодом виморюють міліони селян, а чесних людей розстрілюють, висилають, саджають у тюрми або доводять до самогубства!!!

Ще не запізно протестувати проти большевицького терору. Европа мусить надолужити те, що злочинно досі проґавила.

Протестуючи проти диктатури Ґітлера, мусить протестувати також проти диктатури Сталіна. Лиш тоді її протест не буде кон’юнктурним, але досягне вершин морального патосу, на вислів людяности й засуду насильства взагалі.

Прага, 5.IX.1933

Ольґерд Бочковський
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
24.11.2017

ГОЛОД-1833 І ГОЛОДОМОР-1933:
ВІДЧУЙМО РІЗНИЦЮ В ПОЛІТИЦІ ВЛАДИ

Вже загальновідомо, що голод на території України бував і раніше, але Голодомором він cтав тільки в 1933-му, за комуністів. Давайте порівняємо дії царського уряду у 1833-му і радянської влади через 100 років.

В журналі “Киевская старина” від листопада 1886 року автору трапилася на очі стаття М.Добротворського “Голод в Полтавской губернии в 1833 и 34 гг. и меры, принятые против него”, побудована на матеріалах звіту генерал-губернатора Полтавщини Рєпніна імператорові Ніколаю Першому.

Думаю, читачам буде цікаво порівняти політику царської адміністрації щодо голодуючого селянства та відому вже поведінку комуністичного уряду СССР в схожій ситуації.

Отже, голоду 1833-го в Полтавській губернії передували трирічний неврожай, а крім нього – чергова російсько-турецька війна, холера, падіж худоби. Протягом квітня-червня того року не випадало дощів, тому озимина зовсім висохла, а ярина ледве зійшла. Зрештою, селянам нічого не лишилося, як скосити такі “хліба” на корм худобі. Оскільки й поміщицькі запаси зерна виявилися вкрай незначними, постала реальна загроза катастрофічного голоду вже в найближчі місяці.

В цих умовах генерал-губернатор Ніколай Рєпнін, який “цілком симпатизував населенню керованого ним краю”, вжив низку заходів, спрямованих на те, щоб, якщо не уникнути біди, то хоча б пом’якшити її перебіг і наслідки.

Перш за все, на його клопотання царським указом за межі Полтавської губернії було виведено війська, там розквартировані – це зменшило навантаження на ринок харчів. Крім того, Рєпніну на перші заходи проти голоду імперським урядом було виділено 500 тисяч рублів, а йому було запропоновано особисто об’їхати територію ввіреного краю і подати до Петербурга ґрунтовні пропозиції щодо запобігання голоду.

Для порівняння згадаймо, що Сталін і слухати не хотів про загрозу голоду в Україні від надмірних вилучень хліба, а першого секретаря Харківського обкому Терехова, який повідомив його про масову смертність серед українських селян, назвав “казкарем”.

Доноси, самогон і байдужість до майна. Як Голодомор змінив життєвий уклад села

Об’їхавши губернію, Рєпнін з’ясував, що в найзагрозливішому становищі перебувають п’ять повітів – Полтавський, Костянтиноградський, Кобеляцький, Кременчуцький і Гадяцький. В інших повітах проблеми також були, але не такі великі.

За повідомленнями повітових начальств, допомоги потребували 617.525 душ, загальна потреба за підрахунками складала 35.728 четвертей хліба (одна чверть – біля 210 л).

За допомогою повітових предводителів дворянства (це як пізніші перші секретарі райкомів, тільки на громадських засадах) і земських справників (аналоги теперішніх начальників райвідділів міліції), а також своїх чиновників, Рєпнін ретельно перевірив ці цифри і визначив, що першочергової допомоги потребують 219.278 осіб.

На допомогу їм він додатково до вже отриманого витребував від державної казни 3.365.197 руб. 971/2 коп., а також з продовольчого фонду Полтавської губернії 1.709.197 руб. 801/4 коп..

Пам’ятаємо, що уряд комуністів у 1932-1933 роках не тільки не надавав допомоги голодуючим селянам України, а ще й продовжував викачувати з них хліб для районів, що не голодували, та для зарубіжних поставок.

Історик Тімоті Снайдер: “Україна була найбільш смертоносним місцем”

В 1833 році з населення Полтавщини найбільшої нужди зазнавали безземельні козаки. Раніше вони збирали хліб на полях багатих козаків і поміщиків за третину або четвертину врожаю, але в умовах недороду і загрози голоду великі та середні землевласники зібрали той бідний врожай на своїх полях самотужки і безземельним нічого не дісталося. В такому ж становищі перебували і кріпаки.

В цій ситуації Рєпнін виклопотав від царського уряду ще й грошові позички поміщикам для придбання хліба. Потім, наприкінці серпня того ж року, він зобов’язав поміщиків харчувати своїх селян під час голоду, при цьому спонукаючи їх, селян, до роботи, щоб утримати від старцювання. А якщо хтось залишить свого селянина без засобів до існування, вижене його з дому і той сам прогодує себе під час голоду, то такі селяни будуть звільнені з кріпацтва.

Століттям пізніше “робітничо-селянську” державу комуністів доля голодуючих українських селян не турбувала. Навпаки, у багатьох жертв та зовнішніх спостерігачів склалося тоді враження, що метою Москви є очищення території України від українців.

Голодомор був геноцидом. Так вважав автор терміну “геноцид”

Вживаючи заходів щодо закупівель хліба в урожайних регіонах за якомога дешевшою ціною, Рєпнін звернув увагу на випадки нападів місцевого населення на скупщиків. Тому наказано було місцевим поліціям забезпечувати продаж життєво-важливих продуктів на торгах і базарах до полудня лише місцевим жителям, а потім вже й іншим.

Крім того, для запобігання зосередженню великих обсягів хліба в одних руках передбачені були суворі стягнення за скупку. Водночас, щоби збільшити ресурси хліба на харчування, доручено було предводителям дворянства, зібравши відомості про запаси хліба у місцевих поміщиків, спонукати останніх обмежити винокуріння та пустити свій хліб у продаж, не зловживаючи підвищенням ціни.

Селяни ж УРСР під час Голодомору могли придбати буханку хліба хіба через мережу Торгсін за зароблені ними ще за царизму золоті речі.

 В обмін на дорогоцінні метали українці отримували такі ордери. “Товари із міських підприємств “Торгового синдикату” – це звичайні крупи, цукор та інші продукти. Торгсіни діяли з 1931 до 1936 рр, забезпечивши радянську економіку валютою, необхідною для проведення індустріалізації. Цей ордер – 1932 року з Білої Церкви. За ним – чийсь голод, сльози, а можливо, і смерть. Фото: bonistika.ru

Головними хлібними ринками на той час зробилися три повітових центри: Лохвиця, куди завозився хліб з Орловської та Курської губерній; Переяслав (належав тоді до Полтавської губернії), куди доставлявся хліб з Київської та Мінської губерній, та Кременчук, куди доправлявся хліб по Дніпру.

У цих містах здійснювалися як приватні, так і казенні закупівлі хліба. Щоб знижувати в них ціну на хліб, казенні комісіонери, призначені губернатором з числа відомих йому своєю чесністю чиновників і купців, скупали в різних місцях хліб і доправляли його до Переяслава, Кременчука і до Лубен – як міста, розташованого в центрі губернії. При цьому щоразу визначалися ціни, вище яких комісіонери не могли платити без особливого дозволу з Полтави.

Банда Гапки. Як грабували на Полтавщині у часи Котляревського

Всього таким чином було куплено жита 1.939.986 пудів, гречки 352.253 пуди, пшениці 167.377 пудів, ячменю 112.986 пудів і вівса 83.679 пудів – усього на суму 3.185.498 руб. 4 коп. Крім того, було видано в позичку поміщикам для закупівлі хліба на харчування їхніх кріпаків 911.852 руб. 85 коп.

Таким чином, із коштів, що були в розпорядженні Рєпніна, було використано 4.097.351 руб.

Закупки відбувалися від початку серпня 1833 р. до лютого 1834 р.. Найбільше було закуплено хліба в серпні переяславським предводителем дворянства Іваненком у Мінській губернії за сприяння тамтешнього губернатора фон Дребуша. В Курській губернії ще дешевші закупки були здійснені полтавським губернським секретарем Величківським. Потім узимку хліб закуплявся в Київській, Волинській та Подільській губерніях.

Пошукаймо подібні детальні викладки заходів органів комуністичної влади для порятунку селян в 1933 році.  Знайдемо, навпаки, детальні заходи щодо винищення українських селян – чорні дошки, продовольчі штрафи тощо.

“Чорні дошки” – економічний метод знищення громадян УРСР (+список населених пунктів)

Щоб ще більше завезти хліба до Полтавської губернії, генерал-губернатор доручив купцеві першої гільдії Зеленському закупити 40.000 пудів жита в турецьких володіннях. Відомо, що уряд СРСР, здійснюючи Голодомор, не тільки не закупляв хліба за кордоном, а й експортував його, брехливо заперечуючи перед усім світом факт Голоду в Україні.

Хліб, закуплений восени 1833 року, було розвезено до кінця жовтня до визначених місць, а з рештою вийшов немалий клопіт під час весняного бездоріжжя. Завантажені хлібом фури грузли в багні, змучені візники кидали їх і втікали геть, і лише завдяки значним зусиллям місцевого начальства вдалося уникнути великих втрат зерна, закупленого за державний кошт.

Втім, на річці Прип’яті під час сильної бурі таки затонуло 12000 пудів жита, що доставлялося поміщиком Хржановським. Для порівняння згадаймо, що під час Голодомору 1933 року нерідко траплялися випадки, коли хліб під охороною червоноармійців гноїли на станціях у той час, як навколо масово мерли від голоду люди.

Крім харчування населення, треба було забезпечити нові посіви, перш за все озимини. У серпні 1833 року, коли привозного хліба ще не було, на посіви були взяті залишки громадського хліба, а також позичено зерно у заможних жителів. Весь взятий тоді хліб було повернуто з перших підвозів. На харчування хліб роздавався тільки справді нужденним за довідками волосних правлінь, рахуючи по 30 фунтів на місяць для дорослого і по 15 фунтів для дитини.

Навесні на посів ярини було роздано хліб, закуплений в Курській, Орловській, Чернігівській, Київській губерніях та в Прилуцькому і Роменському повітах тієї ж Полтавської губернії – всього 83.464 пуди 33 фунти пшениці, 52.185 пудів 61/2 фунта ячменю, 168.492 пуди 11 фунтів гречки і 40.810 пудів 5 фунтів вівса.

Але це не пішло на користь. 29 квітня 1834 року промчав над Полтавщиною страшенний буревій, а потім настала засуха, що тривала до кінця липня. Вона так висушила поля, що селяни, які отримали хлібну позичку, не повернули навіть насіння, особливо ячменю і гречки.

Історія Голоду: спогади читачів ІП про те, як їхні родини пережили 1932-33 роки

Тому довелося витратити ще 69.766 рублів 381/2 копійок казенних грошей на закупівлю мішків, пересилання грошей, відрядження чиновників, ремонт хлібних магазинів, платню смотрителям та на канцелярські видатки повітових комісій з продовольства.

При наданні позичок поміщикам було вжито заходи, щоб отримані ними казенні кошти не були використані на придбання предметів розкоші та на господарські потреби. Від претендента на позичку вимагалися підтвердження, що він дійсно не в змозі прогодувати своїх кріпаків. Комісія з продовольства, надаючи позичку, брала з отримувача підписку, що після отримання коштів він цілком забезпечить своїх кріпосних харчами під загрозою накладення на маєток опіки.

В 1932-1933 роках окремих голів колгоспів та районних керівників, що намагалися врятувати своїх людей, роздаючи їм якусь дещицю зерна, репресували.

Павуки, очерет і лелеки. Що їли українці під час Голодомору

Крім коштів, наданих державним казначейством та з сум продовольчого фонду, на допомогу бідним надходили пожертви.

Імператор дав 16.000 руб., єпископ Полтавський і Переяславський Нафанаїл зібрав від різних осіб 8.000, московський купець першої гільдії ніжинський грек Хаджі-Конста пожертвував 2.000, було виручено від розіграшу в лотерею виробів вихованок Полтавського інституту і полтавських пань 1.339 руб., зібрано в перший день Великодня від взаємного поздоровлення 1401 руб., виручено за два концерти любителів музики на користь бідних  2.910 руб., зібрано в повітах на заклик полтавського цивільного губернатора 4.250 руб. і 500 пудів різного хліба.

Під час Голодомору 1933 року жодних пожертв не збиралося, адже влада заперечувала сам факт голоду.

З цих коштів близько 20.000 руб. розійшлось по повітах, 1.000 була роздана нужденним сімействам духовного звання, решта розійшлася на допомоги голодуючим жителям Полтави. Для зручності Полтава була розділена на 8 дільниць, якими завідували панії вищого кола; ними були влаштовані бараки, де за півціни продавалися порція хліба і яловичини.

Крім того, окремі жителі Полтави утримували за свій рахунок по декілька родин. Зокрема, архімандрит Христовоздвиженського монастиря Гавриїл протягом 6 місяців харчував 50 осіб, Полтавський міський голова купець Панасенко протягом 8 місяців – 120 осіб, купець першої гільдії Ворожейкін протягом 4 місяців – 175 осіб.

В 1933 року голодуючих українських селян не випускали за межі України, а в містах УРСР вони вмирали попідтинню, не дочекавшись допомоги.

Очі голоду: Ефіопія-Ірландія-Полісся

Крім допомоги хлібом, людям дозволено було йти до інших регіонів на заробітки без сплати мита за паспорти, податки сплачувати з розстрочкою платежів, населення було звільнено від рекрутського набору. В СРСР під час голоду, навпаки, було запроваджено паспорти для виїзду до інших регіонів, а паспортів цих влада не видавала.

Завдяки всім ужитим в 1833-1834 рр. заходам жахів голоду вдалося до певної міри уникнути, і народний спокій на Полтавщині ніде порушений не був.

Через те, що в 1932-1933 рр. комуністичним керівництвом таких заходів не було вжито, а вживалися заходи до винищення українських селян голодом, народний спокій в Україні порушено назавжди.

Володимир Пархоменко
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
17.06.2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × 4 =

Копіювати заборонено!