Головна > Аудіо > До 200-ліття П. О. Куліша: «Оживить живеє слово»

До 200-ліття П. О. Куліша: «Оживить живеє слово»

«Оживить живеє слово»

«Нічого не варте слово, доки воно не буде підтверджене ділом…
Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації»
Пантелеймон Куліш

 

Виступ О.Шокала на Кулішевих читаннях у с.Гуків. 06.08.2015
Слухати аудіозапис тут.

 


Тут був родовий хутір Кулішів – Гуків хутір.


6 серпня 2015 року на околиці села Гукове, неподалік від Шостки, на місці родового хутора Кулішів, від якого залишились тільки старезні липи, відбулися 11
Кулішеві читання. В цьому велелюдному святі взяли участь і гості з Києва: письменники, освітяни, журналісти, музиканти, художники. Організували цю пізнавальну поїздку в рідні села П. Куліша (Гукове й Мотронівку) співкерівники культурологічного проекту «Мистецькі експедиції» – Людмила Гарарук та Ірина Олійник на запрошення міського голови Шостки Миколи Ноги. Саме за ініціативою М. Ноги проводяться щорічні Кулішеві читання, а духовно-інтелектуальну спадщину великого сіверянина, яка завжди своєчасна, визначено світоглядною основою культурно-мистецького середовища, яке започатковане на базі індустріального парку «Свема». Взірцевим мистецьким явищем свята став виступ електронно-акустичного тріо «Експейс» у складі Романа Коляди (керівник), Ігора Льодіна, Антона Портнягіна. 7 серпня про творчу спадщину Пантелеймона Куліша спілкувалися на Українському радіо в програмі «Український вимір» учасники читань – кулішезнавець Олександер Шокало та ведучий програми Роман Коляда. Пропонуємо читачам їхній діалог.

 

Роман Коляда: Сьогодні у нас програма, яка приурочена до дати. Я не люблю цього робити і вже неодноразово казав, але все одно грішу так званими датськими програмами. У даному разі тому, що ми маємо справу з людиною, чий спадок, як вважають люди, з якими я спілкувався упродовж останнього тижня, значною мірою недооцінений і чий масштаб так само значною мірою недооцінений. Тому ми сьогодні спробуємо, наскільки в наших силах, трохи повертати борги. Сьогодні ми говоримо про Пантелеймона Куліша. Саме сьогодні відзначається день його народження. Ми плавно-плавно наближаємося до 200-ліття його народження, яке відзначатимемо у 2019. А поки у нас ще три роки попереду до великого ювілею, ми говоритимемо, ми нагадуватимемо, ми намагатимемося узагальнювати.

Отже, Пантелеймон Куліш – автор фонетичної абетки, автор роману «Чорна рада», хтось казав, що найкращого історичного, з тих, що були написані принаймні на ту пору. Людина, яка писала, займалася фольклористикою, людина, яка спілкувалася з найвидатнішими постатями свого часу, людина, яка мала неприємності з владою, як і належить порядному генію, був заарештований, засланий, мав обмеження в спілкуванні, був заборонений до видання. І це все про Пантелеймона Куліша. Але почати розмову, добродію Олександре, я хотів би ось із чого. Дуже добре допомагає зорієнтуватися в характерові епохи, так би мовити, вписати людину в контекст, коли ми зрозуміємо: з ким та людина в один час жила, з ким одночасно творила, з ким із наших визнаних геніїв спілкувалася, можливо, ворогувала, можливо, колеґувала.

Олександер Шокало: Та Куліш не ворогував ні з ким особисто, крім загального туподумства. З різними людьми була різна взаємодія. Передусім взаємодія з такими потужними особистостями, як Гоголь. Микола Гоголь високо цінував талант Пантелеймона Куліша й допомагав йому в ранній період: «Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі…». Завдяки Миколі Гоголю Пантелеймон Куліш познайомився з Петром Плетньовим – поетом і ректор Санкт-Петербурзького університету. Плетньов запросив Куліша в Петербург викладати в університеті російську мову. Петро Плетньов також видавав після Олександра Пушкіна журнал «Современник», де опублікував «Чорну раду» Куліша й готував його замість себе редактором Пушкінського журналу. А ще ж була творча співпраця з Миколою Костомаровим, Михайлом Максимовичем, Осипом Бодянським, Василем Білозерським і Тарасом Шевченком. З Білозерським видавав «Основу» – перший український журнал. З Шевченком одразу зійшовся на глибинному відчутті й розумінні рідного. За визнанням сучасників, Куліш і Шевченко – два найбільші знавці української мови. Куліш був доброзичливим і вимогливим редактором Шевченкової поезії. І в тому «Кобзареві», що маємо нині, важко дошукатися, де Шевченкова основа, а де Кулішева участь. В усякому разі, маємо чудовий результат їхньої співпраці. Звичайно, більшовицька ідеологія проповідувала антагонізм між «буржуазним націоналістом» Кулішем і «революціонером-демократом» Шевченком. А ще ж Куліш узяв на себе високу відповідальність за Гоголівську літературну спадщину як перший його біограф, текстолог і видавець першого повного зібрання творів Гоголя в шести томах. «…Митецької слави Гоголевої я не знищив», – так охарактеризував Куліш свою працю.

І цей колосальний досвід Кулішевого подвижництва в літературі, історіографії, історіософії, просвітництві майже на 100 років був вирваний з життя українського суспільства. У 20-х роках ХХ століття, в короткий період національного відродження, Кулішеві ідеї знову стали провідними для української інтелігенції. Істинність Кулішевих осягнень переконливо підтвердив ідейний провідник українського відродження Микола Хвильовий: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента…». Але Куліш лишався, за визначенням Віктора Петрова, архівним письменником. Його зовсім мало знали. Минуло майже ціле століття замовчування, іґнорування подвижницького духу Пантелеймона Куліша, що він сам передбачив у «Хутірській філософії…»: «вб’ють самим ігноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті твоїх писань!». І ось наслідок – ми тепер заново починаємо відкривати феномен Куліша.

Ще хочу спитати про таку річ – про сприйняття особи письменника. Якщо ми говоримо про тих людей, після яких залишилися принаймні портрети, фотографії, то є не лише сприйняття тексту, а є сприйняття й візуального образу. В цьому сенсі, Куліш і Шевченко в тих розтиражованих образах дуже різні. Шевченко – мужикуватий дядько в кожусі й смушевій шапці, який намагається витіснити образ молодого денді з Петербурзької академії мистецтв. Куліш – худорлявий, стрункий, аскетичний або з метеликом, або в стилі денді, як його часто можна побачити. Здається, два антиподи. І це одна й та ж епоха.

– Ось як описав Куліш своє знайомство з Шевченком: «Можна сказати, що се зійшовся низовий курінник, січовик, з городовим козаком-кармазинником. А були, справді, вони представителі двох половин козащини». Зовнішні відмінності цих двох особистостей не перекривають їхнього спільного – глибинного прагнення до Правди й справедливості. Куліш і Бодянський – найщиріші Шевченкові товариші. Вони володіли колосальними знаннями. І багато Шевченкових суспільних ідей та історичних образів народилося саме завдяки спілкуванню з ними. А щодо зовнішніх образів Шевченка й Куліша, то крім звичного портрета в смушевій шапці, в Шевченка біля десятка інших автопортретів, де він молодий і не мужикуватий. До речі, Шевченкові кожух і смушева шапка – то був модний шик. А ось портрет Куліша Шевченкового пензля – він схожий на олійний автопортрет молодого Шевченка. І Куліш малює Шевченка не таким, як ми звикли його сприймати, він дуже тонко передає олівцем фізіономіку й стан душі поета. Тут ідеться про людей внутрішньої, глибинної взаємності.

– Насправді людей споріднених.

– Коли акцентують на зовнішніх ознаках людини, то відволікають увагу од її сутності. Стосовно Куліша, то протягом десятиліть забуття про нього згадували хіба в негативній площині, акцентуючи на особистому житті, тим самим відволікаючи увагу од його потужного практичного досвіду й колосальної сили дієвих ідей. Тут простежується типова психологічна проекція: приписування іншим власних відчуттів, думок, мотивів, тобто опонент пише про себе.

– Щодо ідей Куліша – найперше абетка. От уявімо – сидить собі Коляда: «А чи не придумати мені абетку?». До речі немарна ідея, але навряд чи я цим займатимуся, особистості не співмірні. Що спонукало Куліша зробити цю знамениту «кулішівку»? Звідки його мовознавчі оці студії?

– До Куліша українські тексти (авторську поезію, народні пісні) друкували російською абеткою (з «єрами», «ятями»), яка не відповідала фонетичним особливостям української мови. Так «ярижкою» надруковано: пісенний збірник «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (Спб., 1819) одного з перших дослідників і видавців української народної поезії, грузинсько-українського фольклориста Миколи Цертелєва (Церетелі), який започаткував українську фольклористику; «Малороссийские песни» (М., 1827) та «Украинские народные песни» (М., 1834), які зібрав і видав Михайло Максимович; «Русалку Дністрову» (Будапешт, 1837), яку уклали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький; «Кобзарь Тараса Шевченка» (Спб., 1840), «Енеїду» Івана Котляревського (Харків, 1842). А ось уже «Кобзарь Тараса Шевченка» 1860 року Пантелеймон Куліш видрукував у власній друкарні в Санкт-Петербурзі українською абеткою. Куліш узяв для своєї абетки загальнокириличну основу, але пристосував до українських фонетичних особливостей – запровадив фонетичний принцип. П. Куліш зібрав докупи 36 літер: стару абетку й додав нові літери. Новими літерами Е та G передає відсутні літери Є і Ґ. Старі літери Ы, Э, Ъ, ять, фіту, іжицю зберіг, бо вони є в церковних текстах, уривки з яких подавав у своїй «Граматці» (1857, 1861). У первинному вигляді Кулішевва абетка вживалася з 1857 до 1876, до заборони Емським указом видавати будь-які книжки українською мовою. Після зняття заборони в 1905–1914 абетку Пантелеймона Куліша трохи змінив Борис Грінченко: прибрав церковні літери, додав Ґ, Є, Ї. Тепер ми користуємося Грінченковим варіантом Кулішевої абетки.

– А як сприйняли Кулішеву абетку його сучасники?

– У Східній Україні сприйняли добре. А в Західній дуже вкоренилась «ярижка», бо там було засилля москвофільства. Тому галичани одразу не сприйняли української абетки, назвавши її «кулішівка». А в Російській імперії Кулішів правопис був табуїзований Емським указом 1876 року, який забороняв видання й друкування будь-яких книжок українською мовою, перевершивши тим Валуєвський циркуляр 1863 року.

– Парадоксальна штука – на Заході засилля москвофільства…

– По суті, воно й зараз там є, надто в Закарпатті. Воно вкоренилося там відтоді, відколи російський історик, один з ідеологів «православ’я-самодержав’я-народності» Михайло Погодін почав робити туди імперські диверсійні наїзди та фінансувати москвофільські осередки й підживлювати політичне русинство. Це те саме, що нині по цілому світу роблять «газові рублі», поширюючи імперську ідеологію «руського міра». А стосовно Кулішевої абетки був такий парадокс: Куліш за власні кошти видавав у Львові журнал «Правда» – дуже потужний літературний, суспільно-політичний часопис, а працівники журналу, отримуючи від Куліша гроші, відмовлялися друкувати «кулішівкою».

– Отак?

– Навіть так було.

– Цікаво.

– Зрештою, багато цікавого. Ось стало відомо, що Президент Польщі Анджей Дуда на своїй інавгурації озвучив ідею партнерського блоку держав від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів. А ще ініціював створення інституції для забезпечення історичної правди та порозуміння між людьми й народами, чого можна досягти тільки на основі Правди. І я одразу згадав Кулішеву «Крашанку Русинам і Полякам на Великдень 1882 року», де він закликає обидва народи до порозуміння, злагоди, співпраці в ім’я майбутнього. Проте ні поляки, ні українці не сприйняли Кулішевої ідеї, й на провісника Правди посипалися злостиві нападки. Воістину, як писав Куліш у «Крашанці…»: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обняв­шись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати».

– Момент мотивації: заради чого шукаємо Правду? Одні шукають Правду, щоб сваритися, а інші шукають Правду, щоб єднатися.

– Правда – це особисто осягнута Істина. Істинність своєї Правди Куліш осягнув у власному духовному досвіді: «Якби я знав, що я неправий, то зразу спалив би свої папери й поламав перо, а оскільки правих людей не бачу, то краще один залишусь із своєю Правдою, аніж пристану до «стовустого непорозуміння».

Ви запитали на початку, чи були в Куліша вороги? Він в усіх викликав захоплення своєю працьовитістю. Це був колосально працьовитий чоловік у всіх сферах. Як відзначив вчений-літературознавець Василь Щурат: «Куліш сам-один написав більше, ніж усі його попередники, почавши від Котляревського, а ідейних горизонтів створив більше, ніж судилося опанувати їх зором духа всім українським письменникам до найновішої доби».

– А Франко?

– Щодо кількості написаного – мається на увазі до Франка, а щодо «ідейних горизонтів» – включно з Франком. Бо Франко сам назвав Куліша «першорядною звіздою» в літературному, науковому й громадському житті України ХІХ ст. «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», – це також Франкова оцінка. Куліш і Франко глибоко розуміли одне одного. Але він, як і Франко, мало знаходив порозуміння серед загалу «ледачої інтелігенції», бо загал вважав, що Куліш ставив зависокі вимоги. Куліш був великим ідеалістом, але й людиною правдивого знання реальності. Звідси його гостра реакція на неправду: «краще один залишусь із своєю Правдою, аніж пристану до «стовустого непорозуміння». Куліш був внутрішньо переконаний у своїй правоті, бо осердям його світогляду є філософія серця. Це коли людина пізнає внутрішнім пізнавальним осердям – серцем, а не зовнішнім розумом. Розум – це вже інструмент ясновідного знання серця.

– І це вже ознака екзистенціалізму.

– Куліш слідом за Сковородою став предтечею екзистенціалізму. Особливість Кулішевої екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається не тільки внутрішня самостійна сила – воля духу людської особистості, а також внутрішня самостійна сила – воля духу «збірної особи народу»: «Русько-український народ зазначується між народами тим, що дух його не терпить касти, що підклонявсь він доброхіть під один громадський суд, і громаду вважав за єдиний розумний образ життя політишнього». Звідси суть Кулішевої історіософії: кожен народ повинен розвивати свій суспільний лад власною політичною волею, що є виявом його самостійної моральної сили. Свою концепцію «української національности й духовної волі» П. Куліш ґрунтує на глибинному пізнанні всеосяжного космічно-природного принципу, який визначає і вселюдський моральний принцип життя: «…Народи живуть по закону Божому, по закону природи, і вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись. Тим же то і наш мизерний, знівечений і незгідний нарід український має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою» («Історичне оповіданнє»).

Кулішева екзистенційна концепція, в якій цілісно поєднані внутрішня воля людської особистості й воля «збірної особи народу», розвінчує ліберальну диктатуру прав і свобод людини, на чому тримається антинародний політичний режим новітньої фінансової цивілізації з блудними цінностями (толерантність, політкоректність, гендерність, мультикультурний расизм), які підмінюють духовні цінності національних культур. Ця світоглядна засада моральної відповідальності людини за свою діяльність у соціумі, Природі й Світовій Всеєдності зближує українську філософію серця, філософію природи, хутірську філософію як дієву філософію культури (культурософію) зі східним містицизмом і західним екзистенціалізмом.

Куліш перший провістив про необхідність самоорганізації національною ідеєю «збірної особи Українського народу». А Франко поставив перед українцями величезну, дійову задачу – «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя».

Продуктивна ідея!

– Так, ідея збірної особи народу й культурного організму нації має стати основою нашого культурно-соціального саморозвитку.

– Кілька штрихів до портрету Куліша, географічних: де жив, де працював. Я знаю, що у Відні є меморіальна дошка.

Народився Куліш у родовому літньому осідку Кулішів – Кулішевому хуторі біля містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер околиця села Гукове Шосткинського району Сумської області) в родині нащадків давніх козацьких родів. Жив з батьками у Вороніжі, навчався в початковій школі, закінчив Новгород-Сіверську гімназію, де здобув класичну освіту. Вступив до Київського університету на словесний факультет, а потім перейшов на правничий. Та невдовзі ректор не дозволив йому бути офіційним студентом через відсутність документів про його дворянське походження, тому Пантелеймон два роки відвідував лекції як вільний слухач. Він здобув глибокі знання самоосвітою. Викладав у Київському й Луцькому училищах, у Рівненській гімназії, в Петербурзькому університеті. 1846 Російська Академія Наук ухвалила послати перспективного молодого вченого в наукове відрядження за кор­дон для вивчення мов і культур слов’янських народів у Західній Європі. У Варшаві Куліша заарештували за підозрою в зв’язках з Кирило-Мефодіївським братством. Куліш, як і Шевченко, організаційно не належав до братства, але контактував з братчиками, застерігаючи їх від усякої псевдополітичної марноти: «Не організовуйте, друзі мої, ніяких товариств, ні таємних, ні відкритих, виховуйте тільки кожен у собі дух премудрости, дух розуму…  Хвалитесь мені словами, – та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла». Хоч слідство й не довело причетности П. Куліша до братства, але йому вирекли присуд за «чрезмерную любовь к родине», за антикріпосницький український дух та за утвердження природних прав і політичної волі українського народу «на отдельное существование от империи», що ними пройняті «Повесть об Украинском народе» й інші праці.

– Це небезпечно в усі часи.

До того ж, «Повесть…» «могла производить тем больший вред, что сочинена для детей старшего возраста». Ось за це його й судили. Він відсидів у Петропавлівській тюрмі, відбув три роки на засланні в Тулі, замість Вологди, куди його мали спровадити, але врятувало слабке здоров’я. У 1853 повернувся в Україну й у козацькому хуторі Заріг біля містечка Оржиця Лубенського повіту на Полтавщині придбав землю (80 десятин чорнозему та 40 десятин сіножатей і лісу). Побудував садибу й розгорнув плідну літературну та наукову діяльність: уклав перший том «Записок о Южной Руси», написав «Записки о жизни Н. В. Гоголя» та підготував перше посмертне зібрання творів і листів М. Гоголя в шести томах. Та змушений був публікуватися анонімно, бо право друку повернули йому аж 1856. У 1857 заснував у Петербурзі власне видавництво з друкарнею, які дуже посприяли розвитку українського літературного процесу й суспільної думки та закладенню основ сучасного українського фонетичного правопису.

У 1869–1871 роках П. Куліш жив у Львові й Відні, а в 1871 повернувся до Петербургу. Наприкінці 1881 знову їде за кордон, у Галичину, з невдалою місією пробудити там український дух. У 1883 Куліш повертається в хутір Мотронівку, де зайнявся сільським господарством і письменницькою працею.

– Отут я поставлю таке запитання: за які кошти Куліш побудував хутір?

Заробляв літературною працею. А на придбання хутора Заріг йому позичили гроші без відсотків Петро Плетньов – 500 рублів і родич – 400. Потім він продав хутір, розплатився з боргами, а решту грошей вклав у розвиток друкарні. В цей час, на прохання матері Гоголя, береться за видання повного зібрання його творів. Отримані 10% від реалізації видання вкладає в розвиток друкарні. Так Гоголь і по смерті працював на українську справу.

У Мотронівці, на батьківщині своєї дружини Олександри Білозерської, більше відомої як письменниця Ганна Барвінок, збудував свою садибу Піддубень. Для цього Куліш відкупив частину землі в братів своєї дружини, аби бути незалежним, а він завжди прагнув до самостійності. Згодом продав садибу й частину землі та переселився в старий буди­нок Білозерських. Але наприкінці 1885 будинок і господарські будівлі згоріли. Довелося заново відбудовувати хутір і відновлювати втрачені рукописи. Тут, у Мотронівці, яку після пожежі назвав Ганниною Пустинню, Пантелеймон Куліш і прожив свої останні чотири роки. Займався хліборобською працею, писав і до останнього дбав про українську періодику: зароблені гроші віддавав на видання галицького журналу «Народ» та першої на Наддніпрянщині україномовної газети «Хлібороб».

– Я хотів би побачити сьогодні видавця, який за свої зароблені кошти міг би побудувати хутір, заснувати друкарню й підтримувати українські періодичні видання!

Для цього Кулішеві завжди бракувало грошей. Тому матеріальна скрута змушувала Куліша іти й на державну службу. У 18641868 він працював у Варшаві директором департаменту духовних справ та членом комісії з перекладу польських законів. Багато уваги звертав на Галичину і всіляко намагався підсобити українській справі: «жертвував значні для мене гроші на львівські видання й на підтримку тружденних бідняків, які зверталися до мене за порадами». Великий подвижник українства опинився в суперечливій ситуації: працюючи в державній структурі, яка провадила русифікацію, він намагався об’єднати патріотичні зусилля наддніпрянської й галицької інтелігенції. Скінчилося тим, що російський уряд, довідавшись про Кулішеву участь в українських справах, зажадав, аби він публічно зрікся цього в пресі. Куліш категорично відмовився й пішов з державної служби. До 1871 жив у Львові й Відні.

Тобто став міґрантом.

– Та Куліш, як і Шевченко, більшу частину життя змушений був перебувати на чужині. Повернувшись з Австро-Угорщини в Росію, Куліш у 1879 році видає працю «Хуторская философія и удаленная от света поэзія», яку одразу конфіскували й знищили. (Дивом збереглося з півдесятка примірників. З одного з них я зробив переклад і видав у 2005 році в зібранні «Пантелеймон Куліш. Моє життя». До того ця праця лишалася маловідомою, найрідкіснішою пам’яткою української філософської й суспільно-політичної думки). Наприкінці 1881 Куліш їде в Галичину з наміром заснувати у Львові політичний журнал – «Нову Основу». Наскільки серйозні плани мав Куліш, можна судити з того, що він вийшов з російського підданства й готувався прийняти австрійське: «Австрійське підданство треба мені, любий друже наш, і для того прийняти, щоб мені можна було видавати і «Нову Основу» та нею підняти молодіж…» (з листа П. Куліша до І. Пулюя). Але його одурили: з одного боку – клерикали, а з другого – австрійська влада. Отак зіткнувшися з лукавством галичан і поляків, розчарований Куліш повернувся в Мотронівку й майже до кінця віку жив без підданства під наглядом поліції. Він цілком віддався сільському господарству й літературній праці (пише під псевдонімом Павло Ратай). Наприкінці 1885 року на хуторі в Куліша сталася пожежа: підпалив орендатор «лях Залєнскій», діставши за своє погоріле збіжжя добрячу страховку. У Куліша згоріли всі господарські будівлі й скромні матеріальні статки. Та найбільша втрата – у вогні загинула бібліотека, яку П. Куліш збирав ціною всього свого дбання, та багато рукописів. Три роки вони з дружиною жили спершу в уцілілій коморі, а потім у сусідській хатині, доки поставили нову хату. І знову невгамовний Пантелеймон з тим самим завзяттям заходився коло літературної й наукової праці: на основі вцілілого після пожежі укладає поетичну збірку «Хуторні недогарки», пише й видає в 1888–1889 роках тритомну історіографічну, історіософську працю «Отпаденіе Малороссіи от Польши». До останнього подиху дбає про українську періодику: прибуток від збірки «Дзвін», яка вийшла в Женеві 1893 року, віддав на видання галицького журналу «Народ» (редактори І. Франко й М. Павлик) та першої на Наддніпрянщині україномовної газети «Хлібороб». Починає заново перекладати Біблію. Та невдовзі переосмислює все, що він досі зробив, сумнівається в правильності перекладу й починає піддавати аналізу свою роботу: «Я спалив Старий Завіт і через те ще, що не так треба було його перетовкмачувати, а таки простісінько з Лютера, потроху зазираючи в православне». Згодом і Франко критично підійшов до Кулішевої праці: «…Мушу тут з жалем зазначити, що той Кулішів переклад святого письма зовсім не оправдує надій, які покладав на нього сам небіжчик Куліш та й широкий загал українців». Куліш переконався, що через різні конфесії людей роз’єднують захланні вигоди кліру. Звідси його висновок: «…Немає віри ні руської, ні грецької, а є віра царська…». Мислитель зацікавлюється духовним дослідом ісламу, зокрема суфізму, й починає відкривати внутрішню суть релігії: «Релігія – це наша стара няня, яку не можуть цінувати й любити сторонні». Пише поему «Мугаммад і Хадиза», де на тлі життя пророка розкриває свої містичні, суфійські осягнення, близькі до його хутірської філософії.

Оце мене вражає: людина, яка виросла в європейській традиції на українському хуторі захоплюється суфізмом!

Справді, Куліш, слідом за Сковородою, був провісником західної екзистенціальної філософії й став послідовником східного містицизму. Завдяки містичній практиці в Куліша відкривається колосальне осягнення нашої культурної, духовної спадщини.

Ось про яку парадоксальну особистість ми сьогодні говоримо. Сьогоднішня тема виникла з проекту «Мистецькі експедиції», що стала гіпертекстом. Їдучи на батьківщину Пантелеймона Куліша, на одинадцяті Кулішеві читання, ми з Вами й познайомилися. З огляду на аристократизм цієї видатної постаті, дозволю собі суб’єктивну оцінку, як відбувся той захід: доречним було б академічне мистецтво, яке успішно розвивається в Шостці при Будинку культури. Скажімо, дитячий  академічний хор «Барвінок». Чому високе мистецтво ніяким чином не було представлене? Це запитання в тім числі й до місцевого Відділу культури… Але рухаймося далі – говорімо про Куліша. Переклад святого писання – це така річ про яку думати собі дозволяє далеко не кожний перекладач. Чому?

Передусім, для перекладу канонічного тексту треба мати дозвіл церковної цензури. Пилип Морачевський, земляк Куліша з Ніжина, переклав Новий Заповіт ще в 1863, але Священний Синод заборонив його друкувати. Перше видання вийшло тільки в 1907, а найновіше – у 2007 з благословення УГКЦ. А Куліш перекладав Старий Заповіт передовсім як історико-філософський текст. Тому він і каже, що «не так треба було його перетовкмачувати». А внутрішню суть релігії-няні ще маленькому Пантелеймонові відкрила йому мама, яка знала безліч звичаєвої старовини, народної мудрості. «Вона думала піснями», – писав про маму Пантелеймон. І всі скарби, які він отримав від мами, стали основою його світогляду, він  явив їх у поезії, прозі, філософії.

Щодо його світогляду. Хутірська філософія звучить на сьогодні, коли говоримо про хутір, майже як лайка. А в Куліша, я так розумію, це – нормальна філософська категорія.

Кулішеву «Хутірську філософію…» піддали шельмуванню ще в Російській імперії й нарекли подвижника культури ідеологом українського націоналізму. А більшовики продовжили ту імперську тенденцію та обізвали першорядного мислителя ідеологом хуторянства й українського буржуазного націоналізму. А з інших сторін на хутірську філософію накинулися зайшлі й доморощені осквернителі – прогресисти-космополіти й демоліберали, які обізвали хуторянством усю українську культуру. Чому таке шалене неприйняття хутірської філософії з нібито антагоністичних таборів? Господарський досвід хуторянства й світогляд хутірської філософії засновані на природній стабільності вільного хутірського життя хліборобів, на природно-звичаєвому праві, на морально-світоглядній основі аграрної культури, суттю якої є вільний саморозвиток. Кулішеве хуторянство – не марґінес українського життя, як намагається й досі його тлумачити космополітична «ледача інтелігенція». Хутір для Куліша – живий образ природно-духовного осердя земного життя, де людина чесно напрацьовує статків та набуває внутрішньої сили й стійкості супроти зовнішньої агресії, досягає духовного просвітлення й «людське серце творить шанувитий побит». Український хутір як природне поселення має споріднену етимологію з латинським hortus – сад і давньонімецьким huntari – округа. В Кулішевій хутірській філософії – філософії природи явився багатовіковий духовно-господарський досвід українців-аграріїв, набутий у процесі взаємодії з природою рідної землі. Хутірська філософія – синонім філософії природи, філософії серця. Ось як Куліш сформулював природний принцип своєї філософії як основу культурно-соціального життя рідного народу: «Український народ має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою». Цей природний закон він формулює на підставі найновіших наукових здобутків у природничій сфері. В цей час Куліш співпрацює з молодим українським вченим-фізиком Іваном Пулюєм, з яким заприятелював у Відні. Ґрунтуючи свою соціально-правову концепцію на Пулюєвій науковій концепції «непропащої сили» (збереження енергії), Куліш робить життєствердний висновок щодо перспективи української нації: «Національна й соціальна динаміка підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини»; «…Вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись». Але й народ не повинен бути бур’яном при дорозі, що його кожен може потоптати. «Збірна особа Українського народу» здатна культурно саморозвиватися на основі самостійної сили. Звідси моральний імператив Куліша: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили».

– У чому полягає культурний саморозвиток за Кулішем?

– Культура за суттю своєю – система самоорганізації й саморозвитку. А саморозвиток можливий з внутрішнього джерела самостійної сили. За Григорієм Сковородою, культура«друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання. Говорячи про культуру, люди мають на увазі переважно її зовнішні прояви. А культура – принцип розвитку. Людська культура як система розвинулася з агрокультури, з її моральних засад: перше ніж узяти в природи, людина має докласти до природи своєї сили. І тоді отримає результат своєї праці. Це і є суть культурного розвитку. Цей принцип культурно-природної взаємодії Куліш знайшов у хутірському житті й сам жив цим життям. Тільки на хуторі, серед рідної природи, людина може бути вільною, самостійною. Але самому Кулішеві це давалось нелегко, бо довкола було недоброзичливе соціальне середовище вірнопідданого імперському режимові панства, яке втратило відчуття волі. Дух волі, народний духовний тип ще жив у козаках-селянах, які дотримувалися природного світогляду й підтримували лад самостійного хутірського життя. Куліш покладав на цей природний лад, на самоорганізацію козаків-селян великі суспільні сподівання.

Істинність соціальної позиції Куліша на засаді хутірської філософії, філософії природи, заснованої на моральному світогляді української духовно-господарської традиції, підтвердилась несподіваним, дивним чином у парадоксальному для Російської імперії явищі – Столипінській аграрній реформі, яка скасовувала обов’язкові форми російської «земельної общини» й спрямована на вивільнення селян із земельних общин у самостійні хутірські господарства. Та в цій парадоксальності розкривається світоглядна основа агрокультурної стратегії Петра Столипіна, закорінена в його козацькому родоводі. За законом, що його провів 1906 року через Державну Думу голова Ради Міністрів Росії Петро Столипін (1862–1911), кожному селянинові надавалось право вийти з «общини», виділити свою землю у повну власність в одному масиві – «відрубі» й зовсім виокремитися з житлом у хутір. Державно-поміщицька експлуатація сільської общини показала, що при врівняльному землекористуванні виснажуються поля, розоряються господарства й занепадає сільськогосподарський і загальнокультурний рівень усієї країни. Ось як Столипін аргументував необхідність реформи: «Якщо земля перестає годувати людей, то необхідно змінювати державний устрій. Не можна доводити людей до нелюдського способу життя». Суть аграрної реформи полягала в тому, що почуття особистої власності таке ж природне, як будь-яка природна властивість людини. Тому кожному працелюбному господареві необхідно допомогти збудувати власне господарство, а він у вільній праці набуде статків. А там, де статки, там освіта й воля справжнього культурного життя. У своїй реформаторській діяльності Столипін сподівався «не на себе самого, а на збірну силу духу вільних господарів». Найефективніше ця реформа пішли саме в Україні, де збереглася давня традиція агрокультури. Кожному селянинові надавалось право вийти з «общини», виділити свою землю у повну власність в одному масиві – «відрубі» й зовсім виокремитися з житлом у хутір. Реформа була спрямована на розвиток сільського господарства й культури сільського господаря. Далі П. Столипін планував здійснити курс соціально-політичних реформ, зокрема децентралізацію й самоврядність – поділити імперію за етногеографічним принципом на 13 реґіонів із земським самоуправлінням. Децентралізація  відкривала простір місцевим силам для саморозвитку й запровадження в різних місцевостях різних систем виборів на традиційній національно-територіальній засаді суспільного ладу, а також обмежувала русифікаторську політику й залучала до управління областями місцеві кадри. На Столипіна, як свого часу на Куліша, накинулися з усіх боків: обільшовичена Державна Дума, яка стала «філією російської революції», звинувачувала в порушенні прерогатив «народних обранців»; праві нападали за порушення верховних прерогатив царя, а сам недолугий імператор просто заздрив популярності прем’єр-міністра; ліві боялися, що реформа позбавить їх можливості здійснення революції для запровадження соціалізму, й тому просто стріляли в Столипіна, аж доки досягли свого; кадети й ліберали нарікали, що реформа порушує кругову поруку общинного колективізму. Зрештою, Столипіна застрелили й скористалися з результатів його реформи, яка лише за п’ять років вивела народне господарство й усю Російську державу на пік економічного розвитку. Більшовики вчинили державний переворот, пограбували суспільство, нажились на багатствах Столипінської реформи, зруйнували природне хутірське життя, загнали людей назад в общини, тепер уже в колгоспні, як худобу в стійла. А більшовицькі ідеологи піддали забороні й шельмуванню філософію природи – хутірську філософію.

Своєчасним лишається основний принцип агрокультури й хутірської філософії: дайте господарю волю, і він забезпечить себе й країну. Це те, чого зараз нагально потребує Україна.

– Досить суттєве зауваження. Але повернімось до літератури. Я навмисне відтягнув це питання насамкінець. Як Пушкін для росіян, так Куліш з «Чорною радою» для українців. І як правило на «Чорній раді» все закінчується.

–  «Чорна рада» завжди викликає підозру в тих, хто перебуває в тумані невідання: «Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…». Мене пройняла ця прониклива Кулішева думка в читальній залі бібліотеки Самаркандського університету, де я в 1974–1977 роках вивчав іраністику й тюркологію і в вільному доступі перечитав майже всі основні праці Куліша, що в Києві тоді було неможливим, бо їх тримали у спецфондах. А ще пригадав, як господар квартири, де я мешкав наприкінці 60-х, закінчуючи Київський радіомеханічний технікум, дуже підозріло сприймав мою рідну мову, якою я спілкуюсь незмінно. І ось якось він наважився спитати: «Ти навєрноє «Чорну раду» чітал?». – Я розсміявся: «А ви читали?». – «Не чітал, но ето что-то страшноє, націоналістічєскоє»…

– «Не читал, но осуждаю» – це вже класика. Що таке страшне в «Чорній раді»?

– Куліш уперше в нашій історії розкрив у «Чорній раді» технологію охлократії. Показав те, що є й нині: мічена кольоровими стрічками партійна належність, підкуп одних, підпоювання інших, обіцянки, залякування. Це технологія збурювання несвідомої маси, коли безтямні люди побивають одне одного, не  знаючи, за що.

– Були такі випадки ще й за князівської доби. Варто згадати вбивство князя Ігоря збуреними древлянами.

– То зовсім інше. Люди справедливо покарали князя-чужинця за те, що вимагав од них «данину кров’ю» – забирав дітей для продажу на людських торговищах.

– Так, це зовсім інша історія. Не будемо поринати так глибоко. Отже, про владу натовпу…

– Періодично з несвідомою людською масою відбувається те, від чого застерігав П. Куліш: «Біда, як велика сила деспотства та викличе велику силу рабства» й що підтвердив Ф. Ніцше: «Бунт – геройство рабів». Ми пересвідчились у цьому в недавній історії й пересвідчуємося нині. Людьми маніпулюють нелюди, перед тим доводячи їх безтямства. Ще в 1846 році, тільки-но на європейському обрії виник привид комунізму, Гоголь застеріг од політичної омани: «…У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього… Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей… Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває… на поверхні зовнішніх відомостей, …поданих крізь облудні призми всяких партій».

У листах до віденського професора Івана Пулюя Пантелеймон Куліш проникливо розкрив руйнівну антинародну суть поширюваної тоді комуністичної ідеології: «Сим комунизмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде – ні в Галичині, ні в Україні. …Усі шляхи перегороджені початками культури. …Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено». Так само й Михайло Драгоманов, обстоюючи «громадівський», «етичний соціалізм», піддає критиці марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського політичного життя. Іван Франко, розвінчуючи «соціал-демократичні конструкції будуччини», застерігає від запрограмованого російськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою». Те саме стверджує Фрідріх Ніцше в праці «Воля до влади»: «Соціалізм – як до кінця продумана тиранія найнікчемніших і найдурніших, поверхово мислячих, заздрісних і на три чверті акторів – є в дійсності остаточним результатом сучасних ідей і їх прихованого анархізму, але в теплуватому повітрі демократичного благополуччя слабшає здатність робити висновки і навіть взагалі приходити до якогось певного кінця. Тому в цілому соціалізм – це безнадійна і невтішна справаУ вченні соціалізму погано приховується «воля до заперечення життя». Це мусять бути якісь нездалі люди й раси, що видумали це вчення. І доказано, що в соціалістичних суспільствах життя саме себе заперечує, саме підрізає свої корені». Тобто паразитарна соціалістична «держава в державі» доводить народ до самознищення – автогеноциду. Істинність позиції Куліша, Драгоманова, Франка, Ніцше підтвердила історія: соціал-демократи, надто їх ліворадикали більшовики, й не збирались будувати соціалізму, а використали комуністично-соціалістичну доктрину для жорстокої експлуатації одурманеного, заневоленого люду. Хоч зараза комунізму й не пристала до господарів, та більшовики виморили їх репресіями й голодовками. Народна культура не витримала руйнівної навали винародовленої, деморалізованої, озлиднілої маси під диктаторським вождівством більшовицьких «цивілізаторів». А «письменні дурні» стали служити нелюдам на лихо людям…

Політика – цікава штука, нічого в ній не міняється… Мене вразило місце, де похований Куліш. Таке гнітюче перенавантаження каменем.

– Кулішеву могилу просто залили бетоном і привалили гранітною плитою – наче намагалися пригнітити його прах і заодно дух.

Так, її залили бетоном…

– Це – наруга над Кулішевим духом і нашою меморіальною культурою. Люди пам’ятають ту могилу, за якою вони любовно доглядали…

А ще я хочу, аби Ви сказали трохи про той пам’ятник який стоїть у садибі: Куліш сидить і молода дівчина стоїть, причому віддалік од нього.

– Це псевдопам’ять і псевдомистецтво. Та скульптурна група нічого не несе крім імітації з ознаками ідольства. Нам і досі нав’язують потребу комусь поклонятися. Найлегше поставити пам’ятник і поховати в ньому дух людини, спотворивши її образ. А віддалік од подоби Куліша стоїть, за задумом скульптора, Ганна Барвінок…

Може, ілюструє якусь історію?

– Зовсім нічого не ілюструє, крім того, що на тому псевдомистецтві, яке профанує правду життя, заробляють чималі гроші. Достатньо гідно представити в музеї Кулішеву спадщину, в якій живе його дух, і більше нічого не треба придумувати – ніяких пам’ятників. До речі, сам Куліш був проти пам’ятників. Коли після смерті Шевченка побратими зібралися й почали вирішувати. як увічнити пам’ять про великого поета, то Куліш сказав: «Тільки не пам’ятники, давайте на зібрані кошти відкривати училища для дітей. Освіта – перше діло для культурного розвитку народу. І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя».

За Вашими словами, Куліш казав не «батьківщина», а «материзна». Це концептуально?

– Так, це його світоглядний концепт. Він принципово вживав поняття материзна щодо України. Куліш, як Гоголь і Шевченко, послідовно писав у своїх працях Україна і материзна. Це поняття сповнене у нього глибинного сенсу – рідна материнська земля, материнство як осердя родини, материнська основа у вихованні дитини. В українців батько й мати мають у вихованні дітей рівні права, та виховна функція матері особлива, бо у вихованні дитини провідним є почуттєво-сердечний чинник: «Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою». У своїх педагогічних працях Куліш відстоює первинність родинного виховання.  Саме в родинному вихованні закорінені моральні принципи української етнопедагогіки: «Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата – перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх …з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом… Тільки тому буде праведна користь із шкільної …науки, хто вийшов із хорошої хати». Зараз ми переконуємся в абсурдності шкільного навчання й виховання, які відбивають у дитини бажання до освіти й культурного розвитку. Тому набувають поширення родинні дитсадки й школи – люди повертаються до основи. Отже, й тут Кулішеві ідеї своєчасні.

А з іншого боку, щодо благополуччя в родинах є великі питання. Треба щось робити з цим… Щодо літературної складової творчого спадку Куліша, окрім «Чорної ради». Давайте окреслимо якісь видатні памятки, щоб можна було взяти в бібліотеці й прочитати.

– Перед усім це повісті й оповідання, поетичні збірки «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін», «Позичена кобза» (переклади з Шекспіра, Ґете, Шіллера, Гейне, Байрона). Особливе місце в його перекладацтві посідає Шекспір – Куліш є основоположником української Шекспіріани й українського перекладацтва в цілому. Епічні поезії: «Маруся Богуславка», «Грицько Сковорода», «Хуторні недогарки», «Куліш у пеклі». Драматичні твори: «Колії», «Хуторянка», «Байда», «Сагайдачний», «Цар Наливай». А ще ж його видатні «Записки о Южной Руси», де він зібрав народні пісні, думи, оповіді, казки. Все це він сам записував, віддячуючи носіям цих скарбів. А ще історичний роман «Чорна рада» й історіософські праці: «Повесть об Украинском народе», «Хуторская философія и удаленная от света поэзія», «Исторія возсоединенія Руси», «Отпаденіе Малороссіи от Польши». А ще автобіографічні російськомовні повісті: «Яков Яковлевич», «Ульяна Терентьевна», «Феклуша». Особливе місце посідає поема «Мугаммад і Хадиза». Зараз я співпрацюю з турками з видання цієї містичної речі українською й турецькою мовами до 200-літнього ювілею П. Куліша.

– Це було б дуже цікаво й корисно… А ось Заспів із збірки «Дзвін»:

У дзвона дзвоню я, до церкви скликаю,
До церкви вселенської правди…
У щирих душ, чистих, високих шукаю
Проти гайдамацтва поради.

Зберімось, порадьмось, що маєм робити
З ордою, що нас облягає,
Тіснить, не дає нам культурі служити,
Руїнної слави жадає.

Порадьмося вічем, як правда свободним,
Руїнні гріхи з себе змиймо,
І духом незлобним, умом благородним
Культурі спасенній служімо.

– Це просто маніфест.

Так, це те, що Куліш показав у «Чорній раді», і в цій поезії підтверджує своє застереження: «Біда, як велика сила деспотства та викличе велику силу рабства». Буде тільки руїна, на культурний розвитку не вистачить сили. Розглядаючи й оцінюючи козацтво як історичне явище з позиції українського державотворення, П. Куліш розкрив руїнницький характер козацьких революцій, зокрема козацько-старшинської революції Хмельницького, яка зрештою призвела Україну до поневолення Московщиною й до Руїни (такої позиції дотримувався й В. Антонович). Крім того, Куліш дав історіософський ключ до розуміння етнополітичних стосунків підневільної України з царською Московщиною й шляхетською Польщею та розкрив «чужоїдну» суть «держави в державі», керованої колонізаторами й лихварями. Ті представники «фінансового племені»«передові жиди стосовно «збирання землі Руської» випереджують і самих Іоанів московських» («Передовые жиды», 1861). І те колоніальне «збирання землі» чинять під прикриттям облудних гасел: «проґресу», «цивілізації», «вітчизняних інтересів», а в самостійній силі корінного народу вбачають загрозу для своєї паразитарної «держави в державі». П. Куліш виголосив інвективу «збирачам землі Руської», «провідникам прогресу»«цивілізаторам»: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбыт и потребленіе на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…» («Листи з хутора», 1861).

– А ось іще:

Яке  нам  діло  до  того,
Що  дикий  злюка  козакує?
Аби  не  руйновав  добра  мого,
А  ближнього  нехай  собі  руйнує,
Яке  нам  діло  до  того?
Яке  нам  діло  до  того,
Кого  хто  хвалить-прославляє?
Аби  не  підманив  синка  мого,
А  всіх  нехай  із  глузду  позбиває.
Яке  нам  діло  до  того?
Яке  нам  діло  до  того,
Хто  кров  та  пожарища  любить?
Аби  не  запалив  житла  мого,
А  цілий  світ  нехай  собі  погубить.
Яке  нам  діло  до  того?

– Мені здається, що його добряче зачепила ота епоха Руїни.

Епоха Руїни призвела до забуття, до безтямності й бездумного прославляння козацтва, яке вже не було державотворчим чинником. Куліш критично розглядав козацтво з позиції державотворчості. І тому його критичний підхід до того захваленого явища у багатьох викликав несприйняття. Більшості було легше прославляти лицарів, які відважно воювали по всіх землях. За чужі землі воювали, а свою втратили. Цей історіософський підхід Пантелеймона Куліша до аналізу козацтва  продовжив у своїх історико-економічних працях Михайло Слабченко (1882–1952) – основоположник української історико-правової науки, державницького напряму в національній історіографії, засновник і керівник одеського осередку українознавства. На цій же державницькій позиції стояв і «найвизначніший історик Галичини» Степан Томашівський (1875–1930) – один з чільних основоположників української державницької історіографії та провідник державницької ідеології. Куліш, Томашівський, Слабченко – люди одного глибинного селянського кореня й проникливого знання своєї рідної історії. Всі троє зазнали гонінь. С. Томашівський помер в еміґрації в Кракові. М. Слабченкові, соловецькому в’язневі, вкоротили життя більшовицькі катівні. С. Томашівський проникливо-правдиво охарактеризував феномен П. Куліша: «Серед безлічі прославлених батьків народу, якими обдарувала нас історія ХІХ ст., є одна постать самітна, яка не зазнала благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитности ні за життя, ні по смерті, дарма що ся постать висока і далеко перевищує пересічного національного святого всіх українських земель. Це П. О. Куліш. Людина найменше популярна, найменше оцінена і, мабуть, найменше зрозуміла в усьому українському письменстві. Наче другий Іван із Вишні, анахорет за життя, радо промовчуваний по смерті.

…В Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себто сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові…».

–  Щодо туподумства загалу. В поезії «На чужій чужині» Куліш писав:

І тебе вже оце не побачу, мій краю коханий,
Не побачу степів тих розкішних, гаїв тих співучих,
І поляжу без слави в могилі німій і нікому не знаній,
І забудуть мене на Славуті-Дніпрі, на порогах ревучих,

Не забудеш мене, поки віку твого, моя нене Вкраїно,
Поки мова твоя голосна у піснях, як срібло чисте, дзвонить.
На що глянеш, усюди згадаєш твого бідолашного сина;
Туподумство людське, моя нене, від тебе його не заслонить.

– Впікалося йому оте туподумство. І на жаль, його й сьогодні вистачає. Вважається, достатньо вивчити Куліша за шкільною програмою, щоб людина запам’ятала собі – був такий Куліш.

На жаль, шкільні програми далеко не розкривають суті наших подвижників. У 2008, до 190-ліття від народження П. Куліша, з метою повнішого пізнання й популяризації його багатої духовно-інтелектуальної спадщини серед молодого покоління, я зініціював через Міністерство освіти Всеукраїнські Кулішеві читання «Оживить живеє слово». Вони мали  відбуватися щороку 1 вересня – в День знань як підготовка до гідного відзначення 200-літнього ювілею. Читання провели тільки раз – у 2009. І результати були вражаючі: учні, студенти написали глибокі твори, в середніх і вищих навчальних закладах провели наукові конференції з висвітленням Кулішевих ідей у контексті сьогодення. Кулішеві ідеї – завжди своєчасні. Тільки їх не залучають до суспільного життя. Кулішева філософія Природи, хутірська філософія дієва й продуктивна, бо до всього він підходив з практичним сенсом. Куліш переконаний: «Нічого не варте слово, доки воно не буде підтверджене ділом… Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації». Куліш непохитно дотримувався морального принципу мудрості в триєдності істиного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Завважмо – слово не передує Істині й дії, а завершує, підсумовує, підтверджує зроблене.

– Слово  підтверджує вже зроблене. В нас робота – говорити, спілкуватися…

Ми ж підсумовуємо зроблене Кулішем і спонукаємо людей до осмислення його подвижницького доробку, до осягнення Істини й життя в ній.

– Будемо сподіватися, що ці зерна потраплять у благодатний ґрунт.


Український вимір
Ведучий Роман Коляда
07.08.2015

 

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × five =

Копіювати заборонено!