Головна > Блоґи > Діалог у мистецькому просторі: “Шукаючи майбутнє – знайдеш минуле в безкінечно замкнутому колі”

Діалог у мистецькому просторі: “Шукаючи майбутнє – знайдеш минуле в безкінечно замкнутому колі”

«Шукаючи майбутнє – знайдеш минуле в безкінечно замкнутому колі»


Катерина Ткаченко. Квітуча Берегиня

Якось, у розмові з Андрієм Будкевичем, почула цікаву для себе пропозицію творчого листування в мистецькому просторі: його есе – віддзеркалення, мої роздуми – відповіді.

Пообіцяла та відклала на безмежно швидкоплинний час. З’являлись думки написати, але не вистачало завершеної форми в середині усвідомлення, переносила момент написання все далі й далі, очікуючи, що відповідь прийде сама, складеться легко й природно.

Відкладала знову й знову, доки випадково, передивляючись свої архіви не натрапила на свій же опис матеріалу, підготовленого під мою ж таки виставку «Сновидіння квітневого лісу» . Написаний цей текст був задовго до знайомства з паном Андрієм, і, весь час, коли я намагалась відшукати відповідь у майбутньому, ховався в минулому. Тому ж і ризикую надіслати його, лишень трохи відкоригувавши, як свій коментар-вдячність на статтю «Ти вставала до ранку світлою, ти ходила по квіти босою…»

…Світ видимий занурено в безкінечний часовий потік. Людина, земля, природа рухаються, постійно змінюючись, зберігаючи в собі відображення часу. Пам’ять береже прожиті миті, залишаючи минуле в глибинах підсвідомості. Річні кільця душі збільшують свою кількість, створюючи нескінченний лабіринт свідомого та надсвідомого.
Людина вбирає в себе світ, що оточує її, а нескінченний світ запам’ятовує кожного зі своїх дітей.

Земля, природа – все живе та єдине. Ми у Всесвіті і Всесвіт в нас. Дерево, що заснуло в минулому, може принести зміни в сьогоденні.
Що посіяно, те й пожинати будемо. Наш світ, наша країна, наш ліс. Наша земля, наша історія, наше коріння – все єдине.
І кожна людина – немов дерево. З призначенням і часом, цвітінням і плодами.
Річні кільця сплітаються в павутиння пам’яті, квіти розлітаються навесні, плодами важчає осінь. Природне життя не має завершення, воно вічне і мудре у своїй циклічності.
І лише людина блукає в нескінченному життєвому лісі, в пошуках сенсу і знання, ми агресори й жертви, гості та господарі.
А наші можливості варіюються, немов стежки в Борхесовському саду.

Дописую це речення зараз, але «”Сад розбіжних доріжок” був в моїй пам’яті тоді, так само, як і «Сад Божественних пісень» Г.Сковороди і ще багато близького цій темі, що спліталось в єдине ціле роздумів. Тож, вертаючи до минулого…

…Ми вивчаємо долями ділянки нашого лісу, креслимо карти пройдених відрізків, ми палаємо і спалюємо все навкруги себе, ми безмежно розумні, але земля мудріша за нас. Ми йдемо в нескінчену прогулянку лісом, але не знаходимо виходу, бо ліс всередині нас.

Ми знищуємо, але й самі гинемо, борючись із землею, завдаємо болю собі. Кожне дерево неповторне і має свою частину від дерева життя, де все живе – частинка Всесвіту, а кожне життя – епізод на карті цілого світу.
Багато з моїх робіт – це спроба розповісти про безкінечний потік життя, яким заповнено кожен зі звичайних днів…

І, вже сьогодні, хочеться додати – кидаючи зерно в землю – знайдеш квіти за деякий час, шукаючи майбутнє – знайдеш минуле в безкінечно замкнутому колі, де все, незмінно рухаючись, лишається на своїх місцях, що від початку закодовані Богом. Всесвіт цілісний і досконалий, в кожну мить буття в ньому є все, але ми шукаємо наші слова і відповіді лишень у певні миті нашого часового простору, і, водночас, будь яка миттєвість може бути доленосною, якщо ми опинимось саме на тій стежці, яке відповідає нашому пошуку.

Катерина Ткаченко, художник
Чикаґо

 

 

«Ти вставала до ранку світлою, ти ходила по квіти босою …»

Дещо про психологізм живопису Катерини Ткаченко, езотеризм і екзотеризм.


Катерина Ткаченко. Квітучий Світ

Сучасна українська мисткиня,- Катя Ткаченко, дуже цікава, ерудована, неординарна, як художник, як самостійно мисляча  особистість. Творчість її наповнена філософічністю ( Сковородинською ), справжніми, особистими переживаннями, а також містить у собі багато чого, загадково – казкового, про що й поведемо мову.

Зовнішнє і внутрішнє, приховане і відкрите, притаманне роботам її авторства, те що живе у душі художниці, « вихлюпується» на полотна.  В неї добре виходить малярською іномовною поєднувати таке, що нелегко поєднується. Покличемо на допомогу великого Х. Л. Боргеса, він про подібні явища висловлювався так : « Варто герою будь – якого роману, або герою реально – життєвої ситуації опинитися перед вибором декількох можливостей, він обирає одну з них, відкидаючи інші. А можливо ж, вибрати усі варіанти разом…?».

Катя у малярстві йде у напрямку творчого розвитку пізнаного, нехтуючи копіюванням, чи епігонством. Вона студіювала творчість – І. Босха, М. Бойчука і бойчукістів, мексиканську школу монументалістів, представників раннього Відродження, мистецтво Сходу. Заочний вплив справив на неї, головно пластикою письма, відомий митець – академік Олександр Івахненко ( вона дуже болісно сприйняла чорну звістку про відхід у інший світ знаного Художника). Усе це знайшло певний відблиск, перетин у її творчості.

До серйозних роздумів, розмислів спонукають цикли робіт, – « Сни квіткового лісу», « Живопис. Жінка», « Квіти серця». Коли вперше побачив  ці картини наживо, відразу сприйняв незвичайні квіти, як квіткові дерева. Не зміг позбутись цього враження дотепер, на картинах виписані квіткові дерева…

Як і усі інші архетипові символи, символ дерева проходить з плином часу через специфічний розвиток. Зовнішній вигляд дерева піддавався змінам у різних розуміннях, одначе багатство і життєвість символа більше виявляється у змінах його значення. Найважливішим для феноменології символа дерева виступає на перший план його смисловий аспект. Найчастіше співвідносними з цим смислом асоціаціями є : ріст, життя, розкриття форм у фізичному і духовному плані, розвиток, зростання знизу догори і навпаки, материнський фактор ( захист, тінь, покрівля над головою, їстівні плоди, джерело життя, укоріненість ), особистість людини і, нарешті, смерть і відродження.

Вставка перша. Суттєво,- немало робіт авторки супроводжуються текстами, ось доречний приклад : « Правда життя зі смерті зростає. Без смерті й життя немає».

Наскільки багато в цих образах ( квітів – дерев, людей, явищ природи ) від казки, міфу, поезії. Поетичне слово і такий живопис перебувають у тісних, родинних стосунках:

Ти вставала до ранку світлою,
Ти ходила по квіти босою.
Передмістя синіло сливами,
В кожнім подиху – присмак осені».
         (З вірша Ганни Кревської «Босоніж»)

У середньовічних виданнях, відносно дерев, часто зустрічаються  висловлювання учених – алхіміків. До числа наявних прообразів, можна віднести ідею про те, що райське дерево – це насправді людина. По давнім уявленням, люди походили від дерев і рослин ( давнє іранське сказання ). Дерево – ніби проміжкова форма людини в процесі перетворення, оскільки воно з одного боку, виростає з Першолюдини, а з другого – в кінцевому результаті перетворюється в людину. Велике значення для християн має уява про Христа, як – виноградну лозу…

Вставка друга. Текст до іншої картини : « І всі ми, люди, наче той сад, де сам Господь гуляв…». І ще такий текстовий шматок, гармонійно вплетений у картину : « Бо в нас тут закони такі. Яке зерно в землю не кидай – неодмінно проросте».

Дерево часто зображають у вигляді жіночої фігури. Також здавна воно вважалося символом гнозису і мудрості. Важливо, що і у алхіміків, і в сучасних фантазіях космічний контекст дерева, чи світової осі, відступає на другий план ( науковий висновок К. Г. Юнга ). Не менш вагомий момент, – червоний і білий, це алхімічні кольори, червоний відповідає Сонцю, білий – Місяцю.

Серед конфігурацій архетипів несвідомого часто зустрічається образ дерева або дивної рослини взагалі. Дерево, коли воно виступає у ролі Символа, тоді відображає Самість ( це глибоке ядро психіки, тісно пов’язане з сновидіннями ) в процесі зростання. У жіночій психіці Самість втілюється у жіночих образах.

В цих живописних роботах спрацювало « активне фантазування» ( це припущення). Одне із найважливіших відкриттів Юнга. Що це таке ? Різновид медитування з використанням гри уяви. Медитуючий не має якоїсь усвідомленої мети або програми. Активне фантазування внутрішньо має щось спільне з східними техніками медитації, притаманними – дзен – буддизму, тантра – йога, але й західним, як у єзуїтів – в « Духовних практиках».

Наші сновидіння, приділяють звично головну увагу зовсім не адаптації  до зовнішнього життя. В сучасному цивілізованому світі вони, ледь не завше намагаються розвинути ( посередництвом его ) належне ставлення до Самості, бо сучасний образ мислення і манери поведінки значно послаблюють зв’язок з нею. Цей зв’язок  був сильно розвинений у первісних людей, вони покладалися на вказівки свого внутрішнього центру. А ми, з нашою перевернутою свідомістю, настільки заплутані зовнішніми, зовсім чужими справами, що посланням Самості важко прорватися до нас.

Гріффін, персонаж з роману Веллса, казав : « Люди, навіть культурні, не віддають собі звіту про силу духовну в наукових книжках». Чиста правда !  У творах мистецтва теж !

… намалювати свої сни ( сни – бажання, бачення ), здається, то тільки, – квіти, дерева, люди… Поза тим, на картинах буває – двобій Добра і Зла, вони у змагу, безперервному протистоянні на Землі.

З іншого виміру, із глибин, думка науковця В. Сніжко : « Якщо прискіпливо придивитися до малюнків Кам’яної  Могили , центрально – африканської місцевості Тассілін – Аджер, то щось споріднене у них буде, а саме : образне мислення і зачарування довкіллям.Тогочасне малювання не є ідентичним сучасному; тогочасне було духовно – мистецьким дійством, бо божественним було усе довкілля, а відтворенням його був містичний акт». Сучасне образотворче мистецтво позбавлене свідомої містичності, проте, позасвідома містичність присутня.

Катя Ткаченко намагається поєднати з допомогою пензля у своїх творах, – Колись і Тепер ( любить термін – перетин, недарма… ).

Оці неземні поетичні рядки, чи не висловлені в них прагнення і бажання художника Катерини Ткаченко ?

Дай мені глибини
Досягнути старого коріння
Щоб у небо і пам’ять
Своєю корою врости…
         (З вірша Ганни Кревської)

Андрій  Будкевич, мистецтвознавець
Ужгород

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × five =

Копіювати заборонено!