Головна > Україна > Історія й Політика > Архіви й історичну пам’ять — знову під замок?

Архіви й історичну пам’ять — знову під замок?

Новації щодо користування архівами, введені Міністерством юстиції цього літа, не просто здивували, а обурили істориків, дослідників, усіх громадян, які користуються нашими архівами. Здавалося б, після такого обурення, численних заяв і листів протесту Мінюст визнає свою помилку (чого, врешті, не трапляється)  і скасує чи бодай підправить ту недолугу інструкцію. Але, виявляється, голос громадськості мало значить для наших чиновників. Все й досі на місці. Тому доводиться повертатися до цієї теми.

Все це тим більш прикро, що в останні роки у нас відбулися серйозні позитивні зрушення щодо доступу до архівів. Особливо з ухвалення парламентом весною 2015 року чотирьох законів про декомунізацію, один з яких — Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917  —  1991 років». Ним цей доступ значно полегшено. Бо до цього, навіть при тому, що ми вже третє десятиліття жили в незалежній, демократичній державі, а не в тоталітарній імперії, доступ до таких архівів був чомусь дуже непростим. Найперше — до судово-слідчих справ репресованих, а цих громадян були мільйони і це трагічна сторінка нашої історії.

Якби ви до 2015-го року попросили в архіві для ознайомлення таку справу, архівісти найперше дивилися б, чи минуло 75 років з дня порушення проти людини цієї кримінальної справи, чи є ви найближчим нащадком репресованого . Це попри те, що ці люди в переважній більшості давно вже реабілітовані. Тобто судами визнано, що ніякі  вони не «вороги народу», що над ними вчинено беззаконня. Перша хвиля реабілітації пройшла ще понад півстоліття тому, продовжилася ця важлива і потрібна справа й у незалежній Україні. Але  деякі архіви й далі були «під замком», ви не могли так просто почитати такі справи, не кажучи вже про їх копіювання.

Все різко змінилося 2015-го року. Тепер будь-якому громадянинові України в усіх  архівах  видадуть будь-яку судово-слідчу справу репресованого, навіть того, хто з якихось причин ще не реабілітований. Ви можете вільно вивчати цю справу, копіювати з неї якісь документи або всю справу повністю. Мало того, згідно закону справи репресованих архів копіює сам, у найкращому варіанті, тобто оцифровує, причому, безкоштовно для  відвідувача архіву.

В останні роки я чимало працюю в архівах як журналіст, дослідник. І в столичних архівах, і в Чернігові  — в  обласному  Державному архіві та архіві обласного управління  Служби безпеки України. Скрізь з боку архівістів бачу лише доброзичливе ставлення, прагнення допомогти. Працівники архівів навіть журяться, що люди ще недостатньо користуюся їхніми багатющими фондами, і  вони готові прийняти, обслужити значно більше студентів, викладачів, дослідників, істориків, рядових громадян. До речі, останніх тут все більшає, особливо люди почали вивчати свій родовід, що дуже радує.

Кілька місяців тому в архівах з`явилося ще одне приємне нововведення: відвідувачам дозволили самим копіювати документи архівних справ. До цього копіювання треба було замовляти  в архіві, оплативши його. Після нововведення стало можливим  копіювати справа своїм сканером, перезнімати їх фотоапаратом чи на телефон. І ось раптом  не просто «гальмування», а відхід назад. Що ж сталося?

Міністерство юстиції  наказом від 27 червня ц. р. внесло зміни  до  Порядку користування документами Національного архівного фонду (вступили в дію 27 липня).  Ними значно обмежено можливості користування матеріалами архівів, їх копіювання. Виняток зроблено лише для судово-слідчих справ репресованих, їх і далі можна копіювати за попередніми правилами. Але ж в архівах  левина доля зовсім інших справ. Для прикладу: в Чернігівському обласному державному архіві десь 14 тисяч справ репресованих, а всіх справ  близько мільйона. Виходить, мало не 90  відсотків справ потрапили під нові Правила.  І деякі з цих нововведень просто викликають подив. Всі довго перелічувати, ось окремі.

Було заборонено копіювати  документи «із згасаючим чи слабоконтрастним текстом, документи, виконані аквареллю, гуашшю, олівцем, вугіллям, залізогаловим чорнилом тощо». Цим самим було закрито для копіювання  величезний масив документів, адже той, хто працював в архівах, знає,скільки документів зроблено саме таким чином.  Скажімо, ті ж  залізогалові чорнила  широко використовувалися і у  ХХ столітті.

Є й ще дивніші положення.  Так, наказом Міністерства юстиції  заборонено копіювати документи розмір, більшого за формат А4. Це звичайний аркуш, який ми називаємо «стандартним». Так от формат А4 було вперше представлено в Німеччині лише у 1922 році. До того узвичаєним у документації був більший формат паперів. Досить подивитися такий поширений документ, як метричні церковні книги. А до революції саме на церкву держава покладала функції обліку цивільного стану населення, саме в цих книгах робилися офіційні записи про народження, одруження, смерть громадян. І витяг з цієї книги наприклад, про народження, слугував тим, чим зараз є метрики. І ці книги зараз якраз дуже популярні у відвідувачів архівів. Яке ж  підґрунтя цієї безглуздої заборони?

Словом, не випадково новація Мінюсту викликала хвилю обурення. Зокрема, рішучий протест у своїй заяві  висловила така поважна державна установа, як Український інститут національної пам`яті.

Почалася широка громадська кампанія проти наступу на вільний доступ до архівів. Десятки наукових інституцій, громадських об`єднань, сотні істориків, дослідників України і закордону підписали Звернення до Верховної Ради, Кабміну та Міністерства юстиції з вимогою скасувати  згаданий наказ і провести консультації з громадськості щодо вдосконалення нормативної бази в архівній сфері. Тим більше, що  ті зміни були ухвалені у порушення встановленої процедури, без урахування численних пропозицій громадськості. Мало того, було виявлено щонайменше 23 невідповідності нового Наказу чинним законам України, в тому числі згаданому закону 2015-го року.

У цьому  Зверненні  не просто критика. Люди вболівають і за стан нашої архівної справи, який доволі непривабливий.  Тому державі слід дієво підтримати архівну справу, зміцнити  ресурс наших архівів — людський, фінансовий, технічний.  Тим більше, в умовах російської агресії, адже одним з її елементів є якраз перекручування Росією правди історії. Відтак,  стан і відкритість архівів є питанням національної безпеки України.

У Зверненні також говориться:

«Однак, новітня історія українських архівів, а надто пожежа в Кам’янець-Подільському міському архіві, крадіжки в Центральному державному історичному архіві України,  втрата державних архівів Донецької, Луганської областей та в АР Крим є переконливим свідченням ризиків і загроз, що постають перед архівами.

Суспільство не обізнане з катастрофічним станом державних архівів, приміщення яких перебувають в аварійному стані (Державний архів Одеської області).

Будівництво нових приміщень відбувається надто повільно або перейшло в стадію довгобуду, як от архівосховище Державного архіву Київської області. А Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України взагалі перебуває на межі переміщення у непристосовані та промислові підприємства.»

І далі громадськість пропонує конкретні заходи в цій царині. Серед тих, хто підписав Звернення, —  громадські об`єднання  «Історична правда», «Інститут Масової Інформації», «Детектор Медіа», «Центр демократії та верховенства права», «Центр досліджень визвольного руху», «Інтерньюз-Україна», «Український інститут з прав людини», «Вікімедіа Україна», генеральний директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів) Руслан Забілий, генеральний директор Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Богдан Біляшівський,  історик, журналіст, екс-заступник директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України Володимир Бірчак, керівник архіву Української інформаційної служби в Лондоні Геннадій Іванущенко,   професор славістики Канзаського університету (США), віце-президент і науковий секретар Наукового товариства ім. Шевченка в Америці Віталій Чернецький, а також  Тарас Шамайда —  рух «Простір свободи»,  Ксеня Кебузинська—  Бібліотека Торонтського університету (Канада). А ще — сотні дослідників, яким не байдуже наша історична пам’ять.

Поки що у відповідь — глуха чиновницька стіна…

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»,Чернігів
13.11.2018

 

One thought on “Архіви й історичну пам’ять — знову під замок?

  1. Два роки відвідую архіви, тому маю особистий досвід і погляд на це питання.

    В чому для нас така важливість існування і доступності архівів? Насамперед, безцінними документами 18-20 ст., які є джерелом справжньої, а не замовленої під когось історії. Дослідження цих фактів історії ламає, насамперед, вбиті нам шкільною програмою совєтські догми і показує брехню, якою нас обплутували. Очевидно, підвищення інтересу громадян до своєї історії та можливість розповсюджувати скопійовані документи, призвело до виникнення страху у відповідних органів, щодо цього активного процесу. Введені з липня обмеження в копіюванні значно погіршують та загальмовують саму роботу як дослідників-професіоналів, так і любителів – пересічних, небайдужих до своєї історії громадян.

    Що стосується самих архівів і справи, то тут все так сумно, як і загалом у державі. Починаючи від невідповідних умов зберігання, малих коштів на реставрування та недостатньої кількості реставраторів і до технічного рівню користування.

    Особливо непокоїть стан системного зберігання документів Державного архіву Київської області. Частина документів дореволюційного періоду зберігається у сховищі по вул. Володимирській. По каталогу вони описані, але по факту дуже багато справ там не можуть знайти!!! І як дізнатися чи справді їх не можуть знайти чи, можливо, це один із методів Володимирської в черговому знищенні писаних «очевидців», щоб ми не знали правди?! Наприклад, про рівень технічного розвитку в Україні до 1914 року, і як більшовицький переворот повністю зруйнували ті досягнення.

    Так ми і до цих пір перебуваємо на «дні» технічного розвитку. У Центральному ДІАК зовсім немає комп’ютерів у читальному залі, копії зберігаються на плівках, для перегляду яких використовуюся апарати середини минулого століття, з лампочками, які погано світять і масою незручностей. В ЦДІАКу взагалі не можна було нічого самому копіювати, а зараз тим паче. Аркуш копії коштував до 50 грн.! Для простого дослідника з великим масивом матеріалу це велика розкіш. І люди годинами переписують в зошити, щоб потім ще раз перенабрати у комп’ютері.
    Не завжди користувач може отримати кваліфіковану допомогу у ЦДІАК через зневажливе і хамське ставлення від окремої особи. А от фахівці Чернігівського обласного вразили своїм високопрофесійним і людським ставленням, архів оснащений комп’ютерами, на яких є багато цифрованих документів.

    Стосовно справ репресованих: копіювання документів безкоштовне, як що ви це робите самостійно на свій носій. Якщо ви замовляєте цю послугу в архіві, то це вже платна послуга (принаймі у Вінницькому обласному архіві).

    Ну і приємне для тих, хто вивчає свій родовід. Якщо мормони оцифрували метричні книги вашого населеного пункту, то, зареєструвавшись на їхньому сайті, можна опрацьовувати ці документи вдома, без відвідин архіву. Це дуже зручно, особливо тим, хто мешкає далеко від архіву.

    Але про це подбала не наша держава!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × three =

Копіювати заборонено!