Головна > Закордонне українство > Автохтонні українці > 296-ліття Григорія Сковороди: «Воля дужча за всяку неволю»

296-ліття Григорія Сковороди: «Воля дужча за всяку неволю»

Третього грудня 2018 виповнилося 296 літ від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) генія українського духу: мислителя-енциклопедиста, філософа-мудреця, педагога-просвітителя, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника. Григорій Сковорода звільнив українську філософію од панівної церковної догматики. До Сковороди вся так звана філософія зводилась до трактування положень теології. А Сковорода став першим філософом (за самою суттю філософії – мудрості) в українській культурі й усьому слов’янському світі.

СВОЄЧАСНІСТЬ СКОВОРОДИНСТВА

 

Родовід

Григорій Савович Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в козацькій родині на хуторі Харсіки, що входив до сотенного села Чорнухи Лубенського полку Київського намісництва (нині – смт. Чорнухи Полтавської обл.). Батько Савка (Сава) походив з чорнуського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних провідників-наставників; займався хліборобством і виноробством. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість з батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дев’ять років). Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацького роду Шанґереїв, що мав кримськотатарські й черкеські корені. Шанґерей – українізована форма історичного імені Шагін Ґерей з ханського роду Ґереїв (Ґіреїв). Згідно з генеалогічними дослідженнями, дід Григорія Сковороди по матері Степан Шанґерей – прямий нащадок Шагін Ґерея, меншого брата хана Мегмеда III Ґерея – вісімнадцятого Кримського хана з династії Ґереїв. Мегмед III Ґерей правив Кримським ханством у 1623–1628 роках, а калґою-султаном, другою за значущістю після хана особою, призначив меншого брата – Шагін Ґерея. Мегмед і Шагін по батьковій лінії походили з тюркського племені кереїв, а по материній лінії – з черкесів. Прийшовши до влади, Мегмед III Ґерей почав здійснювати дуже радикальну й сміливу політичну реформу, спрямовану на подолання усобиці беїв і запровадження міцної ханської влади. А калґа-султан Шагін Ґерей пішов у реформуванні ще далі – виступив проти турецького втручання в справи Криму й організував боротьбу за незалежність ханства від Османської імперії. З цією метою Шагін Ґерей почав активну діяльність по укладенню антитурецького союзу з Польщею та підписав договір про союзництво з Запорозькою Січчю. У 1628 році Мегмед і Шагін Ґереї виступили проти турків у спілці з козаками під проводом запорозького гетьмана Михайла Дорошенка. Кампанія закінчилась поразкою від турків через зраду беїв, і Ґереї змушені були тікати разом з родинами на Січ. У 1629 році Мегмед III загинув, а Шагін, побоюючись розплати з боку османів, залишився з запорожцями й прийняв хрещення. Перейшовши в православ’я, рід Шагін Ґерея став зватися Шанґереями й поріднився з козацьким старшинським родом Лизогубів. Один з покозачених під ім’ям Іван Шанґерей став канівським сотником, а в 1650, за Хмельницького, призначений наказним полковником Канівського полку. З родового гнізда Шанґереїв-Лизогубів походить по материній лінії поет Михайло Лермонтов. А з родового гнізда Шанґереїв-Сковородів походить по материній лінії філософ Володимир Соловйов, який доводиться рідним правнуком Степанові Сковороді, старшому братові Григорія, й двоюрідним правнуком самому Григорію Сковороді.

Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими, черкеськими й тюркськими коренями) – вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало основою Сковородиного вільнолюбства. Як наголошує академік Д. І. Багалій (1857–1932) у ґрунтовній праці «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» (1926): «Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва й зберіг непорушними, а почасти й прибільшив свої козацькі землі до наших часів і в наші часи виступає перед нами як велика економічна й політична сила (середняки)… Г. С. Сковорода з малих літ, з дня свого народження почував себе у вільному стані. Це, між иншим, на нашу думку, повинно було мати вплив і на його дальше життя, а зокрема на його освіту. Серед козацтва Лівобічної України у ХVІІ ст. був дуже великий потяг до освіти та письменности. З документів, знайдених та надрукованих О. М. Лазаревським, видно, що в ріжних полках Лівобічної України в половині ХVІІІ ст. була сила народніх шкіл, закладених самим народом та сільським духовенством, , що тоді стояло близько до козаків та селян; особливо це треба сказати про дяків, які були вчителями в цих школах. Школи ці найбільш були по козацьких селах, бо козаки особливо потребували письменности». Григорій отримав початкову освіту в Чорнуській школі, що стало належною основою для здобуття універсальної освіти в Києво-Могилянській академії – провідному навчальному закладі Східної Європи. Як зазначає учень і перший біограф Г. С. Сковороди М. І. Ковалинський (1745–1807) у біографічній праці «Життя Григорія Сковороди», період навчання Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії (1738–1742), де музика й поезія, а також спів у ака­демічній капелі стають його улюбленими занят­тями, він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком». Дев’ятнадцятирічного студента-філософа за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі, де Григорій здобув високопрофесійну музичну освіту. Ймовірно, Григорію допоміг здобути музичну освіту в Глухові й Санкт-Петербурзі, а його старшому братові Степану освіту в Бреслау (нині – Вроцлав) у Польщі двоюрідний дядько по материній лінії Гнат Кирилович Полтавець (Полтавцев) (1699–1756), який був придворним півчим при імператриці Катерині І, згодом камердинером, камер-фур’єром при імператриці Єлизаветі Петрівні, полковником Російської імператорської армії. Хоч Григорій Сковорода й згадував життя в Петербурзі лише з осудом, та він здобув там звання «придвор­ного уставщика», який поєднував функції заспі­вувача в хорі, вчителя співу та дириґента. У 1745–1750 Г. Сковорода як перекладач у складі посольської місії побував в Угорщині, Словаччині, Австрії, Північній Італії, Німеччині, Польщі, де спілкувався зі знаменитими вченими, знайомився з філософськими школами, а головне – пізнавав життя людей у тих країнах. У 1753–1754 викладав поетику в Переяславському колегіумі, де написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт з єпископом. У 1757–1759 працював домашнім учителем у поміщика С. Томари в с. Коврай (нині Черкащина), де написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісень». Наступні 10 років Сковорода викладав у Харківському колегіумі поетику, етику, грецьку мову. Тут він написав навчальний посібник, своєрідний конспект лекцій «Початкові двері до християнського доброчестя» (1766, 1780) – спеціально для щойно запровадженого курсу основ доброчестя. Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили тодішнім теологічним канонам, і він змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у навчальних закладах, не бажаючи слідувати консервативній, догматичній системі викладання. Останні 25 років (1769–1794) Григорій Сковорода вів життя вільного філософа, мандруючи по Україні й поширюючи своє життєве філософське вчення серед народу. Великий мудрець відійшов з цього світу 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в с. Іванівка (нині  с. Сковородинівка Золочівського р-ну) на Харківщині, де й похований. Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли причаститися, та мудрець одказав: «Не євхаристія єднає людину з богом, а пізнання себе». Люди виконали заповіт свого просвітника – на надмогильній плиті з’явився надпис: «Мир ловив мене, та не впіймав». Мудрець Сковорода – вільний від церковної й світської ієрархії: відкидав будь-який примус, не приймав церковних ритуалів, надавав перевагу особистій духовній волі.

 

Дух волі й культурно-освітнє подвижництво

Провідний моральний принцип життя Григорія Сковороди: «Воля дужча за всяку неволю». Основоположна світоглядна позиція практичного вчення Григорія Сковороди: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». Разом вони в своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства – мудрості, дієвої філософії культури.

Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософіїметодології мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури системи самопізнання й морального, духовного життя людини. За Сковородою, культура«друге», духовне «народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання.

Це Сковородине визначення культури стало основоположним принципом його культурософії. Поняття культурософія походить від латинських слів coloладувати на землі, вирощувати, плекати йсulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання та грецького σοφία – знання, мудрість. Буквальне значення поняттякультурософіяладування, виховання мудрості, дієве знання, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури. Власне культураце система самоорганізації, саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя. Культурософія як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Культурософія – система практичної філософії життя й стратегії культурного саморозвитку людини й народу. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істиного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого Сковородинства.

Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Сковороди, який істинно жив серед свого народу – працював і не шукав вигоди, досягав успіху і не величався, став великим і не панував. У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.

Феномен Григорія Сковороди такий всеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина. Культура, в розумінні Сковороди, – це «друге», духовне «народження людини» з духовного зародку в серці через пізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! Дух духа творить»(«Книжечка про читання священного писання…»).  Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу.

Сковородине осягнення культури як «другого», духовного «народження людини» виявилося в його культурософії. Культурософія як принцип мудрості долає суперечності між змістом і формою в спекулятивній філософії й відкриває глибинність «філософії мудрого серця», яка осягає надтонку сферу духу, де споріднені, самоподібні сутності єднаються в неподільне ціле. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань. Мудрість – система дієвих знань, духовний досвід, моральне мірило істинності людського життя. Мудрість – духовне подвижництво.

Культурософський принцип мудрості є основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди й природовідповідного, культуровідповідного морально-світоглядного руху Сковородинства. Цей життєвий принцип мудреця Сковороди був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо хоч мудрі культурософські осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття необхідно підготуватися, дозріти.

Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (аналогічно звинувачували Сократа), за що поліція завела проти Сковороди таємні справи. У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковної (християнської) релігійності, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога-містика» й навіть «пророка» (замість філософа-просвітителя). Більше того, деякі ентузіасти намагаються канонізувати Сковороду, хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство», які були чужі, одворотні вільному духові мудреця. Сковорода не потребує церковної канонізації – святістю світла сповнені його істинне думання, справедливе діяння й правдиве письмо. Волею світлого духу сповнене все його бездоганно чесне життя. І все це давно морально схвалив його рідний народ. Та поверхово й далі тлумачать неосяжний феномен Сковороди у «широкому» спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «хіпі», «гіпстера», «неформала» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». Тобто проектують себе на Сковороду хто від власного невігластва, хто від ідеологічної заангажованості, а хто й зі свідомим наміром спрофанувати мудреця і його просвітницьке морально-світоглядне вчення. І досі вільний дух мислителя-мудреця ловлять у тенета мирського недомислу й релігійної догматики, як ловили за життя.

Особливо нав’язливо марновірці накидають духовному подвижникові статус «богослова», «реформатора церкви», хоч за життя Сковорода категорично не сприймав церковної догматики й не прийняв ні церковного сану, ні чиновницького стану. Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь – виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому…!». Спокушали Сковороду й високими світськими посадами, все з тим же наміром – ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь – сковородинське пряме: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль – і задоволений».

Григорій Сковорода перший з видатних попередників і сучасників не змарнував своїх талантів і духовного подвижництва на служіння церкві, не піддався спокусі релігійної й світської влади та зберіг самостійність життя волею власного духу.

Виходячи з безвічного «безпричинного початку», Г. Сковорода, подібно до Іоана Масона (Джон Мейсон; 1706–1763 – англійський розенкрейцер, письменник, шанований російськими масонами), ставить самопізнання попереду релігійних обов’язків людини як їхню головну передумову. Одначе, для Іоана Масона  пізнання себе – це передусім християнське випробування, пройшовши яке людина може збагнути своє покликання. Тому його книжка «Про пізнання самого себе» (російський переклад опубліковано 1783) була дуже популярна серед російських масонів, яких турбувало питання, як керувати собою й своїми пристрастями, щоб перетворити себе й наблизитись до Бога. А для Сковороди самопізнання – це містичне пізнання в собі Істини як Абсолюту, Всеєдиного й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці. Звідси «філософія серця» Г. Сковороди, П. Юркевича й усього подальшого українського духовного подвижництва. Цим Сковорода споріднений з античним аполлонійством, Сократом, Аполлонієм Тіянцем, суфізмом та іншими східними містичними практиками. Ось як суть цих практик сформулював український мудрець: «Серце, очищуване од підлих мирських гадок, які непокоять душу, починає бачити (прозрівати) схований у середині себе скарб щастя свого» («Кільце. Дружня розмова про душевний світ»). Серце як «пізнавальне осердя» (П. Юркевич) людського єства передусім розрізняє внутрішнє й зовнішнє, відкриваючи тим самим напрям істинного шляху. Цей глибинний внутрішній містицизм Сковороди, невизнання ним зовнішніх ритуалів, церемоній християнства й масонства, його відкритість людям були чужі масонству. А Сковороді масонство було чуже його кастовою закритістю, елітарністю, адже до масонських лож належали представники панівних верств російського імперського суспільства. Сковорода відверто проголосив своє життєве кредо: «А мій жребій з голяками» («Вас Бог одарив ґрунтами, раптом може те пропасть, а мій жребій з голяками, та Бог мудрості дав часть»). Хоч би як намагалася тодішня й нинішня еліта зробити зі Сковороди свого, елітарного, філософа, мудрець уособив у собі волю духу цілого українського народу.

Дослідники часто називають Сковороду «філософом без системи», бо він, мовляв, еклектично поєднував у своєму вченні різні, часом суперечливі, філософські системи, які не мають єдиної теоретичної основи. Певно, вони виходять з догматичної засади, що філософія неодмінно мусить мати формальні ознаки якоїсь релігійної, ідеологічної доктрини чи наукової теорії. Тобто нехтують саму суть філософії, означену Сковородою: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…». До речі, системність визначають не закони, канони чи догми, а внутрішня здатність живої сутності, структури саморозвиватися з ресурсу самостійної сили. Те, що зазвичай називають системою (ідеологія, законодавство, політичний режим), насправді є антисистемою, бо воно не розвивається, а існує за рахунок чужих ресурсів. Тому й Сковородину вільну систему філософії-мудрості – Сковородинство намагаються втиснути у формальні рамки релігійних, ідеологічних канонів. Хоч вільний дух мудреця не дає себе впіймати. А ще Сковородину філософію вважають суперечливою – філософією крайнощів, парадоксів, а отже малозрозумілою, бо в його творах часто зустрічаються протилежні думки. Так одні вважають Сковороду моністом, інші – дуалістом. А мудрець завдяки розрізненню серцем внутрішнього й зовнішнього аспектів та крайнощів зовнішньої сфери буття, розрізняє істинне та облудне, а через самопізнання являє істинність своєї сутності, відкриває цілісність і нескінченність життя, його безвічну основу – Істину.

Для подолання крайнощів і взаємозаперечних розбіжностей, що виникають при поверховому сприйнятті феномену Сковороди, а також при зіткненні різних релігійних і політичних ідеологій та наукових теорій, для цілісного осягнення цього феномену застосуємо власний культурософський метод мудреця з його принципом самопізнання й мудрістю життя в Істині. Цей Сковородин метод і є його культурософією. Самопізнання й мудрість – ці два дієві чинники саморозвитку людини становлять морально-світоглядну основу Сковородинства як культурософської пізнавально-освітньої системи життя в Істині власною волею. Тож пропоную осмислювати феномен Сковороди з позиції його внутрішньої волі – морально-світоглядної основи Сковородиної філософії.

Витоки Сковородиної філософії найчастіше вбачають в античній філософії та патристиці – філософському напрямі, заснованому так званими отцями церкви. Визначний україніст і сходознавець А. П. Ковалівський (1895–1969), з роду Ковалівських – близьких приятелів Г. С. Сковороди, наголошує, що не можна «виводити» світогляд Сковороди лише з античної філософії та патристики, ігноруючи обставини його життя, суспільне середовище, в якому він творив, не з’ясовуючи чому, власне, мислитель «користувався тим чи іншим готовим ідейним «знаряддям» давніх письменників».

Видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977) ясно аргументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця: «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором». Великий український мислитель-енциклопедист Іван Якович Франко (1856–1916) назвав Григорія Сковороду «національним філософом», «предтечею нової епохи», який явив глибокі й сутнісні духовні цінності нації й став «цілком новим явищем в українській літературі з позиції освіти, широти поглядів і глибини думок». За проникливим означенням відомого українського філософа Івана Мірчука (1891–1961), у Сковороді «скристалізовані, може навіть виідеалізовані, всі риси українського народу». Завдяки Сковороді «духова енергія у формі філософського мислення» набула в Україні не «вертикального», а «горизонтального» спрямування – філософія пішла в літературу, історіософію, мистецтво, світогляд, мораль, естетику, практику життя. Закорінене в традиції рідної культури духовне подвижництво Г. Сковороди стало потужним морально-світоглядним чинником загальнонаціонального освітнього зрушення.

Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне вивчення універсальної спадщини Сковороди та осягнення морально-світоглядного феномену Сковородинствасвоєчасної стратегії культурного саморозвитку людини й народу, засвоєння духовної суті цього живого вчення в освітньому процесі й суспільній свідомості.

Передусім необхідно знати, що Григорій Сковорода звільнив українську філософію од панівної церковної догматики. До Сковороди вся так звана філософія зводилась до трактування положень теології. А Сковорода став першим філософом (за самою суттю філософії – мудрості) в українській культурі й усьому слов’янському світі.

Проникливо розкриває велич мудреця Г. С. Сковороди відомий український філософ, культуролог Сергій Борисович Кримський (1930–2010): «Велич Сковороди якраз і полягає у тому, що він, не втративши самобутності на тлі досить фундаментальної філософської традиції України, посідав і досі посідає у ній своєрідне чи навіть найоригінальніше місце. Він одним з перших мислителів у новоєвропейській цивілізації відновив та розвинув феномен мудрості, яка після античних часів була відсторонена всеохоплюючим проектом раціонально-гносеологічного, а потім і раціонально-сцієнтичного тлумачення філософії… Сковорода, слідом за Сократом, відстоював ідею, що справжня мудрість полягає не тільки і не стільки у здобутті істини, скільки в тому, щоб жити в істині, володіти розумом, настояним на совісті. … Щоб зрозуміти, наскільки далеко Сковорода відійшов від поширеного погляду на філософію як на зібрання певних текстів, творів, фоліантів, звернемо увагу на одну дивну обставину. Український мислитель дуже любив рукописи своїх діалогів, які називав «синами», «дочками», «дітьми», але категорично забороняв їх друкувати. Про це свідчить його листування з М. Ковалинським. За життя Г. Сковороди друком не вийшла жодна його книга. …Сковорода досить специфічно ставився до друкованої продукції. Він вважав, що тексти як такі не можуть бути єдиним джерелом розуміння його творчості. Тільки занурення цих текстів у контексті життя, справ, вчинків і долі розкриває сенс його філософського доробку» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди», 2012).

І головне, що Сковорода не просто вільно філософствував, а як філософ-мудрець сам жив згідно зі своїм морально-світоглядним вченням: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки ясні, серце чисте, тоді все ясне, радісне, щасливе. Це і є філософія». Згідно з цією культурософською, кордоцентричною концепцією Сковородинської філософії-мудрості, мірою всьому може бути тільки морально зріла людина: «А що ж таке людина? Хоч би що воно було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулося в самій людині…  Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».

Філософсько-духовна практика й педагогічна діяльність – дві найхарактерніші особливості феноменальної натури Григорія Савовича. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Григорія Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом у ладу з Природою й Світом. Сковородинська філософія – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині, а Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку на природній основі.

Освітня система Сковороди вільна від догматики й авторитаризму. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.

Для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини. У практичному педагогічному вченні послідовника Г. С. Сковороди Костянтина Дмитровича Ушинського (1824–1870) провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитинажила серцем і діяла волею…». На цій моральній засаді послідовник Г. С. Сковороди Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) розвинув «сакральну педагогіку серця» «виховну  систему, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного». За П. Юркевичем: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі». Серце як «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів» породжує унікальність особистості – «духовний тип людини» (В. Антонович), який визріває в процесі моральної зрілості людини. Духовному «народженню людини» неодмінно передує її моральна зрілість, яка досягається дотриманням уселюдського морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

 

Безвічність зрілого людського духу

Істинні осягнення чистого серцяпозачасові, безвічні й нескінченно принаявні в нас, як Сковородине «кільце вічності». Мудрець Сковорода вважає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та подібним до Бога – Всеєдиного, що виявляється в самоподібній безлічі Світової Всеєдності: «Самоподібність повсюдна й безвічна. Бог (Усеєдиний) і премудрість не мають початку й кінця. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, воно само є оте щастя, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде»; «…Суспільство в любові. Любов у Бозі. Бог у суспільстві. Ось і кільце вічності!».

Тут доречно з’ясувати значення поняття бог? Теонім Бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського Бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжяБгагарозпорядник майна. Поняття бог занесли в слов’янський світ руси-туранці зі Сходу й почали впроваджувати його в південних теренах у теонімах Даж-Бог (давець-бог – це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби доступніша була його суть), а також Божич (давець багатства). Отже, Бгага-Бага-Бог – давець пожитків, багатства. Звідти молитовне благання: «Дай Боже!», що свідчить про узалежнення людей од уявної, надприродної магічної сили. Звідти сповідники Бога-давця – убогі, його раби, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до Бога, і те чуже поняття заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального світогляду у звичаєвій традиції агрокультури: Рода-Батька і вияв його Світлої Сили в образі Сонця та в моральному законові Ладу, Родицю-Природу-Матір та духів родичів, духів предків. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й людського духовно-фізичного єства. Просто і ясно пояснив появу бога-творця доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012): «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця». Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму й один з найвизначніших поетів античної літератури, автор національного римського епосу «Енеїда» переконливо з’ясував: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, придумуючи собі богів, кумирів, люди програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів. Бога-творця, вершителя людських доль видумали й нав’язали підневільному людові повелителі, а одурманений люд вірою в того бога-владику став виправдовувати свою слабкість, безвольність, безтямність. Проникливо розкрив проблему людського марновірства вчений-природознавець В. І. Вернадський (1863–1945): «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті». Людська особистість досягає безсмертя в ноосфері – світі п’ятого виміру життя, який є духовним станом – наслідком культурного саморозвитку людини, народу, людства. Переходячи у світ ноосфери, надтонка енергія людського духу звільняється од тримірного простору й лінійного часу. Безсмертя – суть ноосфери, а смерть – ознака минущості речовинного світу, ілюзорності його тримірності й лінійності.

Отже, суть Сковородиного «кільця вічності» в безсмерті, безвічності зрілого людського духу. Сковорода символічно зображує «кільце вічності»у вигляді кола. Коло – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди. Коло знаменує нескінченність життя – безвічність духу, безвічність любові. За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). Тарас Шевченко (1814–1861) слідом за Григорієм Сковородою, своїм духовним учителем, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя. В любові – взаємності, взаємообміні надтонкою енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до світла безвічного Духу, до осягнення безвічної Істини. Сковородине «кільце вічності» – це знак нескінченності, коло «безвічності» (саме це Шевченкове світоглядне поняття «безвічність» слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість «вічність», що означає кінечність тлінного). В безвічності Сковородиного «безпричинного початку, безпочаткової причини», яка  «сама від себе самої і завжди з собою є і буде» коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства й ведизму та даосизму. У Сковороди «безпричинний початок» (Усеєдиний) корелюється з  сингулярністю (від лат. singularis єдиний). Точкасингулярностіпункт відліку нескінченної пульсації енергії Всеєдиного Життя: з точки сингулярності розвивається й повертається в неї все суще у Світовій Всеєдності. Сковородина «самоподібність» корелюється з фрактальною самоподібністю в нинішніх фрактальній фізиці й психології. А Сковородине «кільце вічності» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, в Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини. А ще СковородинеКоло знаменує нескінченність морально-світоглядного руху Сковородинства життя в Істині власною моральною волею. Морально-світоглядна основа Сковородинства безвічна мудрість, яка народжується в чистому серці з безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

 

Первинність серця й душі

Цю морально-світоглядну культурософську життєву позицію стверджували слідом за Григорієм Сковородою Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруюче осердя української культурософії – філософія серця або кордоцентризм. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця»; «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця». Серцем людина відрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею, логос) від її речовинної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом. І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників своїх, безпутно й безрозсудно прагнуть до погибелі… З такими думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…». Своєчасними лишаються й такі застереження Сковороди: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»;«У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

Стосовно розуму, який звертається до поганого, нинішня психологія послуговується поняттями отруйні думки, наповнений токсичністю розум, токсичне мислення. Сучасна американська психотерапевт Керолайн Ліф у процесі дослідження виявила, що заповнюючи свій розум токсичними думками, люди активують понад 30 різних гормонів та нейромедіаторів, доводячи організм до нестями. Токсичне мислення дуже шкідливе – воно викликає понад 1400 емоційних і фізичних реакцій та призводить до емоційного й фізичного стресу. Затоксикованим людям нестерпно жити з негативом, але вони й не можуть жити без нього, бо розум стає дедалі залежнішим від того, чим його наповнюють. Тривале перебування в такому стані послаблює людину, вона втрачає свою психічну й фізичну рівновагу та життєву силу. До інтоксикації розуму призводять ненависть, заздрість, ревнощі, які  найдужче отруюють його. І, навпаки, позитивне мислення й самоконтроль допомагають організму виробляти корисні хімічні речовини й відновити життєву силу, волю духу.

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування, серцю належить просвітлювати розум ясністю своєї духовної суті. П. Юркевич наголошував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця, а вже потім розуміє розумом: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення в «спорідненій праці» вродженої духовно-природної сутності людини. Звідси внутрішня доцільність самопізнання. У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює програму своєї душі в «спорідненій праці», яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку на природній основі.

 

Нація – це передусім культура

Українська культурософія – морально-духовна практика, де провідним чинником культурного саморозвитку людини, а відтак і народу є моральна воля духу. Ця морально-вольова сутність розкривається в таких поняттях: у Данила Туптала – внутрішня людина з її індивідуальною долею; в Г. Сковороди – філософія мудрого серця; в М. Гоголя – філософія духовного персоналізму; в П. Куліша – хутірська філософія або філософія природи; в Т. Шевченка – щире серце; в П. Юркевича – філософія утаємниченого серця людини та сакральна педагогіка серця; в К. Ушинського – особиста воля людини, закорінена в серці; у В. Антоновича – духовний тип людини.

До первинних дієвих чинників національної культурософії належать духовний тип людини, моральна воля національного духу, вселюдський моральний принцип, ідея справедливого суспільного ладу. Для морального світогляду української культурософії характерна ідея народу як інтегральної особистості, колективного суб’єкта. «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе», – цією ясною філософемою Г. Сковорода явив розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу та на цей виховний ідеал спрямовував свою педагогічну працю. У вихованні гідного покоління народу педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) слідом за своїм духовним учителем основне завдання в вихованні нового покоління покладає на матерів: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу. П. Куліш означив український народ як «збірну особу» й провістив про необхідність його самоорганізації самостійною силою – волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї – життєвої програми «збірної особи українського народу». Слідом за П. Кулішем Іван Франко (1856–1916) поставив перед українською молоддю «величезну дійову задачу – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».

Отже, нація – це передусім культура. Внутрішнім чинником культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є воля духу – вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили. Результатом моральної зрілості, культурного добору та мірилом духовного вивершення особистості й «збірної особи народу» є «духовний тип людини» (В. Б. Антонович) незмінна внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці.

Проникливо охарактеризував сутність духовного типу український історіограф, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908): «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна». Духовний тип – сукупність стабільних моральних чеснот (етос), внутрішня, духовна сутність особистості, що розвивається волею духу в серці людини.

Народ, як і людська особистість, стає культурною спільнотою з неповторним духовним типом у результаті свого духовного народження. Молодший сучасник Григорія Сковороди Йоган Готфрід Гердер (1744–1803), німецький мислитель, основоположник історії культури, також розвивав ідею «другого», духовного «народження людини» через засвоєння нею культури. Гердер розуміє культуру народу як «найвищий вияв його життя», як результат виховання, освіти.


«Природа є першопочаткова всьому причина…»

Культурософський моральний чинник культурно-суспільного саморозвитку закорінений у світоглядній традиції агрокультури. Все живе в Природі саморозвивається з ресурсу самостійної життєвої сили. У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергетикавзаємодія Сонця й Землі. А свій культурний саморозвиток забезпечують самі люди самостійною життєвою силою й духовною взаємодією на дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи, які, за Сковородою, є основою владованого людського життя: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана алфавіт, або Буквар світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш. Природа є вічне джерело волі.Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство… Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський»).

Один з найвидатніших мислителів і письменників США Ральф Волдо Емерсон (1803–1882) як основоположник трансценденталізму (від лат. transcendens безмежний) – світогляду, закоріненого у ведичних знаннях і німецькому ідеалізмі, зокрема у філософії Іммануїла Канта, був визнавцем ідеї, що Природа є первинною, морально-духовною основою земного життя. Р. Емерсон один з перших у західній культурі став цінувати Природу за її первинні, ідеальні, некомерційні вартості, на чому й ґрунтується природоохоронна філософія. На відміну од своїх сучасників, які вважали, що дику Природу необхідно покращувати, перетворювати, Р. Емерсон доводив, що вільна Природа завжди владована, довершена. Чим людина ближча до Природи, тим вона довершеніша й вільніша од вульгарно-матеріальних потреб. Природна людина здатна на духовне самовдосконалення й на інтуїтивне осягнення макрокосму через власний мікрокосм.

Великий український учений-енциклопедист: фізик, математик, економіст, філософ, доктор медицини з правом лікарської практики, політик, громадський діяч, основоположник «фізичної економіки» й один з основоположників ноосферного космізму Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) теоретично розвинув природно-моральні засади агрокультурного світогляду в екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою). Наукові праці С. Подолинського, й передусім «Людська праця і її роль у розподілі енергії» (1880), заклали основи оригінальної теорії праці як моральної категорії, що розглядається з позиції природних процесів і перегукується з морально-світоглядним вченням Г. Сковороди про споріднену працю. Сергій Подолинський своєю концепцією «соціальної енергетики» про енергоакумулюючу природну діяльність людей, які своєю працею примножують енергію Сонця й Землі, розкрив помилковість застосування до людства «закону Мальтуса». Англійський священик, демограф і економіст Томас Роберт Мальтус (1766–1834) у своєму «Нарисі про закон народонаселення» (1798) стверджував, що злидні трудящих мас – наслідок дії законів Природи, а не суспільного управління, тому бідняки не мають права нічого вимагати від багатіїв, бо ті не винні в їхніх бідах. Насправді, злидні – наслідок несправедливого розподілу багатіями природних ресурсів і результатів людської праці. На хибній теорії мальтузіанства про неконтрольоване зростання народонаселення, що повинне призвести до голоду на Землі, нинішні соціальні паразити-глобалісти, які споживають левову частину всіх ресурсів людства, вибудовують доктрину «золотого мільярда», прикриваючи цим фінансово-комерційні інтереси транснаціональних корпорацій та породжені ними техногенні й соціально-гуманітарні катастрофи і розглядають, слідом за Мальтусом, війни, хвороби й голод як необхідні процеси для регулювання чисельності населення. «Золотий мільярд» – модерна доктрина «обраного народу», сумарне число населення в розвинених країнах, якому протиставляється решта людства як джерело дешевої робочої сили й «гарматного м’яса», що має обслуговувати потреби транснаціонального капіталу. С. Подолинський, обрахувавши баланс енергій Сонця й Землі, показав їх невичерпність через енергоакумулюючу природну діяльність людей та дієву участь у їх розподілі людської праці, а також залежність ноосфери від біосферного джерела енергії та культурно-соціального розвитку енергопродуктивної людської спільноти. Цим він дав поштовх і підґрунтя працям В. Вернадського.

Великий український учений-природознавець, мислитель, засновник геохімії, біохімії, радіогеології та вчень про  біосферу й ноосферу Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) далі розвинув природно-моральні засади агрокультурного світогляду та вчення С. А. Подолинського про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства та біо­сферну діяльність аграрія в екологічному вченні про ноо­сферутонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів.Ноосфера(від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю. Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральних засадах. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа. Вернадський стверджував, що людство в процесі саморозвитку стає новою потужною «геологічною силою», своєю думкою й працею змінюючи зовнішній вигляд планети. Відповідно, воно для свого збереження повинне буде взяти на себе моральну відповідальність за розвиток біосфери, яка перетворюється в ноосферу; а це потребує від людства відповідної соціальної організації та нової, екологічної й водночас гуманістичної етики.

У середині ХХ ст. на основі концепції Всеєдності й на світоглядній засаді моральної відповідальності людини за свою діяльність у соціумі, Природі й Космосі видатний український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953) розвинув світоглядну систему антропокосмізму (від грецьк. νθρωποςлюдина й κόσμοςсвітолад, уладований Всесвіт) – оновленого світорозуміння, заснованого на філософії життя, світла, радості, що є суттю світоглядної традиції культур аграрних народів і спрямовує до саморозвитку на моральній основі людський дух, розум і волю. За означенням М. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи». Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Природи, Космосу й Світової Всеєдності, яка через свою духовно-розумову дієвість стає свідомістю Природи і Всесвіту й несе моральну відповідальність за все, що вона робить на Землі й у Всесвіті: «Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі» (М. Холодний). А за доктриною антропоцентризму (грец. ανθρωπος людина і лат. centrum центр), що є різновидом телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її створив Бог «за своїм образом і подобою». На догматі Божого визначення тримаються аврамічні релігійні доктрини юдаїзму, християнства, ісламу. Термін антропоцентризм походить з доби Відродження. Антропоцентризм у природокористуванні веде до хибної практики поділу об’єктів Природи на категорії корисних та шкідливих, тотального винищення живого в Природі, яке не має господарського значення або не сприяє розвитку економіки. Антропоцентричні гомініди поводять себе як біоценотичні агресори, які не пристосовуються до спільного життєвого середовища, а активно його змінюють під власні потреби, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки. Саме від такої агресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…». Г. Сковорода, всупереч догматиці тогочасної академічної освіти, не сповідував антропоцентризму. У своєму морально-світоглядному вченні Сковорода розглядав людину як органічну складову в системі Природи й Космосу, як мікросвіт у макросвіті. Й тому для пізнання Природи й макросвіту людині належить передусім пізнати себе. Для характеристики світобачення Сковороди доречно використовувати антропологізм (від грецьк. ἀνθρώπος – людина, λόγος – судження) – філософська концепція, яка розглядає поняття «людина» як базисну світоглядну категорію в системі уявлень про Природу, суспільство, культуру й саму людину. За Сковородою, мірою всьому може бути тільки морально зріла людина: «А що ж таке людина? Хоч би що воно було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулося в самій людині…  Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…». Прикладом антропологізму є людиноцентризм – гуманістично орієнтований підхід до формування в людині особистісних моральних цінностей: самосвідомості, волі, внутрішньої гідності, самоповаги, справедливості, самоорганізованості й здатності культурно саморозвиватися.

Наприкінці ХХ ст. визначний український фізик Анатолій Вадимович Свідзинський (1929) запропонував «синергетичну концепцію культури» як процесу самоорганізації, саморозвитку людства на природній основі в ноосферній перспективі. Тобто людський світ культурно народжується й саморозвивається на основі взаємообміну життєвою енерґією з Природою й Космосом у синерґізмі-взаємодії, взаєморозумінні й взаємодопомозі між людьми. В духовному спрямуванні свого культурного саморозвитку людський світ неодмінно сягає ноосфери. Цим культура як система саморозвитку людини з власного духовного ресурсу на природній основі в ноосферній перспективі принципово відрізняється од цивілізації, прогрес якої обмежений антропосферою, бо ним керують матеріальні потреби й фінансова вигода. Джерелом цивілізаційного прогресу є груба енергія речовини, яку видобувають руйнуванням природної основи земного життя. Антропоцентризм – аморальна ідеологія цивілізації, антропокосмізм – моральний світогляд культури. Цивілізація – породження незрілого розуму, а культура – функція зрілого духу. Культура як система саморозвитку людського світу нині ледь животіє в людях, бо ненаситні цивілізаторські потреби аморальних гомінідів-нелюдів задушують у людях духовні прагнення культурного саморозвитку. Все живе еволюціонує в Природі, а гомініди інволюціонують у створеній ними ж цивілізації. Цивілізація – це лише технічний засіб системи культури, засіб, який став самоціллю. Цивілізації виникають і гинуть, бо речовинні сутності мають певний вік. Культура, як і дух, безвічна. Культури, як і духу, може не бути в морально незрілих гомінідах. Але культура живе як функція духу в морально зрілих людях, як система саморозвитку людини, народу, людства, як основа самоладованого життя людського світу в Природі й Космосі. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний прогрес виявляється в межах проминущих матеріально-технологічних засобів і соціально-політичних формацій. Завдяки ірраціональній меті національних культур людство самореалізується духовно, а завдяки раціональним засобам цивілізації утверджується матеріально. Культура – явище конкретно національне, цивілізація – явище узагальнено транснаціональне. Культурний саморозвиток народів відбувається за природним правом і Всеєдиним моральним принципом, а цивілізаційний прогрес утверджується штучними законами й соціальними умовностями. Зрештою, культура – природне життя людського світу, цивілізація – штучне існування. Як Природа саморозвивається, еволюціонує на основі своїх законів за Всеєдиним принципом Життя, так і людська культура еволюціонує на природній основі й на людському морально-духовному досвіді. Природа у своїй еволюції ґенерує енергію світла й ґрунтується на плідних, позитивних результатах саморозвитку, чим убезпечує себе від інволюції – деґрадації й деґенерації. Так само й людям у власній культурній еволюції необхідно ґенерувати енергію духу та ґрунтувати своє життя на успіхах свого саморозвитку й на духовному досвіді, аби убезпечитись від деґрадації й деґенерації. На жаль, деґрадація й деґенерація поширюються в людському середовищі, яке втрачає моральну основу й духовну перспективу життя. Деґрадація прогресує, коли моральність підмінюють релігією – комерційним проектом фінансової цивілізації. Небезпечність релігійних організацій, надто нинішніх деструктивних, заснованих на харизматичних культах, у їх злочинній підступності: декларуючи духовність, вони дбають тільки про власне фінансове й майнове збагачення, а марновірних містифікують харизмою месії, викликаючи в них бузувірську (фанатичну) несамовитість. Суть релігійного бузувірства – в безтямному поклонінні ідолам, неважливо яким, важливе саме поклоніння, яке доводить людину до несамовитості. А несамовитий бузувір оддає своєму месії все: гроші, майно, життєву силу й душу. На цьому й кінчається розвиток людського життя – його енергію поглинає через приманку релігії фінансова цивілізація. Деґенеровані гомініди спричиняють тотальну інволюцію в людському світі й Природі. Тих деґенератів певне коло людей називає рептилоїдами в людській подобі з ворожої до землян планети. На жаль, ті виродки – з нашої планети. Як продукт соціальної інволюції-деґрадації, спричиненої шеститисячолітнім соціальним паразитством, вони створили свій паралельний світ (несвіт) у земному світі й фінансово-релігійними маніпуляціями стараються втримати у покорі людство, паразитуючи на його духовно-інтелектуальних і фізичних ресурсах та на природних ресурсах Землі. Фінансова цивілізація власними маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми саморозвитку національних культур і поширює тотальну прогресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації, бо там люди працюють, існують заради грошей, а не гроші працюють для людей. У самій Природі й у природному людському житті немає грошей, релігій, богів, воєн, революцій і паразитарного визиску. Природне життя регулюється еволюційною справедливістю Всеєдиного Ладу (звідси в природно-звичаєвому праві основоположний принцип-закон справедливої відплати за порушення моральної основи життя), владовується взаємною доцільністю в живій саморозвинній цілісності Світової Всеєдності. Владована зі Всесвітом земна Природа – це і є реальний рай, породження Всеєдиного Життя, а не та релігійна обіцянка-омана, яку вигадали для відволікання заневоленого паразитами люду од нестерпного рабського існування, мовляв, потерпіть на цім світі – на тім будете в раю. Від тієї обіцянки-омани незмінно застерігає народна мудрість: «Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість». Вільний культурний саморозвиток людського світу можливий тільки на первинній самоладованій природній основі, що забезпечує йому безвічну духовну перспективу. А цивілізації як вторинні, паразитарні явища виникають на живильній основі культур і неминуче зникають у нескінченному процесі культурного саморозвитку. Тільки культура за своєю духовною сутністю лишається позачасовим феноменом і являється в безвічній волі зрілого людського духу. Люди культурно саморозвиваються, самореалізуються за життєвою програмою своїх душ завдяки дієвості в них волі духу з морально-світоглядним орієнтиром культурософії.


Моральна воля як первинна сутність людського життя передує релігії

Українська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, а особливо зі східними культурософськими традиціями, зокрема з духовною практикою дао­­сизму, йогізму, суфізму, де також головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння. Ця ознака культурософії зближує з Г. Сковородою інших національних духовних подвижників, зокрема сучасного турецького мислителя-педагога Фетхуллаха Ґюлена (1941), який явив світові культурософський принцип діа­­логу культур через «фільтри» національного духу», що забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних систем національних культур. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра.

Згідно з культурософською концепцією родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральна воля як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, що передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва». Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва». Моральність – усеосяжний життєвий принцип, категоричний імператив, якому має бути підпорядковане все життя людини. З позиції «культури моральності» Кант піддає критиці цивілізацію, яка забезпечує зовнішні атрибути ввічливості, але позбавляє людину внутрішньої моральної досконалості, бо цивілізовані форми життя засновані не на особистій волі людини, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином регламентує життя в суспільстві, безжально пригнічуючи людину. Первинна вселюдська моральність долає вторинні міжрелігійні, міжцивілізаційні непорозуміння, суперечності, конфлікти. Сковорода гостро засуджував усякі спроби розпалювання ворожнечі між народами, особливо на релігійному ґрунті (хрестові походи, Варфоломіївська ніч та ін.).

Для розуміння причин міжрелігійних суперечностей, конфліктів необхідно з’ясувати суть релігії. В основі різних тлумачень поняття релігія – вчення давньоримського філософа й письменника Марка Тулія Цицерона (106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325). Вважається, що саме слово релігіяпоходить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означає в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто релігія – це зв’язок з Богом, служіння йому й покора через благочестя. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя стародавнього Риму, якому приписують проведення релігійної й календарної реформ. Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники ігнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської мови, та фактично набув християнського наповнення. Насправді ж релігія (від лат. religareзалигувати, прив’язувати, припинати, спутувати, зв’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне. А джерелом культу, релігійного віровчення й церковного права є канон. Канон(лат. canonпалиця; грец. Κανώνправило, норма, зразок) – поганяло для релігійних. Релігія обмежує й контролює свідомість людей та їхні енергетичні взаємозв’язки і взаємодії; гальмує процес саморозвитку людей, поглинаючи їхню життєву енергію через прив’язування поклонінням культу до власного еґреґора. Еґреґор (від лат. grexтабун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей будь-якою релігією; психоінформаційний банк, що його нагромаджують прив’язані до нього люди енергією своїх почуттів і думок, а користуються тією людською життєвою енергією служителі культу, які придумали того еґреґора-ловця. У християнстві ключовий еґреґор – Христове розп’яття, перед яким уклякають безтямні маси марновірців з надією на друге пришестя, а верховна істота зветься Бог – персоніфікований і непізнаваний Творець.

У трактуванні Бога Сковорода відважно відкидає всю релігійну церковно-біблійну догматику. В його розумінні Бог (Усеєдиний Дух) – це Природа, а людина як частина Природи має Всеєдиного-Природу в серці, тобто сама є частиною Всеєдиного, а отже й творцем усього в світі культури. Саме в спорідненості людини з Природою і Всеєдиним – принципова відмінність морального світогляду агрокультури від релігії: люди морального світогляду осягають світлу силу Всеєдиного Духу та Природи в собі через самопізнання, а релігійні віруючі уявляють видуманого бога як надприродну непізнавану істоту й моляться йому як зовнішній силі, до якої прив’язуються марновірством. Моральний світогляд агрокультури передує релігії: в ньому первинними є реальні парні сутності Дух і Природа й узагалі відсутнє уявне релігійне поняття бог. Дух – це надтонка всепроймаюча енергія життя, яка одуховлює, владовує все суще у Світовій Всеєдності й через яку відбувається взаємодія щільної енергії речовини. Надтонка енергія проявляється у видимих і невидимих хвилях світла, й світло є ознакою духовності. Осягнення надтонкої енергії Духу, сили світла – це пізнання Істини: «Пізнаєш Істину ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода). Природно-пантеїстичний моральний світогляд у Сковороди не релігійний, не церковно-біблійний, хоч філософ і використовував у своїх писаннях образи й символіку Біблії як артефакту тодішньої масової культури, освяченої церквою й імперською ідеологією. Та своїм природно-пантеїстичним світовідчуттям і глибинним ясновідним мисленням Сковорода закорінений у прадавню традицію питомої культури, в архетипи української міфопоетики й народних вірувань – усю цю архаїчну культурну цілісність мислитель називає «тритисячолітня піч». Таким чином, Сковорода замість чужої релігії відродив моральний світогляд агрокультури – основу Сковородинства як питомо української мудрості, культурософії. Суттю морального світогляду є принцип моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Цей моральний принцип долає суперечності релігії, де слова розходяться з ділами – віровченню й церковним ритуалам суперечать неправедні дії й грошолюбство морально незрілого кліру. Адже й Святе Письмо застерігає: «Якщо сліпий поведе сліпого, обидва впадуть у яму». Тут сліпота – це непросвітленість Істиною й засліпленість невіглаством і пристрастю до майна, грошей.

Керуючись морально-світоглядним імперативом, Г. Сковорода ставить самопізнання й мудрість попереду релігійних обов’язків людини як їхню головну передумову. Моральна сила української культурософії Г. Сковороди та його послідовників справила визначальний вплив на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. БердяєваВ. Зеньковського та ін. Саме зі вчення Г. С. Сковороди про всеєдність трьох світів його нащадок по матері Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900) розвинув концепцію про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи українського народу».

Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця П. Юркевича. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують духовний зв’язок поколінь, єднання народу в «збірну особу» й відкривають духовну перспективу життя.

 

Правда – сила духовного подвижництва

Мудрець Сковорода чітко означує свою антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспану панством «недвижну масу» люду: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Хитрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, але без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, але глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує». В істинному знанні себе – несхибність мудреця в Істині, нездоланність його волі духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею».

Учитель Сковорода спонукав своїх вихованців та й усю «недвижну масу» «пробудитись од сну», уважно роздивитися реальний світ і навчитись розрізняти в ньому зовнішню й внутрішню сторони та виховати в собі духовно багату внутрішню, істинну людину з чистим серцем, світлою душею, ясною свідомістю й моральною волею духу.

З кола Сковородиних вихованців виросло багато людей подвижницького духу, які започаткували в Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства й зафондували будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу – Харківського університету (1805). На цій університетській базі Сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі послідовник Г. С. Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики. На основі Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.

Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципуактивному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння. 

Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне осягнення феномену Григорія Сковороди й вивчення його всеосяжної спадщини та засвоєння суті живого вчення мудреця і впровадження в освітній процес Сковородинської філософсько-освітньої системи, заснованої на морально-світоглядних засадах культурософії. Тільки така системна моральна освіта здатна розбудити од летаргійного сну «недвижну масу», яку самотужки будив Сковорода: «Увесь мир спить… Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?…».

Освітня позиція Сковороди ґрунтується на глибокій повазі до рідного народу: «Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, увійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!». Мудрий вчитель навчає, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Звідси морально-світоглядний принцип освітньої системи мудреця Сковороди: «Не життя для науки, а наука для життя».

Мудрець щиро ділився з правдивими людьми істинним знанням свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали зиск. Захланні, егоїстичні, а також марновірні й безвольні особини і складають оту «недвижну масу», яку легко присипляють «наставники» й паразитують на тій пожиточній масі. Тож мудрець уникав стосунків з тим миром, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою: «Мир ловив мене, та не впіймав». «Мир» – то зіпсований цивілізаторством соціум,  натовп, «недвижна маса». Той «мир» не «впіймав» ні Сковородиної Істини своїм приспаним, безтямним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Цією філософемою Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна й невігласів. Самостійне життя власною волею – основа духовного подвижництва. Мудрець Сковорода не тікав ні од Світу, ні од миру (громади). Мудрець жив моральним, совісним життям і в Світі, і в миру. Одначе, його дух не залежав од умовностей соціуму – лишався невловним для всього морально незрілого, неодуховленого.

Мудреці-подвижники, яких Сковорода назвав «синами віку», бачать далі за «синів дня», осягають Істину й живуть істинно протягом власного життя, а весь народ слідом за подвижниками доходить до осягнення Істини протягом життя поколінь. Наприклад, морально-соціальне вчення Конфуція (Кун Фу-цзи; 551–479 до н. е.) набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років конфуціанство стало національною ідеологією Китаю. Тож і в українцях до 300-ліття свого Вчителя неминуче має визріти внутрішня потреба засвоїти й запровадити в життя морально-світоглядне вчення СковородиСковородинство.

Суть засвоєння Сковородинства не тільки в тому, щоб збагнути його розумом, а головно в тому, щоб задіяти його моральний чинник у власне й суспільне життя.  Суть феномену Сковородинства розкривається через духовне подвижництво самого мудреця Сковороди, який істинно жив серед свого народу: працював і не шукав вигоди, досягав успіху і не величався, став великим і не панував. У цьому світова велич подвижника українського духу – вселюдського мудреця з українським серцем. Саме українське серце Сковороди визначало його моральний світогляд і український духовний тип, його самосвідомість і спосіб думання. І хоч би якою мовою писав мислитель, старослов’янською, латинською чи грецькою, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія, й український тип мислення та правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю». Як свідчить учень і біограф Г. Сковороди М. Ковалинський, «він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими». Зі своїми людьми мудрець спілкувався виключно живою рідною мовою (як, до речі, й М. Гоголь).

 

«Воля дужча за всяку неволю»

Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення українців і придушення волі він протестував своєю громадянською духовною непокорою імперським чинникам – церкві й урядовцям. Сковорода – непохитний в Істині й відстоюванні щастя. Мудрець розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійностіволі. Звідси провідна філософема його життя: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду». А щастя –  це «веселість», що є виявом «здоров’я гармонійної душі». Мірилом людського щастя є радість життя. Щастя – мірило згоди між людьми й ознака збірної цілісності народу: «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя». За Сковородою, національна ідеяв щасті людини й народу. А основа щастя – вільна споріднена праця і взаємність між людьми.

Сила Сковородиного духовного подвижництва в його живій, дієвій мудрості. Наш мудрий вчитель навчає цьому й нас: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. Жива, дієва мудрість рідного народу – питоме джерело самого феномену Сковородинства. Ось як сам мислитель визначив джерельну основу своєї мудрості: «Не мої це думки, не я їх вигадав, бо Істина безначальна. Але люблю тому й мої, люби i будуть твої».

Знаний інтелектуал Віктор Платонович Петров (В. Домонтович; 1894–1969) порівнював Сковородинство з сучасним йому індійським Ґандійством – східною стратегією ненасильницького опору, громадянської непокори, заснованої на сатьяґрасі – стійкості в істині, що пов’язується з іменем Магатми Ґанді (1869–1948), під чиїм духовним провідництвом Індія звільнилась од колоніальної залежності. Своїм особистим досвідом Ґанді підтвердив і досвід Сковороди, бо світогляд обох подвижників, які належали до селянської верстви, закорінений у морально-світоглядній традиції аграрної культури: «Постійний розвиток – це закон життя. І людина, яка весь час намагається дотримуватися твердо встановлених поглядів тільки заради сталості, заганяє себе в «неправильне становище». «Щастя – це коли те, що Ви думаєте, говорите й робите, перебуває в гармонії». Крім типологічних морально-світоглядних сходжень, між Сковородою й Ґанді можна простежити опосередкований через Л. Толстого міжособистісний духовний зв’язок. Відомо, що Лев Миколайович Толстой (1828–1910) зазнав потужного морально-світоглядного впливу Г. С. Сковороди й на його засаді сформував своє вчення про непротивлення злу насильством. А Толстовським вченням глибоко перейнявся молодий адвокат Ґанді й на цій основі розгорнув загальноіндійський рух ненасильницької боротьби з колонізаторами, яка завершилася звільнення від британського гніту. Таке переможне підтвердження істинності Сковородиної мудрості: «Духовна зброя сильніша за тілесну». Ось відповідь тим політизованим ентузіастам, які дорікали й досі дорікають Сковороді, що він не протестував проти ліквідації автономії Гетьманщини (1764–1765) й Запорозької Січі (1775), не брав участі в Коліївщині (1768–1769). Так, Сковорода не протестував публічно, не закликав до бунту «недвижну масу». Мудрець поборював імперську неволю самим способом свого вільного життя. Тож морально-світоглядною основою Сковородинства й Ґандійства є засноване на волі духу та на ідеї людського щастя практичне вчення про неагресивну боротьбу людей за вільне життя, про моральний осуд будь-якого насильства над людьми й неприйняття аморалізму владців. Зі Сковородиним викриттям «білих панів», які на догоду «наставникам» присипляють свій народ, перегукується інвектива Ґанді: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу». А Сковородине застереження від соціальних ілюзій, що їх проповідує лукава еліта, на диво своєчасне нині: марно надіятися на зовнішні зміни, коли забули, що зміни мають відбутися передусім у нас самих. На підтвердження багатовікового досвіду боротьби українців моральною волею з колоніальним гнітом Григорій Сковорода наводить наше народне прислів’я: «Воля дужча за всяку неволю».

Духовний подвижник Г. Сковорода власною волею виборов право жити вільним особистим життям і був морально відповідальний за це перед своїм народом і Світом.

Головний духовний подвиг мудреця Сковороди в українській культурі – відкриття в людині безвічного джерела Всеєдиного Духу всупереч релігійній монополії. Це особистісне відкриття мудрець явив у вченні, як кожній людині навчитися відкривати в самопізнанні безвічну Істину й жити в ній волею власного духу. Через власний духовний досвід Сковорода відкрив нову форму земного існування – безвічне життя духовно народженої людини у світі культури. Цим мудрець утвердив головний феномен людини – безсмертя людського духу. Це підтвердив В. Вернадський: «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості…». Духовний феномен Григорія Сковороди в усій повноті явив безсмертя людської особистості. В житті мудреця глибинно поєдналися смерть і безсмертя, проминуще й безвічне, конечне й нескінченне, які сходяться в точці сингулярності – пункті взаємопереходу однієї форми енергії в іншу, розгортання й згортання часопростору.

Тож погляньмо на лінійний час нашого земного тривимірного життя зі Сковородиного погляду Безвічності. Як у земному житті людини виявляється безвічна сутність Усеєдиного Життя? Час – лише динаміка пульсування в нас Безвічності. Час є виявом Безвічності, тож безвічне завжди своєчасне. І сутність часу нашого власного життя – в ритмі, темпі й силі струмування крізь нас безвічної, всепроймаючої енергії Всеєдиного Життя. Позбавлений струмування Безвічності лінійний час у тримірному світі обмежує, вкорочує людське життя. Тому мислитель Сковорода глибинно переймався перебігом часу людського життя: «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Це застереження Г. С. Сковороди підтвердив і молодший його сучасник німецький мислитель Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749–1832): «Часу нам вистачало б для справ, якби ми його не марнували». Принцип раціонального наповнення часу життєво важливими справами сформулював через століття після відходу Г. Сковороди італійський соціолог, економіст, сповідник моральної філософії Вільфредо Парето (1848–1923). «Принцип Парето» заснований на природньому феномені, що люди в суспільстві природним чином поділені на енергомістку «ваговиту меншість», яка становить 20 % і є рушієм культурно-соціального розвитку, а також на інертну «звичайну більшість» (за Сковородою – «недвижну масу»), яку необхідно пробудити до усвідомленої дії. Ця нерозв’язана від часу Сковороди проблема українського соціуму (миру) підтверджує істинність і незмінну своєчасність глибокого занепокоєння мудреця нещасливим життям людини й народу.

Дух особистості мудреця Сковороди живіший у світі культури за деякі начебто реальні явища проминущого мирського існування в паралельному несвіті цивілізації. Морально-світоглядні мотивації мудреця Сковороди незмінно пробуджують до подвижницького життя багатьох його послідовників в Україні й світі.

Внутрішнє прямування кожного з нас до Істини з провідництвом ідеї «Пізнай себе» неодмінно виросте в природовідповідний і культуровідповідний морально-світоглядний рух Сковородинства. Сковородинство – своєчасна стратегія культурно-соціального саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу». Бо як ствердив мислитель Дмитро Іванович Чижевський: «українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»».

 

Олександер Шокалокультурософ,
ініціатор і автор концепції Всеукраїнських Сковородинських навчань «Пізнай себе»

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight + 8 =

Копіювати заборонено!