Головна > Блоґи > 205-ліття Тараса Шевченка: «Встане правда! встане воля!..»

205-ліття Тараса Шевченка: «Встане правда! встане воля!..»

 

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) – геніальний український поет-мислитель і художник-академік. Силою свого вродженого поетичного таланту Т. Шевченко здобув найвище всенародне визнання Поета-Співця – Великого Кобзаря й сягнув духовних верховин української та вселюдської культур. Тараса Шевченка називають основоположником нової української літератури й літературної мови, новатором у сфері офорту. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі поезії, драматургії, прози, живопису й гравюри. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси українського генотипу, синтезував тисячолітні набутки рідної культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Т. Шевченко як воістину народний Співець успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини». Тому за свій короткий вік український ґеній устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини, явивши своє осягнення в провідницьких філософемах: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє»; «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля».

 

Родовід

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 р. в с. Моринці Київської губернії (тепер – Звенигородського р-ну Черкаської обл.) в родині покріпачених селян, хоч батько й мати походили з вільних козацьких родин. Невдовзі батьки переїхали в сусіднє село Кирилівку. Рано залишився сиротою: мати померла, коли йому було дев’ять років, а на одинадцятому році помер батько.

Тарас навчався грамоти в сільського дяка й наймитував. З 1829 р. був козачком поміщика П. Енгельгардта й жив у м. Вільно (тепер – Вільнюс), а з 1831 р. – в Петербурзі. З 1832 р. навчається живопису у В. Ширяєва. У 1836 р. познайомився з учнем Академії мистецтв, земляком І. Сошенком, а через нього – з Є. Гребінкою, М. Гоголем, В. Григоровичем, В. Жуковським, О. Венеціановим, К. Брюлловим, які взяли дієву участь у його звільненні з кріпацтва. Діставши звільнення 22 квітня 1838 р., Т. Шевченко вступає до Академії мистецтв у майстерню К. Брюллова, яку закінчив у 1844 р.

У 1840 р. в Петербурзі вийшла перша збірка поезій Т. Шевченка “Кобзар”, що згодом принесла йому світову славу. Навесні 1843 р. приїхав в Україну, відвідав рідні місця й історичні пам’ятки. Навесні 1845 р. знову приїхав в Україну  з наміром залишитися в Києві. Працював у Київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У 1847 р. затверджений на посаді вчителя рисування в Київському університеті.

5 квітня 1847 р. Т. Шевченка заарештували в справі Кирило-Мефодіївського братства, хоч формально він до нього не належав, і заслали в солдати в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати. У 1848 р. як художника увели до складу Аральської експедиції. Незважаючи на заборону, Т. Шевченко писав поетичні твори й повісті, вів щоденник, написав цикл малярських творів. У 1850 р. за доносом про порушення царської заборони Т. Шевченка ув’язнили в Орській фортеці, згодом перевезли у віддалене Новопетровське укріплення (тепер – Форт Шевченка).

Після клопотань друзів Т. Шевченка звільнили з заслання у 1857 р. Повернувшись до Петербургу (1858), митець творчо працює в поезії, живопису й офорті. У 1860 р. Т. Шевченкові присвоїли звання академіка з ґравірування Петербурзької академії мистецтв. У 1859 р. Т. Шевченко дістав дозвіл поїхати в Україну. На Батьківщині його знову заарештували й вислали до Петербургу.

Помер 26 лютого (10 березня) 1861 р. у своїй кімнаті-майстерні в Академії мистецтв. 13 березня поховали спочатку на Смоленському кладовищі, а 22 травня 1861 р. перепоховали, згідно з заповітом, на Чернечій (тепер – Тарасовій) горі біля Канева.

 

Спадщина

Тарас Шевченко – поет, прозаїк, драматург, художник (гравер, живописець, скульптор), філософ-мислитель, співак, фольклорист, етнограф, педагог.

Творча спадщина Тараса Шевченка: поезії, які увійшли до зібрання «Кобзар», драми й повісті, щоденник, живописні й графічні твори, «Буквар» (укладений для початкового навчання українською мовою в недільних школах).

У літературній спадщині Т. Шевченка центральне місце належить поетичному збірникові «Кобзар», який відіграв основоположну роль у становленні нової української літератури й української літературної мови на народній основі. Всього Шевченко написав 237 віршів та поем, з них 235 українською та 2 російською мовами. Деякі з віршів мають по кілька варіантів, дуже відмінних одне від одного й тому вони вважаються окремими творами. Шевченкова драматургія й проза – 11 творів: 2 п’єси й 9 повістей, написаних по-російськи. Велику світоглядно-біографічну цінність має його «Щоденник» («Журнал»).

Тарас Шевченко – новатор у сфері мистецтва, автор живописних і графічних творів: збереглося 835, а понад 278 втрачено.

Титанічна сила національного феномену Шевченка випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Т. Шевченко як воістину народний митець-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік український геній устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини і виявив це у ясновідній поемі-посланні – «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» (1845). Т. Шевченко сягнув верховин української та вселюдської культур як ґеніальний поет-мислитель і художник-академік. Силою цих природних талантів у цілісності з безвічною, загальнолюдською моральною суттю слова він здобув найвище всенародне визнання духовного подвижника, Поета-Співця – Великого Кобзаря.

Тарас Шевченко – один з найсовісніших, найправдивіших митців на Землі. Його чесне, неегоїстичне слово як плід чистого серця звернене і до свого народу, й до всіх народів одночасно. Воно викликає в людині світле співчуття, співпереживання, спонукає до взаємодопомоги. Сам Т. Шевченко високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у великосвітському середовищі, чим цілковито уособив високоморальну сутність українців – людей агрокультури. «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи», – таку проникливу соціокультурну характеристику дав Т. Шевченко своєму народові.

Так, як Тарас любить рідну Україну, можна любити тільки рідну неньку. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором та благанням звертається поет до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою землю, пройнявся духом рідної мови й збагнув безвічну духовну сутність історичного життя свого народу: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини».

 

Пісенність Шевченкової поезії

Джерельна основа глибинної пісенності Шевченкової поезії – в прадавній народній співочій традиції, що є виявом волелюбності українців; у мелодійно-смисловій досконалості української мови, яка є всеосяжним кодом національного світогляду, самосвідомості й культури. В українській мові збереглися три визначальні реліктові особливості її всеосяжної довершеності: епічність (думи й історичні пісні), міфологічність (звичаєві пісні свят сонячного циклу та весільних і поминальних обрядів; ліричні пісні й балади), розмовність (образно-поетична й глибоко смислова усна мова), які несуть у собі потужну позачасову світоглядно-смислову й мелодійно-емоційну енергетику. Всі ці визначальні особливості української мови цілісно розкрилися в геніальній поезії Тараса Шевченка, надаючи їй особливої своєчасності й безвічної заповітної сутності, емоційно-смислової наповненості й проникливої пісенності.

Ще за життя Шевченка його поезії ставали народними піснями й надихали композиторів на музичне освоєння «Кобзаря». За свідченнями сучасників, Шевченко й сам чудово співав свої поезії на власні мелодії. Ось як характеризує співочий дар Тараса Шевченка його побратим Пантелеймон Куліш (1819–1897): «…коли Тарас співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали. Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор»; «…такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях». Високо поцінував Шевченка-співака вчений-енциклопедист Михайло Максимович (1804–1873): «…заслухувались ми співаючого Шевченка – цієї мистецької натури, що так багато відбилась у живопису, віршуванні, а найсильніше і найкраще в співі українських пісень». За переказами сучасників, «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає». Шевченків спів був чистий од природи, що позначалось і на його поетиці. Зрештою, вся Шевченкова поезія має пісенний характер – у її основі авторські наспіви-імпровізації.

Композитори писали музику на Шевченкову поезію переважно в дусі народних пісень. І значна кількість професійних хорових творів, написаних на основі «Кобзаря», ставали й народним надбанням, бо несли в собі відповідне духовно-інтонаційне відчуття Шевченкового поетичного натхнення. Ці взірцеві мелодії, створені композиторами в народнопісенному дусі, потребують проникливого вивчення як феноменальні явища української музичної культури.

Хороспіви, солоспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка – надзвичайно багата й маловивчена сфера Шевченкіани та всього українського музичного мистецтва. Шевченків поетично-пісенний феномен – унікальне явище у світовій поезії й музиці.

Протягом 2016–2019 років, за моєї ініціативи й за моїм керівництвом, Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» здійснив Всеукраїнський мистецький проект «Україна співає «Кобзаря» – перший масштабний запис провідними хорами з цілої України понад 100 хорових творів на поезію Тараса Шевченка в аудіовиданні «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» на основі унікального Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» Хорова Шевченкіана». До семитомника, який виходив упродовж 2014–2019 років, дібрано 293 твори 146 композиторів та 12 народних пісень. Це перше найповніше, цілісне зібрання хорової Шевченкіани обсягом 2100 сторінок уклав Павло Іванович Муравський (1914–2014) – великий український хоровий дириґент і педагог ХХ–ХХІ століть. Таке багатство співаної поезії «Кобзаря» досі лишалося маловідоме й навіть невідоме виконавцям і шанувальникам хорового співу.

«Пісенний «Кобзар» унікальний тим, що в ньому системно зібрано в основному всю хорову Шевченкіану, скомпоновану від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Визначальна особливість цього унікального зібрання – його практична цінність, бо нотний матеріал опрацьовували для впровадження в сучасну музичну педагогіку й концертно-виконавську діяльність сам П. І. Муравський і представнники його хорової школи. Заповітний задум Павла Муравського записати всю хорову Шевченкіану. Але маестро встиг записати свого часу з капелами «Трембіта», «Думка», хорами Українського радіо й Київської консерваторії лише 32 твори, які зібрані в аудіовиданні «Пісенний «Кобзар». Дириґує Павло Муравський» (2010). Тож цей масштабний мистецький проект завершили учні й послідовники маестро Павла Муравського.

Тарас Шевченко чи не єдиний поет у Світі, переважна частина поетичної спадщини якого живе у співі. На «Кобзар», у якому всього 237 поетичних творів, написано близько 400 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень. Є по кілька музичних інтерпретацій одного поетичного твору, скажімо, близько 150 варіантів «Заповіту». А є по кілька хорових пісень на основі одного поетичного твору, скажімо, п’ять – на текст «І мертвим, і живим…», по три – на тексти «Гайдамаки» й «Тополя». У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 музичних творів: композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів від солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, балетів. Це неперевершене явище у світовій культурі.

Подібне явище знаходимо ще в персько-таджицькій поезії – поет-лірик, суфій Могаммад Шамседдін (1325–1390), званий у народі ГафізСпівець. Гафіз і Кобзар однозначні сутності – народні співці, провісники правди й справедливості, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду. Гафізову поезію співають таджики, іранці, афганці, а Кобзареву – українці; співають, як народні пісні. Проте Гафіз лунає в сольному виконанні, а Кобзар – у хоровому. Бо хоровий спів – визначальний базовий вид музичного мистецтва в українській культурі. Та обидва поети-співці здійснюють однакове духовне подвижницьке покликання. Як духовне подвижництво співця Могаммада Шамседдіна означене найменням Гафіз, так і духовне подвижництво співця Тараса Шевченка означене найменням Кобзар. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети-співці-ясновідці широко знані у світі.

Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності й всеосяжного принципу Життя. Органом ясновідання, внутрішнього духовного зору є епіфіз, який функціонує в центрі головного мозку як центральний орган ендокринної системи й забезпечує взаємодію між духовною й фізичною сферами людського єства – забезпечує наповнення надтонкою життєвою енергією кожної клітини, всього організму. Розвинений епіфіз забезпечує функціонування в людині третьої сигнальної системи, ознакою якої є совість – внутрішній моральний суддя. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу людина набуває здатності ясновідання. Епіфіз як орган інтуїції забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства та генерує волю людини до життя. Епіфіз живиться енергією Сонця, а його ясновідно-вольова функція пов’язана з розвитком музичних здібностей – безпосереднім сприйняттям людиною гармонії Всеєдиного Ладу. Такою ясновідною здатністю наділені українські народні співці – кобзарі.

Українське кобзарство споріднене з подібними ясновідними духовними реліктами інших народів. У давньоіндійському суспільстві таку ясновідну функцію здійснювали кабі, каві – співці-ясновідці, тлумачі світу (звідси сучасне індійське каві поет); у давньогрецькому рапсоди – творці й виконавці епічних поем; у давньоірландському філіди – поети-мудреці, знавці й хранителі родової генеалогії; у давньоскандинавському скальди – народні співці; у давньослов’янському бояни – співці-віщуни; в осетинів  гекуоки – народні співці; у кабардинців гегуако й усаки, в азербайджанців ашуги або ошоки; в казахів і киргизів акини  – народні поети-співці; в узбеків і туркменів – бахши; у персів і таджиків гуруглихони – творці-хранителі найдавнішого епосу іранських народів, а також гафізи – народні співці, які зберігають у пам’яті глибинні знання.

З кобзарями особливо глибоко споріднені гуруглихони й гафізи. Суть таджицького епосу «Гуругли» («Могилин син») у тому, що дух і сила народу відроджується з могили, де поховано героя. В українській міфопоетичній традиції з могилою пов’язаний образ співця-кобзаря, який як дозорець на могилі береже пам’ять про минуле й будить волю до життя:  «На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає» (Т. Шевченко). Кобзар-співець на могилі – це священний символ безвічності національного духу. Цей образ став найхарактернішою рисою українського морального світогляду як символ незнищенності народної пам’яті й совісті: люди не забувають ні доброго, ні злого. Могили-гори пам’яті насипали в центрі предківської землі та оберігали як найбільші святині. Тому для українців найбільшим святотатством є «розрита могила» (Т. Шевченко) – наруга над людською пам’яттю, над духом предків. Небесно-земний архетип могили став світоглядною основою Шевченкового «Заповіту» («Як умру, то поховайте мене на могилі…»). У цьому урочисто-масштабному образові-символові знаходиться ключовий смисл особистого заповіту поета й духівниці кожної людини, яка прагне гідно вивершити своє життя в нерозривній духовній єдності з предками й нащадками. У народів агрокультури могила-гора над прахом славного предка символізує вивершену ним родову світобудову, храм родового духу, де люди досягають просвітлення й прилучаються до безвічності. З понад 60 перекладів «Заповіту» мовами народів світу найпроникливіше передали його глибинний ясновідний смисл слов’янський поет Іван Бунін (1870–1953) та ірано-таджицький поет Абулкасем Лагуті (1887–1957).

У різних культурах народних співців називають по-різному, та суть їх одна – вони безпосередньо осягають Істину й відкривають шлях до Істини всім людям. Співці-ясновідці – просвітлені мудреці, провісники правди, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду. Сила моральної діє­вості народних співців-подвижників – у триєдності їхнього істинного думання, спра­ведливого діяння й правдивого висловлення-оповіщення. Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва, релікт прадавньої традиції безпосеред­ньої, безписемної передачі достовірного дієвого знання, що становить собою єдність правди й справедливої дії. Українське кобзарство, як і духовні релікти споріднених з нами іранських народів, – це реальна, дієва сила моральності, явленої в правдивому слові, яке є еквівалентом добродіяння. Співці-кобзарі як мудреці, носії духовних знань і моральних яко­стей одним людям були добрими порадни­ками, інших наставляли на шлях істинний словом правдиво-разючим. Народні співці не славили владців, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів. Як просвітлені люди високої моралі вони будили людську совість, гідність і волю до життя. Тож українці недарма найменували свого правдивого поета Кобзарем – народним співцем-ясновідцем, подвижником національного духу, борцем за справедливість. Шевченкова поезія має моральну силу безвічної народної пісні-думи – оповісниці правди й волі.

Сам Тарас у дитинстві був поводирем у сліпих кобзарів, про що зга­дує у своїх літературних творах. Ще з самого малку Тарас відчув у собі глибинний духовний зв’язок зі співцями України й згодом проникливо виповів те реальне дитяче відчуття: «…Я наче з живими гомоню з її (України О. Ш.) сліпими лірниками й коб­зарями». Шевченко вправно грав на бандурі й кобзі, знав кобзарські співи, що засвідчують його сучасники. Потягом усього життя Т. Шевченко з особливою сердечністю був прив’язаний до своїх учителів слова – мудрих співців-кобзарів, підтримував їх душевно й ма­теріально. А Шевченків «Кобзар» – звід ясновідної поезії став духовним пам’ятни­ком його довічним учителям-кобзарям. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній у Новопетровському укріпленні в останні роки солдатчини, Шевченко віддає високу шану своїм учителям і відверто мовить про своє поетичне учнівство: «… Нещодавно хтось порівнював наші, тобто українські, історичні думи з рапсодіями хіоського сліпця, прабатька епічної поезії … Я читав, звісно, в перекладі Гнєдича, і вичитав, що у Гомера нічого немає схожого на наші  історичні думи-епопеї, … всі вони такі піднесено-прості й прекрасні, що якби воскрес сліпець хіоський та послухав хоч одну з них від такого ж, як і сам сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козубець, званий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника, назвавши себе привселюдно старим дурнем. На жаль!  тепер я себе так назвати повинен. По-перше, за те, що хотів наслідувати, а по-друге, за те, що не знав, кого наслідувати. А де причина того самонезнання, того аморального самонезнання? Відомо де, в школі. У школі нас усьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого милого рідного слова. О школо, школо!  як би тебе швидше перешколити». Шевченкове занепокоєння школою лишається актуальним досі.

Тож поетичний феномен Тараса Шевченка як реліктове явище української культури належить розглядати з позиції ясновідної світоглядної традиції кобзарства. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши першу поетичну збірку «Кобзар». Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості українців, які назвали свого народного поета Кобзарем Співцем-ясновідцем. Згідно з ясновідним світоглядом і моральною самосвідомістю свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються представити вражені месіанізмом, може, на тій підставі, що поет використовував тих персонажів юдео-християнської літератури як алегоричні образи власної поезії. Але ж поетична умовність – не релігійна ознака світогляду поета. В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності, вивищення «обраного народу» над іншими.

Феномен Тараса Шевченка – явище питомої української культури і він непідвладний чужій месіанській релігійній доктрині, за якою Бог дарував українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом. Шевченко як духовний подвижник, провісник правди нещадно викриває гріховність звироднілого чужинського й «свого» панства та його знущання над українським народом, а також осуджує богобоязливу покірність безвольного люду й будить його від марної надії на Бога: «А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає» («Княжна», 1847). Найнещадніше Т. Шевченко викриває облудну суть юдо-християнства в поемі «Кавказ» (1845) та в поезії «Світе ясний! Світе тихий!» (1860), чим наперед спростовує бузувірські намагання безтямних марновірців замкнути його живий ясновідний дух волі у мертві догми чужої месіанської релігії. Месії й пророки проповідують чужу сваволю. А Шевченко як народний співець є подвижником волі духу рідного народу. В традиції української культури провідниками національного духу з передвіку були народні співці-кобзарі – духовні подвижники, носії ясновідного знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Подвижник – вільна людина, носій самостійної моральної волі духу. А месія, пророк – чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства – для рабів. Дух подвижництва – для вільних людей.

Суть феномену народності Шевченка – духовного подвижника, Кобзаря-співця в тому, що народний поет правдиво висловив глибинне, вроджене прагнення людей до волі, яке вони плекають у глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем, звільнивши розум од усяких догм.

Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути прагматичним розумом, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає «полуидеи, полувздор». Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю й зверхністю, не пророкують чужих «полуидей, полувздора», а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижники – генератори й провідники світла правди в Білому світі, й їх – мало. «Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало…», – констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей стало ще менше…

Згідно з моральними переконаннями німецького мислителя, основоположника вчення про національні культури й держави Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803), не існує жодного «вищого», вибраного народу (Favoritvolk), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, оскільки кожна національна культура є неповторною, незрівнянною цінністю, породженою збірною волею самостійного народу з ресурсу його власних життєвих сил. Кожному народові належить жити самостійно у власному культурному світі й у власній державі, що їх він породив власною збірною волею. А будителями й подвижниками збірної волі рідного народу є народні співці-ясновідці.

Воля – моральний чинник ясновідного світогляду, природне прагнення людини до самостійності й справедливості. Воля – мірило самостійної сили людини й народу. В українському світогляді воля – це самовияв сили особистого й національного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові. В українській правосвідомості воля – основоположний принцип-закон, дієвий чинник українського традиційного природно-звичаєвого права й справедливого суспільного ладу. Воля як моральний принцип діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини й збірної цілісності народу. Волю-закон приймають усі й виконує кожен.

Український народний поет-співець і мислитель Тарас Шевченко уособив усю багатовікову українську морально-світоглядну, поетично-пісенну й соціально-правову традицію, явлену в феномені кобзарства. У народному поетові жило успадковане сильне чуття волі, правди й справедливості.

Кореневу, реліктову заглибленість української кобзарської народнопісенної традиції в рідну основу визначив великий польський поет Адам Міцкевич (1798–1855): «Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширювались часто по всій Слов’янщині». Тими невідомими поетами були українські народні співці-кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу. Надзвичайно проникливо визначив духовно-вольовий феномен кобзарства, яке уособлювало собою небесно-земну сутність українського хліборобського народу, геній слов’янства Іван Бунін (1870–1953): «Кобзар …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». Таким феноменальним поетом-кобзарем став Тарас Шевченко й подібним до кобзаря мандрівним співцем-мудрецем був Григорій Сковорода (1722–1794), який уособлював своїм подвижництвом неподільну небесно-земну сутність рідного народу й так розглядав себе в космічній проекції: «Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається». При цьому мудрець зосереджує свою увагу на внутрішньому аспекті життя – на відчутті щастя як любові, ладу, Істини: «Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного». Відомо, що Сковорода сприймав внутрішні філософські містичні осягнення Істини як «найдосконалішу музику» й називав свої поезії піснями, характеризуючи їх так: «Правда, пісня наша майже зовсім сільська і написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня», бо «музика промовляє до душі нашої». Музику Григорія Сковороди глибоко сприймав його учень і перший біограф Михайло Ковалинський (1745–1807): «Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…». А сам співець-мудрець означив прадавність рідної народної пісенності глибоко символічно – «тритисячолітня піч». Та піч народного духу «неопально» випікала й плідно зберігала багатовікові народні звичаї й мудрість.

 

Безвічність духу волі

Наснажений духом прадавньої української народної пісенності Бунін прозірливо охарактеризував Шевченка – «абсолютно геніальний поет» і незмінно захоплюється «вневременностью» його поезії, українських народних пісень і легенд, які зберігають непроминущу сутність українського життя. Оту ледь уловиму «вневременность» позачасовість духовної суті істинного людського життя сам Шевченко означив як «безвічність»те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського ясновідного світогляду й Шевченкового світообразу – особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-праобразах глибинної самосвідомості збірної цілісності народу. Безвічність у відчуттях і  свідомості людини становить світоглядну основу традиції української культури й визначає перспективу культурного саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу» (Пантелеймон Куліш). Тож безвічність, позачасовість Українського світу – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. Безвічність духовної суті людського життя як надтонке пульсування життєвої енергії є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо Час є виявом Безвічності. І сутність часу нашого особистого життя – у темпі й силі струмування крізь нас безвічної енергії Всеєдиного Життя і в ритмі пульсування гармонії Всеєдиного Ладу – Всеєдиної Любові.  Безвічна сутність Усеєдиного Життя в його Ладовій основі – Любові являється нам через реліктову музику й поезію.

Тарас Шевченко слідом за Григорієм Сковородою, своїм духовним учителем, відкрив у Любові безвічну сутність чистого людського життя. За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). В любові – взаємності, взаємообміні надтонкою енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до світла безвічного Духу, до осягнення безвічної Істини. Сковородине «кільце вічності» – це знак нескінченності, коло «безвічності» (саме це Шевченкове світоглядне поняття «безвічність» слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість «вічність», що означає кінечність тлінного).

Безвічна, позачасова, непроминуща духовна сутність кобзарських індивідуальних піснеспівів і гуртових народних звичаєвих хороспівів засвідчує, що наші предки не відділяли свого земного життя од його небесної складової, не відокремлювали своєї рідної, Осонценої землі – України від Сонця. Прозірливо осягнув нерозривну єдність Української землі й Сонця Шевченків земляк, геній хорового співу Олександр Кошиць: «Найясніше між усіма сонцями сяє Сонце моєї рідної землі». Сонце й Земля нероздільні у своїй життєсійності й життєродності.

Тому українська світлосповідна звичаєва пісенність сповнена глибинної ясновідної суті й є найвищим критерієм істинності для всієї нашої культури. Бо тільки довершене, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею – істинним співом. А спів через тонке відчуття природного музичного ладу єднає людину з джерелом Усеєдиного Життя й Усеєдиним Ладом. Спів, за глибинним відчуттям великого українського дириґента Павла Івановича Муравського (1914–2014), відкриває людям джерело саморозвитку – «Спів дає відчуття волі».

У Шевченковій поезії пульсує безвічне джерело світлосповідного духу української пісні, той дух волі сповнює душу й самосвідомість людини прагненням гідного життя. А музична інтерпретація Шевченкової поезії витончує душевні чуття й підсилює глибинні смисли струмуванням світлої енергії музичного ладу. Зрештою, поезія й музика співаного «Кобзаря» нероздільні, бо Шевченкова поетика й композиторські музичні засоби закорінені в традиції української світлосповідної культури. Шевченкова поетика як цілісна система виражальних мистецьких засобів розкриває глибинне й витончене сприйняття поетом внутрішнього світу людини та макросвіту етнічної культури. Шевченко неповторним поетичним способом передає свої глибокі внутрішні асоціації. Поетика Шевченка ґрунтується на тонкій ладовій основі української народної пісенності, що зближує його поетичне світосприйняття з музичним світовідчуттям. Визначальний мистецький метод Шевченкової поезії – звукова інструментовка вірша, що яскраво виявляється в природній ритміці й вільній інтонації. Інтонаційна воля, явлена в природному ладовому інтонуванні, забезпечує мелодійність Шевченкової поезії, тому вона легко надається музичній інтерпретації.

У поетичному мистецтві Т. Шевченка й українській пісенній традиції виявляється цілісне образно-чуттєве, ясновідне світосприйняття-світовідчуття українців, а також неповторна особливість інтонаційно-звукової системи української мови й звуковисотної системи української музики. Через ритмомелодійні, тонально-інтонаційні особливості глибоко етнічної поезії й музики пульсує всеосяжна гармонія Всеєдиного Ладу й струмує всепроймаюча світла енергія Всеєдиного Життя.

На потребі світла як джерельної основи всього чистого ґрунтується моральна вимога П. Муравського до чистоти в співі й у житті: «Чистота в співі спонукає людину до чистоти в житті. Уся краса – в чистоті. А в чистоти має бути основа – світло».

Композитор-мислитель і музикант-педагог Григорій Сковорода чув у духовно народженій, культурній людині «октаву світла», чим означив найвищий ступінь осягнення Істини. Сковорода визначив людську культуру як «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через осягнення нею «заповітного, священного в собі». Мудрець розглядав «заповітне» як світло Істини, осягнутої людиною в самопізнанні: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце». Це ясновідне осягнення мудрецем Г. С. Сковородою світлоносної суті людини підтвердив український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953): «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля». Проявлена в людині її духовна сутність – «октава світла», «світлова хвиля» є виявом всепроймаючої, всеосяжної, вселадуючої надтонкої Світлої Сили – джерела Всеєдиного Життя, що являється через Сонце. «Октава світла» символізує виповнення світлом: досконалість, гармонійність, уладованість, співзвуччя й подібність просвітлених людей. Григорій Сковорода означив «октавою світла» звучання мелодії Космічного Ладу в людському єстві. Бо мелодія – ритмічний рух чистого звуку, породженого світлом. Чистий звук – форма світла. Звукова хвиля – відлуння надтонкої енергії світлової хвилі в пробудженій енергії речовини. Все, що оживляє й наснажує надтонка енергія світла, має своє звучання. Зі струн-променів Сонця – яви надтонкої Світлої Сили, безвічного джерела Всеєдиного Життя народжується вселадуюча мелодія – звучання всього живого. Коли є світло, є життєзароджуючий ритмічний рух, є мелодія, є спів – є саме Життя. Мелодійна музика – ознака владованого людського життя. А коли відсутня мелодія? Застережну відповідь дає український композитор і піаніст-віртуоз Любомир Мельник (1948): «Уся музика тепер без мелодії. Це означає, що люди починають дуріти». Порятунок – у світлій силі вселадуючої мелодії. Світло Сонця і вселадуюча мелодія світлої сили Всеєдиного Життя є джерельною основою земного життя й культурного саморозвитку людського світу. Основою другого, духовного, народження людини у світлі Істини й самостійного життя її як світлової хвилі в культурному саморозвитку є Всеєдиний Лад з базисом Усеєдиного Світла і природний музичний лад питомого середовища, озвученого мелодикою рідної природи й рідної мови. В мелодійно-духовному плані народна музика й народна мова нероздільні – вони становлять вільну ритмічну основу морального виховання, духовного народження й культурного саморозвитку людини й збірної цілісності народу та владування ними свого природно-культурного життєвого середовища. А всеосяжною суттю культурного саморозвитку-самовладування є музичне почуття, яке вміщує в собі всі чисті людські почуття, бо сама музика є виявом волі чистого духу. Витончене музичне почуття властиве українській народній музиці й Шевченковій поезії, в основі яких – тонкі внутрішні звукові вібрації й внутрішні смислові асоціації. І ці поетично-музичні тонкощі співаної поезії «Кобзаря» потребують для їх передачі відповідно тонкого музичного почуття й чистого природного ладового інтонування.

Музичне почуття й музичний лад не знають ні просторових, ні часових меж – вони ясні й безвічні. Так і Шевченко як Великий Кобзар України мовив своє ясновідне безвічне слово на всі віки життя рідного народу. Шевченкова совісливість, правдивість є джерелом духов­ної наснаги й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистими серцями сприймаємо його почуттєву поезію як вияв безвічності духу. Безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ясним, ярим світлом правди розтинає морок облуди й страху та будить у людях волю до життя.

Безвічність є скрізь і в усьому, що сповнене волею духу – життєвою силою людини. Безвічність оспіваної Шевченком позачасової суті України – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. І духи наших предків –просвітлених людей, які осягнули Істину й жили в ній, також із нами й попереду нас. І Шевченко як поет-ясновідець завжди з нами й попереду нас, бо завжди своєчасні його ясновідні осягнення безвічної суті людського життя. Ось як проникливо засвідчив духовну присутність Шевченка серед українців його земляк Олександр Кошиць: «Память і, так би мовити, почуття до Т. Шевченка в нашім селі були дуже великі. Він знався і мислився як щось своє, недавнє, майже сучасне…». Шевченків ясновідний дух як світлосповідний дух українства присутній у Білому світі й являється в сердечних почуттях, істинних думках і справедливих діяннях поколінь українського народу. Це і є моральним підтвердженням непереможності сили українців, безвічності нашого зрілого людського духу.

Тільки ті перебувають духом своїм у безвічності, хто народився духовно через власний культурний саморозвиток. Духовно народжена, культурна людина породжує світ питомої культури істинним думанням, справедливим діянням і засвідчує правдивим словом. Так постає світообраз істинного людського життя – світоглядна побудова, вияв другого, духовного, народження людини.

У Шевченковому світообразі найповніше виявились український ясновідний світогляд, безвічна духовна сутність України й воля духу народних співців-кобзарів, які своїм культурним подвижництвом спонукають покоління етносу до сполучення в «збірну особу українського народу» (Пантелеймон Куліш). Тому безвічний дух правдивої Шевченкової поезії, явлений у феномені українського хорового співу, стає потужним генератором волі народного духу. А безвічна воля духу – мірило самостійної життєвої сили людини й народу.

Це підтверджує й праця над «Пісенним «Кобзарем»: озвучення спільними зусиллями ясновідного пісенного багатство нашої культури – воленосної Шевченкової поезії, інтерпретованої багатьма поколіннями композиторів. Так постає всеукраїнська масштабність мистецького задуму маестро Муравського – донесення до цілого народу через чистий спів «потужного відчуття волі» Шевченкової поезії.

Волею духу сповнена вся поезія Тараса Шевченка: «Велике щастя бути вольним чоловіком…», «Світ широкий, воля…», «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля», «Встане правда! встане воля!..».

 

Безвічність України

«… Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле… «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, Сонце гріє, вітер віє на степу козачім». Це Шевченко, абсолютно геніальний поет!  Прекраснішої од України немає країни в світі. І головне те, що в неї тепер уже немає історії, – її історичне життя давно і назавжди скінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, якась вневременность. Це мене захоплює найдужче ». Так проникливо написав про Шевченка й Україну Іван Олексійович Бунін (1870–1953) у рік присудження йому Нобелівської премії – в 1933…

Тоді Україна була приречена на голодне вимирання – відти такий сумний висновок Івана Буніна про її історичне життя. Проте великий слов’янський письменник не перестає захоплюватися «вневременностью» українських народних легенд і пісень та Шевченкової поезії.

Оту «вневременность», позачасовість непроминущої духовної суті людського життя Шевченко означив як «безвічність» – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського світогляду й Шевченкового світообразу – особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-прообразах глибинної самосвідомості корінного українського народу, які є визначальними для традиції прадавньої української агрокультури.

Тож «вневременность», «безвічність» України – не в минулому, вона з нами й попереду нас як Істина. І просвітлені люди, які осягнули Істину й живуть у ній, також попереду нас. Безвічність духовної суті людського життя є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо Час працює на Безвічність. І сутність Часу – в силі струмування й присутності в нас безвічної енергії Всеєдиного Життя і світла Всеєдиної Істини.

Надзвичайно проникливо визначив безвічну небесно-земну суть українського ясновідного світоглядну й позачасову духовну суть кобзарства геній слов’янства Іван Бунін: «Кобзар …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». Кобзар як носій ясновідного світогляду й збірної глибинної самосвідомості свого народу уособлював «вневременность», «безвічність» України.

Безвічну небесно-земну суть має астральне наймення Україна, в якому поєднано життєсійність Сонця й життєродність Землі. Наймення Україна закорінене у світоглядній традиції агрокультури й походить од первинної, архетипної назви, зафіксованої в ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі: Устраяна-УхраянаУранішньої, Досвітньої Зорі країна, де хліборобський народ прокидається до праці вдосвіта. УстраУранішня, Досвітня Зоря, яка вістує схід Сонця – джерела земного життя. Тож у прадавніх славенях Сонцю Устраяна-Ухраяна-Україна – центральний образ-символ рідної землі з астральним, сонячно-земним смислом. Від астрального, сонячно-земного наймення Україна походить і самоназва хліборобського народу: українці – сповідники Досвітньої Зорі й чистоти світла, тобто діти Землі й Неба, люди агрокультури.

Виявами моральної зрілості й волі подвижницького духу людей агрокультури є совісливість, чистота, ясновідність. Ці характерні моральні риси українського духовного типу наш народ явив у своїй поезії, виспівавши в ній душу. Добрий Шевченків знайомий, один з перших дослідників і видавців української народної поезії, один із зачинателів української фольклористику грузинський і український фольклорист, етнограф Микола Андрійович Цертелєв (походить з грузинського князівського роду Церетелі; 1790–1869) у передмові до свого збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (Спб, 1819) зробив важливий висновок: в українській народній поезії «…видно піїтичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу, і нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися Українці й яку ретельно зберігають по цей час, як єдину спадщину предків своїх, уцілілу від жадібності народів, що їх оточують. … Український автор без сумніву не читав Іліади й не чув про Гомера; але закони Природи загальні й незмінні. Людина істинно зворушена предметом своїм промовляє ясно, чітко й часто вельми подібно з іншою, яка віддалена од неї і простором, і часом, але перебуває в подібному стані».

В Україні з давніх-давен провідців-співців священних піснеспівів називають кобзарями. Цим сакральним ім’ям українці найменували й самого Шевченка, поезія якого має моральну силу одвічної народної пісні – оповісниці правди.

Своєчасна й позачасова Шевченкова поезія стала основою для всіх наступних поколінь українських поетів: одні отримують від неї імпульс власного духовного саморозвитку, інші наслідують її, а ще інші намагаються подолати її неминучий вплив і в марнославстві вивищитися над Шевченком.

Сам Шевченко ні над ким не вивищувався, хоч і здивував своїх літературних сучасників появою «Кобзаря» – поетичної збірки, назва якої зразу стала символічним найменням самого поета – Кобзар. Шевченко одразу постав принципово іншим, відмінним від усіх новим явищем в українській літературі й за поетичним талантом, і за світоглядною ясністю письма, й за громадянською відвагою – він став писати простим народнопісенним складом на противагу тодішній книжній традиції.

У своєму знаковому найменні Кобзар народний поет уособив усю багатовікову українську пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок із співцями України: «…Я наче з живими гомоню з її сліпими лірниками й коб­зарями».

 

Своєчасність Шевченкової поезії

У чому секрет усенародної популярності й своєчасності Тараса Шевченка, який явив себе в поетично-пісенному феномені Кобзаря?

Шевченко як Кобзар-ясновідець, духовний подвижник завжди своєчасний і незмінно попереду нас. Бо його істинні осягнення безвічні, позачасові – несуть у собі непроминущу духовну сутність життя й є світоглядними орієнтирами нашого культурного саморозвитку. Крім того, в зовнішній, політичній сфері суспільного життя від Шевченкової пори майже нічого не змінилося – Україна й далі лишається під російським колоніальним гнітом, а профанація істини, брехливість імперської пропаганди набули крайнього цинізму в маніпуляції масовою свідомістю. В гнітючій суспільній атмосфері антиправа й неволі, коли справедливість трактується як вияв слабкості, а насильство возведено в ранг вершителя людських доль і суспільну свідомість кодують на безвихідь, на приреченість людей прислуговувати нелюдам, безвічний дух ясновідної, сакральної Шевченкової поезії ярим світлом правди пронизує морок брехні й страху та будить у людях волю до життя. Так буденне людське існування проймає силою подвижницького духу з позачасся плин безвічної енергії Всеєдиного Життя, й суспільна маса починає самоорганізовуватися довкола осердя подвижницького духу в цілісність збірної особи народу.

Ключ до ясновідної, своєчасної Шевченкової поезії – в його любові до людини, в правдивості й совісливості, що є основою внутрішньої моральної сили людської особистості й «збірної особи народу».

Тараса Шевченка називають основоположником нової української літератури й літературної мови на народній основі, новатором у мистецтві офорту. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду. Т. Шевченко як воістину народний Кобзар-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік український геній устиг звідати й осягнути цілісне життя рідного народу від минувшини до будучини.

Тарас Шевченко – один із найсовісніших поетів світу. Його високоморальна поезія пульсує з чистого серця й звернена як до окремої людини, так і до збірної цілісності свого народу, і до всіх людей на світі одночасно. Шевченкова поезія викликає в людині світле почуття співпереживання, спонукає до взаємодопомоги, бо сам поет високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у шляхетному товаристві. Т. Шевченко, цілковито уособлюючи високу совісливість, моральність українського духовного типу, так проникливо охарактеризував людей агрокультури – українських селян: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено саму суть безвічності народного духу та українського духовного типу.

Ось тому ще перші європролетаризатори – представники фінансового племені ставили завдання звести селян зі світу: «Крестьянство реакционный класс по отношению к пролетариату, потому, что хочет искусственно сохранить себя» (Ф. Енгельс). А К. Маркс порівнював селян із картоплею, тому їх і треба весь час тримати зав’язаними в мішку, як картоплю, щоб не дати порозсипатись і повростати в землю. Ще в 1846 р. Микола Гоголь першим забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина від землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство лідер більшовиків і «вождь світового пролетаріату» Бланк-Ульянов-Ленін, ненавидячи селян за індивідуалізм, за вірність традиції, за господарське дбання: «Крестьяне – собственники, и с ними приходится бороться»; «Мелкие собственники – это наши противники. Мелкособственническая стихия – самый опасный наш враг»; «И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы – борьбы с крестьянством»;  «Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе»; «В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас» (В. Ленін). «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…» (Бронштейн-Троцький). Згідно з тими завітами більшовики з затятою люттю нищили українських селян окупаційною війною й виморювали голодом 1932–1933-го. Революція й окупаційна війна стались через нестачу совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму більшовиків і їхньої політики, яка керується лише паразитарною доцільністю…

Тож надзвичайно гостро уболіває Шевченко за збереження в людях совісті – основи людяності, що проникливо розкрито в «Подражанії 11 псалму» (1859):

Мій боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий…

Шевченкові мотиви-застереження переходять в іронію й сарказм у філософській медитації «Мені здається, я не знаю» (1850):

Мені здається, я не знаю.
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню, абощо, та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.

І в ХХ столітті подібно осудливо зіронізував Володимир Висоцький (1938–1980):

Стремилась ввысь душа твоя –
Родишься вновь с мечтою,
Но если жил ты как свинья –
Останешься свиньею.
(«Песенка о переселении душ», 1969)

До слова, Шевченкову поезію спрофанували революціонерством, а Висоцького – шансоньєрством. Але істинна поезія на всі часи лишається ясновідною й незмінно правдивою.

Кого хочеться читати й слухати повсякчас, то це Тараса Шевченка й Володимира Висоцького. Мене притягує поезія цих двох народних співців своєю глибинною ясністю, доступністю людям. Саме в народності духу Шевченка й Висоцького їхній поетичний феномен. Шевченко й Висоцький істинно народні співці: вони виповідають у своїй поезії те, що люди втаємничено думають. У своєму поетичному мовленні обидва поети порушили багатовікові штучні канони писаної поезії й наблизились до усного народного мовлення й пісенності. Зрештою, і Шевченка, й Висоцького люди пізнавали спершу не з книжок, а з живої усної передачі самими співцями своєї глибинної поезії, що йде з самого серця.

Шевченка й Висоцького неможливо втиснути в жодні офіціозні релігійно-ідеологічні схеми на кшталт архаїчної – «православие, самодержавие, народность» чи модерної – «один властелин, один русский мир, одна покорная масса». Але профанатори зробили своє: Шевченкову поезію свого часу піддавали опоганенню революціонізацією, нині оправославлюють, а поезію Висоцького піддають шансонізації, ще й заробляючи на низьких смаках ошуканої маси. Усе те робиться для того, аби затуманити, спрофанувати глибинні духовні смисли великих поетів і відповідно примітивізувати людські чуття. А вбогих почуттями, духом і розумом легше одурманити, залякати й призвести до знелюднення.

Шевченко саркастично іронізує з російського колоніалізму, який винародовлює народи й знелюднює людей:

Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
(«Кавказ», 1845)

І та геніальна іронія лишилася своєчасною для нелюдства більшовицького державного соціалізму – «тюрми народів» (І. Франко) й актуалізується в нинішню пору реваншу російської колоніальної експансії у форматі блюзнірського православного нацизму – «русского мира», який обплутує тенетами колоніалізму простір від Придністров’я до Карелії, до Уралу й аж до Тихого океану, зачищаючи його від «нерусей».

Усьому потворному, проминущому, нелюдському Тарас Шевченко протиставляє безвічну, позачасову духовну сутність людини. Ось як ще молодий поет осягнув суть людини й означив силу людяності в поемі «Тризна» (1843):

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..

Людина, коли вже народилась удруге, духовно, лишається морально зрілою навіки.

Шевченко – один із найправдивіших поетів світу. Шевченкова правда викриває облуду минулого й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди та корчяться недолюди й нелюди. Саме гострою правдивістю й нетерпимістю Кобзаря до фальші пояснюються всілякі обмови його імені. Шевченка розглядають то «через облудні призми всяких партій» (М. Гоголь), то через конфесійні догми, то через власне невігластво, нехтуючи його ясним віданням Істини. Та Шевченко лишається найправдивішим поетом своєї епохи й нашого часу. Його правда завжди є для людини своєчасним світоглядним орієнтиром і моральним імперативом. Усьому наносному, проминущому Шевченко протиставляє безвічну духовну сутність України – «Світу ясного»:
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В твоїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату замітати!
(1860)

Кобзар любить рідне всією силою чистого серця й своєю любов’ю, совістю, правдою застерігає людей од марновірства, омани, безсердечності, що призводять їх до нелюдства й нелюдства:

Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!…
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!…
(1845)

Отакий справедливий кінець чекає недолюдків – тих, що перестали бути людьми. Але цей нещадний моральний вирок недолюдкам викликаний сердечним уболіванням за людей. Натхненний любов’ю до людини й правдою життя, сповнений «святої сили» невпокорений Тарасів дух являє своєму народові пройняту волею ясновідну поезію серця.

Шевченкова істинна думка – ясне світло блискавки, а слово – потужний грім правди.

За спогадами сучасників, коли Шевченко читав свою поезію, було таке відчуття, що засвітили свічку в пороховому погребі… І ця нещадна правдивість Шевченкова – від великої любові до людини й до «світу ясного, вольного», до «тихого раю»  – рідної України, яку він любить як рідну матір.

Велике синівське почуття любові Тараса до материзни ускладнюється тим, що й на чужині він – пасинок, і вдома – сирота:

Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні.

І якої то сили й чистоти почуття любові треба було мати від народження, аби пронести його нерозтраченим через поневіряння дитинства, юності, зрілого віку й зберегти в собі глибинну людську сутність! Цю духовну суть свою, свій етос Шевченко проніс у сердечній любові до України через ціле життя.

 

Позачасовість Шевченкової поезії й Шевченкової України

Так, як Тарас любить свою материзну – Україну, можна любити тільки неню. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором та благанням звертається він до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою рідну землю, пройнявся волею народного духу та збагнув безвічну сутність історичного життя свого народу.

В Шевченковому позачасовому символі України поєдналися трагічний образ рідної землі та її світлий образ, який він плекає чистим серцем і який асоціюється з вишневим садком. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій поезії «Садок вишневий коло хати…» явив і особисту мрію, й мрію цілого українського народу про щасливе життя на рідній землі.

Україна як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ сповідував тільки життєсійну силу Сонця-батька й життєродну силу Землі-матері, незмінно звертаючись до них у славенях. Сонце-батько й Земля-мати та хліб як плід вільної праці й мірило українського життя – основні архетипи духовно-природно-господарської самоідентифікації українців. Зрештою сад – символ людської культури, виплеканої натхненною працею людини, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди.

Шевченкова Україна – родове гніздо, куди поет поривався з чужини все життя, бо тут джерело його «святої сили», ясних сакральних знань і глибинної пам’яті, які й забезпечують безперервність духовної традиції національної культури.

Т. Шевченко разом із М. Гоголем, О. Бодянським, П. Кулішем відродив ім’я своєї землі й свого народу. Саме вони повернули своїй материзні передвічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під колоніальною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині. Але народові повернуто його самонаймення й природне право жити вільно на своїй землі. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного українця історичне питання:

Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..  

Шевченкова Україна – це люди, через самосвідомість яких усвідомлює себе питома природа, й які в глибині пам’яті плекають духовну традицію-передачу безвічного, непроминущого, своєчасного. Такі люди самоорганізовуються в «збірну особу народу» (П. Куліш), забезпечують природно-духовний лад світу питомої природи й народженого в ній світу народної культури. Люди беруть на себе відповідальність за збереження цілісності своєї рідної, неподільної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю.

Україна – не «проект ХХІ століття як світового донора» (у ХХ столітті вже був сумнозвісний «проект нації як соціального договору»). Україна має свою безвічну небесно-земну програму й ноосферно-біосферну функцію в Білому світі. Та щоб осягнути безвічну сутність цієї правди, необхідно звільнитися від мороку власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії й не менш затуманеному сьогоденні – в славі й неславі героїв і антигероїв, лицарів і боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками правди як Тарас Шевченко…

Україна – одна з небагатьох країн у світі, назва якої походить не від імені народу (етнонімічні назви з часом змінюються, як відходять і прийшлі народи), а має астральне походження. Астральне наймення Україна несе в собі архетип світла й походить від первинної ведичної назви, зафіксованої в Авесті й Ріґведі:Устраяна, Ухраяна – Уранішньої, Досвітньої Зорі країна. Від цього астрального наймення самоназвався й корінний народ, який морально визрів, духовно народився й у власному саморозвитку розвинув агрокультуру. Корінний народ-господар, працюючи на своїй питомій землі, генетично споріднився з її природою й підпорядкував своє життя незмінності життєсійної сили Сонця й життєродної сили Землі.

Саме на цій небесно-земній основі ґрунтуються ясновідний світогляд і духовно-господарський досвід українцівсповідників світла Досвітньої Зорі. Як споконвічні господарі-хлібороби наші люди прокидаються до праці вдосвіта – з Досвітньою Зорею. Саме сакрально-природне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й ідею-програму суспільного ладу корінного народу, який живе з власної праці на питомій землі, й, не зважаючи на всі історичні деформації, зберігає й регенерує самостійну силу своєї самоорганізації – суспільного ладу, суттю якого є правда й воля. Віддавна Україна являє себе як образ людського світу, організованого людьми агрокультури за небесним прообразом. Український світ одвіку живе сам у собі з власної сили – саморозвивається, самовладовується й самозахищає себе, бо:

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

У самосвідомості нашого корінного люду Україна – Прапредківський край. І цей знаковий образ рідного краю ще й досі зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світоглядному архетипові заснована ідейна сила Шевченкового «Заповіту» й його безвічного, позачасового «дружнього Посланія» «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…», аби кожен працював для України, для свого Роду й не схилявся перед чужими облудними ідолами й богами. До речі, найвідповідніше переклали «Заповіт» (із понад двохсот різномовних перекладів) Іван Бунін російською та Абулкасем Лагуті персько-таджицькою, що свідчить про сітоглядну спорідненість аграрних культур.

 

Ясновідний Шевченків світогляд

За Г. Сковородою, культура – «друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці», а культурне життя людини – її саморозвиток у власній культурі. Так і «збірна особа народу» народжується духовно й саморозвивається як культурна цілісність. Народ, як і людина, морально визріває за вселюдськи мораним принципом-законом: у триєдності істинного думання, справедливого діяння, правдивого висловлення. Духовно народжений народ розкриває свою сутність у національній культурі, у збірній душі являє національну ідею – свою життєву програму, а в збірному серці – волю національного духу. Воля національного духу – правова основа суспільного ладу. А природне джерело самостійної життєвої сили українського люду – в його рідній землі.

Шевченкова Україна – його ясновідний світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине просвітленим серцем.

Шевченкова Україна – духовно-земна реальність, у якій явилася світові й розкрилась від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини й роду генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в ньому муки й відданість. Звідси Шевченкові любов, совісливість, правдивість і  добродійність – провідні риси його особистості й найвищі ознаки людяності.

Такою Україна була з передвіку, такою є й буде безвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягатися в патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Роду свого послідовно й чесно, всупереч чужоїдам розвивають силове поле Українського світу. І це є вищою, непроминущою, безвічною духовною реальністю – «вневременностью», яку породили й зберегли наші предки й яка так захопила Івана Буніна. Нам належить зберегти, оновити, наснажити це силове поле культури й виплекати в ньому нащадків – у цьому гарантія нашого нового духовного народження й справедливого, щасливого життя під Сонцем,

…бо Сонце стане
І осквернену землю спалить.

Це Шевченкове нагадування нам, що Україна – Досвітньої зорі країна, Сонячної щедроти земля, де перший славень складено для величання життєсійного світила – Сонця, де люди тисячоліттями жили з праці на своїй землі та в любові до рідного.

Саме в сердечній любові Шевченка до безвічності України як до Істини, до людини й рідного народу, в його нещадній правдивості заради Істини й честі людської – суть Шевченкового ясновідного світогляду.

Шевченко – один з ясновідних поетів світу: осягнута ним духовна сутність життя стала моральним орієнтиром для людей різних культур. Істинна поезія не знає ні просторових, ні часових обмежень. Так Великий Кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу й цілого людства. Шевченкова любов, совісливість, правдивість є джерелом духов­ного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистим серцем сприймаємо натхненні думи Кобзаря як знаки позачасовості, безвічності духу.

Нині наше першорядне завдання – моральне визрівання, культурний саморозвиток і відновлення непроминущої сутності українського духовного типу через осмислення в суспільній самосвідомості безвічної сутності України. А вже на цій ідейній, морально-світоглядній основі ми відновимо волею національного духу свій питомий суспільний лад.

© О. А. Шокало

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − 12 =

Копіювати заборонено!