Головна > Блоґи > 20-річчя розколу й занепаду Народного Руху України та 20-і роковини загибелі В’ячеслава Чорновола

20-річчя розколу й занепаду Народного Руху України та 20-і роковини загибелі В’ячеслава Чорновола

24 березня 1999 року лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл оголосив, що балотуватиметься кандидатом у Президенти й проведе об’єднавчий з’їзд Руху.
Та вже наступного дня, 25 березня 1999 року, повертаючись до Києва з однієї з чергових поїздок по Україні, В’ячеслав Чорновіл загинув у автокатастрофі неподалік від Борисполя.

20-річчя розколу й занепаду Народного Руху України та 20-і роковини загибелі В’ячеслава Чорновола

Цього року, у вересні, виповнюється  30-річчя Народного Руху України. Але за півроку до цього, в ці дні, на жаль, інша річниця: 20-річчя розколу Руху, відтак — його занепаду. Тобто, з 30-ти років його існування він нормально діяв лише 10. А далі — два десятиліття розколу й занепаду. Тому коли цьогоріч говоритимуть про 30-річчя Руху, правильніше буде казати про 30-річчя його утворення.

То ж повернімося в ті дні весни 1999 року, які тоді ми називали «весною оновлення» партії, але які, як виявилося, стали осінню занепаду.  Перед цим — екскурс  в історію.


Народження

Рух виник  на тлі розвалу комуно-соціалістичного табору.  Очевидно, 70 років комуноімперії і 40 років  соцконцтабору — це і був їх вік.

Можна довго дебатувати, наскільки  початок їхнього краху був інспірований ПЕРЕБУДОВОЮ в Радянському Союзі. Цей процес був  спробою не то дійсно демократизувати суспільство, не то врятувати перелицьовану державу. Зараз же нагадаймо первісну назву Руху — Народний Рух України за перебудову.

Цей широкий громадсько-політичний рух об’єднав численні демократичні угруповання на основі запропонованих демократами, згуртованими довкола  Спілки письменників України, Програми і Статуту Руху. Вони й надруковані були  в газеті Спілки  «Літературна Україна» 16 лютого 1989 року. У березні — вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції створюваного Руху. Зокрема, в Чернігові — у липні того року.
 

І-й (установчий) з’їзд Руху відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві,  у залі Київського політехнічного інституту. У Народному Русі об’єдналися люди від ліберальних комуністів  до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Але домінували в організації настрої національної демократії.

У народженні Руху важливу роль відіграла Українська Гельсінська спілка — перша структурована антикомуністична сила в Україні. У підсумку поет, комуніст Іван Драч був обраний першим головою Руху, а діяч УГС, антикомуніст Михайло Горинь — головою Секретаріату.

1990 року Рух досяг значних успіхів на виборах Верховної Ради тоді ще Української РСР, що дало змогу створити у Раді  впливове  об`єднання Народна рада, основою якого стали рухівці. Також  вдалося отримати більшість у ряді місцевих рад: Києва, Центральної і Західної України,також і на Донбасі, зокрема, в місті  Сєверодонецьк.

ІІ з’їзд Руху у жовтні 1990 року вніс до Програми Руху  положення про головну  його мету — досягнення незалежності України. З  назви були вилучені слова «за перебудову». Головою Руху був переобраний Іван Драч.

Відбулася спроба об’єднати навколо Руху новостворені УРП та ДемПУ —   Республіканську та Демократичну партії.  Однак ці партії відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до осені  1991 року і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ не підтримали  Вячеслава Чорновола на виборах. Натомість було висунуто, окрім нього, ще кандидатури Левка Лук`яненка та Ігоря Юхновського. Таке  розпорошення сил, а це вже був провісник майбутніх  розколів, сприяло обранню першим Президентом кандидата від Компартії Леоніда Кравчука.

Втім, перед цим саме Народний Рух відіграв величезну роль у проголошенні в серпні 1991 року Верховною Радою незалежності України і затвердженні цього на Всеукраїнському референдумі 1 грудня.

ІІІ з’їзд  Руху (28 лютого — 1 березня 1992 р.) уже був під загрозою розколу НРУ.  Цьому  вдалося запобігти завдяки компромісу між прихильниками Вячеслава Чорновола, з одного боку, та Івана Драча і Михайла Гориня, з іншого. Всі троє були обрані співголовами Руху. Але  Горинь уже в червні склав повноваження  у зв’язку з обранням його головою УРП.

Розбіжності проявилися в питанні — співпрацювати чи ні, після програшу президентських виборів, з новообраною владою на чолі з недавнім комуністом Кравчуком? Союзники Руху УРП і ДемПУ стояли за це. По сьогодні можна дискутувати, чи можлива була така співпраця? Дехто твердить, що це Рух відмовився від пропозиції Кравчука масово піти у владу, інші — що Кравчук і його команда насправді були проти цього.

Так чи інакше, не склалося. У нову владу було вкраплено лише одиниці представників Руху, як і згаданих партій.  В тому числі й  у нас на Чернігівщині.

Як би склалося в Україні після такого гіпотетичного об`єднання — зараз можна лише гадати. А була навіть пропозиція обрати Президента Кравчука головою Руху.

Тут дещо натягнутими є паралелі з Польщею і Литвою, де аналогічні Руху «Солідарність» і «Саюдіс» очолювали Лех Валенса і Вітаутас Ландсбергіс, які й були обрані першими президентами цих оновлених, декомунізованих держав. Але ж вони очолювали ці потужні рухи ще до цього. І в ці рухи масово пішли всі активні патріоти, від президентів до інших посадовців та рядових громадян, чого не склалося у нас щодо Руху.

Вже невдовзі  численні соціально-економічні проблеми, управлінська криза призвели до загальної кризи  в державі восени 1993 року. Все завершилося призначенням дострокових виборів Президента влітку 1994 року, а перед цим, весною, була переобрана Верховна Рада.

Рух активно боровся за це. Але натомість прем’єр Леонід Кучма, за відставку якого боровся Рух, був обраний новим Президентом. А весною попереднього 1993 року на Донеччині було проведено відновлювальний з’їзд Компартії, забороненої після проголошення Незалежності.

В  Русі ж знову почалася криза: цього разу довкола кардинального питання — зберегти Рух як  об`єднання демократичних  організацій та партій чи перетворити його в політичну партію.  Врешті, на IV з`їзді НРУ (грудень 1992 р.) Рух підтримав друге положення, а єдиним головою НРУ був обраний Вячеслав  Чорновіл.  А у 1993 році V з’їзд  НРУ офіційно проголосив його політичною партією.

За інерцією суспільного ентузіазму  на виборах  Верховної Ради України  в 1994 році Рух   ще отримав значне представництво у Раді  і сформував власну фракцію. У 1998 році повторив цей успіх.
 

Чергова криза

На кінець 1998 року Народний Рух знову опинився у глибокій кризі. На партії, яка вела Україну до незалежності, не могла не відбиватися загальна ситуація в державі. Її можна було б охарактеризувати терміном мало не 20-літньої давнини — застій.  Наші сусіди Польща, Чехія, країни Прибалтики роблять величезні кроки по  оновленню своїх країн, ми ж топчемся на місці. Між тим, державі вже 8-й рік, президентству Кучми — 5-й, і він явно балотуватиметься на другий термін.

Що ж може запропонувати Рух? Нічого, внаслідок внутрішньої слабкості. Партія фактично відірвалася від соціально-економічних питань, відтак — від  житейських проблем людей. Провалена пропагандистська, агітаційна робота партії, проявом чого, зокрема, став занепад  рухівської преси. А наближалися чергові вибори Президента. Попередні у 1994 році Рух чомусь взагалі пропустив, обмежившись «підтримкою» одного з кандидатів.

Криза вибухнула вже на черговому ІХ з’їзд Руху 12-13 грудня 1998 року. Чорновіл, від якого все ж чекали балотування на Президента, все ще не заявляв про це. Але  несподівано для делегатів запропонував кандидатом і  не Юрія Костенка, одного зі свої заступників, кандидатура  якого була узгоджена у структурах Руху. Чорновіл же запропонував кандидатуру  Геннадія Удовенка, колишнього міністра закордонних справ. Причому, не лише кандидатом у Президенти, а й на голову партії, бо оголосив про свою відставку з посади голови.

Жодного рішення так і не було ухвалено. Чорновіл залишився головою Руху, а у січні 1999 року ще раз підтвердив, що не балотуватиметься на Президента, але й не підтримує як кандидата Костенка.
 

Розкол

І тут вдарив грім: «переворот», «оновення» «очищення» партії — назвіть, як хочете. Спершу це проявилося через фракцію Руху в парламенті: більшістю її членів Чорновіл був знятий з посади голови фракції. Оскільки ці депутати фактично складали і керівництво партії, її Центральний провід, то й тут Чорновіл опинився у меншості. Провід більшістю висловився за зняття Чорновола з посади голови партії, що, втім, було повноваженням з`їзду Руху. Ситуація зайшла в глухий кут.

В цих умовах 28 лютого 1999 року частина керівництва Руху, очолювана Юрієм Костенком,  організувала, як вони це назвали, Х з’їзд Народного Руху. Йому передувала гарячкова боротьба прихильників і супротивників Чорновола в обласних організаціях партії.

Врешті, в тому таки історичому залі Київської політехніки, де народжувався Рух, і пройшло 28 лютого це зібрання, яке його організатори назвали «весною оновлення» партії і де, як було заявлено, була представлена більшість Руху.  З`їзд обрав  Юрія Костенка  головою оновленого НРУ та висунув кандидатом у Президенти України.

Але все було не так просто. За ініціативою 13-ти  крайових організацій Руху (з 27-ми),  7 березня  у Києві відбувся, як це назвали, другий етап ІХ з’їзду партії, організований прихильниками Чорновола. Його  було переобрано головою Руху,  а Геннадія Удовенка обрано кандидатом від Руху на Президента України.

Вячеслав Чорновіл з притаманною йому енергією поїхав Україною доносити рішення з’їзду.  На зустрічах його переконували, що Рух розколовся, бо він відмовився йти кандидатом у Президенти. Відтак,  24 березня 1999 року  Чорновіл оголосив, що балотуватиметься кандидатом у Президенти й проведе об’єднавчий з’їзд Руху.

Але раптом, вже другого дня, 25 березня 1999 року,  по дорозі з однієї з областей у Київ, за нез’ясованих обставин В’ячеслав Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі…

31 березня  Центральний Провід Руху обрав виконувачем обов’язків Голови НРУ (до наступного з’їзду) Геннадія Удовенка.

У зв’язку з претензіями Юрія Костенка та його прихильників на партійний бренд Руху, ситуація у Русі стала предметом вивчення у Міністерстві юстиції України і в судах. 29 березня 1999 року Мін’юст визнав безпідставними домагання прихильників Юрія Костенка на партійний бренд. Ця позиція була підтверджена рішеннями Київського обласного суду та Верховного Суду України.

Х з’їзд Руху відбувся 14 травня 1999 року. Головою Руху з’їзд обрав Геннадія Удовенка, його ж висунув кандидатом  у Президенти. Рух зберіг за собою і  парламентську фракцію у Верховній Раді.

Після цього прихильники Юрія Костенка провели наступний  з’їзд,  на якому змінили назву організації на «Український Народний Рух» (пізніше УНП — Українську народну партію) і, відокремившись, оформили фракцію УНР в парламенті.

Результати  розколу  дали сумний результат на президентських виборах: Удовенко набрав усього 1 з чимось  відсоток голосів, Костенко — 2 з чимось. Навіть остання цифра — це в 10 разів (!) менше  попереднього результату кандидата Руху Чорновола на виборах 1991 року. З якісь 8 років Рух розвалився. Почалася його деградація.


На задвірках

Далі все вже нецікаво і сумно. Обидві частини колись потужного Руху, обидві партії, і НРУ і УНР (невдовзі УНП),  опинилится на узбіччі суспільно-політичного життя.

Загалом в УНП пішла більшість рухівців. Наприклад, у нас на Чернігівщині — добрих 70 чи й 80 відсотків. І тут Народному Руху, тому, старому, «істинному», довелося похапцем  відновлювати структури. Втім, істинними рухівцями  вважали себе і прихильники «весни оновлення» — члени УНП.  Просто, як заявляли, маневрами кучминської Феміди у них було відібрано назву, бренд Руху.

Дійсно, УНП була більшою, ніж НРУ, краще фінансованою. Втім, в політичному плані цю абревіатуру партії — УНП  інколи зневажливо розшифровували, як «Уламок на підтанцьовках». Щоправда, не кращою  була і партія НРУ. Хоч обидві партії ще проводили з`їзди, обирали й переобрали керівництво, але в головному для партій —  участі у виборах, і загальнодержавних, і місцевих —  результати ставати все більш сумними.

На парламентських виборах  2002 року обидві партії увійшли у виборчий блок «Наша Україна», який очолив майбутній президент Віктор Ющенко. Їх представники пройшли у парламент, де невдовзі, депутати від УНП  спокійно вийшли з фракції «Нашої України» (тоді це було можливе) і утворили свою фракцію, останню  свою в Раді.

У 2003 році  головою партії був обраний ще один колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк, котрий теж ніколи особливо не був помітний як рухівець.

На парламентські вибори 2006 року Народний Рух знову пішов у складі призидентського Блоку «Наша Україна», і скількись рухівців «пролізли» у Раду. УНП пішла на вибори 2006 року  сама і  остаточно «пролетіла» повз парламент.

Обидві частини колишнього Руху все більше дрібніли. Досить сказати, що у нас на Ченігівщині УНП давно вже не мала жодного депутата у обласній раді, міській раді Чернігова, і лічені одиниці у райрадах.

Жалюгідною стала участь УНП у виборах Президента 2010 року. Переважна більшість рядових партійців була проти балотування голови партії Юрія Костенка, називали це обслуговуванням потужних кандидатів, може, навіть і Януковича, майбутнього переможця виборів. Керівництво партії вирішило інакше. Виходить, голос  її членів був близьким до нуля. Костенко набрав жалюгідні 0,2 % голосів, що у 10 разів (!) менше, ніж навіть у 1999-му.

В такій ситуації рядові члени обох партій все настійливіше вимагали від своїх «вождів» об’єднання Руху.

У  грудні 2012 року Борис Тарасюк  подав у відставку з голови НРУ. Новим головою партії був обраний Василь Куйбіда,  цього разу — давній рухівець, свого часу — мер Львова і міністр уряду.

Об`єднатися двом партіям чисто механічно не давало законодавство. Вихід був лише  у приєднанні, за суттю — влитті,  одної партії в іншу. Якої в яку? Ось було непросте питання. З одного боку, УНП була більшою, структурованішою, більш фінансованою. З іншого, саме НРУ юридично був тим таки колишнім Рухом. Врешті, було вирішено, що саме УНП приєднується до Народного Руху, і об`єднана партія й далі називатиметься — Народний Рух України.

19 травня 2013 року і відбулоя це об`єднання. Спершу пройшов останній з’їзд УНП, який ухвалив об`єднатися з НРУ. Потім  позачерговий ХХІІ з’їзд НРУ ухвалив аналогічне рішення. Головою об`єднаного Руху  був обраний той таки Василь  Куйбіда. Юрій Костенко ще раніше відійшов від керівництва УНП, а його перший заступник Іван Заєць, котрий головував на ранковому з`їзді УНП, став одним із заступників Куйбіди.

В областях  осередки, районні, міські, обласні організації обох партій спішно об’єднувалися у структури Руху. Наприклад, у нас на Чернігівщині  це було просто «перелицювання» структур УНП.  Ще вчора керівник обласної чи міської організації очолював їх в УНП, а сьогодні, після відповідної конференції,  очолив структуру НРУ.

Але все виявилося не так просто. Під час цього процесу оновилося керівництво УНП. Головою, замість Костенка, був обраний  бізнесмен Олександр Клименко. Уже в жовтні керівництво УНП заявило, .що об`єднання партій у травні є недійсним, оскільки Міністерство юстиції відмовилося реєструвати це об`єднання в єдину партію. Відтак, УНП  припиняє процес об`єднання  і залишається самостійною.

Весною 2014 року Рух ще взяв участь у виборах Президента, але результат його голови Куйбіди  став прогнозовано мізерним. Таким же сумним став і результат партії на парламентських виборах восени 2014 року, в нинішню Раду.

Втім, у травні 2015 року черговий, уже XXIV з’їзд Руху переобрав Куйбіду на голову партії. Але вже у травні 2017 року головою НРУ був обраний такий собі Віктор Кривенко, знову, як і деякі попередні голови, людина, далека раніше від Руху. Про нього нема чого довго говорити. Порівняно молодий. Депутат парламенту, куди пройшов у 2014 році за списком партії «Самопоміч».  Втім, невдовзі перейшов з її фракції у фракцію  «Блок Петра Поршенка», як було заявлено —  за рішеням Руху, щоб підкріпити президентську фракцію. Втім, згодом вийшов і з неї.

Попри гучні, ще з осені, заяви НРУ про участь у виборах Президента, його  голова лише в останній момент став одним з понад 40-а кандидатів. Якоїсь виборчої кампані Рух фактично не веде. Результат його кандидата можна, врешті, спрогнозувати.

Щодо того уламка Руху —УНП, то не хочеться навіть порпатися на сайті Мін`юсту, шукаючи, хто її голова. Ця партійка поповнює той наш український партійний цирк  у більш як 350 партій і партійок. Сумно все це.

…Як було розколото Народний Рух — питання відкрите й по сьогодні. Що це було? Операція тодішнього владного режиму по нейтралізації опонентів на осінніх президентських  виборах? Нейтралізації включно із загибеллю Чорновола, у випадкову смерть  якого мало хто вірить. Чи просто втілення давньої тези, що «Сила ворога — у нашій слабкості»? Тобто, прояв наших традиційних чвар, слабкості так званої національної еліти.

Аналізувати все це серйозно  ось уже 20 років ніхто не хоче. Напевно, непомітно пройде і ця річниця зараз.

Єдине — треба б, попри всі перипетії,  вшанувати в ці дні світлу пам`ять видатного українця, патріота Вячеслава Чорновола. А кращим вшануванням було б —  нарешті  будувати в Україні нормальне громадянське суспільство.
 

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»

Чернігів
20.03.2019

 

Таємні факти загибелі дисидента В’ячеслава Чорновола

Загибель В’ячеслава Чорновола підвела риску під епохою дисидентів. Вона протривала майже 40 років. 25 березня 1999 року, повертаючись із однієї з чергових поїздок, із Кропивницького (тоді ще – Кіровоград), В’ячеслав Чорновіл загинув. Автомобіль, в якому він їхав зіштовхнувся з КАМАЗом, що перегородив дорогу.

Про машину часу і таємні факти загибелі В’ячеслава Чорновола читайте та дивіться у матеріалі “5 каналу”.

Лютий року 1999 року, Київ. У центральний офіс Служби безпеки України заходить непоказний чоловік. Він представляється В’ячеславом Бабенком, екс-працівником ФСБ Росії. Бабенко заявляє, що певні російські кола замовили йому вбивства ймовірних конкурентів Леоніда Кучми на президентських виборах в Україні. Зокрема, Павла Лазаренка та В’ячеслава Чорновола. Допитував Бабенка особисто заступник голови СБУ Юрій Вандін.

“Коли він почав, де урна стояла в ВР, яким чином (тоді ремонт був в ВР) заходив Чорновіл через тильний вхід, де він живе. Такі деталі людина, яка відслідковує маршрут Чорновола просто не міг не знати”, – згадує в минулому слідчий МВС, проводить розслідування загибелі В’ячеслава Чорновола, автор кількох томів книжки “Майже все про вбивство Чорновола” Микола Степаненко.

Багато знав і це свідчило про те, що він над цим працював. І от він вирішив здати росіян.

СБУ ніяк не відреагувало на зізнання Бабенка — протокол його допиту потонув поміж інших матеріалів. Уже за кілька днів Лазаренко, рятуючись від кримінального переслідування, втік з України. Трохи більш як за місяць, 25 березня 1999го у ДТП загинув В’ячеслав Чорновіл. Як стверджують близькі і соратники — його вбили.

“Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи… І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив”, – В’ячеслав Чорновіл.


Розділяй і владарюй – технологія, яка спрацювала у боротьбі з дисидентами.

Пізно вночі 25 березня 1999 року сталася аварія, яка забрала життя лідера Народного Руху України В’ячеслава Чорновола. Загинула не просто одна людина, не просто політик, відійшла у минуле ціла епоха.

24 серпня 1991 року. Київ. Позачергове засідання Верховної Ради УРСР. Проголошення незалежності України. За тим — референдум і президентські вибори.

“На Президента України посаду – першим ми його запропонували висунути і висунули шахтарі Донецька. А потім підтримала уся Україна”, – говорить чільник НРУ Василь Куйбіда.

Практично від початку короткої виборчої кампанії 1991 року стає зрозуміло, що реально на посаду Президента претендують двоє: партійний функціонер Леонід Кравчук і дисидент В’ячеслав Чорновіл. Проти останнього було використано одразу кілька брудних технологій. Одна з них виявилася ефективною. Відома ще з часів римської імперії як: Розділяй і владарюй.

Від так званого демократичного табору у 1991 році на пост Президента висунулося одразу 5 кандидатів. Вони опанували не так Кравчуку, як один одному. І особливо Чорноволу. За активної підтримки уже колишньої партноменклатури. Вибори 1991 року Чорновіл програв. Посів друге місце з 24% голосів. Попри це продовжив займатися активною політикою, виголошуючи непопулярні здавалося тези.

“Він перший сказав в 92 році, коли ми вже стали незалежною державою, що мусимо подбати про свою безпеку. Бо Росія не може бути нашим стратегічним партнером, а буде намагатися нас знищити. Тому нам треба увійти в НАТО як було сказано в 1992 році”, – каже Василь Куйбіда


Рік 1998. В Україні парламентські вибори.
 Вперше — за змішаною, пропорційно-мажоритарною системою. Втомлене від хронічної економічної кризи суспільство дає практично кожен четвертий голос ожилим комуністам. Чимало розчарованого у відсутності електорату підтримало лівий блок соціалістів-селян. За рахунок шалених капіталовкладень в окремі регіони подолали 4% бар’єр спеціально створені проекти — СДПУ(о) Віктора Медведчука і “Громада” Павла Лазаренка. Шаленій рекламній кампанії “Партії зелених”повірили 5%. Стільки ж отримала і партія влади — “Народно-демократична”. З реального ж демократичного табору довіру громадян зберіг лише “Народний рух” Вячеслава Чорновола. Який посів на тих виборах 2 місце — приблизно 10% голосів.

З такими позиціями політичні сили входили у рік президентських виборів — 1999 р.


Політична ситуація напередодні виборів-99. Операція з розколу Руху

Затяжна економічна криза, провал реформ, прихватизація і початки олігархізації — у сукупності це обвалило рейтинг президента Кучми практично до нуля, і зробило реальним реванш комуністів. На початку 1999 року було зрозуміло, що головна боротьба за президентське крісло у другому турі буде вестися між кандидатом сучасності і минулим у вигляді уявного Симоненка. От тільки для Кучми на початку 1999 року навіть потрапляння у другий тур вже виглядало проблемним.

“У Чорновола був один із перших рейтингів. Можна було б скласти таку трійку: де я б Чорновола не ставив ні першим, ні другим ні третім. А от в трійку реальних кандидатів – чинна влада на президентських виборах в особі Леоніда Кучми як партія влади, друга сила в пост-комуністичному суспільстві це один лише висуванець від комуно-соціалістів чи Мороз чи Симоненко і третя сила – реальна сила – це народний рух України, який висуне теж одного кандидата від усіх націонал-демократичних і демократичних сил і це було б реально”, – згадує Дмитро Понамарчук.

Події на початку 1999 року розгорталися стрімко. Ще задовго до офіційного оголошення старту кампанії. Першою слабкою ланкою став Павло Лазаренко. У лютому Верховна Рада дала згоду на притягнення екс-прем’єра до кримінальної відповідальності. Головний громадівець зник з радарів, а за кілька днів з’явився в аеропорту Нью-Йорка — з панамським паспортом у руках. Замість запрошеного політичного притулку Лазаренко отримав від влади США наручники і цілий букет звинувачень. Основне — відмивання сотень мільйонів, отриманих злочинним шляхом.

В’ячеслав Чорновіл від участі у виборах фактично відмовлявся. Проте це не врятувало його від замовного цькування у пресі. До якого уже не перший рік долучалися соратники.

“Чорновола самого особисто не то що прислідують, роблять спробу вивести його з гри. Прибрати його від політсили такої, як народний рух… Також виступає проти нього Лавринович його заступник…”, – Степаненко.


І починають виступи на УНІАН, на каналах, що Чорновіл постарів і вже не та людина, яка може повести рух
. Йде така робота щоб Чорновола відсторонити від політсили “Народний рух України”.

Чорноволу закидають авторитарність, блокування росту молоді, надмірну опозиційність, або навпаки співпрацю з владою. Врешті у лютому 1999 року група депутатів-рухівців заявляє про недовіру своєму лідеру. З доволі нечіткими формулюваннями.

Частина розкольників керувалася амбіціями. Прихильники Юрія Костенка хотіли бачити саме його кандидатом у Президенти від Народного Руху. Що цілком влаштовувало владу.

“І тому і почалися ті розколи, почали колоти рух, почали його зсередини почали ніби його ж однодумці. Чи усвідомлюють хоч зараз вони, що їх використали. Чи вони й досі думають треба міняти, молоді давати. Ну на багато молодший був Костенко на якого вони поміняли. І шо він зміг”, – згадує Валентина Чорновіл.

Очевидно, не обійшлося, і без іншої мотивації. Біблійних тридцяти срібняків.

“… Коли ми відкриваємо Чорновола по тих днях і читаємо його публіцистику,то він розказує як він під’їхав на машині , з Кабміну виходив Богдан Бойко і в коробці виносив гроші. І Чорновіл його питає – не тяжко тобі Богдане? Ми навіть знали суму скільки він тоді отримував траншами. В той час в той момент то були 40 тисяч доларів”, – говорить екс-прес-секретар Чорновола Дмитро Понамарчук.


Операція по розколу Руху була проведена блискуче
. Організатори не врахували тільки одного — особистої харизми лідера, В’ячеслава Чорновола.

Рік 1999, березень. Вячеслав Чорновіл розпочинає поїздки регіонами України для повернення контролю над партією “Народний рух України”. І йому це вдається.

“Зустріч за зустріччю. Повні зали, все розписане похвилинно. Це ж не екскурсія”, – сказав Дмитро Понамарчук.

“І коли 23 березня прийшов до мене на мій День Народження і коли його запитали Славко, як справи у Русі, він сказав уже все позаду. Рух я зібрав до купи і це для них було страшно”, – говорить його рідна сестра Валентина Чорновіл.

За 2 дні, 25 березня, повертаючись із однієї з таких поїздок, із Кропивницького (колишня назва – Кіровоград), В’ячеслав Чорновіл загинув. Автомобіль, в якому він їхав зіштовхнувся з КАМАЗом, що перегородив дорогу.


Подробиці справи загибелі В’ячеслава Чорновола

На місце старих героїв приходять нові

Рано вранці 26 березня, коли на місці аварії ще працювали експерти, тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко заявив у ЗМІ, що єдина версія для слідства — випадкова аварія. Такою надмірною упевненістю міністр наштовхнув усіх мислячих людей на підозри, що, можливо, аварія була не такою вже і випадковою.

МВС одразу почало розвивати справу так, щоб звинуватити у ДТП водія Чорновола Павлова, який також загинув. Соратник Чорновола по Руху, колишній слідчий МВС Микола Степаненко розпочав власне розслідування. І одразу натрапив на кілька нестиковок з офіційною версією.

Насторожив близьких покійного ще один момент — інформація про те, що за Чорноволом стежили. І під час його останньої поїздки в тоді ще Кіровоград, і раніше.

“Я навіть бачив кадри, які потрапили випадково з репортажу про одну прес-конференцію в січні 1999 року в УНІАНІ. Де оператор знімає як Чорновіл йде до УНІАНУ, а за ним стоять дивні в цивільному, які специфічно говорять собі щось в рукав. У нас такої охорони не було. У Чорновола охорони не було”, – Дмитро Понамарчук.

Дивувало те, чому в автомобілі Чорновола не спрацювали подушки безпеки? Чому не співпадають свідчення у пасажирів і водія КАМАЗу? Чому водій КАМАЗу і його керівник були на гачку в МВС? Чому люди з навколишніх сіл повідомляють про інші підозрілі КАМАЗи? І чому врешті, цих всіх чому вперто не помічає слідство?

“І коли вже суд йшов знайшли 2 свідків які сказали, що бачили цей КАМАЗ. Вони розповідали про це міліції, яка обходила село. міліціонери писали рапорти. Чому цього нема в кримінальній справі. Чому це приховало СБУ і міліція. Ну і далі вони не тільки приховували фальсифікувати”, – свідчить Микола Степаненко.


Згодом з’ясовується ще один прихований момент — лютневе зізнання громадянина Росії,
колишнього працівника ФСБ В’ячеслава Бабенка. Трохи більше як за місяць до загибелі Чорновола останній прийшов у головний офіс СБУ і заявив, що на замовлення своїх російських спонсорів готував вбивство Чорновола. Бабенка допитали і відпустили, про матеріали на якийсь час забули.

“Але в 2005 році ми вже знали про ці матеріали, почали вимагати, щоб їх вернули. Десь там є довідка, що ці матеріали були знищені”, – згадує Микола Степаненко.

Справу загибелі Чорновола багато разів закривали і знов поновлювали. За 16 років вона обросла тисячами сторінок, десятками експертиз, сотнями свідчень. І новими смертями. За загадкових обставин помер один із пасажирів КАМАЗа на прізвище Шолом.

“В 2012 році вже крутили крутили, в кримінальній справі стільки доказів, що це вбивство, що закрити її просто неможливо. Крім того, випливають ще багато злочинів. Виплило, що сфальсифікована кримінальна справа по Шолому. І це ж вбивство це отруєння. Уже 2 кримінальні справи. Потім експерт, який встановив що подушки безпеки не спрацювали я показую йому – от ваш підпис і печатка, а він каже – я такого не робив. Я не спеціаліст по системам безпеки, я спеціаліст по ДТП”, – говорить Микола Степаненко.


Сьогодні справа загибелі Чорновола знов ожила.
 Але єдине, що змінилося за майже 18 років — це визнання усіма державними очевидного факту: у ДТП, яке забрало життя Чорновола, винен не його водій, а керманич КАМАЗу.

“І коли читаєш ту справу, я її всю вичитала тих 90 з чимось томів, то звичайно, що з тієї справи видно, що все це шите білими нитками, що там спеціально ніби погубили речові докази. Там не клеїться нічого…Я не знаю чи хтось відповість, хто там замовники. Але те, що це вбивство – це однозначно. Хай вони сьогодні принаймні скажуть, що це вбивство, а не звичайне ДТП”, – резюмує Валентина Чорловіл.

Загибель В’ячеслава Чорновола підвела риску під епохою дисидентів. Вона протривала майже 40 років. Активна меншість зробила для поступу значно більше, ніж байдужа більшість. Не раз здавалося, що все втрачено, і авторитаризм переміг, проте зусилля одиниць були співмірні боротьбі армій. На зміну одним героям приходили інші. Але це вже інша історія. Незнання якої не звільняє від відповідальності.

ПЕРША ЕЛЕКТРОННА ГАЗЕТА
20.11.2016

 

Смерть Чорновола була запланованою, заявляє Микола Степаненко (2003-11-17)

«Автомобільна катастрофа, в якій чотири з половиною роки тому загинув В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ, була спланованою акцією. Лідера Народного руху України вбили» – стверджує голова неофіційної слідчої комісії з розслідування обставин катастрофи. В звязку з виявленям нових обставин, «Рух» вимагатиме поновлення слідства у кримінальній справі щодо загибелі ЧОРНОВОЛА.

В’ячеслав Чорновіл загинув у автокатастрофі неподалік Борисполя 25 березня 1999 року. Дорогу автомобілю Тойота, в якому лідер Народного руху повертався в Київ із відрядження, несподівано перегородила вантажівка. Водій не зміг уникнути зіткнення. Вже наступного дня керівництво Міністерства внутрішніх справ заявило, що дорожньо-транспортна пригода була випадковістю. Цей висновок підтвердило і офіційне слідство.

Голова неофіційної слідчої комісії з розслідування обставин катастрофи Микола Степаненко приїхв на місце ДТП через декілька годин після аварії і з того часу не припиняв власне розслідування. Він проводив його паралельно із слідчими Міністерства внутрішніх справ, але прийшов до протилежного висновку. Степаненко вважає, що водій КАМАЗа свідомо перегородив дорогу автомобілю, в якому їхав Чорновіл.

Микола Степаненко: «Я місяць повзав на карачках, робив міліметровку, брав моделі в масштабах машин і пробував по секундах із калькулятором як воно могло бути. Що я не робив – все зводиться до одного. Спіймати машину в капкан можна було тільки якщо КАМАЗ раптово перед самим носом розвернувся. Буквально коли йому залишалося метрів 50-60 КАМАЗ раптово перекрив дорогу і зупинився».

Степаненко намагався також з’ясувати хто керував діями водія КАМАЗа і встановити роль стороннього чоловіка, який був в його кабіні в момент зіткнення. Але той несподівано підозріло помер на 42-му році життя. Дивним, на думку Степаненка, виглядає і той факт, що в машині Чорновола не спрацювали подушки безпеки, які могли б врятувати життя водію та пасажиру. Він намагався з’ясувати причину – але до пошкодженого автомобіля його не пускали. Слідчих, за його словами, ця обставина не цікавила. Зараз, місце знаходження автомобіля невідоме – скоріш за все, його здали в металобрухт.

Степаненко знайшов понад два десятки подібних суперечностей, які виклав на 350 сторінках. Він неодноразово звертався до офіційного слідства з проханням перевірити свої підозри. Але виконуючи чиєсь замовлення, твердить Степаненко, слідчі свідомо закривали очі на факти, які суперечили версії про випадковість аварії.

На пасивність слідства також звертає увагу колишній прес-секретар лідера Руху Дмитро Пономарчук. В момент аварії він був у машині із Чорноволом. Каже, що після оголошення тодішнім керівником МВС Кравченком версії про „нещасний випадок” його свідченнями практично не цікавилися. Пономарчук каже, що з часом його припущення про не випадковість ДТП знаходить все більше підтверджень. Очевидними він вважає і мотиви замовників.

Дмитро Пономарчук: «Чорновіл дуже серйозний учасник виборчих процесів. Це є фактично альтернатива владній системі і дуже впливова сила. І от тепер 1999 рік. Вирішується доля президентських виборів. І скажімо, якби питання дійшло до висування я не виключаю, що Чорновіл міг би зареєструватися. Це становило для певних сил загрозу».

Незрозумілою в цій історії залишається також роль відеокасети, на якій колишній спецназівець в масці ствереджував, що Чорновола вбили в результаті спецоперації МВС. Євген Марчук показував її декільком депутатам. Але пізніше заявив, що „не сприйняв її серйозно” і десь загубив.

Минулого тижня МВС через пресу звернулося до „рухівців” надати всі наявні матеріали в цій справі. Але керівник НРУ Борис Тарасюк стверджує, що це вже давно зробили.

Борис Тарасюк: «Матеріали, 34 сторінки, були передані МВС в 2001 році. Звернення не мали кваліфіковано обгрунтованих відповідей».

У звязку із виявленям партійною комісією нових обставин Рух вимагатиме поновлення слідства у кримінальній справі загибелі Чорновола і звернувся за підтримкою до міжнародних організацій.

Голос Америки
17.11.2003

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − eight =