Головна > Закордонне українство > Діаспора > 100-ліття Капели бандуристів – Історичний концерт

100-ліття Капели бандуристів – Історичний концерт

На данном изображении может находиться: текст
22 жовтня в Києві, у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка при повному аншлагові відбувся Історичний концерт, приурочений 100-літтю заснування Київської капели бандуристів.
В Історичному концерті наше унікальне бандурне мистецтво представляли Українська капеля бандуристів імені Тараса Шевченка (Північна Америка) та Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. І. Майбороди.
В Історичному концерті на одній сцені вперше за 80 років зібралися 120 бандуристів-чоловіків з України та США.

Вперше за усю історію розвитку жанру дві частини славетної Київської капели бандуристів, історично роз’єднані з 1946 р. – Українська капеля бандуристів імені Тараса Шевченка (Детройт, США) та Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. І. Майбороди (Київ, Україна) – возз’єдналися під час спільного концерту на сцені театру імені Івана Франка.

Десятиліттями ціною власної праці, коштів і навіть життів люди зберігали в еміґрації й в Україні унікальні традиції нашого народу.
Історичний концерт став завершальним мистецьким явищем Міжнародного форуму бандуристів – непересічної історико-культурної події для 4-х поколінь українців, яка відбувалася в Києві з 19 по 22 жовтня й присвячена 100-літтю Київської капели бандуристів.

7 країн світу, 7 локацій, 50 подій, 120 виконавців.

На данном изображении может находиться: текст
Київській капелі бандуристів виповнилося 100!
Її довгий мистецький шлях пролягав через трагічні 20-і й 30-і, через лихоліття ІІ Світової війни.

Своєю появою Капела бандуристів певною мірою завдячує Гнатові Хоткевичу, який ще 1902 року на ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові створив перший колектив з бандуристів.

Перший мистецький колектив з назвою Кобзарський хор під керівництвом бандуриста й синьожупанника Василя Ємця створили в Києві у серпні 1918 року, а в листопаді відбувся перший виступ. Хор бандуристів проіснував до березня 1919. Багато з учасників постраждали під час революційних подій, інші еміґрували на Захід.
1923 року мистецький колектив відновили з назвою Київська капела бандуристів, яка включала лише двох учасників колишнього Кобзарського хору – Федора Дорошка й Георгія Копана. Обох фізично знищено в 1938 р. під час більшовицького терору.
У січні 1925 почала свою діяльність Полтавська капела на чолі з Володимиром Кабачком. У 1928 її очолив Гнат Хоткевич, який вивів колектив на вищий професійний рівень. Від січня 1930 почала діяти Перша зразкова капела Наркомосу УСРР.

Проте з настанням 1930-х відношення до бандурного мистецтва змінилось. Було припинено фінансування, а Володимира Кабачка в січні 1934 заарештували.
У січні 1934 учасникам обох капел перестали виплачувати зарплату, багатьох заарештували, а в жовтні 1934 р обидві капели ліквідували. У цей час деякі виконавці перейшли до хору «Думка» під керівництво Нестора Городовенка.
У жовтні 1935-го культурна політика країни помінялася, і з залишків Полтавської та Київських капел було сформовано Державну зразкову капелу бандуристів, яку спершу очолював Микола Михайлов, потім – Микола Опришко, Дмитро Балацький, Данило Піка.

У 1941 у зв’язку з початком війни капелу єдиний з усіх державних колективів не евакуювали, а її артистів відправили на фронт. Загинули два її мистецькі керівники: Микола Опришко і Данило Піка та артист Олександр Булдовський.

У 1941–1944 в умовах німецької окупації капела відновлює свою діяльність. Колектив очолює Григорій Китастий. Він створює, по суті, новий колектив – Капелу бандуристів імені Т. Г. Шевченка. Капела спершу гастролювала в окупації, потім потрапила в Німеччину, звідки у 1949 в повному складі еміґрувала до США, в Детройт, де й працює донині.
Незабаром колектив почав концертні виступи, намагаючись зберегти свій професійний статус. Проте діяльність з поширення етнічної вокально-інструментальної музики на новому місці виявилася неприбутковою. Тож багато артистів, аби прогодувати родини, влаштувались на роботу в місцевій промисловості, переважно в автобудівній галузі. А безпосередньо музичним виступам було присвячено лиш декілька тижнів на рік. Ці чинники зумовили подальший напівпрофесійний статус колективу.
1958 року гурт виїхав на гастролі до Європи. Рецензії були схвальні, проте турне не виправдало себе фінансово – колектив нажив собі великі борги. Без відповідної фінансової бази для подальшої праці дириґенти В. Божик та Г. Китастий залишили капелу.
У зв’язку з тими подіями, на початку 1960-х у капелі бандуристів настала мистецька криза. Дириґенти часто змінювалися: в різні періоди керували Іван Китастий, Євген ЦюраПетро ПотапенкоІван Задорожний. Склад учасників теж був нестабільний.
Довголітній адміністратор капели Петро Гончаренко зумів зорганізувати сплату попередніх боргів і зберіг колектив як мистецьку одиницю. Він також віднайшов нових дириґентів, продовжував видавати платівки гурту, налагодив в Америці виробництво бандури та організував професійні концертні гастролі, зокрема найуспішнішим став артпроект «Слово Тараса».
У 1968 до керівництва повернувся Григорій Китастий. З його приходом репертуар поповнився новими творами. Також він доклав багато зусиль у виховання молодих бандуристів, які з часом поповнили склад капели. Кожен другий рік колектив гастролював по північній Америці, а 1981 – в Австралії.
У 1984 Г. Китастий упокоївся, і керівництво перейшло до Володимира Колесника. Під його орудою до складу капели була долучена група молодих співаків. Репертуар було відновлено вимушено забутими, забороненими свого часу творами Гната Хоткевича: «Поема про Байду»«Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі», «Заповіт» та інші з тих, що певний час складали репертуар Полтавської капели бандуристів, але з арештом Хоткевича були заборонені. Виконавці капели під його керівництвом повністю перейшли на бандури харківського типу та почали вивчення харківської школи гри на бандурі. Під керівництвом В. Колесника капела в 1991 й 1994 роках гастролювала по Україні.
У 1992 за популяризацію української музичної спадщини капелу удостоєно Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.
З 1996 мистецький керівник та головний дириґент Української капелі бандуристів імені Тараса Шевченка (Північна Америка) – маестро Олег Махлай. Він народився в Клівленді, в родині еміґрантів з Полісся. Грі на бандурі почав навчатися в 15-літньому віці, згодом опанував вокал, гру на фортепіано та мистецтвознавство. Брав участь у двох тріумфальних гастрольних турне Капелі Україною в 1991 й 1994 роках. Під його керівництвом Капеля  гастролювала в США, Канаді, Великій Британії, Франції, Австрії, Німеччині, Україні, здійснила численні записи.
Колектив провадить активну й плідну концертно-гастрольну діяльність, здійснює важливі культурно-освітні мистецькі програми. Українська капеля бандуристів імені Тараса Шевченка
ретельно зберігає традицію українського бандурного мистецтва й поширює його в усьому світі.
Учасники Капелі зберегли практично знищений в Україні унікальний довоєнний репертуар, який містить духовні твори, колядки, стрілецькі й повстанські пісні, традиції музикування та виконання і, найголовніше, довоєнний інструмент – бандуру харківського типу, яких в Україні на сьогодні залишилося всього чотири екземпляри.

На теренах України, з тих артистів, які залишились живі й не еміґрували, у 1946 створено Державну капелу бандуристів Української РСР. Її очолив видатний хоровий дириґент Олександр Міньківський. Група майстрів капели з виготовлення бандур, очолювана Іваном Склярем, створює уніфіковану оркестрову бандуру “Чернігівку” київського типу, з валиком-перестроювачем тональностей, що дає змогу виконувати твори з модуляціями – переходами в іншу тональність, дає змогу виконувати твори світової класики, окрім усталеного основного репертуару українських народних дум, історичних та народних пісень.

У 1951 Капелі присвоєно почесне звання «Заслужена». У 1977 колектив очолив бандурист-віртуоз Микола Гвоздь, ім’ям якого означено цілу епоху Капели: 1983 удостоєно Державної премії України імені Т. Г. Шевченка; 1995 присвоєно ім’я видатного українського композитора Георгія Майбороди; 1997 надано статус «Національного колективу».
Свого часу Капелою керували Григорій Куляба, Віктор Скоромний. Як свідчить історія, змінювались назви капели, її керівники, та незмінним лишилося прагнення відкривати людям красу рідної пісні, хорового мистецтва. Тому з капелою залюбки співпрацюють видатні українські композитори й співаки.

Від 2013 р. генеральний директор і художній керівник Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. І. Майбороди – маестро Юрій Курач, народний артист України.  Ю. Курач провадить також активну педагогічну діяльність: з 2000 завідує відділом хорового дириґування та керує хором хлопчиків у Київській середній спеціальній музичній школі-інтернаті імені М. В. Лисенка:; з 2004 працює доцентом кафедри хорового дириґування Національної музичної академії україни імені П. І. Чайковського.
Під керівництвом Ю. Курача Капела записала шість компакт-дисків народних пісень, дум, колядок і щедрівок; провадить суспільно значущу концертну діяльність.

Офіційно обидві капели – єдині спадкоємиці Капели бандуристів 1918 року й являють своїм унікальним мистецтвом дві школи розвитку української кобзарської традиції: харківсько-полтавську й київсько-чернігівську.

Четверта Хвиля
Четверта Хвиля
Міжнародна громадська організація українців.
http://4hvylia.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − 10 =

Копіювати заборонено!