Головна > Мистецтво > Література > Анатолій Качан. Поезія – дітям

Анатолій Качан. Поезія – дітям

Поет Анатолій Качан привітав юних читачів з початком нової навчальної пори поетичною добіркою “Дзвонить осінь школярам”.

 

Анатолій Качан                   

Дзвонить Осінь школярам 

Лірика, ігрова поезія

 

Ластівчані  ігри

 

Ластівки над річкою

граються щодня:

Ластів’ята ластівку

вчаться доганять.

 

В небі, де розлита

синя акварель,

Ластів’ята з вереском

крутять карусель.

 

Ластівки ті виросли

в нашому дворі

І від нас навчилися

цій веселій грі.

 

Хай собі купаються

в синій далині,

Ластівчані ігрища –

на погожі дні.

 

Як минеться літечко,

крикнем ластівкам:

«Завтра вам до вирію

і до школи – нам!»

 

 

           ***

Ще зими не видно і в бінокль,

Ще гойдає хвиля цвіт латаття,

Та вже вітер вищипнув листок

Із чуприни клена біля хати.

 

Виряджає літо в школу нас,

А бабуня Осінь вечорами

В’яже рукавиці про запас,

Бо зима уже не за горами.

 

 

Дзвонить Осінь

 

Журавлиними ключами

Дзвонить Осінь школярам

І розносить над садами

Жовте листя телеграм.

 

В небі синьому клинописом

Написали журавлі

До пташиного літопису

На прощання кілька слів.

 

У містечку над Лиманом

Буде школа нас навчать,

Як по зорях і туманах,

По пташиних караванах

Книгу Осені читать.

 

А клинописів тих значення

Пояснив дідусь мені:

«Краю рідний, до побачення,

До квітучої Весни!..»

 

 

Приморська Осінь

 

Наче жар, під вікнами у мене

Догорає літо в квітниках.

Яблуні в саду іще зелені,

Та нема вже яблук на гілках.

 

З моря насуваються тумани

І пасуться вранці на стерні,

А чубатий одуд вже востаннє

Б’є поклони рідній стороні.

 

Помолилось літо Сонцебогу

І пішло до Криму через міст.

Задивився сад наш на дорогу

І впустив на землю жовтий лист.

 

Не журися, саде, як над нами

Закурличуть зграї журавлів

І розколють гострими клинами

Душу гаю, річки і степів.

 

Не журися, саде, це не горе,

Що ми знов зостанемось одні:

Той, хто зимуватиме за морем,

Ще позаздрить нам на чужині.

 

Осіння борозна

 

Вже літо красне і конем

Не наздогнати. Осінь.

Річне кільце іще одне

В деревах додалося.

 

Стоїть і журиться SOSна,

Бо в полі за рікою

Лягла глибока борозна

Між  л і т о м  і  з и м о ю .

 

Та борозна серед полів

Птахів на південь кличе.

Летять над степом журавлі,

Про що вони курличуть?

 

Із висоти ключ журавлів

Курличе трактористу,

Що трактор борозну скривив.

«С к р и в и в?.. От гумористи!»

 

 

Тривоги осіннього саду

Безконечник

 

Відлетіли у теплі краї

Ластівки і співці солов’ї.

Одяглися дерева й кущі

У багряні та жовті плащі.

На кущах горобці цвірінчать,

Наче діти, що азбуку вчать.

 

Та зненацька у нас на очах

Горобці поховались в кущах,

Горобці припинили урок,

Бо над садом кружляв яструбок!

 

Налякав яструбок горобців

Та й кудись у луги полетів.

І поволі у нас на виду

Оживають кущі у саду.

Знов на них горобці цвірінчать,

Наче діти, що азбуку вчать.

 

Раптом знову у нас на очах

Горобці поховались в кущах,

Горобці припинили урок,

Бо над садом кружляв яструбок…

                              І так далі, досхочу.

 

СвітлОфор

Гра зі словами-маятниками

    

Серед поля машину

Зупинив світлОфор.

Там смачного бензину

Р о т о м  в и п и в  м о т о Р .

 

З вітерцем покотився

На колесах мотор.

Та ще довго світився

В полі мак-світлОфор.

 

 

Пора медозбору

Безконечник

 

Одна розвідниця бджола

У вулик звістку принесла,

Що на околиці села

Пахуча липа зацвіла.

 

Тут Паніматка подала

Команду: «Всі – на крила!»

І ось вже липа край села,

Як вулик, загуділа.

 

А далі всі помовчимо,

Згадаєм Паніматку.

І знову дружно почнемо

Цю забавку спочатку:

 

Одна розвідниця бджола

У вулик звістку принесла,

Що на околиці села

Пахуча липа зацвіла…

                І так далі, досхочу.

 

 

Пригоди жолудя

 

Впав на землю із гілок

Жолудь у беретику.

Виріс з жолудя дубок,

От так арифметика.

 

Промайнуло кілька літ,

Стелить осінь золото.

А з дубка нам шлють привіт

Внуки діда Жолудя.

Всі вони в беретиках.

От так арифметика.

 

А якщо цей урожай

Посадити знову,

Тут колись, як водограй,

Зашумить діброва.

З жолудя в беретику,

От так арифметика.

 

Буду я зелений  шум

Слухати під дубом

І про жолудь напишу

Дітям-книголюбам.

Дітям у беретиках,
От так арифметика.

 

 

Купив я книжку…

 

Купив я книжку в магазині,

Милуюсь назвою – «Наш сад».

А дочитав до середини –

І розпочався… листопад.

 

Невже це все мені приснилось? –

По всій кімнаті на біду

Листки із книжки розлетілись,

Як жовте листя у саду.

 

З підлоги я листки збираю,

Мов самовар, киплю увесь…

Ось так, мабуть, і пропадає

У нас до книжки інтерес.

 

 Горнятка-двійнятка

– Звідкіль ви взялися,
горнятка-двійнятка?

– З гончарного круга
зійшли ми спочатку.

 

Квітчастим узором

нас пензель покрив

І жаром гарячим

вогонь обпалив.

 

– А хто ж вас, горнятка,
із глини ліпив,

На крузі гончарнім

як дзиґу крутив?

 

– Ліпили із глини

нас друзу старі –

Дівчатка-близнятка,

малі гончарі.

 

Хміль-верхолаз  

 

У містечку Яготин

На Зелене свято

Хміль обвив з усіх сторін

Нашу білу хату.

 

Хміль тини позаплітав,

Клечанням зеленим

Вікна, стіни заквітчав

І телеанТену.

 

Якби на хміль не мороз

Та не хуртовини,

Він би і на  х м а р о ч о с

Виліз без драбини.

 

Хміль би й  х м а р у  заквітчав,

Та через морози

Він три місяці проспав,

Приморозив лози.

 

Від морозів сонний хміль

Снігом укривався,

А в буран і заметіль

У замет ховався.

 

Так він зиму зимував

Пополам із горем:

Душу в п’ятки заховав –

У глибокий корінь.

 

Та на весну хміль ожив,

Вдруге народився,

Хату лозами обвив

І на  дах  п о п л і в с я .

 

А поплівся хміль туди,

Бо цікаво знати,

Як ростуть там у гнізді

Юні  Ле-Ле-чата.

 

Полетять вони звідсіль

Аж за море синє

І розкажуть там про хміль,

Хміль із України.

 

Герб міста-держави Ольвія (з грецької – Щаслива)

Літо  в  Ольвії 

 

Понад Лиманом трави цвітуть,

Ластівка воду п’є на льоту:

Ледве торкнулась дзьобом до скла –

Ніби алмазом слід провела.

 

Понад Лиманом срібна коса

Тягнеться в море, у небеса.

А на косі, як на вахті моряк,

З моря когось виглядає  м а Я к .

 

Ген над Лиманом, мов паруси,

В Ольвію білі хмари пливуть.

Як у прадавні скіфські часи,

Їх до причалу чайки ведуть.

 

Кинула хмара якір в Лиман,

Глянула з неба на береги, –

А над Лиманом… міста нема!

Тільки руїни й степ навкруги.

 

Вже не кружляють вільні орли

Понад Лиманом, серед степів,

Хвилі гуляють там, де були

Пристань, причали для кораблів.

 

І якби раптом сам Геродот

З Греції в гості знов завітав,

Щоб навістити рідний народ,

Він би жахнувся і заридав.

 

Жалібно скиглить чайка Марго:

– Як же це сталось, Ольвіє, як,

Що на руїнах  щ а с т я  твого

Кози пасуться, квітне будяк?

 

Щастя твоє полином поросло

І як полин той стало гірким:

Там, де щасливе місто було,

Марево срібне мріє над ним.

 

Понад Лиманом – сивий курган,

Сонце сідає в тихий Лиман.

Сонце заходить, і на льоту

Ластівка воду п’є золоту.

 

Літературна Україна

30.08.2018

 

 

Листи з безвічності

 Розмаїта за виявами й цілісна за світоглядною суттю поезія Анатолія Качана – лауреата премій імені Лесі Українки, В. Близнеця та Є. Плужника –  опублікована в 15 авторських книжках, у хрестоматіях і антологіях української дитячої літератури. Наприкінці минулого року в Національному видавництві дитячої літератури «Веселка» вийшла його нова книжка лірики та ігрової поезії для дітей дошкільного й молодшого шкільного віку «Листи з осіннього саду». А цього року видавництво «Веселка» й тернопільське видавництво «Навчальна книга – Богдан» спільно здійснили її друге видання.

Представлення «Листів з осіннього саду» відбулися в Національній бібліотеці України для дітей, на виставках-ярмарках в Українському Домі та на ІІІ Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал», у Будинку письменників НСПУ, Національному музеї літератури та Музеї друкарства в м. Києві, а також у Миколаєві, Кіровограді, Івано-Франківську.             

 Книжка входить до списку «Лідери літа» (підрозділ «Дитяче свято») XV Всеукраїнського рейтингу «Книжка року ’2013» та до списку претендентів на премію «ЛітАкцент року – 2013» (розділ «Поезія і проза для дітей»).

Поезія А. Качана зацікавлює і дітей, і дорослих, бо в них живе первинне, джерельне світовідчуття чистого людського серця – все справжнє й незабутнє. Бо й самому поетові «світ відкрився по-новому, через магічний кристал дитинства». Школярі добре знають барвисті й мелодійні, легко запам’ятовувані вірші Качана, бо вивчають у школі. А дошкільнятам читають старші. Тож спробую ознайомити з цією поетичною книжкою дорослих читачів, а вони, сподіваюся, зацікавлять нею дітей.

У цій книжці зібрані, за словами автора, «як бджоли у вулику» «вірші-безконечники, загадки, скоромовки і навіть один довготелесий вірш-розіграш». А живою складовою поетичних образів Анатолія Качана стали мальовані образи самобутнього художника, лауреата Шевченківської премії Костя Лавра. Митець явив тут особливі малюнки, відмінні од своїх широковідомих книжкових ілюстрацій. Їх колоритна дитинна стилістика дивовижно гармоніює зі стилістикою словесних образів поета, а також із яскравими дитячими світобаченням, уявою й мисленням.

Цілісна образна система Качанової поезії проростає з архетипів української аграрної культури й сонцесповідного (ясновідного) світогляду. У віршах «Листи із саду», «Співучий сад», «Райські дні», «Зелений шум», «Бджолиний рій», «Пісня джерела», «Приморська осінь, «Зимові яблука», «Райський сад» наскрізно струменить живильне відчуття саду:

 

…Шле яблунька із саду

Мені за листом лист…

 

Щоранку сад наш аж до ночі

Щебече, тьохкає, туркоче…

 

Знову на білім світі

Райські настали дні:

Як молоком облитий,

Тьохкає сад пісні…

 

…Сад шумить безперестанку

Молодим зеленим листям.

 

Цей сад для нашого села

Був годувальником і другом…

Тепер я знаю: сад оцей

Був острівцем посеред моря –

Зеленим райським острівцем

Посеред моря сліз і горя.

…Після макухи й мамалиг

Усі ці груші, без реклами,

 Для нас, голодних і худих,

Здавались райськими плодами.

…Іще за партами сидять

Нові герої покоління,

Які відродять Райський сад –

Квітучу нашу Україну.

…Пора збирати не каміння –

Прийшла пора збирать насіння

На райські саджанці і сад.

 

Мене надзвичайно вразила ця глибинна філософема як смисловий ключ до світообразу поезії Анатолія Качана й цілого світу української культури: «…Пора збирати не каміння – Прийшла пора збирать насіння На райські саджанці і сад». Особливої значущості й своєчасності цей світоглядний імператив агрокультури набуває нині – на порозі новітньої колонізації, коли глобальні корпорації, приватизуючи національні насіннєві ресурси, встановлюють контроль над людьми через генну інженерію й насіннєву стерилізацію, через запровадження патентів на насіння й заборону господарям зберігати в себе насіннєвий фонд, називаючи це крадіжкою інтелектуальної власності монополістів. Ці реалії нинішнього життя розширюють і поглиблюють підтекст поетичного мотиву. Збирання насіння – це образ збирання воєдино сутнісних сил людей перед загрозою знелюднення. Тільки в збірності можливе оновлення людини й народу та наповнення людського єства самостійною життєвою силою. В «збірній особі народу» (П. Куліш) виявляються сутнісні сили людських особистостей, і люди досягають цілісного відчуття щастя. Ключовими образами нашої збірності й оновлення є дім і сад.

Дім – це самовладоване родинне, культурне середовище, звідки людина виходить у широкий світ і куди неодмінно повертається як до своїх коренів. Дім – моральна основа, світоглядна система людського життя, куди закорінені внутрішній світ людини, родини й світ етнічної культури. Невід’ємною складовою домашнього родинного й етнокультурного середовища є сад.

Сад один із найдовершеніших набутків людей агрокультури. Зрештою людська культура – це як культура саду, квітника, виплекана дбайливою працею господаря, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожна рослина, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди. Сад – справжній земний рай для бджіл, птахів і дітей. Сад є осердям кожної української садиби. Бо й саме поняття садиба походить від саду. Сад як сакральний осередок агрокультури – місце, де люди досягають самозаглиблення, внутрішньої волі, про­світлення, моральної зрілості й духовного довершення. Про духовне значення садів свідчать і їхні назви, зафіксовані, наприклад, у давніх іранських трактатах з агротехніки (ХІІІ ст.): «Сад – свічадо світу», «Сад – радість для серця». Також і збірка філософської лірики Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» сповнена сердечної, духовної сутності внутрішньої людини, яка серед природи звільняється од марнот і пристрастей мирських, в усамітненні досягає внутрішнього ладу й знаходить щастя в простому житті – стає справжньою. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій поезії «Садок вишневий коло хати…» явив особисту мрію про щасливе родинне життя серед рідної природи.

І в Анатолія Качана сад набуває традиційної знаковості: «Райський сад»«зелений храм» рідного села і «Квітуча наша Україна»:

На порозі села степового,

У зеленому храмі його

Помолюся Південному Богу

За столицю дитинства мого.

А столиця поетового дитинства – старовинне село Новопетрівське на Миколаївщині, звідки родом його батьки (а сам народився, на початку 1942 року, в сусідньому селі Гур’ївка, де батьки оселилися ще до війни). Саме тут, на побережжі Південного Бугу (Богу), хлопчик пережив і засвоїв перші, незабутні враження від краси рідної природи:

Де комиш, верба, вода –

Там і рай на світі.

Зрештою, вся природа рідного поетові краю й цілої України – це Земний рай, Білий світ, осяяний Сонцем.

Усепроймаючим, безвічним світлом променить у поезії Анатолія Качана Сонце: «Із моря Сонце випливало…», «На весну Сонце повернуло…», «Помолилось літо Сонцебогу…», «…А мед – то згустки Сонця», «Сонце сідає в тихий лиман». У знаковій поетичній загадці «Квітка Сонця» закодовано світоглядну суть Українського світу: Україна – Вітчизна для всього, що живе в її Небі й на її Землі. І це – «Теплий край» нашого дитинства, до якого ми незмінно повертаємося з близьких і далеких доріг. Цей край дитинства переповнений буянням трав, цвітінням квітів, дзвенінням бджіл, щебетанням птаства, іржанням коней, сюрчанням цвіркунів, дзюрчанням джерел, шумом моря, шепотами й леготінням вітрів, гримотінням весняних і літніх гроз, плодами яблунь, груш, шипшини, бузини, курликанням журавлів, осіннім листопадом, завиванням завірюхи, тріскотінням морозів і щедруванням зими та новолітнім сонцеворотом весни…

Такий нескінченний колорух сил Природи у світообразі Качана. Життєствердний дух нескінченності струменить і в його грайливих, дитинно чистих віршах-безкінечниках: «Вийшла річка з берегів», «Маятник дитинства», «Пе-ре-віз-ник», «Вечір у степу» , «Летюча квітка». Образне мислення в Анатолія Качана свіже, жваве, яскраве, тож пробуджує в дітях безпосереднє, самостійне ясне світобачення й тонке, проникливе сприйняття життя. А жартівливо-іронічний погляд автора на технозалежність нинішніх дітей спонукає їх до самоіронії й до відновлення природного світовідчуття.

Качан не обтяжує метафорами опису природних явищ. Природа не потребує людських придумок для її одухотворення – вона одухотворена сама в собі як проявлена сутність безвічної сутності Рода: «Природа – всьому початкова причина і рушійна сила» (Григорій Сковорода). Людині належить відчувати закони природи на клітинному рівні й чути духом серця її лад.

У Качановій ліриці струмує джерело природного ладу, являючись в осяжних, відчутних образах рідного краю: плине сивий Південний Буг, розливається Дунай, хвилюється-грає море, ваблять рідні береги, пролягає степова дорога, лине хвилями пшениця, махає крилами степовий вітряк, напуває степова криниця, мріє степове село, снить полиновий курган. Весь цілісний світообраз Качанової поезії виграє ясними барвами, пахне різнотрав’ям і квітками, теплий і лагідний на дотик, терпкий і солодкий на смак од райських яблук, мелодійно дзвенить різноголоссям. Та й чимало віршів у книжці написано в пісенному ладові й просяться до співу (до речі, ліричні поезії А. Качана вже поклали на музику відомі композитори). Тож діти безпосередньо, чуттями сприймають цей дивовижний світообраз, який вабить чистими витоками авторового дитинства. Переконався в цьому сам, читаючи цю книжку своєму маленькому онучкові.

Поезія Анатолія Качана навчає дітей ясно бачити світ і любити життя, а діти навчають цьому батьків. Долучаючись до Качанового світообразу, доросла людина повертається до джерела дитячої первинності світосприйняття. Бо діти вільно спонукають дорослих дивитись на світ ясним внутрішнім зором чистого серця й відрізняти правду від омани. Бо діти первинно чисті, а дорослі часто гублять чистоту серця й покладаються на нечистий, практичний розум. Ясний стиль Качанової поезії – не від зарозумілої голови, а від чистого дитинного серця, в якому й живе ясний дух позачасовості – дух безвічності. Й «Листи з осіннього саду» сповнені його надтонким струмуванням і сприймаються як «Листи з безвічності».

Олександер ШОКАЛО, письменник, культурософ

 

Анатолій Качан

Добірка поезій

Листи із саду 

Щодня у листопаді
Через кленовий міст
Шле яблунька із саду
Мені за листом лист.

А вітер-листоноша,
Сороки на хвості
Задарма, не за гроші
Розносить ті листи.

Сьогодні на світанку
Дізнався я з листів,
Що яблунька-мерзлянка
Боїться холодів.

Із в’язкою соломи
Подався я у сад
І яблуньку знайому
Закутав аж до п’ят.

Щоб у зимову пору
На ніжнім стовбурці
Не обгризали кору
Морози і зайці.

Шле яблунька зимою
Останній лист мені:
“У гості із бджолою
Я жду вас навесні”.

Райський сад

Із гір далеких і лісів,
Як найдорожчий дар природи,
У двох долонях берегів
Несе наш Буг до моря воду.

А біля нашого села,
Навпроти давнього кургану,
Буг п’є з живого джерела
І котить хвилі до Лиману.

1
Багато літ і зим підряд
В далеку звивисту дорогу
Випроводжає річку Бога
Аж за село Казенний сад.

Цей сад для нашого села
Був годувальником і другом,
Хрещеним батьком джерела
І добрим приятелем Бугу.

І досі сняться ще мені,
Та вже за сотні верст від саду,
То райські яблуні рясні,
То райські ґрона винограду.

Налитий сонцем виноград
І райські яблучка-корали
Манили влітку нас у сад,
Який ми Р а й с ь к и м називали.

Цей сад любили солов’ї,
Вони тут весни зустрічали
І тьох-тьох-тьохканням своїм
І цвіт, і зелень розвивали.

Від щебетання солов’їв
Тремтів весь сад, роса на листі,
А Буг виходив з берегів,
Аби послухати солістів.
Тополя на краю села
Весь день шуміла срібним листям
І нашумітись не могла,
Хоча було їй літ під триста.

Вона іще з козацьких літ
У течії сторожувала –
Громовідвід від хмар та бід,
Які село це обступали.

У ті роки, після війни,
І грім гримів, немов гармата,
На річці хвилі вороні
Були високі, наче хата.

В святкові дні квітучих трав,
Грім дарував дощі і зливи,
А Райський сад благословляв
На груші, яблука і сливи.
А щедрувальникам на втіху
Благословляв ще й на горіхи.

Після грози на самоті
Зозулі долю нам кували.
А десь на флейті золотій
Щаслива іволга там грала:
«Фіу-ліу!.. Я вас люблю!..» —
Так пісня іволги звучала.

Під ту мелодію просту
Знов відкривали очі квіти,
І всі ми вірили в саду,
Що щастя є на білім світі.

А з Бугу райдуга ясна
Для раю брала воду чисту.
Над садом гнулася вона,
Немов коромисло барвисте.

Тепер я знаю: сад оцей
Був острівцем посеред моря –
Зеленим райським острівцем
Посеред моря сліз і горя.

2
Це все було і відгуло.
Сьогодні Буг наш зажурився,
Бо не співає вже село,
А сад Казенний перевівся.

Цвітуть ще груші де-не-де,
Шумлять тополі-старожили:
«Давно немає тих людей,
Які цей Райський сад садили…».

Дерева — свідки давнини:
І груші ці, і осокори
Ще пам’ятають три війни
І три страшні голодомори.

Голодні та холодні дні,
І трудодні, і ночі чорні
Перемололи у млині
Крутих років гранітні жорна.

Після війни прийшли сюди
Стальні сокири й бензопили
І так почистили сади,
Що лиш одні пеньки лишили.

3
Ось два скрипучі явори
Ведуть розмову на горі:
– Де кримка, груша запашна?
– Її спиляли дроворізи.
– Де груша винна?
– А вона –
Уже давно в Червоній книзі.

– А ще ж були, — кигиче чайка, —
І лісова красуня-грушка,
І дуже рання груша майка,
І дуже пізня груша бушка.

Після макухи й мамалиг
Усі ці груші, без реклами,
Для нас, голодних і худих,
Здавались райськими плодами.
– А де тополя з течії,
Що запорожців пам’ятала?
— Тополю п’яні гультяї
Торік на дрова розпиляли.

Стоїть дідусь біля воріт.
— Де Райський сад? — питають діти.
— Пропав наш сад,— зітхає дід,-
Усі ми гості на цім світі…

4
Без вороття летять роки,
Минають тижні-семиденки.
А де ж нові садівники?
Де наші юні Симиренки?

Ось пише дівчинка мала
На дошці крейдою у класі:
«Цей сад був гордістю села
І річки Божої окраса…»

Іще за партами сидять
Нові герої покоління,
Які відродять Райський сад –
Квітучу нашу Україну.

На сад такий і виноград
Пора збирати не каміння, –
Прийшла пора збирать насіння
На райські саджанці і сад.

Райські дні

Знову на білім світі
Райські настали дні:
Як молоком облитий,
Тьохкає сад пісні.

Знову над нашим хутором
З хмари, що йде на Крим,
Склавши долоні рупором,
Пробує голос грім.

Ніби школярка з бантами,
Що в перший клас пішла,
Вперше в житті під хатою
Яблунька зацвіла.

Яблунька та заквітчана
Тихо мені бринить:
«А відгадай-но, дівчинко,
В квітці якій дзвенить?..»

Співучий сад 

Безконечник

Щоранку сад наш аж до ночі
Щебече, тьохкає, туркоче.
А на подвір’ї повно крику –
То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.
І цілий день на караулі
Пере-клика-ються зозулі,
Як вартові: — Ку-ку!.. — Ку-ку! –
То у гаю, то у садку.
— Пиль-нуй! — гукає саду гай.
— Пиль-нуй і ти!.. І не дрі-май!..

Та ось за річкою смеркає,
Із хмари місяць випливає.
Затих наш сад, не чути крику –
Ні бе, ні ме, ні ку-ку-рі-ку.

Лише цвіркун безперестанку
Всю ніч сюрчить аж до світанку
Десь у леваді біля саду
Свою любовну серенаду:
«Розквітли яблуні і груші,
Хвилюють пахощами душу.
Але без Вас, моя Сюррчилла,
Чомусь весна мені не мила…»

А вранці знов наш сад до ночі
Щебече, тьохкає, туркоче.
Знов на подвір’ї повно крику –
То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.
І цілий день на караулі
Пере-клика-ються зозулі,
Як вартові: — Ку-ку!.. — Ку-ку! —
То у гаю, то у садку.
— Пиль-нуй! — гукає саду гай.
— Пиль-нуй і ти!.. І не дрі-май!..

Та ось за річкою смеркає,
Із хмари місяць випливає…
І так далі, досхочу.

Пісня джерела

У моєму селі над рікою,
Там, де сосни шумлять на піску,
Є гора, на вершині якої —
Біла хата в зеленім садку.

А з підніжжя гори кам’яної
Б’є прозоре, як скло, джерело
І смачною водою живою
Омолоджує рідне село.

Між садами до берега річки
Поспішає стрімка т е ч і я ,
А над нею верба-степовичка
Шелестить:
— Т и ч и я , т и ч и я ?..

— Я улюблена донька фонталу*.
— А куди ж це біжиш ти, куди?
— Я несу з кам’яного підвалу
Дідусеві живої води.

Я біжу і співаю поволі
Тиху пісню мого джерела
І садам, і прадавній тополі,
Що стоїть на сторожі села.

За кущем бузини-чарівниці,
Як у славні козацькі часи,
Б’є глибокі поклони криниці
Журавель на скрипучій нозі.

Добіжу я до річки за лугом
І щокою до хвиль притулюсь:
Сиві хвилі Південного Бугу –
Це і є дорогий мій дідусь.

Сивий Буг усміхнувся до мене,
Розпитав, як живе джерело,
Зашумів очеретом зеленим:
«Бережіть це козацьке село!..»

На порозі села степового,
У зеленому храмі його
Помолюся Південному Бугу
За столицю Дитинства мого.

*Фонтал — місцева назва джерела.

За піщаною косою

За піщаною косою
Синє море грає.
Крики чайок, шум прибою
З моря долинають.

Пахне свіжістю морською
Далина прозора.
За піщаною косою
Грає синє море.

Море грає

Море грає, море грає,
Хвиля хвилю доганяє:
Наступає їй на п’яти –
І не може наздогнати.

З неба чайки білокрилі
З криком падають на хвилі
І хапають, мов пір’їнку,
На льоту із хвиль рибинку.

Ген у морі яхта біла
Ловить вітер у вітрила.

А на кручі біля хати
Дві тополі височенні
Хочуть вітер упіймати
В паруси свої зелені.

А з полів на косогорі,
З володінь перепелиці
Линуть-котяться до моря
Хвилі ярої пшениці.

Десь отам на виднокрузі,
Коли дмуть вітри південні,
Зустрічаються, мов друзі,
Хвилі сині і зелені.

Море грає, поле грає,
Хвиля хвилю доганяє:
Наступає їй на п’яти –
І не може наздогнати.

Степова криниця

У степу над Лиманом
Є криниця між трав
З журавлем дерев’яним,
Що від гурту відстав.

А за синім Лиманом
Вже багато століть
В полинах на кургані
Скіфська баба стоїть.

Кличе баба хмарину:
— А ходи-но сюди,
Принеси нам, Карино,
Із криниці води…

Із тієї криниці
Напував я коня,
Бачив небо в зірницях
Серед білого дня.

Бачив місяць-підкову
І ранкову зорю,
І хмарину шовкову
Із криниці в яру.

Ось таку таємницю
Я неждано відкрив
І назвав ту криницю
Т е л е с к о п о м с т е п і в .

Ластівка над Лиманом

Понад Лиманом трави цвітуть,
Ластівка воду п’є на льоту:
Ледве торкнулась дзьобом до скла —
Ніби алмазом слід провела.

Понад Лиманом срібна коса
Тягнеться в море, у небеса.
А на косі, як на вахті моряк,
З моря когось виглядає маяк.

Понад Лиманом — давній курган,
Сонце сідає в тихий Лиман.
Сонце заходить, і на льоту
Ластівка воду п’є золоту.

* * *

До
Сходу
С о н ц я
На світанні,
Біля старого
маяка
Біліє парус на Лимані —
Трикутний лист від моряка.

Мете метелиця 

Спогад про літо

За вікнами метелиця
Справляє новосілля:
То крутиться, то стелиться
У лузі снігом білим.

Метелице, метелице,
У тому лузі влітку
Ловила я м е т е л и к а.
А упіймала … к в і т к у.

А біля синіх дзвоників
Чубаті два журавлики
В траві ловили к о н и к і в ,
А упіймали … р а в л и к а.

І дзвоники ті сині,
І трави ті медові
Давно вже стали сіном
Для нашої корови.

Вона жує в сараї
Суху траву і квіти
І важко так зітхає,
Бо теж згадала літо…

Десь грюкнула дверима
Метелиця сердита.
І знов перед очима
Пливуть картинки літа:

У травах на роздоллі
Корови розкошують,
А на суцвіттях бджоли
І днюють, і ночують.

У вуликах обжитих,
У нашій медогонці
Став медом взяток з квітів,
А мед — то згустки сонця.
Квітучий луг … метелики…
Ну як це пояснити:
Дивлюсь я на метелицю,
А бачу в лузі квіти?..

У шибку гілка клена
Постукала тихенько.
А може, то до мене
Постукав Морозенко?

А може, то синичка
Просилася до хати:
«Тут холодно, Марічко,
Тут страшно ночувати…»

В годиннику зозуля
Втомилася кувати,
Сховалась і заснула.
Пора й мені вже спати.

За річкою метелиця
У лузі спати стелиться.

***
Завиває завірюха
Десь у димарі:
“Не виходьте без кожуха
Навіть на поріг!

Бо сьогодні я повинна
Снігом замести
Всі дороги і стежини,
Вулиці, мости.

Тож міцніше зачиняйте
Двері на замок,
А із хати випускайте
Тільки дим-димок”.

Зима щедрує по дворах

Кує в годиннику зозуля,
Що день подовшав недарма:
На весну Сонце повернуло,
Хоча за вікнами зима.

Знов над хатами біля гаю,
Над володіннями зими
Стоять і небо підпирають
Стовпами сизими дими.

На склі — узори, сріблом шиті,
За склом, у мене на виду
Цвітуть холодним білим цвітом
Дерева в нашому саду.

В ці дні у селищі за гаєм
Зима щедрує по дворах,
Лапатим снігом посіває,
Крупою трусить у садах.

«Вітаю Вас і всю родину,-
Щедрує Баба снігова,-
Із прибуттям на Україну
Нового року і Різдва!
Нехай ці гості і це свято
Не обминуть і Вашу хату!..»

Різдво Нового Сонця

Уже прокинулось від сну,

Прогнало сон цей

І повернуло на весну

Зимове Сонце.

 

Лише на горобиний скік,

На скік синички

Подовшав день на Новий рік,

День-новорічко.

 

А через тиждень аж на два

Стрибки сороки

Подовшав  день після Різдва

Й Нового року.

 

Зима звернула на мороз,

На хуртовини,

А з неба світло полилось

На Україну.

 

Ростуть, вияснюються дні:

Із кожним ранком

Все більше світла у вікні,

В саду за ґанком.

 

Від світла Сонця і тепла

На підвіконні

Різдвяна квітка зацвіла

Вогнем червоним.

 

Як маячок, з мого вікна

Вогнем-червонцем

Сигнали подає вона

Новому Сонцю:

 

«Ой Сонечко, гори ясніш

     І розгорайся,

     З весною красною скоріш

     До нас вертайся…».

 

Сяйнуло Сонце-немовля,

Як фенікс-птиця,

І усміхнулося здаля

     Різдвяній  к в і т ц і .

 

Журавлині луги

1

Журавлі пропливають над нами,

Щось курличуть притихлим лугам

І розколюють душу клинами,

Як поліно сухе  – пополам.

З журавлями до теплого краю,

Де кокоси на пальмах ростуть,

Половина душі відлітає,

Половина лишається тут.

Навесні ті клини журавлині

Бумерангом повернуться знов

У луги, де цвіте журавлина,

Де колись потопав птахолов.

 

2

Птахолов той хотів упіймати

Журавля з королівським вінцем

І якраз під Купайлове свято

Він до лугу пішов із сільцем.

Скрекотала сорока над лугом,

Бив на сполох деркач у траві.

Та як сон, у ловця-волоцюги

Журавель все не йде з голови.

«Журавля посаджу я у клітку,

На Пташиному ринку продам

І куплю там капкани та сітку,

А вино “Ізабелла” – для дам…»

Птахолов запалив папіросу.

Коли гульк – у траві-мураві

Куличок шкутильгає, голосить

І волочить крило по траві.

«Що, попався на свято Купала?..»

А кулик все волочить крильце

І відводить приблуду подалі

Від гнізда журавля із вінцем.

Того дня у трясуче болото

Птахолова кулик заманив,

Щоб у нього пропала охота

Вінценосних ловить журавлів.

 

3

Біля річки палАли  багАття,

А навколо святкових вогнів

Хороводи водили дівчата

І співали купальські пісні.

«Ой на Івана та й на Купала

Дівчина в лузі квіти збирала.

Квіти збирала, вінок сплітала,

На тиху воду вінок пускала…»

 

***

«Посаджу я мальву, сторожу поставлю.

Стороною дощик  іде, стороною

Над моєю мАльвою червоною…

Сьогодні Івана, а завтра Купала.

Стороною дощик  іде, стороною

Над моєю мАльвою червоною…»

Під святкові пісні-хороводи

Про Купала і Сонце ясне

Раптом чують дівчата – з болота

Хтось гукає: «Ря-туй-те  мене!!.»

Птахолова гуртом визволяли

Із болота дідусь Водяник,

Дві Русалки, Марена, Купало.*

Помагав їм і Чорт з карнавалу,

А десь поряд сміявся  к у л и к.

Чорт подав сучкувату ломаку.

Та ще дужче у небо нічне

Птахолов закричав з переляку:

«А це що за страхіття-чортяки?!

Ой, рятуйте, рятуйте мене!!..»

 

4

Журавлі пропливають над нами,

Щось курличуть притихлим лугам

І розколюють душу клинами,

Як поліно сухе – пополам.

Ось і знову з лугів відлітає

з курликанням клин журавлів.

Їх за море, до теплого краю

Ватажок вінценосний повів.

І легенду розказує всоте

Молодим журавлям ватажок,

Як на свято Купала в болоті

Птахолова скупав куличок

*Тут – дійові особи свята Купала.

 

 

 Ілюстрація К. Лавра до вірша-легенди  «Острів Мамая»

Острів Мамая 

Нащадкам козаків Буго-Ґардівської паланки Війська Запорозького

 

                       1

До нас у дні квітучих трав

Козак з легенди завітав.

Настроїв кобзу голосну

І знов торкнув дзвінку струну.

А  к і н ь  стояв біля вікна

І слухав як бринить струна.

 

Козак-кобзар нам бив чолом,

А кінь – копитом під вікном.

Козак-кобзар на кобзі грав,

А кінь іржав і гарцював.

 

– Хто ж цей козак? – А пригадай…

Звичайно, це козак  М а м а й ,

Якого куля не бере,

А як заграє – серце мре…

.  .  .

Він народився у степах.

Там на порогах і навкруг

Реве в гранітних берегах

І точить скелі річка  Б у г .

 

Та ні бурхлива течія,

Ані безжалісні роки

Не стерли  о с т р і в  Мамая

В долині Божої ріки.

 

На тому острові Мамай

Співав під дубом віковим

Пісні про Січ і про Дунай,

Де він гуляв конем своїм.

 

В Купальську н і ч  за джерелом

Знайшов він папороті ц в і т

І став Мамай чарівником,

Якого ще не бачив світ.

 

З тих пір він ясно розумів

Без допомоги тлумача

Шум яворів і комишів,

Знав мову вовка і сича.

 

Під час навали ворогів

Він замість кобзи шаблю брав,

А кулі на льоту ловив

Або ж назад їх завертав.

 

Про Мамая-чарівника,

Про славу тих козацьких днів

Вдень і вночі шумить ріка
Поміж гранітних берегів.

                      2

А як же звуть його коня,

Коня, що зайця обганя

І креше іскри з-під копит,

Немов кресалом об граніт?

 

– Коли цей коник під вікном

Ще не дружив із козаком,

А був лошатком-стригунцем*,

Його назвали  В о р о н ц е м .

Тепер це блискавка і грім,

А козакові – побратим.

.  .  .

Із вороним конем Мамай

Перепливав Дніпро й Дунай

І боронив від ворогів

Прекрасну землю козаків –

Від чорноморських берегів

До гір карпатських і лісів.

 

Там, де Говерла на плечах

Тримає неба синій дах,

Він разом з Довбушем гуляв,

Чортів, перевертнів  ганяв.

 

Мамай відвідав серед гір

І полонину Драгобрат,
І синьоокий Синєвир** –

Недремне око гір Карпат.

 

Та звідусюди з Воронцем

Вони верталися завжди

В козацький Ґард*** із острівцем

Серед бурхливої води.

 

Там і сьогодні течія

Шумить про славу Мамая.

 

Село Мигія на Миколаївщині

 

* С т р и г у н е ц ь – однорічне лоша, якому зазвичай  підстригають гриву.

** С и н є в и р – озеро на Закарпатті, яке ще називають «Морським оком».

***Ґард – урочище на річці Південний Буг, центр Буго-Ґардівської паланки (1634–1775) – найбільшої адміністративно-територіальної одиниці Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734–1775). Паланка – адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорозькій Січі, тотожна полку на Гетьманщині. Площа Буго-Ґардівської паланки – 20.984 км2. Буго-Гардівська паланка займала степи між лівим берегом Південного Бугу й правим берегом Інгульця – з одного боку, та Дніпром і новосербським кордоном, – з другого. По території Буго-Ґардівської паланки протікали притоки Південного Бугу: Інгул, Мертві Води, Синюха. В межах паланки було 373 зимівники та села: Соколи, Вербове, Балацьке, Мигія, Корабельне, Громоклія й ін. 

Нині на місці Ґарду розташоване місто Южноукраїнськ Миколаївської області – населений пункт Південно-Української атомної електростанції.

Історичний ландшафт Ґарду центру Буго-Ґардівської паланки

Острів Мамая на річці Південний Буг біля села Мигія (в перекладі з грецької – Моя земля).

 

Пороги на річці Південний Буг поблизу села Мигія на Миколаївщині. У цих місцях знаходився Ґард – центр найбільшої прикордонної Буго-Ґардівської паланки (1634–1775) Війська Запорозького низового.

Сьогодні заповідний козацький Ґард, як і острів Мамая – під загрозою затоплення заради будівництва водосховища для охолодження реакторів Південно-Української атомної електростанції.

 

 

ЦЕНТР БУГО-ҐАРДІВСЬКОЇ ПАЛАНКИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО, ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА ЗАГРОЗА ЗНИЩЕННЯ

 

Пам’ятка культури “Історичний ландшафт центру Буго-Ґардівської паланки Війська Запорозького” внесена за №140001-Н до Державного реєстру нерухомих пам’яток України Постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 року №928. Вона є пам’яткою ландшафту, визначним місцем, яке донесло до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного та історичного погляду і зберігає ті частини рельєфу України, які свідчать про заселення краю українцями – запорозькими козаками у XVI-XVIII ст.ст.

Історизм згаданого, нині природного ландшафту полягає у тому, що він існує на місці одного з найдавніших, із XVI ст., запорозьких поселень Ґард (Запорозький Ґард), яке упродовж XVIII ст. до знищення Січі 1775 р. було центром найбільшої адміністративно-територіальної одиниці Запорожжя – Буго-Ґардівської паланки, місцем, відомим в усій України і за її межами як піонерський центр освоєння ресурсів Степової зони, видатний центр рибальського промислу та рибопереробної промисловості, а також міжнародної торгівлі. Останнє неспростовно свідчить про те, що на землях Північно-Західного Причорномор’я українська державність у формі Запорозької Січі існувала ще за три століття до переходу цих земель під владу Росії. І саме згаданий ландшафт свідчить про історичні права українців на володіння землями Північно-Західного Причорномор’я нині.

Історичним ядром пам’ятки є урочище Ґард, з островом Ґардовим і Ґардовим порогом, каміння якого три століття служило природним фундаментом для встановлення ґарду – риболовецької споруди, яку козаки закладали тут ще із XVI ст. Саме коло Ґардового острова русло Бугу перегороджував найдавніший з відомих, козацький ґард. Від назви цієї споруди одержали імена згадані й урочище, і острів, і поріг, і поселення, і паланка. Ґард був видатним сакральним центром Запорожжя: тут, на острові Ґардовому, стояли не тільки рибопереробні заводи, а й знана і глибоко шанована в усій Україні Покровська церква.
Однак сьогодні керівництво Південноукраїнського енергокомплексу і всієї енергетичної галузі України намагається затопити ці унікальні для української історії місця: і острів Ґардовий, і увесь Ґардовий поріг, і вузькі береги каньйону Південного Бугу, нижні частини скель в урочищі Ґард, – підняттям рівня вод руслового Олександрівського водосховища до позначки 20,7 м. Останнє випливає з документа “Оцінка впливів на навколишнє середовище (ОВНС). Підняття рівня Олександрівського водосховища до проектної відмітки 20,7 м”, оприлюдненого на веб-сторінці Південно-Української АЕС (доступ: www.sunpp.mk.ua/sites/default/files/documents/ovsn2017.pdf).

Таким чином, буде знищено історичне ядро пам’ятки загальнонаціонального значення, і її доведеться знімати з державного обліку, бо після затоплення згаданих вище частин рельєфу нічого, що нагадувало б про назву пам’ятки, у ландшафті не залишиться. А в Україні після цього не залишиться вже жодного зразка автентичного ландшафту часів Запорожжя, яке виплекало і наше повернення у сім’ю європейських народів у XVII-ому ст., і незалежність у ХХ ст.

На порогах Дніпра й Бугу, як співається у Державному Гімні України, стали ми всі козацького роду. Після затоплення цих місць пам’ять про початки козацької доби української державності буде знищено. Стане незрозумілою і символіка Великого Державного Герба України, бо ніхто не знатиме походження слова Запорожжя, не уявляючи, де воно стояло, адже всі пороги на Дніпрі затоплено ще у першій половині XX ст.

Окрім знищення головної пам’ятки української державності у Північно-Західному Причорномор’ї, доведеться позбавити статусу пам’ятки і місце розстрілу євреїв у часи Голокосту під час німецької окупації на околиці села Богданівки, бо його взято під державну охорону як частину пам’ятки “Історичний ландшафт центру Буго-Ґардівської паланки Війська Запорозького”. Гіршого приводу для міжнаціонального розбрату в нашій країні тяжко уявити.

Уже чверть століття виступає на захист Ґарду уся українська пам’ятко-та природоохоронна громадськість, завжди підтримувана великою частиною депутатів Верховної Ради від різних політичних сил у минулих скликаннях парламенту, установами НАН України. За цей час урочище Ґард як ядро історичного ландшафту стало центром пам’ятки національного значення. Та тільки нічого не змінилось у підходах до розвитку Південно-Українського енергокомплексу у керівництві енергетичною галуззю України. Це випливає з того, що автори ОВНС підняття рівня води в Олександрівському водосховищі до 20,7 м, оприлюдненої вже цього року, свавільно переносять центр паланки до горішньої частини пам’ятки, нехтуючи всіма свідченнями історичних джерел від часів Запорозької Січі, О. Скальковського, Д. Яворницького і аж наших днів. У своїх висновках автори ОВНС спираються винятково на єдине джерело – висновки робіт, виконаних на замовлення Південно-Української АЕС, з порушенням встановленого порядку проведення археологічних досліджень. Масштабну підміну понять авторами атомного відомства і наукову неспроможність наведених ними доказів по суті висвітлено у статті М.Т. Товкайла і О.М. Титової Запорозький Ґард: правда й вигадки // Археологія. – 2016. – № 2. – С. 98-109. Описане у статті неподобство вже стало відомим не тільки науковій спільноті України, а й членам редколегії цього шанованого академічного журналу зі США, Німеччини, Франції, Польщі та Росії, що, звичайно, потребує адекватної відповіді з боку державних пам’яткоохоронних структур.

А тим часом у переліку сторін, які Південно-Українська АЕС вважає потрібним залучити до обговорення ОВНС (опубліковано на офіційному сайті ПАЕС), жодної (!) пам’яткоохоронної організації, державної, чи громадської, не значиться. Тобто долю пам’ятки національного значення державне енергетичне відомство хоче вирішити, не враховуючи думки не тільки природо- і пам’яткоохоронної громадськості країни, але й гуманітарної частини уряду, тобто, по суті, усієї України, єдність і незалежність якої ця пам’ятка забезпечує. Кращого заохочення агресора у нинішній час годі й уявити, адже острів Ґардовий і скеля Пугач, під якою у руслі річки він розташований, за свідченням Д.І. Яворницького, стали легендарними місцями запорозького опору загарбникам ще у XVIII ст.

Знищення задля матеріальних вигод цієї пам’ятки національного значення відкриває шлях до повного розвалу пам’яткоохоронної галузі держави, а з нею й знищення її історичної спадщини і національної пам’яті народу. Адже, де після цього може бути певність, що так, як з Ґардом, не вчинять із Софією Київською чи Києво-Печерською лаврою, які з юридичного погляду є рівноцінними із Ґардом пам’ятками національного значення. Нарешті знищення Ґарду — це неповага до тих, хто сьогодні у боротьбі за цілісність державних кордонів віддав своє життя.

Необхідно проведення загальнодержавних слухань з цього питання, із залученням громадськості і вчених з усієї України.

Микола Миколайович Біляшівський, біолог 

Анатолій Качан

Анімовані вірші

Перша робота студії “АнІмаСТик”. Часів, коли “АнІмаСТик” був ще не студією, а 4 класом. Детальніше можна почитати на блозі сімейної школи “АІСТ” –

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + four =